Перед нами – чотири томи у однакових чорних обкладинках, із лаконічними зображеннями, кожне з яких містить якусь загадку – натяк, що, можливо, розкриється на сторінках книги. Ця серія – всесвітньовідома «Сутінкова сага» Стефені Маєр у перекладі українською. Над виданнями попрацювало видавництво KM Publishing, до того ж надшвидкими темпами – ще на минулорічному Львівському форумі видавців було презентовано дві перші книги серії, а ось уже на Передріздвяному «Книжковому світі» в Києві бачимо ще два томи. Тепер український чотирикутник «Сутінкової саги» довершено.
Погодьтеся, це не зовсім література – не в тому значенні, ніби книзі бракує ознак, притаманних красному письменству. З цим усе гаразд: сюжет, персонажі, колізії, алюзії… Ідеться про інше: це явище культури, якому поки не підібрано точної назви – нехай умовно буде «проект», – коли перший роман, що зазнає успіху, обростає продовженнями, екранізаціями, обробками, натовпами фанатів, текстами-наслідуваннями (творчістю згаданих фанів). Одним словом, усім тим, що у підсумку дозволяє написати на обкладинці: «У світі продано 53 мільйони книжок, перекладено на 37 мов». І це про книгу, створену буквально кілька років тому!
Дозвольте не вдаватися у полеміку на тему протистояння маскульту і високого мистецтва. Так само хочеться уникнути балаканини про користь чи шкоду від насаджування нам культивованих у західному світі стереотипів, образів, текстів. Безперечно, проблеми цікаві, й вони мають безпосередній стосунок до рецензованого «проекту» – але головне не в тому. Кожна книжка має свого читача. А в «Сутінкової саги» їх мільйони – отже, комусь вона дуже навіть потрібна. Питання таке: кому саме?
Висуну таку теорію. За десять-п’ятнадцять років серед світових мас-культових «проектів», які отримали старт на книжковому ринку, найпершими згадаються твори Дена Брауна, «Поттеріана» Джоан Ролінґ і ще, можливо, «Щоденник Бріджит Джонс» авторства Гелен Філдинг. Якщо розмістити їх у системі координат «чоловік-жінка», «юний-дорослий» (йдеться про портрет потенційного читача), то «Код да Вінчі» й решта книг Брауна опиняться в секторі «чоловік-дорослий», Гаррі Поттер займе ту ж «чоловічу» нішу, але в юнацькому варіанті, «Щоденникам» належить місце у дорослій жіночій аудиторії – а от для юних дівчат нічого годящого… У цьому чотирикутнику один кут був порожній.
«Сутінкова сага» пречудово зайняла це місце. Бо вона про звичайну дівчинку, яка ходить до звичайної (хіба кого хвилює, що американської) школи, – раз. Про незвичайного хлопця, який по самі вуха у цю дівчинку закохується, – два. Про купу перешкод, що виникають на шляху кохання, – три. Про любовний трикутник – чотири. По-моєму, все. Ні, ще одна заувага – твір написаний навдивовижу платонічно й високоморально (з огляду на реакцію батьків і завдяки переконанням авторки).
От тільки один момент – незвичайним хлопець є тому, що він вампір, і саме ця обставина є першопричиною усіх перешкод. Але вампірська тематика «Сутінкової саги» настільки декоративна, що спонукою душевних страждань закоханих Белли й Едварда могли би бути інші речі: наприклад, вони могли належати до ворогуючих родин. Стоп, це було. Або ж вона – бідна гувернантка, а він – одружений шляхтич. Ні, теж зустрічалося. Або він – надміру гордий, а вона – занадто упереджена… Зрештою, варіації несуттєві, коли суть – справжнє кохання, а особливо тоді, коли в це вірять мільйони й мільйони дівчат у всьому світі.
Як на мене, Стефені Маєр варто було зупинитися, поставивши останню крапку в першій книзі. Вийшов непоганий роман, який я особисто з радістю подарую молодшій сестрі, – хай книга займе своє місце поруч із «Повнолітніми дітьми» Ірини Вільде, “Джейн Ейр” Шарлоти Бронте, «Чаликушу» Решата Нурі Гюнтекіна… А так у другому романі багато чого невмотивованого, третій — загалом порожній, а четвертий мігрує із дівчачої літератури у міжсвіття фентезі-жахастиків. Перепрошую, за вампіра заміж зібратися — це вам не в гай по квітки сходити. А ще й коли бідолашній героїні доводиться дитину-напівмонстра народжувати – бр-р-р… Та, знаючи невгамовних підлітків, які до розваг ставляться фанатично, при тому керуючись критерієм «хочу такого самого, але іншого, і побільше, побільше», – певно, якоюсь мірою продовження виправдані. До речі, згаданий любовний трикутник також доповнюється четвертим кутом у останньому романі – зрештою все стає на свої місця. Тому сподіваюся, що п’ятої книги не буде.

Чотирикутник довершено.