Українська література від своїх початків була нерозривно пов´язана з християнською релігією. Про це свідчать жанри, теми, мотиви, стильові особливості текстів, а також станова приналежність багатьох авторів. Скажімо, такі поети епохи бароко, як Мелетій Смотрицький, Касіян Сакович, Кирило Транквіліон-Ставровецький, Лазар Баранович, Іван Величковський, Климентій Зиновіїв належали хто до священичого, а хто до чернечого чину. Серед поетів ХІХ століття священиками були Маркіян Шашкевич, Іван Вагилевич, Яків Головацький, Сидір Воробкевич. У ХХ столітті з-поміж відомих імен поетів-священиків назвати важко, хоча поодинокі представники духовенства займалися і віршуванням. Серед творців літератури доби незалежності священиків вже зовсім не видно.

Навряд чи ця низхідна статистика свідчить про те, що теперішніх українських авторів не хвилюють питання святого, вічного, зв´язку людини і Творця - християнські мотиви так чи інакше присутні у творчості багатьох сучасних поетів. Але, очевидно, це свідчить про те, що релігійне життя і література віддалилися. Як дивиться на світ священик, котрий водночас є сучасним поетом, ми не знаємо. Цю таємничу для українського читача лакуну заповнюють переклади з польської літератури ХХ століття - віршів Івана Павла II (збірки «Веслуючи в небо», «Вибрані поезії» та «Святиня»; усі вийшли у 2001-му році під світським іменем автора - Кароль Войтила), Яна Твардовського (збірки «Гербарій» та «Ще одна молитва»), творів цих та інших католицьких священиків і монахів у збірнику «Небо насущне. Польська релігійна поезія періоду Понтифікату Івана Павла II» (2010 р.).

Назва збірки Яна Твардовського - «Ще одна молитва» - диктує читачеві очікування, що ліричним об´єктом чи адресатом текстів буде Господь («молитва - розмова з Богом», - каже визначення у Біблійному словнику) і що головною темою молитов буде прохання, возвеличення, подяка. Таке передбачення справджується, але зі значним доповненням: вірші часто є звертанням до Бога (як і до Ангела Хоронителя, до Богородиці), але так само вони апелюють і до людини, й до численних мешканців живого світу - рослин (вірш «Ще одна молитва», «Дерева»), пташок і тварин («Голубе»). Втім, ці вірші не поміщуються в рамки молитовного жанру ще й тому, що перетинають межу між сакральним і профанним. Внаслідок цього назву збірки можна трактувати як знак рівності між молитвою і поезією.

Основна увага у віршах Яна Твардовського сконцентрована на осмисленні людських почуттів віри і любові. В окресленні цих (та й не тільки цих) переживань нема доктринальності - Твардовський визнає їхню амбівалентність і суперечливість. Інколи за читанням його текстів від окремих рядків пробігає мороз по шкірі - здається, що якби зараз існувала інквізиція, вона не подарувала би отцеві Яну незаізольованості його думок. У вірші під заголовком «У черзі до неба» читаємо:

Поволі не так швидко

тільки не штовхайтеся

В інших віршах можна натрапити на такі рядки:

Молитви довгі й непочуті;

Як зветься

ця страшна порожнеча що межує з Богом;

Бог такий великий Він є і Його немає

такий всемогутній що його може й не бути

<...> навіть ті що вірять потайки не вірять.

Твардовський каже про Бога, вживаючи заперечні форми, ставлячи свідомість поміж є і немає як між рівнозначними складовими нескінченності («Дякую Тобі просто за те, що Ти є...», «Перед мандрівкою»). Часто він ословлює зв´язок людини і Творця через парадоксальні судження: "Бог сховався для того щоб світ було видно / якби показався був би сам як палець"; "наближає мене до Тебе те що віддаляє"; "Він усемогутній тому не все може". У таких рядках можемо бачити перегук думок Яна Твардовського із філософією зачинателя екзистенціалізму, Сьорена К´єркеґора. Данський мислитель вважав, що віра складається із парадоксів і що вірити - означає відмовитися від розуму. Хоча сам Твардовський навряд чи заглиблювався у філософські трактати. Він казав: "вірю ... в Бога без доказів". Він також висловлював припущення, що Творець - "дуже не любить про себе теорій". Твардовський визнавав зовнішню людську непостійність, плинність виявів віри - "випали молочні зуби віри", "з невірства народжується нова віра". Він не заганяв людину в глухий кут суджень і знань, а багато недоказаного залишав для того, чого не бачимо, не знаємо, не розуміємо.

Впадає в очі, що світ Твардовського дуже спокійний, добрий. Розмірковуючи у віршах про красу, розмаїтість життя, про святих, про померлих, про молитву, про любов, зрідка - про самотність, сум, Твардовський не застановляється над темою, яка впродовж століть хвилювала богословів і філософів, була каменем спотикання у визначенні основ світобудови. Тобто - він не пише про зло. Для Твардовського питання боротьби добрих і злих сил - світла і пітьми - не стоїть: для нього нема нещасть, хоч є страждання; нема супротивника Бога, а просто - один із ангелів впав з неба, "щоб сніжки пограти"; Твардовський не картає грішних прародичів із Раю, а розуміє їх як людина. Із віршів отця Яна можна виснувати: все, що відбувається у світі, варто прийняти і виправдати; світ і своє життя варто любити такими, якими вони для нас є; всі більші чи менші людські прикрощі, страждання никнуть перед муками, які витерпів Христос.

Окремі вірші Яна Твардовського містять рядки, що є зачинами з молитов: "Святий Боже святий кріпкий святий усміхнений...", "Ангеле Божий мій Хоронителю / коли засинаю / схились наді мною / здмухни місяця / затуляй від зла руками - / розкажи про мокру мордочку зірки / про те що небо дотепер ціле / про дуже ревних що пхаються до Бога надто прудко / про тих кого вразило жало годинника вони все щось шкрябають у книзі скарг ... ", "Вірую в Бога / з любові до 15 мільйонів прокажених / до сильних як віл що тягають ящики від ранку до ночі / до 30 мільйонів божевільних / до тіток у яких від довгої доброти побіліло волосся / до тих що затято вдивляються в образу щоб не бачити сенсу...". Як бачимо, далі автор радикально відступає від канону, вільно будує свої, зосереджені довкола певної смислової осі, роздуми. Такі нанизування, а також часті ботанічні і зоологічні переліки, за словами перекладачки поезій і авторки передмови Дзвінки Матіяш, споріднюють вірші Твардовського із каталогізуванням розмаїття світу в бароковій поезії.

У зацитованих уривках віршів Яна Твардовського читач мабуть зауважив недотримання пунктуаційних знаків. Можна припускати, що автор просто не хотів застановлятися над правилами. Відсутність ком, дужок і тире (за кількома винятками) не утруднює сприйняття текстів і не створює мовленнєвих ситуацій із двозначним змістом. Але, може, саме так, поневажаючи пунктуацію, автор хотів підкреслити усний первінь своїх творів, усунути додатковий раціональний контроль над думанням. До такого висновку спонукають слова самого Твардовського: "Вірші - це різновид розмови: автор хоче передати щось із власних переживань". І далі: "найважливіше - говорити власною мовою. Не наслідувати, не вдавати модерного. Так писати, ніби говориш до когось близького". Заявлений підхід польського священика до письма дає нам підстави пов´язувати його вірш не лише з розмовою, але знову - про що вже мовилося на початку - з молитвою. У молитві "хтось близький" бачить тебе наскрізь і "полювати на красиві слова" нема сенсу.

Особливості мови віршів Яна Твардовського виявляються в тому, що він вживає прості означення, логічні порівняння, зрозумілі метафори і водночас виходить за межі передбачуваного, прогнозованого. Світ такий, як про нього пише Твардовський, не поміщується в рамки світу, як ми про нього звикли думати. Про польського священика можемо сказати, що у своїх віршах інколи і він діє згідно з правилом Богдана Задури "дай йому там, де його нема" - Твардовський теж робить читачеві незручні, неочікувані паси, порушує неписані заборони, знімає машкару серйозності з певних понять і персон: "вусами хрущів лоскочеш богословів"; "богослов пищить ошпарений сердечністю"; "ближній прийшов до церкви і бурчить на ближніх"; "отець душпастир не лякає бо простягнув ноги".

Ув одному зі своїх прозових роздумувань Ян Твардовський писав: "Я люблю гумор як один із парадоксів, спосіб здивувати, а в той же час як прояв смирення. Гумор захищає від пафосу, який завжди свідчить про зарозумілість - індичу набундюченість. Гумор - це не тільки захист від пафосу, він може бути й свідченням такої великої віри, що навіть жарт, усміх не зменшують святості людей і вчинків". Тут можна провести ще одну паралель між віршами Твардовського і поезією бароко, зокрема, творами українського поета XVII століття Івана Величковського. Полтавський священик так само вмів з гумором подивитися на деякі людські прогрішення (він, наприклад, спостеріг "бозькі" ознаки у "панові Хмелеві" - «На хміль Величковського стихи»), позитивно сприймав курйозні інтерпретації біблійних фактів (переклади Величковського латинських епіграм Джона Оувена - «Уж, Єва», «Тіло, душа», «Адамова вимовка», «День страшного суда»).

Обидва автори - і Твардовський, і Величковський - підкреслювали непослідовність людської натури у її ставленні до життя. Так, ув одній із перекладених епіграм Івана Величковського читає:

ДО ЧОЛОВІКА, НЕХОТЯЧОГО УМИРАТИ

Плакав-єсь, гди-сь ся родив? Знать, же ся родити

не в смак ті було? Чому ж не хочеш умріти?

Зі свого боку Ян Твардовський вважав, що причиною "приросту населення" є занадто багато краси життя для однієї людини. І тому - "пхаються на цей сумний світ нові люди / через вікна й двері".

Ті, хто писали про поезію Яна Твардовського (Александра Івановська, Дзвінка Матіяш), підкреслювали його особливу віру в усміх як в основу світобудови. Ця віра виявляється у таких рядках польського поет:

Ангеле Божий мій Хоронителю

<...> розкажи <...> про таїнство усміху;

мабуть творення світу ще не завершилось

бо ще триває твій незакінчений усміх;

всемогутній Бог став людським дитям

... і світ не перевернувся

а всміхнувся згорблений і почав випрямляти спину.

В українському перекладі вірша «Славослов´я» читаємо: "Святий Боже, святий кріпкий, святий усміхнений - / що сотворив папугу, вужа і смугасту зебру - / покликав до життя вивірку і гіпопотама - / вусами хруща лоскочеш богословів - // сьогодні, коли мені так сумно, і порожньо, й темно - / усміхнися до мене". Зміст цього вірша несподіваний і зворушливий. Тут є контраст веселої строкатості Божого світу й остаточної особистої самоти, в якій можна хіба що попросити в Бога Його усміху - тобто непомітного чи несподіваного промінчика радості у своєму смутку. Знаємо з коляди, що одного разу "Бог Предвічний" - "утішився", але тут прохання інше: щоби усміхнувся - конкретно до мене. Оригінал цього вірша є в інтернеті, текст виглядає ось так:

Suplikacje

Boże, po stokroć święty, mocny I uśmiechnięty -

Iżeś stworzył papugę, zascońca, zebrę pręgowaną -

kazałeś żyć wiewiόrce i hipopotamom -

teologόw łaskoczesz chrabąszcza wąsami -

dzisiaj, gdy mi smutno i duszno, i ciemno -

uśmiechnij się nade mną.

Як бачимо, назва оригіналу не містить значення ‘славити´ (суплікація - це благальна молитва), а авторське прохання, висловлене наприкінці твору, звучить дещо по-іншому. За аналогією до завершення суплікації ("змилуйся наді мною") поет просить Бога, щоб Він усміхнувся над ним. Твардовський свідомий мізерності і безпідставності своєї туги перед лицем Творця, він розуміє, що над його смутком Всезнаючий може лише усміхнутися. Його усміх віддзеркалиться в людині полегшенням.

У своїх віршах Твардовський розглядає Бога і людину в одній площині земного життя. Це усуває трансцендентну дистанцію й емоційну відстороненість людини від тих подій, які колись сталися, - Різдво («Про фіранки у стайні»), розп´яття («Тому»). Він пише про Бога як про живого і тут-присутнього.

Молитва, яка, за визначенням, є звертанням до Бога, може мати у віршах Твардовського обернену функцію - бути звертанням до людини про Бога («Прийдіть»). Автор ставить побіч немічність дерев і людську трагедію, невинну смерть і фітонцидні властивості цибулі: "Прийдіть потріскані жовті й білі клени / скромний грабе з обдертим листям / солдати з дірками в черепі / прийди спалена дівчинко з іграшковою лопаткою / хлопче що перед смертю грав слона на сцені / прийди стара квочко на обірваній лапі / прийдіть невинні страждання / прийдіть Адаме і Єво що так швидко захотіли дізнатись що добре а що погане / прийди цибуле у трьох кожухах що викликаєш сльози... ". Нас може різати цей дисонанс і ми вважатимемо таке сусідство недоцільним і невиправданим. Але смисл останніх рядків так чи так вкотре залишить нас раціонально роззброєними перед молитвою Твардовського: "прийдіть і скажіть / що це не Його провина".

В одному з віршів отець Ян дозволяє собі зухвальство намалювати окуляри Матері Божій («В окулярах»), щоб побачити у Ній схожість зі звичайною земною жінкою: "Я намалював Тебе Мати Божа в окулярах / ти в них така людяна / як поштарка втомлена нашими листами / <...> / як невіруюча що багато читає і менше бачить". Мати пробачить йому, як дитині, такий бешкет - можна так потрактувати "примірювання". Бо в цьому малярському експерименті насправді нема глузування, натомість є зображення людської втоми, безпосередності. У другій частині вірша Твардовський окуляри стирає і нагадує нам про сльози, що мусили б бути на όбразі - як знак страждання і болю. Однак він відмовляється їх малювати: на іконах обличчя Божої Матері випромінює спокій.

У вірші «Сліпа дівчинка» розказано про пізнання образу Богородиці через доторки до ікони. "Вогниками пальців" незряча оживлює зображення, пропікає нашу уяву:

Коли доторкаюся

ікона стукає як кров

оздоби без потреби стогнуть

Пальці відчувають в іконі шелест, шорсткість, темряву, тепло, біль, сльози.

Твардовський каже про Божу Матір як про живу людину, використовуючи в описі "земні" порівняння:

ноги в Тебе босі - зморщені як підбіл підошви

адже Ти не ходиш на шпильках по небі

думаю Ти також не бачиш

бо віддала свій зір у Страсну П´ятницю

тоді стало так тихо

ніби Ти випрямила на годиннику останню секунду.

Страждання Богоматері тут описано в категоріях фізичної чуттєвої втрати зору - людина може це уявити. Але те, що сталося під час розп´яття зі світом, з часом людській уяві не під силу.

Дивно, але, здається, Твардовський визнає право людини на гріх, трактує помилки і недосконалості як складову повноти земних переживань. Він із розумінням ставиться до перших вигнанців - Адама і Єви («Вигнанці»), співчуває ангельській чистоті і безгрішності («Тепер усе інакше»), яка у людському вимірі може дорівнювати непотрібності («Бездітний ангел»). Здається, що є навіть батярський відтінок у його словах "Ангел більш не хоронить бо грішити пізно". Божій Матері Твардовський дякує за те, "що тіло може вести до Бога". Це твердження містить два значення: сакральне, з якого розуміємо, що йдеться про народження Ісуса - про боговтілення, і профанне, у якому вбачаємо виправдання грішній людській тілесності.

Рай, що його уява малює як місце абсолютного щастя, в поезії Твардовського поступається привабливістю грішній землі:

Молюся до своєї святої досі бездомної на небі

вона каже ангелам мені тут не дуже;

раєм ходити важче ніж землею;

ті хто на небі потайки сумують;

Попросіть Богородицю аби ми по смерті

у кожну вільну суботу ходили до лісу

бо хочеться вийти навіть із неба.

Про таке позитивне з релігійної точки зору почуття як любов Твардовський дозволяє собі сказати, що і вона, людська любов, не свята і не ідеальна. Бо може поневолювати, обтяжувати.

Буває любов важка

як сіль чи камінь який треба з´їсти

передбачлива

двомісну могилу замовляє відразу.

За Твардовським, любов може викликати страх, коли йдеться про любов Бога, може бути важкою працею. І так само, як поет визнає і виправдовує певну релятивність людських переконань і почуттів, він так само каже про сумніви і непостійність у почутті любові: "якими ж стежками любов безневинна / сама до нас приходить і сама відходить".

У текстах збірки «Ще одна молитва» Твардовського можемо відзначити афористичність вислову ("забудь що ти є / коли кажеш що любиш"; "не молись коли чекати не вмієш", "як легко зректися / як тяжко втратити"), рідше - словесну гру ("Твої руки - матусю / <...> / принесли мене на цей світ / <...> / вели під вікном у темряві / по землі що чорніє мов шпак / сухі й теплі / заслабкі / щоб вивести мене із цього світу"; "серце хуліганить бо в темряві б´ється" (підкреслення моє. - М. К.-Ч.). В його описах і характеристиках вгадується тонка уважність і спостережливість ("[померлі] спокійні бо нічого не довели до кінця / <...> / не вдають ні кращих ні гірших / <...> / не старіють помолодшали після смерті"; "дитин[а] весь час бігає бо хотіла би літати").

Вірші Твардовського часом здаються невідшліфованими, часом розосередженими у своїх переліках зоологічного та біологічного розмаїття світу. Їх не можна прочитати багато нараз, бо інколи рядок має вагу окремого вірша. Вони мають ноту медитативного молитовного звучання. Часом ці вірші можуть слугувати наочністю неспромоги сказати про те, що присутнє і чого не бачимо, а часом вони здатні стрясти наше єство.

Поезія релігійна і парадоксальна.