Маємо сьогодні справу з літературним критиком-дебютантом. І це дуже добре, що поповнюються ряди рецензентів у сучасному літературному процесі, хоча простір цей не представляється хоча б мінімально привабливим і комфортним для молодої людини. Літературна критика не забезпечує жодного комфорту для неофітів, на відміну від прози або поезії. Критиків часто звинувачують у тому, що вони звернулись до жанру рецензії з цілком невтішних причин, - мовляв, у критику йдуть тоді, коли нічого іншого не вміють робити. Щось подібне висловлював, зокрема, й Еміль Сьоран (хоча в цьому випадку варто пам´ятати про індивідуальну поетику парадоксу). Цю відверту банальність невтомно повторюють письменники, які часто бувають ображені на рецензентів. Що ж до актуальности літературної критики, то вона цілком очевидна: сучасній українській літературі вже нікого не бракує, - ані поетів, ані прозаїків, ані навіть есеїстів. (Драматургії торкатись не буду, бо з драматургами в нас традиційно кепсько. Титанічні зусилля Неди Нежданої (Надії Мірошниченко), не говорячи вже про щорічний конкурс «Коронація слова», як не прикро, до сьогодні нічого в цій ситуації не змінили). Інша справа - літературна критика: критиків нам бракує вже досить помітний час. Причин тут є декілька, але говорити про них змістовно тут не час і не місце. Наразі - лише декілька слів про дебютну збірку літературної критики молодого автора, вже добре відомого читачам під псевдонімом Яр Левчук. Його справжнє ім´я також указане на останній сторінці обкладинки, - Ярослав Карпець.

Читати розмисли молодого критика часом буває цікаво з огляду навіть його кумедних огріхів або непослідовностей, які й засвідчують численні труднощі у процесі становлення. Так, він, приміром, вважає, що назва одного з романів А.Кокотюхи є «вельми дивною» й береться пояснювати, в чому, власне, полягає дивина: «Вельми дивна назва нового роману сучасного українського письменника, журналіста, сценариста Андрія Кокотюхи. Від самої назви віє чимось містичним, чи то пак анатомічним, але насправді «Чужі скелети» - це конкретні факти з чужого життя, з якими познайомився головний герой, сорокарічний лікар-хірург Антон Сахновський». Критик деякий час удається до апології твору, але згодом нарешті звучать справедливі висновки щодо роману: «Образ Антона Сахновського нагадує такого собі холодного й непробивного «Рембо», що з будь-якої небезпеки виходить цілим й неушкодженим. Риси характеру цього героя ніяк не розгортаються, залишаючись на сталому рівні, не терплячи жодних змін і тим самим роблять його передбачуваним й нецікавим». Утім, це ще не останнє речення цієї міні-рецензії. Після з´ясування нікчемности головного героя з точки зору «глибинної» поетики, молодий критик таки всерйоз уважає, що «роман зацікавить любителів пригодницьких детективів, гострих поворотів сюжету, непередбачуваних подій тощо. Книжка легка й захоплююча, змусить хоч трішки співпереживати героям». Після цього варто було б додати цілком доречне для цього контексту слівце «амінь». А насамкінець остаточно канонізувати прозаїка-масовика, який не розуміється на характеротворенні літературних персонажів «гостросюжетної прози» й зовсім не бажає вчитися цій необхідній для будь-якого белетриста науці. Зрозуміло, що молодому критикові, яким на сьогодні є Яр Левчук, зовсім не просто вказати сорокарічному «метрові» детективної прози його реальне місце у літературному процесі. Але послідовність (разом із справедливою, хай навіть і суб´єктивною, критикою) має все-таки бути присутньою, це - поза всяким сумнівом. І цього на сьогодні Ярові явно не вистачає.

Не зміг критик чітко розставити оціночні акценти і у випадку з поетичною збіркою молодого київського поета Вано Крюґера «Ніжна посмішка Берії». А це, на моє переконання, необхідно було зробити, висловивши тим самим власне незайве ставлення до цього майже явища (говорю «майже», бо я зовсім не переконаний, що незґрабний наслідувач деяких направду цікавих лівацьких фішок С.Жадана творить у сучасній молодій поезії певне явище). Некрокомуніст Вано Крюґер (це жарт не мого виробництва, саме так представляє поета читачеві Яр Левчук) давно заслужив на тверезі та об´єктивно-нещадні оцінки, - надто тривалий час він намагається бавитись із небезпечними та, що головніше, аж надто кривавими символами й тоталітарною емблематикою, щедро викупаною, зокрема, і в нашій українській крові. Як відомо, історичний Л.Берія був знищений своїми ж поплічниками, надто вже одіозним вампіром він представлявся навіть вірним ленінцям середини ХХ століття. Бавитись із подібним - це ще зовсім не дорівнює заграванню з поетикою абсурду й катастрофізму; в моєму скромному розумінні, це - печерний глум і збиткування над мільйонними українськими жертвами. Спробував би цей епатажний автор пожартувати на тему Голокосту єврейського народу, подивився б я, де б він наразі вже був. Дивно, як сього не розуміє молодий і не зовсім бездарний поет. Не менш дивно, що Яр Левчук, будучи критиком із його ж таки покоління не має бажання (або можливости) розтлумачити колезі аж настільки елементарні й доступні речі. Думаю, як і у випадку зі старшим А.Кокотюхою, критик всього-на-всього наштовхнувся на певний або й цілком очевидний авторитет столичного літератора Вано Крюґера, а відтак не наважився називати речі своїми іменами. Нічого не сказавши у підсумку про вкрай непритомне блазнювання (настільки непритомне, що чогось подібного годі шукати навіть у метрів цього підозрілого жанру, таких як О.Ірванець, Ю.Позаяк, Ю.Андрухович...) і садистично-авторитарний дискурс рецензованої збірки. Такого кшталту літературні ігрища в нас успішно аналізувала Ніла Зборовська, анітрохи не зважаючи на авторитети, звіряючи власне письмо виключно за національним і вселюдським етичним каноном. Справа в тому, що кривава імперія житиме доти, доки хтось буде бавитись із її емблематикою, вдягаючи при тому серйозні та переконливі маски. Маски мають звичку прилипати до облич своїх легковажних господарів.

Піддаючи місцями досить жорсткій і справедливій критиці «поезії» «молодого комунара» (так у цій книзі й навіть без лапок, sic!) Крюґера, Яр Левчук, тим не менше, вирішив на повному серйозі порівняти один із верлібрів («М. П.») із правдивою перлиною молодого П.Тичини «О панно Інно, панно Інно!». Як на мене, це аж надто ризиковане або й просто безглузде порівняння. Іноді виникає враження, що за серйозною інтонацією критика криється не менша порція сарказму, ніж у рецензованого поета: «Юне серце молодого комунара Вано Крюґера - це не тільки палаючий вогонь ідеології, а також світ яскравих і витончених образів, метафор, ідей, що зацікавлять небайдужих читачів». Водночас, якщо це завершальне речення мовлене всерйоз, критик знову виказує власну непослідовність. Бо його попередні закиди Крюґерові звучали аж надто критично та остаточно: «Постмодернізм може обирати будь-що й паразитувати як заманеться, інше питання чи є в цьому зміст...». Змісту немає, додам від себе, є лише гра без жодних моральних обмежень. І це вже не просто симптоми, це - правдивий і очевидний діягноз. Декому пора лікуватись.

А з верлібром Крюґера «М. П.» і аж надто непереконливою спробою критика порівняти його з хрестоматійним віршем П.Тичини пов´язана ще одна неабияка прикрість. Будучи причетним до цієї книги в якості автора передмови й редактора, я вказав авторові на очевидний факт: вірш П.Тичини має назву «О панно Інно, панно Інно!», тоді як у рецензії він чомусь пойменований за радянською версією «О люба Інно, ніжна Інно!». Будучи передовсім фаховим істориком української літератури, я просто не міг не вказати на цю помилку авторові та попросив його виправити кричущий недогляд, що є, мабуть, наслідком пропущених ним свого часу лекцій із курсу історії української літератури ХХ століття. На цьому питання здавалось вичерпаним, тому я, торкаючись у передмові цих віршів Крюґера і Тичини, згадую, природньо, вірш із назвою «О панно Інно, панно Інно!». Але що я бачу в книзі на сторінці 25-й?! Моя пропозиція-вимога відверто проіґнорована, а нещасний Павло Тичина в 2011-му (sic!) році гуляє в книзі Яра Левчука з накинутою сталінським режимом версією назви чи не найвідомішої його поезії (ще й із двома зайвими комами в назві поезії (sic!), - окремий кніксен від мене коректорові цієї тоненької книжечки...). І от я наразі думаю: можливо, причина аж такої неуваги до мене полягає в тому простому фактові, що мої послуги, як автора передмови, зовсім нічого для видавництва не коштували? На майбутнє я про таке буду думати значно серйозніше та жорсткіше; зрештою, жоден досвід не буває зайвим...

На відміну від Вано Крюґера, іншому молодому поетові, Павлові Коробчуку, з толерантністю критика пощастило значно менше; тут уже акценти розставлені досить чітко або навіть, з огляду на молодий вік самого критика, дидактично-нав´язливо: «Відколовшись від епікурейців, як новий справжній сектантолог, Павло Коробчук назвав своє вчення «Кайфологія», як справжній Заратустра усамітнився, а потім знову прийшов, сповістивши людям істину, сповістивши про Кайфологічну свободу усьому народові земному! Цей новий рух набуває все більшої популярності, він охоплює маси, тисячі людей й Павло Коробчук стає поетичним... В умовах душевної неволі й занепаду, процвітання пофігізму-кайфологізму, поезія Павла Коробчука стає авангардом, виразником ницості духа та убогості рядка сучасної молодої постмодерністської поезії й молоді загалом. Цінності сучасної молоді зводяться лише до одного простого слова - «відірватися», а тексти Павла допомагають їм це зробити. Збірка якраз і розрахована на конкретну аудиторію: підлітків». Складно не погодитись із критиком та його катеґоричністю, але треба до певної міри зважати й на постмодерністську несерйозність узагалі й на цю змістову поетикальну екстрему в збірці конкретного автора. З іншого боку, критик цілком слушно вказує на поетичну скороминущість опусів П.Коробчука: «Проблема в тому, що адресат Павла Коробчука - це молодь, яка дуже швидко змінюється й виростає у дорослих самостійних людей, і те, що було важливо колись, з часом втрачає свою цінність. Підлітки виростуть, для них книга Павла Коробчука стане чужою, такою, що не відповідатиме потребам ринку, моди. «Кайфологія» ризикує стати недовговічною наукою, тобто такою, яка задовольнить сучасність (декілька поколінь), а не вічно живий духовний голод людини. Народиться нова «логія», яка задовольнятиме нові потреби обивателів». Я б своєю чергою додав, що подібна творчість цікава лише виключно у контексті особи самого автора та у форматі його ж таки живого мовлення на слем-фестивалях і презентаціях. Поза ними ці твори не мають жодного шансу на відгук у читацькій свідомості. Водночас, як усім відомо, центральний меседж ліберальної етики (постмодернізму) закликає жити швидко й померти молодим, тому молодіжна українська поезія нічого не вигадує, лише підлаштовується під тоталітарний споживацький камертон. І це направду нагадує добровільне рабство в чужих естетичних контекстах, замість логічного вибору на користь традицій національної модерної культури. Тому дозволю собі розлогу цитату, яка ілюструє цілковиту притомність нашого молодого критика: «В полоні такого рабства сучасності, коли індивідуальне мислення зливається з масою, коли індустрія розваг стає ідолом, якому повсякчас потрібно поклонятися і відносити хвалу, коли викинені за борт увесь багаж накопиченого людством досвіду нівелюється й пластикова цивілізація заполонює свідомість - залишається просто танцювати на попелі зруйнованого постмодернізмом буття. Ці процеси супроводжуються банальним римуванням, верліброзною розпущеністю рядків, слабкими поетичними тканинами, які ось-ось розійдуться по швах. Таке враження, що ейфорія, дух непомірної розважальності отримані від наркотичного сп´яніння, дозволяють поету абияк писати тексти. Я не буду тут писати про те, що переживає і про що пише ліричний герой, бо кожен наступний рядок, вірш породжує відчуження та неприйняття такого безладно-збоченого погляду на світ й на себе. «Кайфологія» розчиняє двері усім гріхам й інстинктам, всьому безладу, всьому найпопсовішому та найчорнішому в єстві людини. Чи готові ви до такого при читанні поезії Павла Коробчука?». Жорстка, але справедлива оцінка. Наголошую, що це уявна розмова представників одного літературного покоління. Тож, навряд чи варто говорити надалі про боротьбу поколінь у нашій літературі. Єдиний локус таких розмов і дискусій - боротьба естетик, протистояння моралі та аморальности; а приналежність до певного покоління - виявляється фактом відверто факультативним, ледве не випадковим. І це показовий феномен, що постає при читанні рецензій цієї книги.

Чи не найпоказовішими в книзі є рецензії на поетичну збірку Наталії Пасічник і на книгу прози Олега Коцарева. У першому випадку критик доволі успішно презентує публіці чудову ліричну поетку з провінції, яка, уникаючи галасливих тусовок, тим не менш продукує якісну сучасну поезію. В рецензії «Легке чтиво від Олега Коцарева» критик, зокрема, знаходить доволі цікаву паралель сучасного українського тексту із казкою Оскара Вайльда. Водночас підсумкові судження критика в цій рецензії - явно не на користь О.Коцарева: «У Вайльдівському закінченні «Кентервільського привиду» є логіка, а в Коцаревському повідомленні якась незрозуміла розв´язка. Ліна чомусь народжує горобців (до чого тут взагалі горобці?), незрозуміло, що стається з Вишневецьким, чому Ліна стає лунатиком? Чому зміни в її житті ніяк не впливають на лунатизм та відносини з привидом? Цей текст залишає поки самі запитання. Напевно, автор хотів створити фантастично-містичне оповідання, але оця кількість нез´ясованого в тексті, змушує замислитися про його якість!». Питання якости українського мистецького продукту свого часу постійно переслідувало Майка Йогансена, як свідчить Юрій Смолич. Як на мене, цей привид якости має й сьогодні (або ж - особливо сьогодні) переслідувати й наших сучасників, зокрема й критиків; добре, що молодий критик ставить саме цей, а не інший акцент у розмові про логіку й підстави сучасної прози, - хай навіть і відверто розважальної, постмодерністської прози. Втім, якщо всерйоз дивитись на прозу Коцарева, то, як на мене, варто мати на увазі й поетику сюрреалізму (подібна реальність тексту просто волає в напрямку свідомости критика, але він чомусь не відгукується взаємністю).

Розмисли критика частенько завершуються використанням доволі емоційної пунктуації, що можливо, вказує на деяку надмірність емоцій, але, мабуть, вона спровокована рецензованим текстом: «В меседжі (який більше нагадує невелике оповідання) «Неймовірна історія правління Хлорофітума I» (яким і названа збірка), що більше схожий на попсовий бойовик, де божевільний диктатор-монарх Хлорофітум I робить безглузді вчинки (виганяє людей з тролейбуса, чавить танком автомобілі, виганяє молодят і гостей з весілля), які нагадують маячню, сплетену з гіпертрофованої реальності, пустої вигадки, подій, що не вкладаються в рамки розуміння. Кіно перекочовує в телевізор, то краще увімкнути бойовик і не напружуватися, аніж читати оці не склеєні докупи фантазії??!!». Або в іншому місці: «Так само і в повідомленні «Cентиментальне» стосунки між хлопцем і дівчиною закінчується (граматичне неузгодження, мабуть, треба - закінчуються? - ще один кніксен коректорові. - О.С.) тоді, коли дівчина Ірина (головний персонаж) дочитує Джойса. Хоча до чого тут Джойс? І як Джойс вплинув на їхні стосунки, залишається нез´ясованим. За браком ширшого опису та деталей слово «стосунки» є просто словами, які нічого не значать у цьому меседжі і їхня літературна основа змушує замислитися над тим, а чи були це справді стосунки?!!!».

Так, питання: до чого тут Джойс? - є вельми цікавим. І над ним критикові ще можна було б подумати-поміркувати. Джойс - у своєму найвідомішому і найтривалішому в читанні романі, давно вже перетворився на монструозний інтертекстуальний згусток-тромб, широко експлуатований ще в добу модернізму, не говорячи вже про пізніші часи. Дочитати Джойса - здійснити деякий вчинок; можливо, це і мав на увазі прозаїк О.Коцарев, на цьому тлі розрив стосунків (сучасних, відверто факультативних, можливо, суто сексуальних стосунків) - не представляється чимось аж надто дивним. Принаймні, мені. Дочитати Джойса, - це ніби пройти певну й доволі серйозну ініціяцію модерністичною культурою. Дочитати Джойса, - це ніби стати Джойсом. Дочитати Джойса, - це, можливо, щось вагоме дізнатись про власне життя. Водночас, деякі питання-претензії критика грішать помітною та надмірною риторичністю: «Невже казковість оповідань, містика, фантастичність це те, чого потребує сучасний читач? Невже корпус написаного Гоголем, Гофманом, Вайльдом, не зможе задовольнити духовної спраги сучасної людини? Питання залишається відкритим...». Навряд чи це питання є аж настільки оголено-відкритим. Бо остаточна й суто технолоґічна справа мистецтва полягає не в тому «що», а в тому «як» використовуються письменниками старі, як світ, матриці, канони, мандрівні сюжети тощо. Переписати Гоголя не можна, писати сьогодні ліпше за Гоголя - неможливо. Але можна писати так, як сього вимагає теперішній час. Бути сучасним - автоматично означає бути великим письменником. Таких письменників ніколи не було забагато - ані у нас, ані в Америці чи Европі. Але сьогодні їх значно менше, ніж у ХХ столітті. Це є наслідком двадцятирічного панування в українській культурі постмодерністської (ліберально-демократичної) етики й відповідних до неї мистецьких технолоґій.

Ще одна хвороба росту молодого критика дуже добре помітна в рецензіях на поетичні збірки Богдани Матіяш. Найбільші претензії критика стосуються сьогорічної збірки «Твої улюблені пси та інші звірі». Зокрема, він дивується тому, «що ці звірі надто милосердні й добрі, аж занадто «християнські». Вони принципово не можуть покусати чи вбити. І дуже різко резонують з реальністю, природною поведінкою у своєму середовищі (лев, наприклад, хижак і кровожерлива істота)». На цьому урву цитування і прокоментую. Таке враження, що критик забув, де його речі і яку саме книгу він тримає в руках. Переплутавши, треба думати, збірку поезій із фаховою зоологічною розвідкою. Не говорячи вже про те, що той же лев (левиця, якщо зовсім точно) виходить на полювання і вбиває виключно відповідно до вимог власної фізіології, бо харчується м´ясом, і на це вже немає ради. Побачити звірів добрими, а заразом не менш добрими побачити і їх друзів людей, - нормальне бажання поетки. Хай навіть і дещо дитяче бажання. А вже зауваження критика в тому сенсі, що «в ідеї гармонійного співжиття тварин і людей Б.Матіяш теж нема особливої оригінальності», і одночасні апеляції до Святого Письма - не витримують жодної критики. Бо це виглядає так, ніби він ніколи не чув про інтертекстуальність, не говорячи вже про використання біблійного тексту в художній літературі в якості претексту, або ж загально значимих для християнської культури символів і алеґорій, і то впродовж доволі тривалого часу, - кількох тисяч років. Загальний висновок рецензента щодо цієї книги вкладається в якихось п´ять речень: «Поетеса невдало намагається копіювати Священне Писання. Цей світ такий прекрасний, щасливий і всі у ньому добрі й гармонійні. Вона навіть не пробує його якось розфарбувати, надати нової барви. Саме така ідилічна одноманітність вбиває будь-який інтерес до її поезії та ліричного героя. Одноманітна форма, поєднуючись з одноманітним змістом, змушує позіхати вже десь після 15 сторінки». А сторінок у цій збірці аж шістдесят, тож можна незле відіспатись, - продовжую думку критика. Втім, як і в багатьох інших рецензіях, Яр Левчук спочатку робить спробу «поховати» поетку, а наприкінці, дещо несподівано, припрошує читача, який ґрунтовно втомився від цивілізаційного спаму, саме до поезій Б.Матіяш... Але якому з цих двох прочитань критика має довіритись уявний, ще й утомлений, читач?

Я думаю, що поети як найбільш драматичні істоти сього світу, можуть собі це дозволити, - і мовчати, і говорити. Їм вільно провадити всі ці неспішні розмови з Богом, адже це їм, і виключно їм - доступно торкатися вічности. Про це писав Стефан Маллярме, про це знав Тарас Шевченко. Про те, що й майбутнє належить виключно їм, поетам, уже давно написав Генрі Міллер. Останні дві поетичні збірки Б.Матіяш, напевно, виглядають не надто звично, - навіть як на наші еклектичні часи, навіть для читача зі стійким імунітетом до будь-яких літературних експериментів. Ці довгі рядки, що переносять думку, як потік несе воду, перестрибуючи з каменю на камінь... Іноді навіть виникає спокуса потрактувати ці тексти за прозу, втім, одразу притлумлюєш це бажання, розуміючи, що для прози тут забагато урочистого патосу, позаяк це розмови не з кимось, а з Богом. Утім, як на наші часи, треба мати поняття й про алеґоризм ситуації; всім нам буває потрібно поговорити із Богом, - і ми говоримо: іноді подумки, часом - уголос, але це зовсім не означає, що розмовляємо саме із Богом. І хто такий Бог? Дух? Син? Чи Батько? - з ким саме бажаємо говорити, й хто направду відповідає на наші звертання чи пак молитви? Врешті, це не конче мають бути молитви; Богові можна й анекдот розповісти, й поскаржитись, і поділитися радістю. З Богом можна говорити про все на світі. Але чи говоримо? Все залежить від того, чи ми боїмося Його, чи, всього-на-всього, любимо... А це вже серйозне питання етики; питання непросте, як мент духовної ініціяції, суттю якої завше буває вибір. Вибір не конче поміж життям і смертю, - бувають і простіші побутові ситуації, етичний зміст яких виглядає не менш вагомо. (Приміром, така щоденна дилема: поступатися місцем жінці у транспорті чи сидіти на своєму законному місці, а вона хай і далі стоїть на своїх незручних довжелезних шпильках, - адже це не для вас, а для когось зовсім іншого вона приготує пізніше вечерю й одягне сексуальну білизну, то при чому тут ви? І ви, природньо, продовжуєте сидіти, напружено втупившись у немите вікно. І за вами - жодного злочину, все справедливо. Але Ігор Костецький зовсім інакше вирішив цю проблему в коротенькій новелі «Поїзд раз-у-раз спинявся»). Я не чув, як читає ці вірші вголос сама Богдана, але ще сподіваюсь почути. І, можливо, тоді мені відкриється більше, інакше й глибше. Але й у процесі взаємнення з її поетичними збірками стає зрозуміло, що ми присутні при заснуванні чогось, на кшталт нової для української лірики поетикальної традиції; і при цьому мені чомусь спадає на думку поет Езра Луміс Павнд; я можу наразі лише здогадуватись, чому саме він спадає на думку. Та про це розповім якось іншого разу.

Інший текст, «Буття мови у «Лексиконі таємних знань» Тараса Прохаська (спроба наукового аналізу)», зраджує ще одну, наразі вже методологічну, молодість автора, бо ні рецензією, ані, поготів, науковою статтею, насправді, не є (так само, як не є статтею текст усього лише на п´ять сторінок про М.Зощенка, вміщений наприкінці цієї збірки, і в якому немає нічого такого, чого читач не знайшов би у Вікіпедії й інших подібних джерелах. Зрештою, як зазначає автор, це був текст для газети «Молодь України», але що він робить у збірці рецензій, незрозуміло). Він починається із зайвої, в інформаційному сенсі, презентації одного з найвідоміших сучасних українських прозаїків. До того ж, допущені ризиковані твердження про недостатню вивченість творів Т.Прохаська. Як на мене, про цього письменника написано дуже багато - хорошого й різного, починаючи з відомої передмови Ю.Іздрика до першої книги прозаїка «Інші дні Анни». Інша справа, що останнім часом пишуть про нього значно менше, але це значною мірою пояснюється тим, що Т.Прохасько вже деякий час не тішить читачів новими творами, вдавшись натомість до безкінечного копіювання в різних видавництвах творів, сказати б, хрестоматійно відомих. Критик подає бібліографічну статистику, беручи її, можливо, з пошукових систем, але марно він довірився підступній машині. Ліпше пішов би до фондів найближчої наукової бібліотеки ім. В.Вернадського й погортав періодику, збірники наукових інституцій і автореферати дисертантів. Утім, аспект художньої прози Т.Прохаська, який зачепив наш критик, є направду один із найбільш актуальних, який, власне, й витворив феномен Тараса Прохаська. З іншого боку, знов-таки, це тема для значно ширшої розвідки, для монографічного, приміром, дослідження. Закрити чи то уявну, чи цілком реальну наукову лякуну в прохаськознавчих дослідженнях своєю спробою на декілька сторінок Левчукові не пощастило. Втім, на це в нього є ще купа часу. Я наразі звертаю увагу молодого автора на необхідність максимальної серйозности в підході до відповідного предмету дослідження; це - у якості основної поради на майбутнє. А майбутнє в цього критика, безперечно, є. Звичайно, за умови ретельної праці над собою та максимальної поваги до топосів у які він наразі ввійшов у якості літературного критика.

Про обнадійливу парость і деякі хвороби росту.