Дві книжки, про які зараз піде мова, однаково різні і рідні водночас. І справа навіть не в тому, що польський священик Ян Твардовський і львівський філософ Юрій Кучерявий творили в різних культурах і часі, адже очевидно, що Юркова «Пам’ять і місце» і «Ще одна молитва» Твардовського співвідносяться між собою так само, як філософія з релігією, розум із вірою.

Перш за все, поезія Яна Твардовського, за влучним висловом перекладачки Дзвінки Матіяш, яка, до речі, здійснила чудовий переклад текстів поета, «…це стояння перед живим Богом у світі, який неймовірно красивий, стояння живої людини – часом розгубленої, часом самотньої, покинутої, здивованої, радісної». Й справді, вся творча дорога отця Яна не була нічим іншим як служінням, - власне, йому й про літературу не дуже йшлося, тому можна зробити здогад, що поет свої щоденні молитви просто записував. І вони ставали чудовими віршами.

Не будемо зараз говорити про релігійну складову творчості Твардовського, залишимо цю марудну справу богословам, а сконцентруємося саме на літературних особливостях його текстів. Бо вірші одного з найпопулярніших у Польщі поетів (так, я не обмовився – одного з найпопулярніших!) привертали увагу не лише вірників і ченців, а й поважних літературознавців, інтелектуалів, молоді. Цей парадокс пояснюється тим, що вірші ці справді добрі, з якої сторони на них не глянь – ідейно, стилістично, формально.

І, напевно, річ в тому, що людині бракує світла. Інколи в цьому навіть соромно зізнатися, але таки бракує. Сучасна світова література дає нам всі варіанти – від захопливих пригодницьких до нудних менторських, від простих до зрозумілих лише автору. Але часом таки не дає світла. І світло тут – не лише хороший настрій чи добрі думки, а ще й любов, ніжність, підтримка, щирість, віра. Знову ж, не просто віра в Бога, а й в те, що все погане мине, що світ не тільки з поганого зітканий, що жити треба, бо це прекрасно.

Аби не бути голослівним, наведу тут найвідоміший вірш Яна Твардовського, перекладений на десятки мов і багатьма знаний напам’ять:

Спішімо любити люди так швидко відходять
по них лишаться окуляри і черевиків пара
бо все неважливе повзе наче равлик
а важливе швидке стається зненацька
потім тиша звичайна тобто зовсім нестерпна
так немов чистота що з явилась із болю
коли думаєш про когось а його вже немає

Не будь певний що встигнеш бо певність непевна
робить час нечулим як усяке щастя
приходить одночасно як пафос і гумор
неначе дві пристрасті від одної слабші
йдуть звідси так швидко як дрізд в липні мовкнуть
як звук ледь недоладний як поклін недбалий
щоб насправді бачити заплющують очі
хоча більше ризику в житті ніж в смерті
любимо надто мало і завжди запізно

Не пиши про це часто пиши раз назавжди
і будеш як дельфін лагідний і сильний
Спішімо любити люди так швидко відходять
і ті що не відходять повернуться не завжди
бо з любов’ю насправді ніколи не знаєш
чи перша остання чи остання перша

Що робить цей вірш таким близьким? Те, що він схожий на обійми чи на дружній потиск руки. І навіть наказова форма дієслів у вірші не робить тон дидактичним. Заклик любити націлений просто у суть людини, у те найлюдяніше, що в ній є. І вже з другого рядка автор стає тобі другом, котрий прийшов розрадити, допомогти, майстерно, цілком літературно розвіюючи очікуваний пафос фразою «по них лишаться окуляри і черевиків пара». І ти віриш йому, бо є в цих словах щось більше, ніж намагання робити добру поезію, є в них бажання справді допомогти. А те, що з цього таки стає добра література – не дивно, бо вона може бути простою так само легко, як і складною.

Вміщені в книзі вірші охоплюють весь творчий шлях Яна Твардовського (від першого вірша 1945 року до останнього, ним написаного у лікарні 18 січня 2006 року), і складається враження, що шлях його дуже рівний (хоч і не знаємо текстів, що писалися в довоєнний період) – якість віршів незмінно висока, змінюється лише стилістика, бо отець Ян прямував до простоти, в кінці свого шляху майже нехтуючи рясною метафористикою, кількістю слів та епітетами. І весь час писане ним було чудовим (так, від слова чудо).

Друга ж книга, про яку хочеться говорити в цій розмові, «Пам’ять і місце» Юрка Кучерявого, більше схожа на філософський трактат, обмежений радше формою, ніж ідейним змістом.

Всі вірші, що увійшли до цієї книжки, мають чотирнадцять рядків, тим самим відсилаючи читачів до класичної форми сонета, в тому ж часі від неї кардинально відрізняючись – адже тексти не є римовані, рядки мають різну довжину, лексику й настроєвість.

Напевно, легше було б одразу назвати Юрка «українським Целяном» чи Гьольдерліном, і не завдавати собі більше клопоту з тим, аби зрозуміти що ж насправді поет хоче нам сказати.

Моє місце тут, можливо ніде,
Я втрачаю час кудись на дорогу, майже годину,
Креслячи нерухомий час слідами, ходою самого шляху,
Між двома точками – читай лінією - нонсенс

У розмові під час презентації згаданої збірки Віктор Неборак запитав у Юрка Кучерявого, мовляв, це складна, інтелектуальна поезія, чи потрібно було її видавати тиражем у дві тисячі екземплярів, чи є для такого продукту читач. Дозволю собі відповісти, що такої поезії нам якраз і не вистачає, можна навіть припустити, що книжкою Кучерявого спокутуємо гріх відсутності таких текстів в українській літературі раніше. Тобто, безумовно, «Пам’ять і місце» - на часі.

Здається, поезія Юрія Кучерявого закликає нас замислитися, звернути увагу на речі, яких погляд раніше не виокремлював з усієї величезної кількості навколишнього мотлоху. Це поезія ковзаючого погляду, який, попри свою рухливість, усьому надає своє, окреме місце, тим самим вкарбовуючи його в пам’ять:

Вкрита струмками нічними, лякливо,
У напрямку до крон виникання,
Ти насуваєшся.

Шар за шаром минатиме
Цей подив поля над камінням,
Які ти вивищувала, наче підсоння
Навіть посмертної туги
За часом понад часами.

Власне, не варто називати ці тексти «інтелектуальними», краще назовімо їх герметичними. Й справді, без авторських коментарів зрозуміти про що йдеться в тексті, досить важко. Але ж поезія не обов’язково має бути сюжетною і аж зовсім не має бути коментованою автором. Такі вірші – це щонайкраща можливість віднайти своє звучання й значення вірша, прочитати його у своєму темпі, зі своїми, читацькими, коментарями. Така можливість, погодьмося, випадає нечасто, тому є самоцінною.

Згодилося б звернути увагу ще на одну особливість поезії Юрка Кучерявого - жонглювання часами й сенсами. Майстерно переплітаючи архетипи різних культур, різні епохи й різні цивілізації, автор ніби наголошує нам на теперішньому «карнавальному» звучанні навіть найсерйозніших речей. Скажімо, у тексті «Нова Ізольда» Юрко пише:

Твій володар вестиме човна,
На стерні його голос,
З руки його двоє лілей здійнялись,
Близнюки досконалі, що моляться на хрестовину.

(…)

Ти віриш у кров, ти ще віриш?
Приходь, де тече Альфіос,
Твій володар вестиме човна,
Твоя кров голубітиме, як оонівська каска.

А тепер про те, чому захотілося писати про ці дві книжки разом, в одному тексті. Безумовно, обидві вони заслуговують на те, аби посісти своє місце на домашній книжковій полиці десь попереду, поближче до руки, аби час до часу з ніжністю до них повертатися. Ясно й інше: саме ці дві книжки вже зараз можна сміливо назвати чи не найкращими подіями року літературного, бо чекалося на них вже здавна, і вони, ніде правди діти, очікування виправдали. А об’єднує їх спокій і любов, котрі поволі огортають ваш настрій у свої дружні, добрі й щирі обійми, і вам з ними добре. Бо любов починається саме з уваги, з погляду.

Молитва і пам’ять.