Рецензувати незавершені твори завжди важко: хтозна, чи спроможеться автор витримати середину і закінчення бодай на тому самому рівні, що й початок?! Не кажучи про те, що початкову «планку» таки бажано перевершити… Яскравим прикладом сказаного є сага про Гаррі Поттера: переважна частина читачів плювалася від сьомої книги циклу, тоді як до шести попередніх томів претензій не було. Суцільне розчарування викликали й треті серії кінохітів «Матриця» і «Пірати Карибського моря», що навіть віддалено не дотягували до перших серій.

Зважаючи на це, у випадку з дебютною «романною» книгою молодої дніпропетровської письменниці Наталії Дев’ятко «Скарби Примарних островів. Книга 1: Карта і компас» вартувало би промовчати, дочекавшись виходу решти книг (яких нібито має бути 3). Проте, зважаючи на певні обставини, спробую все ж написати відгук.

Бодай короткий…

Отже, сісти за ноутбук мене змусила хвиля схвальних рецензій на книгу, квінтесенцією яких став наступний відгук Валерія Верховського на «Літфорумі» (цитую з незначними літературними виправленнями):

Прочитавши «Скарби Примарних островів», я був до глибини всього, що маю, вражений вишуканим стилем, мудрістю ідейного змісту та висотою авторських ідеалів.

Без перебільшення, в українській літературі засяяла наднова зірка. Слава Наталі Дев’ятко!

Пропоную висунути Наталку Дев’ятко на Нобелевську премію з літератури (за літературну діяльність)…»

(http://litforum.net.ua/showthread.php?p=91684#post91684)

Що ж, розумію щире захоплення романом колишнього колеги Наталії Дев’ятко по редакції всеукраїнського щомісячника «Український Фантастичний Оглядач»… Розумію, як ніхто інший — адже саме я запропонував свого часу ввести цю юну і, поза сумнівом, талановиту дніпропетровчанку до редакції «УФО»!.. Водночас, змушений застерегти надто запальних рецензентів на чолі з тим-таки Валерієм Верховським: будь ласка, стримуйте вихлюпи захоплення! Отак одразу й залюбки пропонувати висувати першу частину першого ж серйозного роману письменниці на «Нобелівку» — це, знаєте, небезпечно! Насамперед, для таланту авторки: у неї ще, часом, запаморочення від успіхів настане… Тож давайте-но по порядку. Чемно і стримано. І якщо хвалити — то в стилі «поки що»… Поки маємо перед очима лише першу частину заявленої трилогії.

«Вишуканим стилем, мудрістю ідейного змісту та висотою авторських ідеалів» я також приємно вражений, проте змушений одразу ж додати до схвалення й ложку дьогтю. Щоправда, не стільки на адресу самої авторки, як наших вітчизняних видавців: сама Наталія Дев’ятко у приватній розмові присягнулася, що задумала й написала «Скарби Примарних островів» вже давненько, потім довго шукала видавництво — але ж перша книга циклу вийшла друком вже після появи у кінопрокаті третьої серії «Піратів Карибського моря»!!! І тепер ця українська дитяча книга просто приречена на постійне порівняння з голлівудською сагою про Джека-Горобця & Co…

Ні-ні, я абсолютно вірю запевненням Наталії Дев’ятко, бо з «моторністю» українських видавців знайомий не з чужих слів. А якщо бути точним — то з моєю останньою за ліком книжкою сталася така ж історія: як не благав директорку видавництва випустити друком роман до 27 червня 2009 року (себто, до 300-ліття Полтавської битви) — дзуськи, так і не спромоглася!.. Отже, тепер і я, і Наталя Дев’ятко маємо «ложки після обіду».

Дві ложки дьогтю…

Але повернімося до «Скарбів Примарних островів». Заявляю з повною відповідальністю: ні, це не епігонський переспів «Піратів Карибського моря»! Адже:

1. пірати у розумінні авторки роману (і в «царині» самого роману) — це не зовсім пірати в усталеному розумінні цього терміну;

2. принаймні у першій книзі заявленої трилогії неодноразово спостерігається взаємодія реального світу, яким ми його знаємо, з казково-магічним, де зійшлися у двобої Імперія та останні з піратів;

3. «Скарби Примарних островів» все ж таки орієнтовані переважно на дитячо-підліткову аудиторію, тоді як «Пірати Карибського моря» — на більш універсальне товариство «мрійників будь-якого віку».

Саме на нерозумінні перших двох моментів я й запнувся, почавши читання книги. Бо хоча в «Піратах Карибського моря» магії вистачає (згадаємо моряків-привидів, Летючого Голландця та ін.), проте в цьому кінофільмі пірати — все ж таки пірати! Зате у Наталі Дев’ятко пірати лише вряди-годи грабують кораблі Імперії, натомість значно більше і глибше… займаються магією! Спрощено можна вважати, що тут пірати — це маги й чарівники, спочатку витіснені Імперією з суші на море, а вже потім майже винищені й на морських просторах. Головний герой книги Ярош Сокіл — останній піратський капітан (читайте: чарівник), який зберіг власний корабель — «Діаманту». Решта піратських капітанів лишилися «безкорабельними».

Реальному світу в першій книзі присвячена настільки потужна сюжетна лінія (хоч і йде вона від фотографа Алі Очеретяної, яка, насамкінець, виявляється «безкорабельним» капітаном на прізвисько Вороняче Крило!), що під час читання душу мимоволі огортає сумнів: чи присвячено роман скарбам Примарних островів — чи все ж таки іншим подіям?! Лише під кінець першої книги стає зрозумілим, що лінія реального світу є допоміжною… Але чи у всіх читачів вистачить впертості, щоб здолати текст?..

Тим паче, тут на нас чатує третя згадана особливість роману — орієнтованість переважно на дитячо-підліткову аудиторію. Це проявляється, зокрема, і в наявності серед матросів «Діаманти» великої кількості дітлахів. Причому в першій книзі це хоча й герої другого плану, проте аж ніяк не статисти — хоча б тому, що у вирішальній (для контексту першої книги) сутичці з солдатами Імперії частина дітей б’ється нарівні з дорослими. Особливо Роксана зі своїм незвичайним котом Сиріусом. От хто виглядає статистами, то це батьки Роксани…

Підозрюю, що як не у другій, то в третій книзі «Скарбів Примарних островів» дітки підростуть. Але тоді кількість героїв роману має значно збільшитися! Не знаю, чи вистачить у Наталії Дев’ятко майстерності для того, щоб не випустити при цьому на сторінки свого твору «зайвих» героїв?! Тих, які промайнуть в одному-двох епізодах на задньому плані й від безжальної ліквідації яких авторкою ще у процесі написання (або ж редагування) нічого у тексті принципово не зміниться. Поки йдеться про першу книгу «Карта і компас», я можу вказати на кількох персонажів, які здаються зайвими… але хтозна, як вони діятимуть надалі?! Можливо, переберуть на себе ініціативу?..

Хтозна, хтозна!..

У тім-то й полягає недолік творів, розбитих на окремі книги: не прочитавши роман в цілому, судити про ту ж таки «зайвість» чи «незайвість» героїв просто неможливо. Отже, зачекаємо…

Поки ж можна констатувати, що з точки зору стратегії Наталія Дев’ятко все розписала абсолютно вірно: перш ніж робити будь-яку справу (в т.ч., вирушати за скарбами), потрібно зібрати підходящу команду! От саме збиранню команди і присвячено, за великим рахунком, першу книгу. А ще доведенню наступної істини:

«Чому ми[, пірати,] не здаємося, хоча Імперія сильніша? Але чим вимірюється її сила? Кількістю слуг і воїнів, територією чи жахом, який викликають згадки про неї в інших країнах? Ні, міністре, Імперія слабка…

І тому ми не здаємося, бо доки живий хоча б один пірат, колір червоної заграви може належати не тільки стінам Імператорського палацу, але й піратському прапору».

Цю істину добре зрозуміють всі — читачі, які провели частину свідомого життя в радянській імперії — СРСР. Втім, цільова аудиторія книги — діти й підлітки, які того життя не знали й не відали. Чи зрозуміють вони?! І чи второпають, що Імперію потрібно перемогти, насамперед, у власній душі, через борню з власним ego?.. Про це вже інші слова з першої частини роману:

«Серце Імперії — холодний вогонь. Тепла не вистачає йому, людського співчуття і любові. І жертвують люди йому своє кохання і свої зламані долі. Людські долі — ось питво і їжа Духу Імперії! І якщо знайдеться відважний, що не зречеться своєї долі, якою б гіркою вона не була, Дух Імперії не отримає потрібної їжі, і загине».

Я читав цю книгу в два заходи, перебуваючи на лікарняному ліжку під крапельницею після штрикань. Якщо читати в такому стані мені було цікаво — мабуть, текст чогось-таки вартий… Ні-ні, не висунення на «Нобелівку» — з цим, повторюю, не треба поспішати. Маю на увазі, що тепер з нетерпінням чекаю на вихід наступних книг, аби оцінити як кожну з них окремо, так і роман «Скарби Примарних островів» в цілому. От тоді (й тільки тоді!) можна буде говорити про відсутність/наявність «зайвих» героїв, про збалансованість (у т.ч., за обсягом) різних частин роману та деякі інші важливі речі.

А поки що місячне сяйво таки намалювало карту з Примарними островами, і слухняна волі капітана Яроша Сокола «Діаманта» вийшла на відповідний курс. Чарівні, зіткані з нічного мороку і прикрашені зірками вітрила надимає вітер пригод…

Доброго шляху… до другої книги!..

Зібрати команду.