Сьогодні ми відчуваємо, що живемо в добу майже абсолютної домінації інструментального розуму, коли ідеальний план “телосу” повністю витісняється “прагмою”. До речі, останнє поняття має ще й інше значення – “любов за розрахунком”. Симптомом цієї ситуації є “витіснення розуму раціональністю” (Г. Шнедельбах), коли ми забуваємо що суб’єктом раціональності є людина, тобто конкретний людський індивідуум з його емоціями і тілесними актами, а не функція відкритої чи закритої системи. Як слушно зазначає Тарас Лютий: “Людина не є лише статистичним “агрегатом” пізнання, а розвиває власний життєвий космос”.
Редукція Розуму до позитивної раціональності не є виключним винаходом культури індустріально та постіндустріального суспільства. Ще Аристотель назвав людину “розумною твариною”, а схоласти виділяли “аctus hominis et actus humanus” (дії людини і людські дії). Як писав Тома Аквінський: “З дій, які вчиняє людина, тільки про ті говориться як про властиво людські, які властиві людині саме як людині. Людина відрізняється від нерозумних створінь тим, що є хазяїном своїх учинків. Звідси слідує, що властиво людськими йменуються ті дії, над якими людина залишається господарем. Але людина є володарем своїх дій завдяки розуму й волі; тому говориться, що вільна воля є здатність волі й розуму. І тому властиво людськими називаються дії, які осмислено походять із воління. Інші властиві людині дії можуть бути названі діями людини, але не властиво людськими діяннями, тому що вони беруть початок від людини не завдяки тому що вона є людиною” (Карлос Вальверде “Філософська антропологія”). Отже, розумність – це “раціо”, контрольоване волею, і крапка!
До речі, сучасна схоластика дещо пом’якшила свій підхід до даної проблематики. На думку католицького філософа XX століття Хав’єра Субірі, ми звикли вважати людину “animal rationale”, тобто істотою, повною мірою наділеною здатністю до абстрактного мислення і рефлексії. Але людина не розумна, а мисляча жива істота, тобто істота, яка пізнає реальність. Розум є витриманим та спеціалізованим типом мислення. Мисляча і розумна жива істота – це дві різні реальності. Друге є лишень різновидом першого.
Саме з цієї ситуації виходить автор, коли намагається реабілітувати Розум в піку позитивістському розумінню раціональності.
Серйозність свого задуму автор доводить з самого початку. Ця робота є результатом праці Тараса Лютого над докторською дисертацією. Водночас, радикально відрізняється від “прагматичних” монографій написаних незрозумілою (досить часто й для самих авторів) мовою, зосереджених довкола зашореної проблематики та позначених недостатком смислу, головною метою яких є “застовпити” свою присутність у науковому полі задля успішного захисту докторської дисертації.
Тут ми маємо зовсім іншій підхід, адже читач, який бере у руки цю роботу, може відкрити для себе багато нового: науковець зможе критично оцінити авторські висновки, студент збагатити свій багаж знанням багатоманітних типів раціональності та їхніх культурних інкарнацій.
Мушу щиро визнати, що рецензувати працю Тараса Лютого доволі складно, оскільки ми маємо справу зі справжньою енциклопедією філософських та культурних сенсів історичного минулого і сьогодення, на тлі якої розгортається аналіз ключових проблем антропології та епістемології. Цей підхід, а саме широта огляду поєднана з проникливістю аналізу, є характерним для молодого українського філософа загалом. Попри її обсяг (SIC!) вона читається “на одному диханні”.
Автор свідомо відмовляється від методологічної редукції і це цілком слушно. Це дозволяє йому ставити стрижневі проблеми роботи – розумне/нерозумне, – спираючись на доробок філософської традиції. Від цього робота тільки виграє. Тут ми можемо зустріти відсилки до класичної і некласичної феноменології (в тому числі філософії Мамардашвілі-П’ятигорського), празької та тартуської семіотичних шкіл, лінгвістичної філософії та логіки можливих світів, структуралізму, психоаналізу Фройда і Лакана, глибинної психології Юнга. І цей перелік є далеко не повним. Цей підхід також дозволяє верифікувати спроможність того чи іншого напряму філософії, відповісти на ключове питання роботи: як актуалізується екзистенціальний аспект розумності, “як людино-мірний, ціннісний спосіб не лишень відкриття, але й переживання та усвідомлення істини”.
Червоною ниткою крізь роботу Т. Лютого проходить теза про те, що розум є розумним лише тією мірою, якою він має людський вимір. Водночас автора не можна звинуватити у цілковитому запереченні інструментальної раціональності, адже, як пише Лютий, вона “не є чимось однозначно негативним. Дістає вона додатній чи від’ємний знак у залежності від цілей, яким слугує, або ж визначається у кшталті суб’єктивних значущостей у процесі вибору/реалізації певних стратегій”.
Саме розглядові цих стратегій взаємодії розумного–нерозумного, безуму–глупоти та інших присвячена праця Т. Лютого. Немає сенсу переповідати зміст роботи, зазначу лише, що автор цілком слушно відштовхується від аналізу різноманітних концепцій раціональності, плавно вводить власне розуміння раціональності поліфункціонального типу і переходить до розгляду експлікацій розумного–нерозумного у соціокультурних, мовних і тілесних феноменах.
Праця Т. Лютого буквально насичена символічністю, як у самому тексті, так і в його оформленні. Візьмемо хоча б обкладинку, яка, на нашу думку, символізує НеРозумне як перетворену форму Розумного. Це враження ще більше підкреслює назва, де “Не” немов “проступає” на тлі Розумного, яка перетворює тавтологію позитивістського розуміння раціональності, проти якої виступає автор, на “подвійність” або поліфункціональність Розумного, яка втілюється в різноманітних антропо-культурних іпостасях. Дамо слово Т. Лютому: “Ведучи мову про поліфункціональну раціональність, маємо справу з її двійником, себто середовищем “розумності нерозумного”, не субстантивним звичайно, але таким, що має символічну природу. Це несподіване поєднання координує плетеницю розрізнених елементів і має зміст, котрий вряди-годи неможливо остаточно вимістити думкою”.
Отже, автор спрямовує “запит” щодо розумності та нерозумності різних виявлень буття, котрі у філософській традиції найчастіше виражаються у категоріях раціонального, ірраціонального, поза-раціонального, а чи нераціонального. Проте автора не задовольняє ця ситуація, адже: “Усе ж усі ці поняття й самі перебувають у не сповна з’ясованій обумовленості, котра всякчас спонукає до перегляду їхнього дієвого зв’язку”. Цей перегляд є наступним завданням, яке автор ставить собі. Тут я хочу звернути увагу ще на один аспект даної роботи, а саме – творчий внесок автора у розробку українського філософського інструментарію.
Терміни і поняття, яких уживає автор, звучать незвично для вуха вітчизняних науковців, вихованих здебільшого на російській літературі і філософській термінології, хоча й доволі якісній та багатій. Безум, безглуздя, несамовитість набувають у тексті нових, незнаних кшталтів. При цьому, автор не намагається “зачарувати” читача словами, як це роблять деякі філософи-публіцисти. Навпаки, він дуже дбайливо ставиться до етимології вживаних ним термінів, обережно вводить їх у контекст дослідження, терпеливо пояснює для читача їхній сенс. Адже і автор, безперечно, віддає собі у цьому звіт, філософсько-культурологічне дослідження – це “подорож” між різноманітними мовними іграми, а кожне поняття може змінити кожну окрему гру та смислову конфігурацію у цілому, як картинку в калейдоскопі.
Праця Т. Лютого відрізняється діалогічністю. Свій запит він спрямовує не лише до проблеми, але й до віртуального читача, носія розумності. Автор не намагається з виглядом пророка або мудреця поставити всі крапки над “і”. Навпаки, як справжній філософ, він запрошує свого vis-à-vis до дискусії. Мені залишається лише підтримати цей заклик.

Раціональність з людським обличчям.