Медитативний часопростір.

30.10.2011

Наприкінці минулого року в українських книгарнях з’явилася нова книга одного з найвідоміших авторів сучасної польської літератури Анджея Стасюка. «Фадо» – це збірка есеїв про мандри, які можна трактувати як продовження «Дорогою на Бабадаґ»; есеїв про простір і час, на перетині яких зустрічаємо народи із геополітично визначеним типом мислення. Це подорожні нотатки того, хто мандрує Південно-Східною Європою: Польщею, Словаччиною, Румунією, Балканами. Стасюк змальовує свій приватний простір, шукає малу батьківщину. Окреслює «свою» територію циркулем, встромивши вістря в те місце, де він живе. Йому близька та земля, що втрапляє в описаний круг.
«Фадо» – це спроба осмислити процеси, що відбуваються тепер на уламках імперій. Стасюк розмірковує про те, що об’єднує сусідні народи, які безпорадно шукають рештки кожен своєї вітчизни, одинокі й бездомні. «Вічна безперервна самотність і покинутість. Самотність післявеликоморавська, самотність післяяґеллноська, самотність післяавстро-угорська, післяюгославська, посткадеелівська. Петелька історії і ґудзик сучасності». Бо історія повиганяла з дому південних і східних слов’ян, позабавила їх відповідальності. Балканські війни дозволили думати, наприклад, що «у вбивстві, яке ми вчинили, завинив хтось інший» або «…з любові до вітчизни можна все; або ще краще: якщо вітчизни немає, все дозволено».
А ще Стасюк пише про циган, знову і знов повертається до опису їх поселень, замилований пронесеним крізь віки і простори їх незміненим трибом життя. У Словаччині циган уже півмільйона. В них значно більший, ніж у словаків, приріст населення і за демографічними прогнозами за 50 років вони становитимуть у Словаччині більшість. Автор говорить про це спокійно, його не насторожує час циган. Він споглядає авта, що скупчуються поночі біля заправок у польських селах, і вони чимось нагадують йому циганський табір, кочову стоянку. Молоді люди мають авта, але не знають, куди ними їхати, не відчувають спорідненості з дорогою – «їхньою батьківщиною є Фольксваґен Ґольф ІІІ».
Усі ми трохи осілі, і трохи цигани, бо спільно заселяємо ці мальовничі Карпати. «Отож я відкидаю дорогу й думаю собі, що цієї ж миті те саме роблять багато словаків, українців і румунів, що живуть десь у цих несамовитих горах, які на карті виглядають, мов хребет Центральної Європи. Ба, копають і німці, й угорці в румунській Трансильванії, і копають цигани, що живуть усюди». Усі ми пов’язані. Навіть назви гір Маґура, Дзямера, Корнута приблукали до нас із Балкан, здолавши неблизьку путь.
Якщо ж поглянути на карту, додавши вісь часу, можна означити «свої» терени спогадами. «Минуле і пам’ять, – пише Стасюк, – це моя батьківщина і мій дім». Він дослухається до Маркеса, який казав, що життя є лише тим, що запало людині в пам’ять, і не важливим є те, що насправді вона пережила. Стасюк шанує минуле значно більше, аніж невловиме теперешнє та майбутнє. «Футурологія завжди викликала в мене легку відразу, бо здавалася плодом боягузтва і дезертирства, полишення власного стану. Я ніколи не думав про майбутнє як про якийсь розв’язок». Час – тільки плинний рух. Головне вибрати вірний напрямок і просуватись вперед по рідних теренах, огорнених спокоєм та тужливими народними співами.
«Фадо» португальською означає «доля», але передовсім так називають меланхолійну пісню, в якій вилито смуток за безповоротно втраченим.