У новому романі Оксани Стефанівни Забужко є все, що мусило в ньому бути: секс на столі в архіві, мінет у криївці, задавнені «порахунки» між різними поколіннями київської інтеліґенції (з якими часом можна було б і стриматися, бо якось не вельми зручно себе почуваєш, коли на твоїх очах одна славетна й розумна жінка безцеремонно чубить іншу), ціла купа різноманітних брендів і багато «фірмового» жіночого прочування та не менш «фірмового» мисленнєвого розтікання, без якого не обходиться жоден текст Забужко, – одне слово, є все, чого слід було сподіватися від цього роману і на що ми, читачі, власне кажучи, й чекали, передчуваючи вміло помережану «скандальними» й «забороненими» казусами (саме настільки, щоби про це говорили довго й зі смаком, у міру обурюючись і в міру знічуючись) інтелектуальну насолоду.

Утім, навіть якби йшлося лише про це, то й тоді роман мав би всі шанси сколихнути давно й тяжко застояне «болото» української прози, яке вкрай відчутно потерпає не через відсутність кваліфікованих, часом навіть віртуозних виконавців, а від браку нових ідей. Поміж тим, саме «фонтануванням ідей» відзначалася літературознавчо-філософська есеїстика Забужко останніх років; здається, «я-герой» тих текстів у «Музеї покинутих секретів» оформився тепер уже в художньому письмі, соковито розкриваючи емотивний портрет нашого сучасника в потужному інтелектуальному контексті. Це те, чого в нашій прозі не було ще, здається, з 1920-х – початку 1930-х років, а в останнє двадцятиліття й поготів: освоюючи стилістику, наші автори зазвичай наповнювали її власними рефлексіями, не зважуючись зробити ще бодай крок і «оживити» текст Людиною – повноцінно суперечливою особистістю, героєм (нехай навіть, у художньому сенсі, «самим собою», який-бо живе не самими рефрексіями, а розмаїтим життям сучасника).

Ще один напрочуд важливий аспект – прописування часу. Це ключове завдання романної прози; однак у нас чи не останнім, хто цим займався всерйоз, був Роман Андріяшик – та й навіть він прописував винятково час минулий, а вже після нього спроби впоратися з часом теперішнім чи принаймні недавно минулим (Кононович, Ульяненко, Дністровий) були, на жаль, епізодичними або локальними, відтворюючи якийсь один із аспектів і гублячись у ширшому контексті. Тут же маємо напрочуд широку часову парадигму, яка охоплює фактично півстоліття, виразно й гостро означуючи больові точки й системно відчитуючи взаємозв’язки. Фактично це чи не перший масштабний текст, у якому маємо цілісний образ органічно єдиної України – зі спільними болями, спільними трагедіями, котрі гостро відлунюють у людських долях протягом кількох поколінь, а нерідко й визначають ці долі. Причому долі не лише жертв, а й катів: у дрібницях письменниці часом не вдається уникнути суб’єктивної заанґажованості, але в головному – в людському – вона щиро й переконливо піднімається над упередженнями. В цьому сенсі «Музей покинутих секретів» – так само напрочуд важливий текст для нашого письменства, та й для нашого суспільства, котре багато в чому «чорно-біле»: покрізь нього ми маємо змогу побачити самих себе в широкому спектрі відтінків не лише «білого», а й «чорного».

Вочевидь, це і є найголовніше в романі Оксани Забужко: він відкриває перед кожним із нас, читачів, можливість відчитати себе як особистість і себе як час – множинність «себе», болем й любов’ю (в загальнолюдському сенсі любов’ю) спаяних у єдине національне, ментальне, психологічне, інтимне «я». Саме те «я», котрому судилося прожитись і виповнитися не лише за себе, а й за кровно рідну «дитину, яка не дожила навіть до власного імені».

...ДОЖИТИ ДО ВЛАСНОГО ІМЕНІ.