Про книжку «Фадо» Анджея Стасюка, написану 2006 року та перекладену українською і видану тут 2009-го, мені якось важко почати говорити. Як написано в анотації, “фадо” в перекладі з португальської означає “доля”, а також це назва меланхолійної пісні про безповоротно втрачене. У книжці двадцять чотири оповіді, в яких мені ключовими видаються такі слова поняття: Європа, пам’ять, самотність, простір і час.

Відкриває книгу «Автострада». Поміж сплетіння асфальтових стрічок б’ються серця міст, які персонаж проминає: вогні людських поселень, ця “мерехтлива артерія марноти”, яка колись вабила людину, бо “простір вражав тим, який він був величезний”, тепер не манять, а простір дратує невловимістю. “Можна спробувати порозумітися з порнографічною безсоромністю історії, що вилежується горілиць за кожним поворотом <…>, але, врешті, все це сходить на пси <…>” [с.7], – пише Стасюк.

Автор (він же персонаж, бо видається, що маємо в руках книгу автобіографічної прози) не має ілюзій, ніби йому під силу з цим простором порозумітися. В них особливі стосунки, як і з часом (які разом формують історію). Стасюк намагається тільки зафіксувати те, що бачить, бо таке пригадування приносить йому насолоду: “Отже, все це пригадування <…> й безперервне вирушання назад, це вдивляння в заднє скло пам’яті, ця лірика втрати, це слов’янське on the road, що тепер вицокує на машинці, <…> зовсім не для того, щоб запам’ятати, але для того, щоб постійно пригадувати все заново, <…>, аж доки думка й омана остаточно заступлять дійсність <…>” [с.11]. Можна уявити, як автор сидить у напівтемряві і пригадує все це.

Інколи, читаючи «Фадо», я мала відчуття, що гортаю сторінки якогось дідусевого фотоальбому, як мінімум півстолітньої давності. Не тому, що оповіді Стасюка нагадують чорно-білі фото, як у старих альбомах. Але автор живе ніби у своїй особистій часовій і просторовій площині. Для нього одночасно існують і картини з минулого (чи то його особисті дитячі спогади, чи візуалізовані розповіді), і те, що він вихопив поглядом під час останньої мандрівки. А щодо фотографій… Маленький приклад: “Трохи далі зовсім самотньо стояла дівчина в червоній сукні. Здається, вона була дуже вродлива. [Стасюкове “здається” викликає в моїй свідомості образ трохи зблідлого, пожовклого, затертого фото, коли з певністю вже не скажеш. – К. Л.] Дивилася кудись убік, де нічого не відбувалося. Я бачив її якусь мить, а потім червоний пломінчик згас у дзеркальці машини” [с.20]. Те, що Стасюк так детально описує на сторінках книги, він часто, як об’єктив фотоапарата, схоплює за одну мить на узбіччі дороги. І подає саме як знімки.

І не лише в мене було відчуття, що я розглядаю картинки: “Поградец [албанське містечко. – К. Л.] нагадував картину. Прогулюючись бульваром, я мав відчуття, що зайшов в осердя якогось малярського творива або всередину театрального твору” [с.47].

У Стасюковому просторі мало руху, він майже статичний. За нечисленними винятками: “<…> дивлюсь, як буря мандрує на південь: хмари, мов бездомні пси, наче клунки українських баб, мов самі баби – важкі, терплячі й певні свого. Уявляю собі, як вони сунуть над моєю Європою, оточені купчастими хмарами знаменитих торб у червоно-синю клітинку, як перекочуються над кордонами, навантажені асортиментом необхідних речей, як вони витривало пливуть, мов опасисті галони із нап’ятими вітрилами спідниць <…>” [с.13–14; тут і надалі курсив мій. – К. Л.]. Оригінально і гарно. Мало який читач не зауважить шикарних Стасюкових метафор. Мене здивувала “померти від серця, померти від душі”: “Замість померти від легень, помер би найрадше від серця, помер би від душі” [с.31]. Йдеться про письменника Данила Кіша, який помер від раку легень. У Стасюка це звучить, ніби помираєш не від болю, не від хвороби, а тому, що маєш серце.

Щодо ключових понять, то мушу сама себе виправити, бо йдеться не про всю Європу, а передусім про її частину. Стасюк цитує з цього приводу Йозефа Кроутвора: “Центральна Європа сьогодні є поняттям, яке розуміють хіба що метеорологи” [с.17]. Мені згадалася метеостанція на горі в «Дванадцяти обручах» Андруховича і його любов до мап, шляхів сполучень Австро-Угорщини. “Ах, ця центральноєвропейська самотність!” і “наше непевне центральноєвропейське існування” [с.27]…

Дещо парадоксально, що єдина річ, яка здатна зберегти (чи створювати таку ілюзію) простір таким, яким він був у певний час, – це людська пам’ять. Адже вона надто нетривка: “Цей крихкий, зітлілий папір [старої мапи. – К. Л.], що розпадається в пальцях, нагадує людську пам’ять, слабку, недосконалу, піддану загрозі склерозу й старечій недоумкуватості” [с.34]. Кришиться папір, зникає Центральна Європа, яку так любить Стасюк. Ні, просторово (хоча, хто може її точно окреслити?) вона залишається, але маленькі містечка й навіть села занурюються в стробоскопне світло й електронний шум, цивілізація наступає на тишу і спокій. Злегка іронічно й сумно пише Стасюк, що так ми почали уявляти собі великий світ і модерність. Для нього реальнішим є минуле, ніж ця “дешева імітація модерності”. Світ, однак, змінюється. Навіть в албанських горах віслюки згинаються від тягаря фанти і пива в бляшанках. Не хочеться вірити, що “сьогодні існує лише те, що помічають інші” [с.45] і якщо тебе не покажуть по телевізору, не зовсім реальним здається навіть власне життя. “І нині цивілізована і дедалі модернізованіша Албанія сидить у темних кнайпах і клубах, сидить перед мертвими комп’ютерами, сидить у неопалюваних елеґантних апартаментах, нудьгує без свого казино й виглядає дощу […]” [с.52]. За іронією долі модерність тут залежна від дощу. Ви звернули увагу на дієслова? Ніби жодного руху. Всі завмерли перед об’єктивом. Однак фотографії – це те, чого вже нема.

І про що йдеться Стасюкові за цих обставин? Про пам’ять, як на мене.

Проте в цьому минулому зір автора фіксує не пам’ятки архітектури. І тут я вирішую для себе додати ще одне ключове слово – індастріел. Це дещо несподівано, адже ми маємо справу з “мандрівними оповідями”. Тільки ж Стасюка цікавить специфічний пейзаж: “<…> субстанція на позір мертвих і зужитих речей укривала землю, як постіндустріальна рослинність” [с.20]. А опис Белграда, в якому він бував, – це лише опис будівлі, яку поверх за поверхом пробивали бомби, а тепер з бетону стирчить іржава арматура. “Ніхто з цією руїною нічого не робив. <…> Не виключено, серби вирішили зберегти її як пам’ятник західного варварства” [с.30]. Ну, гаразд, це Белград. Але спробуйте простежити, який у гостьових кімнатах готелю розпад [с.36], як забудова обертається в руїну [с.53], зруйновані цехи і вибиті вікна – віддавна мертві й холодні, це “здохлий індастріел” [с.53], а ще є напіврозвалені халабуди [с.54], “зруйнований індастріел” (як “мертвий” у «Біґ Маку» Сергія Жадана) [с.88], знову руїни і трухлявіюча матерія [с.97–98]… Я втомилася рахувати. Взагалі, десь посередині книги починаєш нудьгувати. Тим більше, що з подібною географією Стасюк уже відомий нам завдяки книгам «Дорогою на Бабадаґ» і «Моя Європа» (остання у співавторстві з Андруховичем). До речі, за “метафізичний роман дороги” «Дорогою на Бабадаґ» Стасюк отримав 2005-го найпрестижнішу польську літературну премію «Ніке».
«Фадо» ж читається так, що, замислившись над чимось, можеш підняти голову і дивитися деякий час, скажімо, у вікно потяга, лишивши її збоку, забувши.

Труднощі викликає жанрове визначення: чи то “дорожні оповіді”, чи “мала есеїстка”, подекуди – спогади. Стасюк їздить по цій Центрально-Східній Європі, перетинаючи кордони так, ніби їх і немає. Сам автор вважає, що пише оповідки [с.53]. 1996 року разом із дружиною він заснував у селі Воловець видавництво «Чарне», яке спеціалізується на популяризації літератури Центрально-Східної Європи.

Письменник створив свій світ. Його Карпати (а Стасюк з 1987 року проміняв Варшаву на гори Нижні Бескиди) – як окрема держава або навіть континент. Дивно: зустрічаєш щось знайоме – і вже ніби ближчим стає і автор, і його Карпати, які також і мої, хоч його гора Маґура – це не та, яка біля моєї Тухлі.

Описи цих мандрівок, як не в просторі, то в часі, і оповіді про банальне (“Усі ці місця і події без винятку банальні” – зізнається Стасюк [с.114]) мають свою чарівність.

І наприкінці про нас, українців. Якщо для Стасюка Київ (на сході), як і Лісабон (на заході) – Європа, то тим дивніше чути від наших співвітчизників, що вони “хочуть в Європу”. Де ж ми тоді?! І цікаво, що й у поляків є подібне бажання бути “в Європі”, тільки для них це означає бути “в уявленому героїчному минулому” [с.65]. Здається, в нас претензії щодо простору, в них – більше стосовно часу. А наш спільний простір Стасюк окреслив дуже правильно, на мій погляд: “на схід від Заходу”. Він також пропонує своє (не позбавлене гумору) бачення наступних десятиліть розвитку Європи: “прийдуть цигани зі своїми таборами й осядуть посеред Єлисейських полів <…>, напівдикі українці заснують свої жінконенависницькі козацькі спільноти <…>” – і тільки встигнеш обуритися, як Стасюк починає “оспівувати” п’яних поляків [с.74]. Хтозна, чи у такій змішаній Європі хтось пам’ятатиме у поминальний час запалювати свічки на могилах померлих. І вже точно не світитимуться у темряві “мерехтливі летючі килими” цвинтарів у колишніх українських селах, з яких у сорокових роках лемків просто виселили. Списавши майже все двадцяте століття на видатки, крім останнього десятиліття (до періоду незалежності України і період комунізму у Польщі), ми, не встигнувши відродити свою ідентичність, як пише Стасюк, постали перед загрозою бути поглинутими сучасною мас-культурою.

Пам’ять береже те, що минуло, а минуле, вважає Анджей Стасюк, руйнує нас від божевілля, від ментальної руйнації. «Фадо» – як фотоальбом найдивнішої частини Європи, який можна буде колись роздивитися і до якого найбільше пасуватимуть звуки меланхолійної португальської пісні.

Смуток за безповоротно втраченим.