Нещодавно в бібліотеці моєї дитини з’явилася нова прекрасна книга. Сміливо пишу слово «бібліотека», бо саме «Казки П’ятинки» Дзвінки Матіяш дали мені відчуття непроминальності, вічності чи то пак позачасовості Книги, зокрема дитячої книги. Це ошатне й зі смаком ілюстроване видання (художник — Наталя Пастушенко) стало окрасою і наріжним каменем нашого з Катрусею (так звати мою дочку) ще зовсім невеличкого дитячого зібрання книжечок, яке завдяки появі «Казок П’ятинки» відтепер можна назвати нашою дитячою бібліотекою. Сподіваюсь, що таких книжок, як ця, в нашій бібліотеці щоразу прибуватиме й прибуватиме.

Ви запитаєте: що ж особливого в цьому виданні; чим визначається його оригінальність, винятковість? Колись мені сподобався відгук письменника Тараса Пастуха про книгу Тараса Прохаська «БотакЄ»: «Читаючи останню книжку Тараса Прохаська, я перетворився на скнару – читав не більше двох-трьох сторінок і страшенно боявся, що вона швидко закінчиться і читати буде нічого…» Те саме було зі мною, коли я поринала у світ оповідей пані Дзвінки (або П’ятинки, адже саме вона, якщо вірити авторці, розповіла ці історії та попросила їх записати).

«Казки п’ятинки» Дзвінка Матіяш присвятила Мишкові Охрімчуку – сину відомого київського скрипаля Сергія Охрімчука, який грає та співає в ансамблі автентичної музики «Древо». Невеличкі оповіданнячка, які входять до книги, організовано за принципом абетки. Колись пані Дзвінка сама сказала, що так їй було простіше, адже принаймні стає зрозумілим, скільки творів має входити до видання (за таким принципом і Малкович назвав свої «100 казок» — і байдуже, що їх там далеко не сто, зате й назва гарна, і є чого прагнути).

Як на мене, у дитячих книжках вкрай важливими є наскрізні персонажі, мотиви (лейтмотиви), щоразу впізнавані дитиною. Адже доволі легко заблукати лабіринтами літер абетки, пишними садами притч та квітучими алеями історій. У «Казках П’ятинки» моїй дитині приємно було раз у раз впізнавати в різних оповіданнях хлопчика Антона та його подругу – П’ятинку.

Звідки таке дивне ім’я – П’ятинка? Так звали – святу Параскевію П’ятницю – великомученицю, що жила у III ст. в м. Іконія (Мала Азія), опікувалася убогими та своїм праведним життям навернула багатьох до віри в Христа, через що її було ув’язнено, замордовано та вбито. Біблійна тематика представлена у книжці оповіданнями «Інжирне дерево», «Йордан-річка і мертве море», «Колискова», «Лілії». Звісно, не все з життя святої Параскевії я зможу пояснити своїй 2-річній донечці, але зображення миловидної жінки, її гарне вбрання та ледь помітна усмішка подобаються малечі та налаштовують на Казку.

Можна висловити безліч компліментів книзі щодо її глибини й філософічності, адже в ній порушуються далеко не дитячі проблеми: позачасовість існування («Чобітки»), самотність і щастя бути потрібним («Інжирне дерево»), коріння людського зла й терапія пригадуванням («Марципан»), взаємозв’язок усього сущого, зокрема природи і людини («Звірі говорять з П’ятинкою»), пошук своєї другої половинки «Яблука», смерть рідної людини («Тиждень») тощо. Фактично, немає жодного оповідання в цій книзі, яке не претендувало б на філософічність і глибину. Кожне з них має своє подвійне дно, ба навіть дена, просто силу-силенну смислів, нанизаних один на одного. І просто дивовижним видається те, як просто і легко (а отже – майстерно!) подає ці істини авторка-П’ятинка. Структура речень максимально проста, немає накопичення зайвих означень, зворотів, порівнянь. Зате майже кожен такий «простий» пасаж неодмінно завершується пуантом – влучним висловом-підсумком або сентенцією. Ось наприклад:

«Жасминова дівчинка народилась тієї ночі, коли розцвів жасмин. Жасмин спинався навшпиньки й заглядав у вікно, щоб побачити немовля. Дівчинка йому сподобалася, у неї було льняне волоссячко, а від її крику тремтіли шибки. Жасмин вирішив, що має щось подарувати їй на день народження. Він думав про подарунок аж до ранку, за цей час дівчинка встигла тричі поїсти, поспати й поплакати. Мама відчинила вікно, жасмин заглянув у вікно, сказав:

– Добрий день»

Або:

«П’ятинка підійшла до крука і взяла його на руки. Антонові здалося, що коли вона тримала його, притиснувши до грудей, то сама стала трохи схожа на птаха. Коли П’ятинка відпустила крука, крило в нього було здорове. Пізніше П’ятинка сказала Антонові:

– Аби комусь допомогти, треба на нього стати схожим, хоча б ненадовго»

Цікаво, що певні підсумки, висновки звучать не з вуст оповідача, а частіше за все – від самих персонажів оповідань, до того ж, дуже часто це відбувається під час діалогу-розмови, адже саме у спілкуванні народжується істина (а дитина-читач-слухач це дуже тонко відчуває, уважно стежачи за перебігом розмов!). Загалом, чимало оповідань цієї книги побудовані на діалогах («Дівчинка і море», «Ельф і світлячок», «Яблука», «Глечики», «Хмара», «Удома в П’ятинки» тощо) та полілогах («Марципан», «Юшка» тощо). Така форма оповіді подобається малечі. До того ж, синтаксис оповідань дуже простий. Але, водночас, авторка напрочуд вправно балансує на межі простого і складного. Простий синтаксис приховує в собі глибини сенсів: в оповіданнях часто трапляються дієслова «думає» (напружено), «згадує», «спостерігає», «розповідає» на позначення активної розумової діяльності; іменники «друг», «чай», «дерево», «вікно» — із семантикою міжособистісного спілкування. Усе в оповіданнях Дзвінки Матіяш (або «Казках П’ятинки») промовляє, має свою мову і свій голос. Алітерації, асонанси (до яких змушує форма твору — абетка), вигуки, запитальні та окличні речення – все це «заводить» внутрішній механізм книги, робить її емоційною (а отже – зрозумілою) для малого читача-слухача, адже саме через емоції можна достукатися до серця дитини. І, вочевидь, саме через такий сильний емоційний потенціал книга «Казки П’ятинки» може стати своєрідною «терапією любов’ю» для сучасних дорослих. Це книга, яку хочеться читати ще і ще, щоразу відкриваючи (в собі) нові глибини…

Дзвінка Матіяш. Казки П’ятинки.