От уже скільки років не проходить затаєна образа на молодих (та й середнього віку прозаїків), що вони рідко звертаються до творів історичної тематики.

Згадаємо серед небагатьох роман, на жаль, вже покійного, Ярослава Павлюка «Нічний імператор» (1999), де в основі - доля знаменитого роду Розумовських, особливо ж Олекси, графа, фельдмаршала, чоловіка імператриці Єлизавети. Нині ж на робочому столі роман Тимура Литовченка «Орлі, син Орлика» (Харків, Фоліо, 2010), котрий вийшов у серії «Історія України в романах».

Але вибач, Тимуре, зупинимось трішки на проблемах історії, яка часто буває, як зауважив М.Покровський, політикою, оберненою в минуле. В наших сусідів, в Російській Федерації, питання історії знаходяться під особливим державним контролем. Там під егідою Президента Д.Медведєва створена Комісія з протидії спробам фальсифікації історії на шкоду інтересам Росії. Уявимо собі: віче в Новгороді, ніби ж народоправ´я, шкідливе для сучасної авторитарної Росії, - і викинемо згадку про нього. Але вершиною творення російської історії стало 3 березня 2011 року, коли президент країни видав Указ № 267 про святкування в 2012 році 1150-ліття російської державності. До речі, і українців та білорусів запросять святкувати, якщо буде бажання. За вихідну дату взято 862 рік, коли кривичі, чудь, меря, весь (фіно-угорські племена) запросили княжити Рюріка з братами. Відкинувши міф про «колиску трьох народів», возвели в державний символ інший міф. Це ж просто унікальна ситуцація в науці: взята одна з версій історії і канонізована як єдина і правильна. У дослідженні П.Толочка «Древнерусская народность» (2010) автор з недовір´ям поставився до російської ідеї Ладозької республіки. А вже тоді стверджувалось, що саме вона була первинною в порівнянні з нашим Києвом. А тут 862 рік, нормани творять Росію (!). Але ж потім, у 882 році, Олег, нащадок Рюріка, захопив Київ, убивши Аскольда і Діра, і державна столиця (за президентським указом) перемістилася до Києва. Київ став столицею Росії? Але про російські ігри з історією П.Толочко ні слова не сказав. Ні, тут щось не так... Можливо, справа в тому, що, не маючи чіткого плану на майбутнє, Росія творить минуле, яким повинна гордитися. І дійсно, СРСР будував комунізм, Росія часів Б.Єльцина будувала ринкову економіку, а от що будується зараз? Десталінізація і модернізація, яку проводив Д.Медведєв, «засохла на корню», залишається, як пишуть зубаті публіцисти РФ, лише гордитись тим, що «ми - Велика Енергетична Держава» і нас повинні боятися. Але то їхні проблеми, які, на жаль, так нас стосуються, що ставлять і нашу політику просто дибом. Колись історики, аналізуючи газові війни між РФ та Україною, боротьбу між нашими президентом і прем´єр-міністром, поставлять всі крапки над «і», нині ж говорити про щось усталене і визначене невипадає. Адже живемо в незалежній державі абсолютно залежно. «Ми всі залежимо від хамів,/Від хрунів, хамів і вождів./ Ми всі залежимо від хамів!/ Від їхнів кланів і сваволь» - написала нещодавно Ліна Костенко. І підтвердив діагноз сьогодення В.Базилевський: «Найбільший парадокс української держави в тому, що в ній немає місця українській людині. Олігархічний спрут вже нищить і духовний потенціал... Його зухвалість адекватна його тупості». Додам від себе - і адекватна його жадібності і мстивості. Але який добрий і жалісливий наш народ! Ввечері після вироку Ю.Тимошенко почув у магазині від літньої жіночки: «Я так боюсь за Ющенка! У нього ж серце може розірватись від радості».

А як же «ідеолог противсіхства» Оксана Забужко? На наступних виборах графи такої не буде, розпустить свою армію і доведеться дописувати монографію «Жіночий фашизм», а потім передати до тюрми Ю.Тимошенко. І сісти вивчати книжку Є.Гуцала «Ментальність Орди»...

Переживає за Україну і наша діаспора. Нещодавно звернулась вона до Барака Обами з вимогою захистити демократію в нашій країні, за що одержала відповідь від регіонала М.Чечетова: «Це ублюдки, а не патріоти. Справжні патріоти такого не будуть заявляти. Батьківщина - як мати. І нормальний син, якою б мати не була, завжди буде її захищати». Що ж коли таке говорить «син України» М.Чечетов, мимоволі згадаєш вірш Б.Олійника про синів...

Коли ж мова зайшла про українську діаспору, то зауважимо, що в основі роману Т.Литовченка «Орлі, син Орлика» і йде мова про перших наших політичних емігрантів, які своє життя присвятили українській справі. В радянські часи про Пилипа і Григорія Орликів майже не згадували, адже то були «зрадники», лише іноді в історичних творах з´являлась карикатурна постать Генерального писаря П.Орлика в уряді гетьмана І.Мазепи. За кордоном виходили наукові дослідження, як-от унікального архівіста та історика І.Борщака «Гетьман Пилип Орлик і Франція» (1924) і «великий мазепинець Григор Орлик, генерал-поручник Людовика ХV» (1932). Слово «унікальний» не випадкове. Розбираючи давні архіви, вишукуючи все, що стосувалося України, він знайшов у рукописах багато невідомих французьких авторів і навіть самого Вольтера. По історичній канві дослідження І.Борщака написав роман «Патріот» М.Лазорський, діаспорний письменник з Австралії. Ще в його доробку роман-епопея «Гетьман Кирило Розумовський». Саме ці твори доктор філології О.Мишанич абсолютно без застереження назвав «мистецьким еквівалентом історії».

Роман Т.Литовченка «Орлі, син Орлика», на відміну від історико-біографічного твору М.Лазорського, художній твір. Звичайно, присутня міцна опора на історичні факти, але вони подані через героїв, їх психологічну реакцію, їх дії. Дозована доля авантюризму - без нього твір про минуле буде лише сухим та інформативним. Автор не дозволяє собі гуляти «без руля і без вітрил» - домисел не переходить у вимисел. Та й навіщо історичні фантазії - доля головного героя така, що не потребує якихось вигадок.

Після Полтавської трагедії 1709 року на материкових землях почалося знищення української державності і культури, козацька старшина масово переходила в дворянство. І це була трагедія - народ втрачав свою еліту. Були на службі імперської Росії українські «автономісти» - але їх потуги ставали лише спробами якось загальмувати навальне колонізаторство з боку Петербурга. Гетьманування Кирила Розумовського закінчилось покріпаченням українців, зруйнуванням Запорозької Січі і висилкою самого гетьмана за кордон. Перед цим потуги Д.Апостола і особливо П.Полуботка якось зберегти автономію закінчилися крахом.

А в цей час за повну незалежність України шукає підтримки великих держав син Генерального писаря, а потім і Гетьмана України Пилипа Орлика Григорій (1702 - 1759). Вивезений в обозі разом з відступаючим військом І.Мазепи, він провів дитинство в Бендерах, був заручником у татар, де подружився з ханським сином Каплан-Гіреєм, який пізніше стане головним ханом і його другом. Похід гетьмана Пилипа Орлика з польськими, татарськими військами та запорожцями Костя Гордієнка в березні 1711 року на Україну був невдалий, але в липні цього ж року війська Петра І потрапили в оточення, звідки банально викупились. Та у квітні 1712 року після поразки на річці Прут Петро І підписав мирний договір з Портою, де відмовився від претензій на Україну. Цитую речення, заборонене в СРСР: «Його Царська Величність свою руку відбирає від козаків із прадавніми їхніми рубежами». Але як тримає слово цар - ми знаємо, незабаром договір переписали. А син Пилипа Орлика Григорій ніби продовжив батькову діяльність, маючи батьків заповіт - трактати «Вивід прав України» і «Маніфест до європейських урядів». Здобувши блискучу освіту - а вчився він у Польщі, Швеції і Франції, він спочатку допомагав батьку створювати антиросійську коаліцію, потім і сам став дипломатом, діячем європейського масштабу. Але, на жаль, навзаєм він одержував лише співчуття. Ефективно працювали російські дипломатичні місії, по всій Європі був організований пошук «мазепинців», котрих, як А.Войнаровського і Г.Герцика, було заарештовано і відправлено до Петропавлівської фортеці, до речі, як і П.Полуботка. Фактично все життя Г.Орлика пройшло під недремним контролем Петербурга. Коли король Луї ХV висунув його кандидатуру на посаду резидента Франції в Туреччині, Австрія і Росія виступили проти такого призначення і Григорій зняв свою кандидатуру. Така ж підла робота велась і в Україні. Лише коли були розпущені чутки, що помер гетьман П.Орлик, після кількох підкупів Запорозька Січ присягнула на вірність царю. Не знаючи про це, Григорій Орлик таємно вирушив на Гетьманщину під виглядом татарського купця. Був на Полтавщині, в Ніжині розмовляв з козацькими старшинами, де переконався, що підняти їх проти російських військ неможливо. Коли ж був заарештований, його виручив комендант російського війська в Україні шотландець Джеймс Кейт, який пізніше стане Великим Майстром масонів Росії. Як і деякі історики, автор допускає, що Г.Орлик був членом європейської ложі і тому Д.Кейт його врятував від російської диби.

Одним з дипломатичних успіхів на користь України було фактичне відновлення антиросійської коаліції Швеції, Речі Посполитої і Османської Порти за підтримки Франції (1729 рік). Але аж у 1733 році Г.Орлик переправив через територію Прусії «безцінний вантаж» - претендента на трон Польщі Станіслава Лещинського, якого Сейм обрав одноголосно королем Станіславом І. Дочка короля була заміжньою за королем Франції. До речі, Г.Орлик був членом таємного кабінету «Секрет короля», його агент був лікарем у гетьмана Кирила Розумовського, інший таємний агент Ле-Клерк був особистим лікарем імператриці Єлизавети. Під його керівництвом була ціла мережа французьких розвідників у Європі.

З початку Семилітньої війни, коли Франція і Австрія воювали проти Англії і Прусії, Г.Орлик став командиром корпусу, коли ж у війну вступила Росія на боці Франції і Австрії, це було для нього трагедією - союзником стала країна, котра пригнічувала його далеку Україну. Він і загинув на цій війні в 1759 році, в бою над Рейном, де мріяв заснувати Рейнську Січ, щоб захищати Францію від Прусії. Там, на березі Рейну, його й поховано (могила не збереглася). Його козак-охоронець Кароль (Кирило? Карпо?) і два племінники прибули до родового замку вдови Луїзи-Єлени Брюн де Дентевіль (він називав її Оленою - А.Ш.), привезли лист подяки від короля, шпагу, бойові ордени і привели його бойового коня.

До речі, коли він одружувався, було це в найкращому залі Версалю, в присутності короля. На весілля Вольтер, якому Орлик допомагав із збором історичних матеріалів, подарував йому авторський примірник «Історії життя Карла XII» в шкіряній оправі, замовивши на обкладинці родові герби Орлика і нареченої.

А помер Григорій Орлик у будинку доктора права, радника юстиції Гете, де лікувався після першого поранення. В мемуарах сина радника, видатного поета Йогана Вольфганга Гете про Семилітню війну і французьку окупацію Франкфурта-на-Майні розповідається і про французького генерала, графа Григора Орлі де Лазіскі.

Постає з роману Т.Литовченка Григір Орлик як людина непересічна, на диво дієва, яка мала святу мету - державність України. Під чужим прапором він боровся за Україну. А нині? Ми бачимо наших політиків найвищого рангу, які під прапором України борються проти неї.

Під чужим прапором – за Україну.