«Допінґ духу»: універсальний привід подумати, хто ми, звідки і куди йдемо.

11.11.2011

Якось ми говорили з Анатолієм Дністровим, і тут посеред розмови він як скаже: «А ти читала Чорана?». А я йому: «Не читала». Потім виявилося, що таки читала, але не Чорана, а Emil Michel Cioran.

Так почалася наша історія взаємин «автор-перекладач» між Сьораном/Чораном і мною. Пропозиція перекласти Сьорана/Чорана спочатку викликала лише цікавість і бажання перевірити себе. Адже перекладати філософські тексти не так просто. Мова – не математика. До суворих правил французької мови тут прив’язатися важко. Недаремно Чоран з Румунії, недаремно Сьоран називав французьку своєю «гамівною сорочкою».

Потім Сьоран/Чоран став колеґою, однодумцем – він по-хуліганськи легко спростовував усі аксіоми. Перекладати есеї Сьорана/Чорана було надзвичайно цікаво. Він блискучий стиліст, який постійно ширяє свідомістю в пошуках Le Mot, слова, єдиного правильного слова. Одержимість словами проростала в лейтмотив нелюбові до мови. Зажовані, затерті, заслинені – це все про слова та про неможливість Правди, тобто правильного висловлювання. Ну бо правди для Сьорана/Чорана не існує.

(В дужках зазначу, що це надихало мене в часи скрутних взаємин із текстом: якщо Правди не існує, то не існує і єдиного правильного перекладу думок цього химерного філософа.)

Кому все це потрібно? Навіщо взагалі в сучасний контекст вводити Сьорана/Чорана?

На перший погляд, тут важить його юнацька «правизна», а в нинішній Україні це доволі кон’юнктурна особливість. Але я вважаю цей погляд хибним.

Варто згадати, що для свого часу та оточення Сьоран/Чоран був мало чи не панком. Уявіть: людина без постійного місця роботи, вічний студент, вічний нелеґал, відлюдькуватий філософ, який цілими днями міг ходити Люксембурзьким садом. Він мав можливість дозволити собі розкіш не відбутися як медіатизований філософ (а також як чоловік і як батько). Рішення не публікувати текстів після останніх «Зізнань і проклять» 1987 року говорить саме за себе. Сьоран/Чоран прожив до 1995 року. Останні 8 років його життя задокументовані в «Зошитах», які наразі не видають через проблеми з авторським правом. Що там? Невідомо.

Може здатися, що «Допінґ духу» – це книга філософа, тобто щось для дуже вузького кола читачів. Це не так. Направду есеї Сьорана/Чорана – дуже потрібне чтиво для всіх, хто сьогодні мислить про добро, відповідальність, життя, смерть та інші вічні теми.

Книжки такого штибу сьогодні мали би користуватися неабияким попитом. Мені здається, нинішні читачі та письменники відчули брак винятково власного досвіду для осмислення життя. Потрібне ще щось, адже неможливо всоте читати енну автобіографію. Хочеться іншого. Таким іншим може стати письмо Сьорана/Чорана. Це надзвичайно щирі та водночас замасковані тексти. Ці есеї є рідкісним прикладом надзвичайно прискіпливого ставлення до себе та світу. Філософ не дає собі спуску: він щиро зізнається в найменших ницих порухах душі, з такою ж готовністю говорить про святість «низів» і бруд «верхів».

Слова Сьорана/Чорана універсальні. Вони не залежать від політичного клімату чи моди. Це чесність із собою у крайньому її прояві. Недаремно перші філософствування Сьорана/Чорана почалися після усвідомлення випадковості власного народження – його матір дивом не зробила аборт. «Допінґ духу» – це універсальний привід подумати, хто ми, звідки і куди йдемо.