ПРИСУТНІСТЬ У КАНОНІ МОЛОДИХ.

01.12.2011

«Ми вже там, де ми є», — каже поет, і легка тінь іронії, а далі — сарказму — лягає на вірш, де констатується, що «...наші предки давали всім, кому не ліньки (особливо історикам давали зрозуміти), що усе колись — мене, усе колись — нас...»

Провокативно іменуючи себе «колажистом, пазлологом, душолюбом», «не художником», автор кокетує, бо він — таки художник, часом модерніст, часом — цілком реалістичного вишколу, а головне — художник талановитий. Байка про те, що «він (автор) просто спілкується з читачем, усміхається, мовчить, слухає...» — то так, аби продемонструвати (в молодості — як же без цього?) своє нібито безстороннє ставлення до написаного — мовляв, не дуже переймайтесь, якщо не зрозумієте.

Естетика молодої поезії — нонконформізм, неприйняття і заперечення зужитих ідеограм і тропів, а головне — небажання ступати у сліди велеречивої і солодкоголосої лірики, натоптані попередніми поколіннями.

Павло Коробчук, як інші його колеги, сповідує саме цю, «неевклідову» естетику. Він природно, а іноді артистично використовує сленг, бо він, сленг, — мова покоління, автор віртуозно експериментує також із звичайною лексикою, досягаючи часом несподіваної метафорики.

«Ми навстіж, як рани віконні». «Сорочка кольору хоку». Назви розділів книжок: «Оптичий обман», «Ренесенс», «Авторитаритет» — це не просто «пазли», слово для автора — золота, а інколи й ница глина, воно — його творчий матеріал, і він шанує його, хоч яким би воно було жорстким.

Енергетика вірша у Павла Коробчука буває екстремальна, він будь-якої миті готовий до жарту, епатажу чи гіркої істини: «...я — підтвердження якщо не теорії дірявих вікон, // то теорії розбитих шкарпеток // часто бажання бути поміченим веде // до того, що уже нема чого помічати».

Поета Павла Коробчука помітили в його колі. Мені хочеться, щоби старші і безнадійні ветерани поетичного, як мовиться, цеху, сприйняли його світ, почування молодої людини двадцять першого століття і не кривили свої високоморальні обличчя, зустрічаючи у віршах молодшого колеги незрозумілі їм або табуйовані стерильним і лукавим мисленням реалії, поняття, слова, метафори.

Майже століття тому молодий Маяковський, тихо ненавидячи «поетичність», підривав поетику Брюсова (Блока теж) рядками з «Облака в штанах»: «Каждое слово // даже шутка // которые изрыгает обгорающим ртом он, // выбрасывается, как голая проститутка // из горящего публичного дома».

«Лучший, талантливейший поэт... эпохи»— це ж треба бути таким циніком, як Сталін — був бунтівником, та ще й яким замолоду! Це так, а propos.

Мені відлунює бунт Маяковського у рядках Павла Коробчука: «подумав, що бути повією — не менш стражденніше, ніж писати вірші».

Здається, в літературі, зокрема у поезії, тяглість традиції чи бодай розуміння і сприйняття голосу молодих і наймолодших старшими сьогодні неможливі — через те, як мені здається, що молодим, по суті, ні до чого сумний досвід попередників — звичайно, за всім відомими винятками, починаючи з Тараса Шевченка.

У вірші «розмови з друзями» Павло Коробчук без усякої бравади, з дорослою мужністю зізнається: «і теревені, які ми провадимо, // на ділі — // сповнені прогалин // і безнадії. // Зараз уже не згадаєм паролю // до піднебесь, яких ми сягали, // разом з легкими в повітрі героями // художника Марка Шагала». Згадується Василь Герасим’юк, «Поет у повітрі». Ця інша естетика, інші мотиви, що спонукають до самовираження— очевидні й окреслені.

Мені імпонує здоровий скепсис поета, коли він у вірші «нерозстріляне виродження» іронізує над своїми колегами, в нього пряма спина, йому байдуже, як вони на його кпини відреагують. А це вже характер, вартий поваги.

Останнім часом, нарешті, припинилися ламентації газетних рецензентів-всезнайок зприводу того, що молоде покоління агресивно аполітичне, що йому байдужа доля вітчизни, що воно, це покоління, не подає сигналів присутності в теперішній реальності. Так, молоде — та й не дуже, вже сорокалітнє покоління — всі вони настільки наїлися нещирості, неправди, крутійства, конформізму батьків і дідів, що важко чекати від них отого «одобрямсу», прищепленого цілому народу чи не в генну сутність.

«Мистецтво для мистецтва», «вежа зі слонової кістки» — то не для молодої поезії України. Реакція на зашкарублий — ще радянсько-партійного зразка — псевдонезалежний силует України теперішньої? «Я працюю у спецпідрозділі „Беркут“ // Міністерства внутрішніх справ. // На все, крім наказів зверху, // я тупо клав».

Імпульсивні, через те неспростовні, хоча й на рівні студентських забавок, деякі рядки відбивають елементарну реальність: «простолюд — на галяках, економіка не фурчить // генії давно забрали звідси свої речі, // медицина забила на пандемії, // президент — погана гра при поганій міні...»

Навряд чи з плином років цей поет перестане бути вибуховим, він ніколи не стане конформістом. Він скептично ставиться до кумирів, нав’язуваних до очамріння публіці: «…у наркодиспансер потрапляє Йосип Кобзон. // Віктор Ющенко змінює стать // як би не грався Бог у модний фасон — // усі — адміра­ли, адмірають і будуть адмірать».

У тому, що маю очевидний сентимент до написаного й оприлюдненого Павлом Коробчуком, немає нічого дивного — просто скучив за свіжим словом.

Дві книжки автора — то, по суті, одна, бо в другій — «Динозавр», — лише перший розділ укладено з нових віршів, а решта — повторення «Кайфології».

Сподіваюсь, що не буде продовжено практику самоперевидання, від Павла Коробчука варто сподіватись поступу. Присутність у каноні молодих, що її відчуває поет, стане, безперечно, легітимною взагалі в українській поезії.