Від редакції. «Готтленд» – книга документальної прози відомого польського журналіста Маріуша Щигела про Чехію ХХ століття. Про неї написав Стівен Делбос – викладач Карлового університету, журналіст газети The Prague Post, англомовний поет. У Празі проживає вже п’ять років.

Але ми отримали і ще один відгук на книжку Щигела. Написав його Ігор Михайлин — професор із Харкова. Читаючи обидва відгуки, можна, крім усього, краще відчути історичну дистанцію від Праги до Харкова.

Стівен Делбос
Внутрішні Екстремуми: «Готтленд» Маріуша Щигела

Чеська культура – це колекція легендарних особистостей. Таке твердження може суперечити поширеній думці про те, що внаслідок майже 70-річного іноземного гніту в одному лише ХХ столітті (Австро-Угорська імперія, нацисти та комуністи) у Чеській республіці розвинулась культура групового мислення, і «маси» стали найбільшим та найвпливовішим угрупуванням. Це, безсумнівно, так. Та все ж саме через ці режими і їх строгий контроль над засобами масової інформації лише декому вдалося стати «зірками» – або співпрацюючи з режимом, або борючись проти нього (як було у випадку з Вацлавом Гавелом та іншими видатними дисидентами).

«Зірки» існують у кожній культурі, і саме це слово підказує нам, що ті, хто так називаються, певним чином піднялися над основною масою населення. Але, скажімо, Сполучені Штати з огляду на площу своєї території повинні дати більшу кількість «зірок», ніж країна з розміром Чеської республіки. Крім того, американська економіка та культурний тип мислення дають практично кожному американцеві шанс досягнути слави – хай це буде через реаліті-телебачення чи у будь-який інший спосіб. І немає жодного сумніву в тому, що американська індустрія популярності може надати кожному своєму героєві достойну підтримку, принаймні тимчасову. Відомий чеський письменник Яхим Топол нещодавно розповів мені, що чеська видавнича справа натомість може фінансово забезпечити лише одного-двох письменників у кожному поколінні. Отож, меншій кількості чехів вдається досягнути слави, і, відповідно, їх культурна цінність на душу населлення є вищою з огляду на їх рідкісність.

Лауреат багатьох премій, польський письменник Маріуш Щигел вивчає концепти слави та ганьби у Чеській республіці та колишній Чехословаччині у своїй книзі «Готтленд», виданій 2006 року у Польщі і нещодавно перекладеній українською мовою. Створений як серія віньєток про відомі особистості чеського суспільства двадцятого та початку двадцять першого століття, «Готтленд» перебуває на межі між репортажем, есеєм та мемуаром. Ця книга легко читається як завдяки своїй композиції, так і через те, що написана вона про «зіркових» осіб. Без сумніву, Щигел дуже добре обізнаний із чеським суспільством: теми та персонажі, які він розглядає у своїй книзі, обрані зовсім не випадково. Досліджуючи життя найбільш інтригуючих, найтрагічніших та найабсурдніших особистостей країни, Щигелу вдається показати поперечний зріз чеської культури.

Томаш Батя (1876-1932), підприємець з невеликого моравського містечка Злін, що заснував взуттєву імперію «Батя» під слоганом «Ні кроку без Баті», є одним із найексцентричніших персонажів у «Готтленді». Заснувавши разом зі своїми братом та сестрою у 1894 році компанію з капіталом у $320, Батя до 1930 року став одним із провідних виробників взуття у світі.

Інноваційна – та дивовижно успішна – бізнесова філософія Баті спричинилась не тільки до добробуту його працівників, але вплинула на цілі міста, у яких будувались його фабрики. Батя був прихильником руху «Garden City» («Місто-сад») – підходу до міського планування, яке заснував у 1898 британець Сер Ебенезер Ховард. Рух пропагував міське планування у вигляді окремих комун, оточених зеленню. Міста-сади включали в себе сільськогосподарські, промислові та житлові секції, розміщені відповідно до принципів природної гармонії.

Привізши цю філософію до Зліна, Батя щедро його проінвестував: від 1894 р. до 1932 р. (коли Батя загинув у авіаційній катастрофі), населення міста виросло від 3 до 35 тис. жителів. Протягом цього часу Батя був обраний мером міста, і почав перебудовувати місто відповідно до своїх бажань, поєднуючи місто-садове планування з урбаністичною модерністю. Батя загітував чеського архітектора Франтішека Гахуру, учня Ле Корбюзьє, спланувати урбаністичну частину міста, використовуючи стандартні матеріали: червону цеглу, скло та бетон як для житлових, так і для промислових будинків. Контроль Бати над Зліном був настільки тотальним, що примушує навіть згадати Орвеллівську антиутопію. Щигел, однак, не обходить стороною цей дивний, хоча й відносно нешкідливий аспект діяльності Бати. І сьогодні Злін є визначною пам’яткою урбаністичної архітектури, а сам Томаш залишається дуже популярною, хоча й дещо ексцентричною постаттю у свідомості чехів, що радо носять взуття з фірмовим значком «Bata».

Можливо, найбільш інтригуючою постаттю у «Готтленді» є Ліда Баарова (1914-2000), чеська актриса, яка вчилася у консерваторії у Празі. Вона зіграла свою першу роль у кіно у 17 років, а потім поїхала робити кар’єру до Берліна. Знявшись у декількох німецьких фільмах і відмовившись від запросин Голівуду, Баарова зустрілася з Йозефом Геббельсом, гітлерівським міністром пропаганди. У них розпочався пристрасний роман, що припинився лише після того, як дружина Геббельса Магда поскаржилась Гітлеру. Фюрер пошкодував Магду і наказав Геббельсу припинити стосунки. Геббельс відмовився, і повідомив Гітлеру, що він збирається кинути свою дружину та переїхати до Японії разом з Бааровою. Невдовзі після цього Баарову було депортовано з Німеччини і повернено до Праги.

Після закінчення війни чехословацький уряд засудив Баарову до сметрної кари за її співробітництво з нацистами, але врешті акторка лише відсиділа короткий термін у в’язниці. Після звільнення Баарова багато подорожувала по Європі, і навіть жила деякий час в Аргентині. Вона померла від хвороби Паркінсона у 2000 році. На цей час уже були опубліковані її мемуари, що привернули увагу громадськості та закріпили за нею статус найвідомішої підкорительки сердець у чехословацькій історії, жінки водночас принадної і трагічної. Щигелу дуже гарно вдається передати непоборну природу цієї унікальної жінки, що заволоділа серцем одного з найзловісніших чоловіків століття.

Дехто із зображених у «Готтленді» осіб є менш гламурними, проте аж ніяк не менш трагічними. Отакар Швец (1892-1955) – видатний скульптор початку ХХ століття, що починав як автор багатообіцяючих скульптур у стилі футуризму, а пізніше створив скульптурні монументи таких видатних постатей чеської історії як Томаш Масарик та Ян Гус.

Наприкінці 1940-их чехословацька комуністична партія оголосила конкурс скульптурних робіт, переможцю якого надавалось право спроектувати монумент на честь Йосипа Сталіна. Скульптура мала розміщуватись у празькому парку Летна, пагорбі з видом на центр міста. Хоча Швец знав про політичний підтекст конкурсу, йому довелося брати у ньому участь. Він сподівався зайняти друге місце і таким чином уникнути ганебної слави. Неочікувано для нього самого, Швец переміг у конкурсі і йому було довірено спроектувати і спорудити скульптуру. Монумент – група робітників, селян та солдат, що їх веде Сталін, – зайняв більше п’яти років роботи. Це був найбільший груповий монумент у Європі і найбільше скульптурне зображення Сталіна у світі (висота – 15,5 м, довжина – 27 м).

Швец перебував під жахливим тиском під час конструювання пам’ятника, і від уряду, і від чеського населення, від якого він отримував цілі стоси повних ненависті листів. 1 травня 1955 року, за три тижні до відкриття монумента, Швец задушився газом зі своєї плити. За іронією долі, монумент простояв усього сім років, після чого був підірваний за допомогою 800 кг динаміту в рамках процесу десталінізації, що його провадив Нікіта Хрущов.

П’єдестал Швецового монумента і подосі залишається у парку, його особливо вподобали місцеві скейтбордисти. У 1991 році на цьому місці було встановлено метроном (скульптор – Вратіслав Карел Новак), покликаний нагадувати про нескінченний плин часу. У 1996 році тут було тимчасово встановлено позбавлене смаку 11-метрове скульптурне зображення Майкла Джексона в якості реклами європейського «HIStory» туру співака.

Назва книги Щигела вказує на дещо іронічну оцінку автора зображених ним персонажів та епізодів чеської історії. «Gottland» – це назва музею співака Карела Готта (нар. 1939), одного з перших чехословацьких мільйонерів, пік популярності якого припадає на період комуністичного режиму. Готт і досі лишається ідолом поп-культури, улюбленцем старших поколінь чехів та німців, але у сприйнятті молодих чехів він усього-навсього абсурдний кітч, чи навіть гірше – радянський колабораціоніст.

«Gottland», який Готт побудував сам (назва мусила асоціюватися зі знаменитим маєтком Елвіса Преслі «Graceland»), розміщений у Жевані, селі на схід від Праги. Щигел вказує на неоднозначність статусу Готта в чеській літературі, і, мабуть, його найбільшим успіхом є демонстрування тої амбівалентності, що мають особистості на зразок Готта у Чехії та інших посткомуністичних країнах. Щигел не тільки по лікоть занурює руки у бруд чехословацького комуністичного минулого, але й витягує з нього артефакти – і розглядає їх під критично-гумористичним світлом.

Фотографія на обкладинці польського видання «Готтленду» є наочним прикладом багатогранності дослідження Щигела: двоє людей у костюмах, спиною до камери, застигли у благоговійному спогляданні масивного скульптурного зображення Сталіна, спорудженого Швецом. Ця картина – кітчева, гумористична та трагічна водночас через обставини, за яких була зведена ця скульптура і те значення, яке вона мала для усього чеського народу, а не тільки для окремих особистостей на зразок Отакара Швеца, який, врешті-решт, був просто митцем, що попався у кігті радянської машини. Персонажі, що розглядаються у «Готтленді», в більшості своїй перейшли в інший світ, але їх справи, як добрі, так і погані, залишились. Так само, як п’єдестал Швецової скульптури ще стоїть у парку Летна, так соціологічні корені, що породили цю скульптуру, залишаються з чеським суспільством. Їх потрібно виявляти та вивчати не тільки письменникам, але й усім нам.

Дехто може поставити під сумнів спроможність іноземця писати про чеську культуру. Але по-перше, Щигел довгий час жив та працював у Чеській республіці, а по-друге, сам статус чужинця дозволяє йому створити чіткішу перспективу чеської культури, ніж та, якою володіє більшість чехів. Щигел-аутсайдер створив портрет країни зсередини. Його погляд є, можливо, проникливішим за будь-який інший. Майже інтимна близькість Щигела до серця чеського народу та його історії поєднується із невблаганністю чужинця, надзвичайно чутливого як до програшів та помилок Чеської республіки, так і до її знаменних перемог. Автор добре орієнтується у тому, що для іноземця є зазвичай найбільш загадковим – у міфах, засвоєних чеською культурою. «Готтленд» – це фіксація та аналіз внутрішніх екстремумів чеської нації – зайвих, моторошних особистостей, що були сформовані чехословацьким суспільством і, в свою чергу, доклали рук до його формування.

Ігор Михайлин
Чехія очима польського журналіста в українському культурному просторі

Цю книжку написав польський журналіст Маріуш Щиґел, який працює в «Газеті виборчій», де є редактором репортерського додатку «Великий формат». Він автор чотирьох репортерських книжок. Книжка «Ґоттленд» вийшла у 2006 році й відтоді перекладена десятьма мовами світу, автор отримав за неї п’ять літературних нагород: у Польщі, Чехії, Франції, Бельгії (від Євросоюзу). Власне, це й привабило до документальної прози М. Щигела.

«Готтленд…» нагадав про роль творчої індивідуальності у журналістиці. Про цю категорію стосовно журналістики не прийнято говорити з огляду на ремісницький характер інформаційної діяльності. Більше того, задовго до того, як автор «помер» у літературі, він помер у журналістиці. Повідомлення інформаційних агенцій, як правило, подаються без підписів, оскільки існує переконання: скласти елементарну новинарну замітку – це суто ремісницька операція, яка не потребує від журналіста мистецтва чи творчої напруги. Маріуш Щиґел доводить протилежне: журналіст – особистість зі своїм поглядом на світ, своєю інформаційною картиною дійсності, своїми журналістськими методами й прийомами.

Маріуш Щиґел як журналіст зорієнтований на традиційну оптику, людиноцентричну концепцію відтворення світу. Інший національний, соціальний і культурний простір він пізнає через людську долю. Його мета – зробити Іншого Своїм, пізнати його, адаптувати сусідів у простір польської культури, зрозуміло ж, без втрати ними свого питомого національного обличчя. Українські видавці, вслід за численними колегами з інших країн, так само здійснюють це завдання – будівництво спільного європейського дому, а це можливо тільки за умов взаємного пізнання народами один одного, постійного ведення ними діалогу, хоча б через взаємини еліт. У цьому сенсі про книжку Маріуша Щиґела можна говорити, як про збірку подорожніх нарисів, адже писалися вони в Празі, яку автор вважає своєю духовною батьківщиною, вони спрямовані на пізнання іншої країни, а те, що автор пізнає цю країну через «чеську людину» (це його вислів), – таким і є його особливий погляд на дійсність. А відтак його подорожні нариси швидше нагадують інший внутрішньожанровий тип нарису – портретний, для якого характерне вже не стільки переміщення в просторі, скільки в часі, рух не по горизонталі, а по вертикалі, мандрівка не по географії, а по історії.

Автор не прагне писати про всю чеську історію. Його цікавить передусім ХХ століття, а в цьому ХХ столітті – механізм трансформації Чехії, центральноєвропейської країни з глибокими культурними й демократичними традиціями, у тоталітарну державу, на яку її перетворила влада комуністів, принесена на російських танках. Для Маріуша Щиґела Чехія – це країна Празької весни 1968 року, експериментальної спроби збудувати соціалізм із людським обличчям. Експерименту невдалого, бо виявилося, що людського обличчя в соціалізму немає. Але польського журналіста цікавлять саме ці сорок років (1948–1989), коли Чехія була поневолена Радянською Росією, що прагнула прищепити на чеському національному ґрунті таку ж тоталітарну модель політичної влади, яку культивувала в себе, ведучи нескінченну громадянську війну зі своїм народом.

Чехи вважають себе маленькою нацією, а «мала нація, – зауважує Маріуш Щиґел, – щоб вижити в несприятливих обставинах, мусить пристосуватися» (с. 85). Чехи це збагнули ще за Габсбургів, під час німецької окупації. Але найбільше за соціалізму. Я звернув увагу на цю загальнонаціональну позицію ще тоді, коли читав у «Всесвіті» багато років тому роман Мілана Кундери «Нестерпна легкість буття» (Всесвіт. – 1994. – №№8–9). Редакція у вигляді післямови до роману редакція подала інтерв’ю Мілана Кундери Філіпові Роже, опубліковане невдовзі після виходу в світ знаменитого роману у французькому тижневику «Монд» (Всесвіт. – 1994. – № 9).

Мене тоді вразила така думка (подаю у своєму переказі з пам’яті): кожна людина знає, що вона смертна, – сказав тоді Мілан Кундера, – якби вона думала про це повсякчас, вона б збожеволіла: для чого, мовляв, жити. Але вона черпає наснагу в ідеї безсмертя свого народу. Так, я скінчéнний, думає вона, але мій народ безсмертний. Не стане мене, але буде існувати моя батьківщина, мої співвітчизники. За М. Кундерою, така думка – філософське забезпечення буття кожної людини. «І от, – говорив він, – у 1968 р. я зрозумів, що й мій народ скінчéнний так само, як і я. Що в чехів немає сили протистояти російській навалі. Що російські танки знищать нас усіх і нас не залишиться на землі. Чехів не стане. Це було найбільше потрясіння, яке я пережив у своєму житті».

Недарма думка про російську небезпеку повсякчас присутня у нарисах «Ґоттленду». Цьому служить і нагадування про будителя чеської національної свідомості Франтішека Палацького, який провіщав, «що якщо чехи колись зблизяться з Росією, це з їхнього боку буде актом відчаю» (с. 85). І розповідь про те, що «20 серпня 1968 року о 23.00 росіяни напали на Прагу з повітря» (с. 117). Що після їхнього вторгнення «не одразу країна перетворилася у гетто» (с. 140); лише під кінець 1969 року розпочалася «нормалізація», за допомогою «товаріщей», призначених Москвою замість заарештованих лідерів Празької весни (Олександра Дубчека та інших). «Товаріщі» діяли так, що «окупант уже був зайвим» (с. 141).

У книжці Маріуша Щиґела багато говориться про комуністичний переворот, здійснений у лютому 1948 року, за зразком насильницького захоплення влади більшовиками у жовтні 1917 року. Чехи вважали, що комуністи прийшли ненадовго. Вони проспали 1956 рік, коли проти своїх комуністичних режимів виступили поляки й угорці. Але в 1968 р. вони просто захотіли стати самими собою.

Ми звикли, що соціалізм у його найгірших проявах панував у нас. Але от ми читаємо про те, що «кількість знищених у ці роки книжок у країні оцінюють у двадцять сім мільйонів примірників» (с. 74); тоді був складений величезний список із заборонених письменників: Кафка, Достоєвський, Ніцше приречені на те, щоб більше ніколи не бути прочитаними чехами.

Ми читаємо: «щодня опівночі після закінчення програми Радіо Прага транслює гімн Совєтського Союзу» (с. 74), у грудні 1949 року до дня народження Сталіна влада за чотири дні зібрала під привітанням вождеві дев’ять мільйонів підписів (с. 75).

Ми читаємо: будь який протест означав тоді самогубство, тому люди вдаються до самогубства як до типового виходу з глухого кута, у який раптом усі потрапили. Кількість утеч із країни обраховується на десятки тисяч.

Ми читаємо: «з початком 1951 року КПЧ починає садити своїх партійних товаришів, ще перш ніж вони дозволять собі щось зле» (с. 184). «Дружина одного із заарештованих надсилає відкритого листа до КПЧ, у якому просить, аби суд покарав чоловіка так, як він того заслужив. Син іншого звинуваченого в листі до газет рішуче вимагає для батька смертної кари. А один зі звинувачених просить, щоб суд якнайшвидше його повісив, бо „єдиний добрий учинок, який мені залишився, – це бути пересторогою для інших”» (с. 185).

Вам це нічого не нагадує, шановний читачу?

Після цього стає зрозуміло, що країни так званої народної демократії (соціалістичного табору) пережили кожна зокрема свою трагедію, пов’язану з насадженням комуністичної ідеології. Незважаючи на присутність у Європі, вони були силоміць вилучені з неї й віднесені до зовсім іншого світу. Можливо, особливо гостро конфлікт влади й народу сприймався саме в чехів, як найбільш західного форпосту слов’янства. Для них питомими були європейські цінності демократії й лібералізму.

Портретні нариси Маріуша Щиґела присвячені знаменитим у світі представникам чеської нації. Нарис «Жодного кроку без Баті», яким відкривається книжка, викладає історію роду знаменитого підприємця, який створив чеську взуттєву промисловість, його взуття носила вся Європа, а потім і весь світ. Комуністи, захопивши владу, відібрали в нього «найбільший у Центральній Європі маєток, який є власністю однієї людини» (с. 40), а його самого засудили на 15 років ув’язнення і 10 років примусових робіт. «Процес був типовим сталінським спектаклем» (с. 40). На щастя, Ян Батя не був присутній на процесі. Він перебував у вигнанні, його взуттєві фабрики вже працювали не тільки в Чехії, а по всьому світові. У 1990 р., після повалення комуністичного режиму й вигнання російських окупантів, Готтвальдов знову стає Зліном (це містечко – батьківщина роду Баті); Томаш Батя (син власника) через шістдесят років тріумфально приїжджає до міста. Його вітають сто тисяч людей. Кричать «Батю, експлуатуй нас!» (с. 46).

У нарисі «Тільки жінка» Маріуш Щиґел розповів про долю Ліди Баагрової – знаменитої кіноактриси, яка знімалася в іспанських, італійських фільмах, але була відсутня в чеському культурному просторі, бо одного разу була запрошена на вечерю до самого Гітлера. Тоталітарна держава не вміє забувати такі речі. Влада ідеології страшніша за владу економіки. Вона ґвалтує все на своєму шляху. Про це свідчить і скалічене життя Ліди Баарової, яка була тільки гарною яскравою, молодою жінкою, яка подобалася чоловікам і викликала в них захват.

Нарис «Доказ любові» присвячений скульпторові Отакару Швецю. Не взяти участь у конкурсі на «найвищій на земній кулі пам’ятник Сталіну» не було можливості ні в кого. Не претендуючи на перемогу, Отакар Швець раптом переміг у ньому. З цього часу почалася його трагедія. Перед найвищою партійною комісією необхідно було ідеологічно обґрунтувати кожну деталь пам’ятника, проект перероблявся багато разів. Нарешті перед відкриттям пам’ятника скульптор приїздить до нього інкогніто і запитує думку таксиста, який його привіз, а той звертає його увагу, що, коли дивитись на пам’ятник під певним ракурсом, то видно, як партизанка (у супроводі великого вождя) тримає солдата за ширінку. «Отакар Швець повертається до майстерні і там покінчує життя самогубством» (с. 82). Тоді, коли в Радянській Росії розпочалася десталінізація, у Празі, над Влтавою 1 травня 1955 року відкрили пам’ятник Сталіну. Він простояв майже вісім років. У 1962 році його демонтували. На його місці тепер стоїть метроном. Історія рушила далі. От тільки людських життів не повернеш: і Отакара Швеця, і його дружини, яка покінчила з собою ще за п’ять років до смерті чоловіка, розуміючи, чим усе насправді закінчиться.

Нарис «Пестунчик» присвячений письменникові Яну Прохазці. Він був улюбленцем влади, за його сценаріями державна кіностудія ставила один, а то й два фільми щороку, він був членом ідеологічної комісії ЦК КПЧ. У червні 1967 року на з’їзді спілки письменників він виступив із загальнолюдськими гаслами. Після з’їзду в суспільстві почалися ремствування, з нових суспільних настроїв розвинулася Празька весна. Після «нормалізації» проти Яна Прохазки була організована публічна кампанія. Усунути його просто так, як тисячі інших, не було можливості. Тому Служба безпеки виявила винахідливість: бесіди письменника таємно були записані на магнітофонну плівку, потім з них змонтовано цілком новий текст, якого він ніколи не говорив, але який компрометував його перед новою владою. До Яна Прохазки стали телефонувати «трудящі», обурюватися його продажною сутністю. У розсекречених у березні 2001 року архівах Служби безпеки знайдені інструкції, «хто мав зателефонувати до Прохазки й що говорити» (с. 115). Арешту письменника не знадобилося: стара хвороба відновилася й він невдовзі сам помер.

Можна й далі розглядати нарис за нарисом Маріуша Щиґела, але залишимо інтригу. Нехай читач сам зазирне під обкладинку.

Не можу не сказати про загальний висновок, який випливає з інформаційної картини, створеної польським журналістом. Які ми нині, ті народи, що пережили страхіття комуністичної влади? Маріуш Щиґел розповів про свій досвід збирання інформації, про злочини комуністичного режиму. Він зустрівся з небажанням людей пам’ятати про те, що травмує їхню психіку.

– Це від страху, – говорить історик Пьотр Ліпінський.

Журналіст дивується: пройшло багато років, сьогодні не маємо чого боятися. Але історик пояснює:

– Усім, кого ти зустрів, біля вісімдесяти років. Останні п’ятнадцять вільних років – це в їхньому житті епізод. Надто короткий, щоб набути певність, що це вже тривалий і незмінний стан.

«Пам’ятник Сталіну в Празі існує» (с. 95).

Це висновок журналіста. Пам’ятник Сталіну – це страх, який і досі залишив у людських душах комуністичний режим. Якщо про це говорять чехи, яким вистачило чотири десятиліття, щоб звикнути до несвободи, то про що маємо говорити ми, українці, які втратили 7 мільйонів людей у процесі голодоморів, штучно організованих Москвою проти нашого народу?! І чи не пояснює нам Маріуш Щиґел нашу особливу ситуацію: окупація України триває; ми й досі придушені пам’ятником Сталіну – страхом, який став частиною нашої свідомості й не дозволяє встати з колін і здобути свободу будувати в нашій країні українську Україну.

Окремо слід сказати про назву книжки Маріуша Щиґела. У нарисі про Марту Кубішову («Життя – це чоловік»), звичайно, згадується видатний чеський співак Карел Ґотт, який «саме він 1996 року був хрещеним батьком нової платівки Марти Кубішової з чеськими блюзами» (с. 162); відзначено принагідно, що «в липні 2006 року в Євнах під Прагою відкрили його музей. Із неоновим написом „Ґоттленд” над входом» (с. 163). Таким чином, автор ніби пропонує читачеві повірити в його пропозицію: саме ці явища – Карел Ґотт і його музей, є мотивом для обрання назви книжки. Разом з тим Маріуш Щиґел пояснює нам: «Карел Ґотт – це сакрум у десакралізованій дійсності» (с. 163). Саме він нагадував повсякчас чехам, що світ без Бога неможливий, навіть у «найбільш затеїзованій країні світу, якою є Чехія» (с. 163), він був чеським Ґоттом (Богом). А відтак «Ґоттленд» – це не просто музей видатного чеха. Це слово – «Божа країна» – сприймається як назва усієї Чехії, будучи своєрідним аналогом її стародавнього імені – Богемія.

У нарисі «Тільки жінка» про Ліду Багрову Маріуш Щиґел пропонує епіграф до всієї своєї розповіді. Він бере його з роману Курта Воннеґута «Бійня номер 5». Як відомо, перше речення в цьому романі звучить так: «Майже все це сталося насправді». Ці слова – гасло до всієї творчості Маріуша Щиґела. Цей епіграф може бути виставлений на початку книги, виправдовуючи, зрештою, її жанрову кваліфікацію: «документальна проза».

Два прочитання однієї книжки.