Так називається один із есеїв цієї книги, написаної польським письменником і журналістом Маріушем Щиґелом в 2006 році й присвяченої Чехії. Це справді книга, написана з великою любов’ю до країни, і як така заслуговує на читацьку симпатію, незалежно від того, де цей читач живе. Десь я пошкодував, що книга так несподівано закінчилася, і що ніхто з іноземців досі так не написав про мою країну.

Це книга-місток; книга-порозуміння; книга-повага і книга-любов… Здається, назва її дещо завуальована, але й дуже проста, автор не приховує нічого, все пояснює, про все розповідає і все хоче зрозуміти. А зрозумівши, прагне донести цю правду розуміння іншим. У цьому шарм цієї книги, її естетична і етична вартість.

«У липні 2006 року в Єванах під Прагою відкрили його музей. Із неоновим написом «Ґоттленд» над входом.

Жоден живий артист, принаймні в Чехії, не мав власного музею із ґідами, які працюють тут на ставці й проводять екскурсії трьома мовами.

Карел Ґотт – це сакрум у десакралізованій дійсності.

Світ без Бога є неможливим, тож у найбільш затеїзованій країні світу, якою є Чехія, шістдесятисемилітня знаменитість виконує відповідальну роль.

Роль mein Gott » (с.163).

Особливість цього есею («Життя – це чоловік») у тому, що головним його героєм є Марта Кубішова: «Марта Кубішова – до 1970 року зірка естради. Вона співає в тріо з Геленою Вондрачковою та Вацлавом Нецкаром. Після 1970 року – це особа, побачивши яку, люди переходять на другий бік вулиці » (с.136). І так майже в кожному есеї, попри розповідь про головну особу, виринають розповіді про інших людей, так чи інакше пов’язаних із долею головного героя чи героїні. А ще глибоке знання історичного контексту, а ще типологічні зіставлення, а ще глибока людська симпатія до людей, про яких автор пише.

Маріуш Щиґел зосереджується на чеській історії 30-90-х років ХХ століття з неминучим виходом у новий історичний вимір, але акцент робиться на 1948-1989 роках, тоталітарній комуністичній добі, – як вона впливала на долі людські, як вона їх ламала, і як міцно засів страх у тому поколінні, що й тепер воно ще не готове відверто говорити про той період свого життя. На історії життя скульптора Отакара Швеця, автора пам’ятника Сталінові, який покінчив життя самогубством за два місяці до офіційного відкриття пам’ятника 3 березня 1955 року, хоча влада кинулася шукати скульптора лише 21 квітня, себто «впродовж п’ятдесяти днів, незадовго перед відкриттям найбільшого Сталіна на земній кулі, нікого особливо не зацікавило те, де подівся його автор » (с.98), – Маріуш Щиґел робить висновок, що нікуди той пам’ятник тиранові не подівся, поки в людях живе страх і небажання брати особисту відповідальність за ту драматичну сторінку історії: «Я часто чую безособову форму, коли треба говорити про комунізм. Так, ніби люди ні на що не мали впливу й не хотіли рахуватися з особистою відповідальністю. Мовби нагадували, що вони є тільки частиною більшого цілого, яке теж має на сумлінні якийсь гріх відмови » («Доказ любові», с.95).

Про ті метаморфози, які відбувалися з людьми, вражаюче розказано в історії про літератора Едуарда Кірхберґера, який після приходу комуністів до влади так перевтілився, що протягом трьох років став Карелом Фабіаном і кардинально змінив тему свої писань: «Перший пише про духів, чудовиськ, чарівниць, бандитів із пістолетами й убивць. Другий – про робітників, партизанів, комуністів і ворогів народу » («Ловець трагедії», с.172).

Хоча поряд є історії про лікаря й політичного діяча Ярославу Мосерову («Фільм мусять зняти»), письменника Яна Прохазку («Пестунчик»), ту ж Марту Кубішову («Життя – це чоловік»), в яких розповідається про зовсім інші долі й сповнені гідності людські вчинки. У всіх цих історіях так чи інакше зринають події Празької весни 1968 року, імена Олександра Дубчека, Вацлава Ґавела, Яна Палаха, Богуміла Грабара…

Центральною проблемою цих есеїв є проблема морального вибору людини; як сприймати ті чи інші людські вчинки з позиції нинішнього дня. Ключовими тут видаються слова, сказані донькою Яна Прохазки, письменницею Лєнкою Прохазкою у відповідь на запитання, чи не відчуває ненависті до людей, яких вона любила і які, як виявилося, доносили на неї Службі Безпеки: «У мене був шок, визнаю. Але не псуватиму собі спогадів про любов якоюсь новою інформацією. Бо що таке правда, скажіть мені? Правда – це те, що ми пережили, а не те, що нам хтось за стільки років скаже про неї » (с.124).

Дещо нібито осібно стоять есеї про чеського шевця Томаша Батю, який заклав імперію взуття («Жодного кроку без Баті») та акторку Ліду Баарову , яка була коханкою нацистського міністра інформації Ґеббельса, якому належить маккіявелівська теза, що й сьогодні практикується сучасними політиками: «Брехня, повторена багато разів, стає правдою » («Тільки жінка», с.54). Однак, ці трагічні долі (кожна зосібна) цілком вписуються в історію Чехії ХХ століття з її втратами, трагедіями і простими людськими сподіваннями. Знаменним у книзі є діалог 1939 року чеської журналістки Мілени Єсенської із селянином з-під Сланого, який подається автором майже у формі притчі («Як ви собі даєте раду з німцями?»). На запитання журналістки, чи не боїться чогось селянин за німецької окупації, той відповідає дуже просто і мудро: «А чого я мав би боятися? (…). А до того ж, пані, людина може вмерти тільки раз. А як помре трохи раніше, то тільки трошки довше є мертвою » (с.73).

Ця книга із ряду повчальних і мудрих. Такою її робить авторська спрямованість на конкретну людську долю, яка здатна впливати на історію, якщо вона позбувається страху. Це той досвід і той найголовніший висновок, який перетворює книгу Маріуша Щиґела із розважально-пізнавального читання в глибокий філософський роман про конкретне людське життя у вимірах європейської історії. Зрештою, й сама історія набуває тоді іншого сприйняття й розуміння…

Доказ любові.