Ім’я письменниці Наталії Тисовської вже відоме читачам за книжками «Останній шаман», «Соло для комп’ютера», «Укус огняного змія». Цього року авторка цих книжок отримала другу премію на конкурсі «Коронація слова» за роман «Три таємниці Великого озера».

– Наталко, ти майстер захопливого сюжету, який тримає у напрузі читацьку уяву до останньої сторінки. Та чи вважаєш, що на пригодницьку літературу, детективи, мелодрами, тобто розважальні жанри у нас найбільший попит?

– За часів моєї юності ми читали цікаві книжки, навряд чи замислюючись, до якого жанру вони належать, на якій «полиці» стоять — «високій», «середній» чи «низькій». Я могла паралельно отримувати задоволення від «Яси» Мушкетика, «Театрального роману» Булгакова, «Written on the Body» Дженет Вінтерсон і творів Йоанни Хмелевської (можливо, саме завдяки її роману «Cale zdanie nieboszczyka», який я перечитувала безліч разів, у моїх творах пробивається детективна нотка). У двадцять років я навіть Ніцше читала, хоча зараз би навряд чи взялася його перечитувати. Мені здається, сьогоднішнє розшарування української літератури доволі штучне: дев’яносто відсотків наших сучасників, зарахованих до «високої полиці», довго там не встоять. Тоді як із деякими творами, які зараз затавровані як «низькі» й «розважальні», може статися те саме, що свого часу сталося з «Possession» Антонії Баєт: цей за всіма формальними ознаками жіночий роман опинився на «високій полиці» й навіть отримав «Букера». З іншого боку, суто розважальної літератури теж ніхто не відміняв: не всі здатні читати Джойса чи Фолкнера. Зрештою, і читання мелодрами — теж зарядка і для розуму, і для душі, оминаючи вже фантастику з її потягом вирішувати глобальні проблеми.

– Запитання як до перекладача: яким чином тривала робота над перекладом тетралогії Стефені Маєр про вампірів? До речі, чи легко дісталися видавництву «Країна мрій» авторські права на це видання?

– Я перекладала тільки «Світанок» і «Друге життя Брі Таннер», причому другу книжку в такому божевільному темпі (щоб устигнути раніше за росіян), що краще взагалі не згадувати. Хоча це теж гарна школа. Автор трохи «не мій», ніколи я не любила любовних романів, але «Світанок», на щастя, виявився складніший і потужніший, ніж перші три книжки «Сутінкової саги», тож на певному етапі я навіть почала від перекладу отримувати задоволення. Хоча набагато цікавіше мені було працювати над перекладами «Робінзона Крузо» і сучасного продовження історій про Вінні-Пуха - книжки «Повернення у Столітній ліс»... А права на видання закордонних бестселерів зараз купити не проблема. Були б у видавництва гроші, а літагент, готовий права продати, завжди знайдеться.

– Наталю, ти якось розповідала, що навчалася в магістратурі в Канаді. Чи надто відрізняються умови навчання там від українських реалій?

– Звісно, відрізняються. Є плюси і в нашої, і в їхньої освіти. У нас, як мені здається, освіта ширша, ми в університеті Шевченка бодай формально вчили латину, мовознавство, історію мови (в моєму разі - англійської). Студенти-канадці, з якими я вчилася згодом, про такі предмети гадки не мали. Читають «Беовульфа» так, як ми в школі читали «Слово о полку Ігоревім», – в сучасному перекладі. Якось несолідно для університетського рівня й спеціалізованого факультету. З іншого боку, у нас в Україні був тільки малесенький курс стилістики, а в Канаді по-справжньому вчать писати — і в теорії, і на практиці.

– Роман «Три таємниці Великого озера» довго писала?

– Не так довго писала, як довго виношувала ідею. Першу сцену я написала десь іще наприкінці 2000-го року; з неї, щоправда, в роман увійшов тільки антураж: сходи, підвальна кімната, мерзлі мандарини, провезений контрабандою через кордон кав’яр... Персонажі цього роману довго жили самостійним життям, троє з них — приятелі-повстанці — навіть згадуються в романі «Укус огняного змія». У героїв якось самі собою сформувалися біографії, і тоді вже слід було дописувати роман, щоб дізнатися, чим же все закінчилося. Фінальну крапку в романі я поставила у березні 2008 року, після того він іще трохи відлежався, його почитали мої добрі знайомі, дещо мені підказали, і тільки потім він поїхав на «Коронацію».

– Які в тебе думки про сам конкурс «Коронація слова»? Якими ти бачиш перспективи його розвитку?

– Які можуть бути думки у лауреата? Звісно, як на мене, конкурс чудовий. Певна річ, щось можна й удосконалити: наприклад, з двох сходинок відбору (експерти — журі) зробити три (експерти формують довгий список; потім інші експерти з довгого відбирають короткий, але не просто механічно підраховуючи бали, а ще раз проводячи експертну оцінку; а тоді вже короткий список потрапляє до журі). Мені здається, в такому разі з боку журі було б значно менше нарікань (які уже другий рік поспіль звучать у пресі), що в переліку номінантів повно графоманів. Але головну свою функцію — виведення на літературну орбіту нових імен — конкурс виконує дуже й дуже непогано, за що йому низький уклін. Особливо яскраво про це свідчить цьогорічна перемога Вікторії Гранецької, яка з першим своїм романом одразу стала володаркою золотої статуетки.

– Чого може не вистачати сучасній жінці для самоствердження?

– Гадки не маю. Я цим питанням якось досі не переймалася. Всі жінки різні, у них різні потреби, різні життєві плани і мрії. Якщо не ділити українців за статевою ознакою, нам усім бракує віри в свої сили. Ми надто швидко розчаровуємося, замикаємося в своєму маленькому «я» й починаємо жаліти себе й нарікати на когось за всі свої негаразди, але це типово для постколоніального суспільства. Думаю, ще двадцять років — і виросте нове покоління, якому ці риси вже будуть непритаманні. Щоправда, боюся, в них з’являться нові проблеми. Життя ж без проблем не буває, правда ж?

– Якої ти думки про розвиток суспільних мереж?

– Моя активність у суспільних мережах прямує до нуля, тому мені важко про них щось сказати. Звісно, не хотілося б, щоб суспільні мережі замінили живе спілкування, але, з іншого боку, де ще в сучасному світі людям шукати близьких по духу? Якщо суспільні мережі допомагають людям не почуватися самотніми, це вже великий плюс. Я, наприклад, іноді у «Фейсбуці» почитую записи американського письменника Ріка Єнсі, твори якого мені страшенно подобаються. Де б іще я мала змогу з ним поспілкуватися, дізнатися більше про нього, про його книжки — теперішні й майбутні?

– Чи чекаєш інколи в житті щасливих подій, котрим передувало щось містичне?

– Я зазвичай містичні події та їхнє продовження поєдную вже постфактум, тому що інтуїція у мене розвинена слабко. Переважно усі події на мене валяться як сніг на голову. Хоча було кілька разів, які мені запам’яталися. Пригадую, на початку 2004 року, в добу розквіту «темників» і знищення бодай натяків на свободу, показували по телевізору старі кадри з 1990-1991 років — «революцію на граніті», живий ланцюг, перші мітинги... І мені чомусь гостро так подумалося: от би ще раз таке пережити — оце піднесення, оце народне єднання! Але ж двічі в житті такого не буває... Ну, що було далі, ви всі знаєте.

Нам усім бракує віри в свої сили.