Отже, те, що так довго анонсувалося, нарешті відбулося: 23 травня всі охочі мали змогу висловитися про книжку Тараса Лютого "Розумність нерозумного". Правда, далеко не всі з учасників засідання такою можливістю скористалися: говорили модератор, автор, викладачі (Архипова, Богачов, Менжулін, пані Тетяна з університету Шевченка), по кілька реплік сказали аспіранти. Студенти чомусь мовчали, хоча я (як уже згаданий модератор) хотів би, щоб вони також висловлювалися. Фактично зі студентів узяв слово тільки Vadym, решта делікатно утрималися. Можливо, причина була в тому, що це були люди, яких привела на засідання Архипова в межах їхньої практики в Соломоновому університеті, тобто сам по собі захід їх не цікавив. Але разом із тим майже не було студентів навіть із Могилянки, хоча я зробив розсилку багатьом, та й оголошення на кафедрах філософії й культури висіли. Сподіваюся, надалі справа піде веселіше. Питання, звісно, не в кількості учасників, а насамперед у їхній, сказати б, готовності до дискурсу (та й потребі в ньому).

Сама дискусія розгорталася довкола декількох позицій. Першим в обговоренні виник Фуко, тому ми спробували з'ясувати, як корелює праця Лютого з ідеями Фуко. На мою думку, "Розумність нерозумного" була інспірована "Історією безумства" - передусім у проблемно-тематичному плані. Водночас Лютий застосовує антропологічний підхід, що різко відрізняє його від Фуко. Vadym спробував більш концептуально пов'язати обох філософів, хоча при цьому перейшов на проблему влади/знання, якої Лютий не ставить. Натомість Архипова зауважила, що вважає Фуко іррелевантним для нинішньої праці, і запропонувала розглядати текст залежно від тих настанов, на які він сам спирається. При цьому я впевнений, що ми так чи інакше маємо враховувати критику французьким філософом антропології, якщо маніфестуємо саме антропологічний підхід. Мені особисто здається, що "Розумність нерозумного" написано значною мірою з дофукіанських позицій.

Ще одним проблемним моментом було співвідношення раціональности та соціокультурного контексту, у якому вона існує (і в якому також ставиться питання про неї). Вадим Менжулін спробував з'ясувати, чому саме сьогодні треба писати книжку, де, на його думку, реабілітується нерозумне, коли, як він заявив, нерозумного й так вистачає. Але потім він додав, що в процесі читання змінював своє різко критичне ставлення до такої настанови на більш поблажливе, тому що зрозумів, що автор не прагне підмінити розумне нерозумним, а якраз-таки дуже добре їх розрізняє та водночас встановлює між ними рівні переходу.

Андрій Богачов спробував поставити проблему співвідношення раціонального та соціального (щоправда, не читавши книжки). Мені здалося, що він зближує поняття "раціональність" і "здоровий глузд", причому розглядає їх у контексті соціального існування індивіда. На його думку, та чи інша раціональність дозволяє передусім прийнятно існувати в суспільстві, побудованому на певних засадах (слід вважати, зумовлених тією ж таки раціональністю). Я проінтерпретував його думку так, що раціональність є передумовою соціального конформізму, хоча пан Богачов із цим не погодився. А пані Тетяна з університету Шевченка взагалі була проти того, щоб ототожнювати раціональність і здоровий глузд. Я з нею згоден у тому плані, що раціональність - поняття ширше, і раціональність, як на мене, включає ідею того, що таке здоровий глузд. Бо ж немає здорового глузду, єдиного для всіх часів, та й саме це поняття має свою історію та виникає в цілком конкретному контексті - у межах, знову ж таки, певної раціональности (конкретно - модерної).

Окремо йшлося про нерозумне та його співвідношення з розумом. Тарас Лютий зауважив, що його цікавила насамперед сфера лімінального, яке перебуває ніби посередині між розумним і нерозумним, має риси їх обох і є територією їх перетину. На його думку, не можна редукувати нерозумне до різновидів розуму, оскільки є сфери, що принципово ухиляються від раціональної детермінації. Я намагався з'ясувати, чи потрібне нам узагалі таке поняття, як нерозумне, чи, можливо, варто говорити про різні сфери розумного, тобто різновиди раціональности (дитяча раціональність, раціональність дикуна з Полінезії, раціональність аутиста тощо). Але автор підкреслив, що все-таки прагне залишити нерозумне, як окрему царину, хоча й визнав, що розгляд нерозумного здійснюється з позицій розуму.

У зв'язку з цим у мене виникла ідея, яку, щоправда, я не встиг висловити (ми це обговорили з Лютим уже після засідання). Як на мене, кожна раціональність так чи інакше передбачає свій варіант нерозумного, тобто кожна раціональність вибудовує ідею того, що таке нераціональне. І коли ми, наприклад, говоримо, що юродивий чи дикун поводяться нераціонально (нерозумно), ми теж спираємося на пресупозиції конкретної раціональности. Тобто сам Лютий теж виходить із засновків певної раціональности, коли описує феномени нерозумного. Щоправда, ця проблема підвисла в повітрі. Як уже було сказано, на обговоренні я не встиг її поставити, а сам Лютий теж не дав відповіди, на що він спирається.

Засідання, як на мене, пройшло плідно та насичено. Хотілося б, щоб так було й надалі. І, звісно ж, щоб дискурс розширював свої межі - передусім за рахунок нових активних учасників.
опублікував BoSch о 9:20 25 трав 2008

""Розумність нерозумного": post scriptum".