як би могло Боже бути насправді якби я жила
постійно серед звірят…
Богдана Матіяш

Унікальна поетична книга

«Твої улюблені пси та інші звірі» Богдани Матіяш – напевно, унікальна на сьогодні в українській літературі поетична книга, бо повністю присвячена звірятам, вона навіть відкривається присвятою для двох домашніх улюбленців авторки – кота Борсука і пса Пірата.
Це справді не просто збірка з понад півсотні верлібрів, а цілісна поетична книга, де історії її героїв переплітаються, у їхній поважній ході або в гарному стрімкому бігові – майже леті – немає перерваності, і на безперервність цієї оповіді вказує й сам спосіб писання – воно снується, як думка – без розділових знаків, його можна сприймати як музику – часом звуки стають важкими, насиченими, драматичними (епізод з пораненим ведмедем чи убитим оленем), а не раз – леткими, легкими, мов мелодії Моцарта – коли з небес сипле перший сніг, коли осипається яблуневий світ, коли словами поетеси «кожна хвилина тиші така прозора й глибока така радісна».
Хочеться назвати «Твої улюблені пси та інші звірі» навіть романом у віршах, бо якщо справді уважно перечитати книгу від початку до кінця, то можна вирізнити декількох «головних персонажів» – улюблених псів і мудрого лева – і видно провідну «сюжетну лінію» (лапкую, бо умовно) – а саме Повернення до раю.

Твої улюблені пси…

Впустіть до хати собаку брудного приблудного…
Жак Превер

Пси – улюблені, підкреслюється в назві книги. Улюблені звірятка для авторки і для багатьох добросердих людей, які люблять їх як щирих і добрих друзів. Їхня смерть може переживатися так само болісно, як і втрата рідної, близької людини:

коли дивитися здалеку смерть здається
такою несправжньою а коли наближається
ранить багато й міцно як шкло гостре
пробиває лапу як вистріл мисливця ранить
серце псе мій найдорожчий покладу голову
на твоє тіло покладу лапи біля твоїх лап
заплющу очі тихо по тобі плакатиму

Псів, здавна найближчих до людини звірят і найвідданіших їй, Богдана Матіяш фактично наділяє людськими рисами і християнськими чеснотами – терпеливістю, лагідністю, здатністю прощати образу, грубість, здатністю любити глибоко і жертовно:

…і над усе бережемо тих
кого ми навчились любити навіть коли нас ранять

І тут поетеса вдається до свого улюбленого прийому – даючи псам промовляти від першої особи. Пси, як і інші звірі, стають речистими, наводячи на думку про Льюїсові «Хроніки Нарнії» з їхніми мудрими звірятами. Але не тільки. Це говоріння від першої особи, від імені звірят дає зрозуміти, наскільки сильно відчуває авторка, наскільки глибоке, співпереживання притаманне їй, аж до перевтілення, вживання в образи своїх героїв-звірят.
Можна побачити, що семантичне навантаження цього образу складне, нашароване – псів можна сприймати не тільки буквально як власне звірят, які завжди поруч з людиною, а й метафорично: хіба ж не часто люди поводяться навіть зі своїми близькими, з рідними, зі старими батьками і з дітьми, як ось і з цими псами – ображають чи й б’ють, відкидають, відповідають жорстокістю на лагідність і любов.
Ці метафоричні «пси» можуть «відчитуватися» і як наші ближні, часом упосліджені, відкинені на маргінес бездомні, до яких мало хто виявляє прихильність, а часто навпаки нехтує та проявляє жорстокість. Тут можна підсумувати хіба що ще кількома рядками з поезії Жака Превера, винесеної в епіграф:

Можна відмити собаку
Можна відмити грязюку
А от тих, хто любить тільки за умови що…
Таких не відмиє
Ніщо

Приятель лев

У раю лірична героїня прагне зустріти мудрого і сильного друга-лева:

пообіцяй мені що коли я прийду в твій рай
там буде лев пообіцяй що він чекатиме мене
терпляче і радісно і коли я ще тільки вийду
з-поміж дерев він побачить мене зірветься
на рівні ноги помчить до мене аж грива
розвіватиметься на всі боки

Звичайно, що цей лев – дуже міцний, від природи гарний, добрий і мудрий, і само собою – він розмовляє. Він стає для ліричної героїні не просто добрим другом, який приходить до сніданку на каву з булочками, а й свого роду учителем, таким собі мандрівним філософом, збагаченим мудрістю та досвідом.
Щоправда, Богдана Матіяш стверджує, що цей лев – не такий могутній, як нарнійський, що він більш приватний, отож, можливо, він таки трохи домашній, як велетенський кіт. Як і кіт – він може помандрувати собі кудись, але потім обов’язково повернеться, щоб розповісти, скільки краси бачив у мандрівках, щоб принести «господині» від клена лист, щоб розповісти, що зовсім не важко бути добрим, але для цього треба учитись любити, часом зрікаючись своїх бажань і потреб, часто жертвуючи собою, часто – віддаючи останню скибку хліба, яка й тобі дуже потрібна. Розповіді лева нагадують часом євангельські притчі, нагадують Христове вчення – недаремно лев тут виступає посланцем Творця.
І, крім усього, лев – ще й естет:

…лев зупиняється біля кожного дерева
Каже ти таке красиве таке світле у цій зимі

Повернення до раю

Людині, прародичі якої за переступ стали вигнанцями з прекрасного Божого саду, рай на підсвідомому рівні закладено як ідею найліпшого, досконалого місце для життя, для існування. Інша справа, що кожен, мабуть, уявляє його собі по-різному.
Авторка поетичної збірки в одному з інтерв’ю зауважила, що довго думала про рай, «про світ одразу після сотворення і до гріхопадіння, про те, як у ньому все було впорядковано. Про те, що звірі та люди були в ньому поруч, врешті, про те, що вони були створені, щоби бути одні для одних приятелями. Що то був світ без страху, без найменшого каменя, об який можна було спіткнутися й поранитись або вдаритися. Що ніхто нікому не чинив у ньому кривди. Що звірі, яких сьогодні боїмося і звемо «дикими», страшними й дикими на початку не були. Що ведмедя, вовка, тигра чи лева цілком спокійно можна було обняти. Бути з ними, скільки захочеться».
«Це одна з речей, про яку я думала аж стільки, що врешті почала про це писати, бо мені дуже хотілося бути в цьому світі – доброму й лагідному, і неодмінно серед звірів», – наголошує Богдана Матіяш.
Авторка, а вслід за нею і її поетична героїня опиняється серед звірят, у лісі, сповненому шелестів, коло річки, де вода неймовірно чиста, ходять босими по піску, по траві і по опалому м’якому листі, їм так добре разом, що видається, нібито рай можна відчути, можна пережити його тут і тепер, на землі, можна витворити його у своєму серці, промовляючи до Творця.
Однак у одній із поезій з’являється рядок «треба щоб ти пам’ятала іще не рай». Це застанова, це попередження про людське жорсткосердя, про байдужість і жорстокість до тварин: через декілька моментів доведеться втішати зраненого ведмедя, а вже зараз в бігу, майже в леті, десь на лісовій стежині загине підстрелений олень, Тут варто зупинитися і приглянутися, бо й наступні два вірші прив’язані до цієї смерті, але перший з них – це оповідь про трагедію від імені олениці, вона страждає, як і людина, переживає втрату свого «лада»:

щойно такий білий світ стає червоним і все пливе все хитається
мені перед очима і світ чорніє без тебе ладо моє як загусла кров

У наступному, пов’язаному з цим вірші авторка теж побивається за вбитим оленем, вона хотіла б, аби він довго і гарно жив, без страху. Третій – промовляння до Бога, свого роду плач за пораненими звірятами і прохання заживити їхні рани, зупинити їхні біль, врешті, узяти їх з собою до Раю.
Звірята Богдани Матіяш не тільки переживають страх чи біль, а й так само, як і людина, можуть страждати від самотності. Лірична героїня вірить, що так само, як то колись було в раю, можна не боятися хижака – вовка, якого «люди не люблять і звірі бояться», вона запросто обійме його і назве братиком:

…ходи ближче простягни лапу я пригорну тебе
скажу всім щоб тебе любили скажу всім що ти
мій добрий улюблений брат

Врешті, йдеться не тільки про відсутність страху, йдеться про промовляння до тварин, про віру в те, що можна було б навчитися до усіх них говорити, усіх любити й нікого не боятися. Радість, любов і мир, хвала Творця – лейтмотив цілої збірки, декотрі поезії читаються навіть як молитва, зокрема, є дуже близькі за духом до Молитви про мир святого Францизка Асизького, яку пригадаємо тут:

Господи, вчини мене знаряддям Твого миру:
Щоб я міг сіяти любов там, де панує ненависть,
Прощення – там, де панує кривда,
Віру – там, де панує сумнів,
Надію – там, де панує відчай,
Радість – там, де панує смуток,
Світло – там, де панує темрява,
Дай мені, Господи:
Втішати – а не чекати утішення
Розуміти – а не чекати розуміння
Любити – а не чекати любові.
Бо даючи – отримуємо,
прощаючи – отримуємо прощення;
а помираючи – воскресаємо до вічного життя.
Амінь

Богдана Матіяш слово за словом (пригадуєте, в Йоана: «Споконвіку було Слово…»!) вибудовує поетичний рай – найперше, як ми вже побачили, він можливий за появи у ньому усіх звірят, за відсутності страху, за існування подяки-молитви Творцю за чудовий світ, за уваги до найдрібнішої бджілки, мурашки чи травинки, за снігу й дощу, ясного сонця, дерев, що дадуть добрі плоди і тих, що просто віддають в дар своє сонячне листя, і коли «все навколо вже якось так роз’яснено так красиво і повно що можна встати і вийти…», то «непомітно і гарно починається рай».

Повернення до Раю: «Твої улюблені пси та інші звірі» Богдани Матіяш.