Коли ми були малими, нам розповідали казки і ми вірили, зачаровані, у пригоди Івасика Телесика, подвиги Котигорошка, трьох багатирів, у страждання і щасливі перевтілення Попелюшки та інших героїв. Коли ми були малими…

Потім ми отримуємо перші гулі за свою мрійливість та довірливість, і починаємо потроху забувати, як воно було тоді, у дитинстві, прагнемо скоріше стати дорослими, віддаляємося від казкових сновидінь і див, які відбувалися з нами щодня, коли ми були малими. Ми стаємо дорослими і відрікаємося від усього чарівного, що з нами сталося. І твердо знаємо, що такого бути не могло. А раз не могло, то й не було. То ж нащо пам’ятати те, чого не було?

Письменниця-казкарка Наталя Дев’ятко, здається, чує і бачить те, чого не бачать дорослі люди, так, як ніби вона живе в іншому, дитинному світі, який лише зрідка перетинається зі світом реальним. Вона ніби перебуває у казці, створеній її уявою, і запрошує читачів до свого барвистого світу. Це схоже на гру. Але вона не грає, бо і справді живе своїми вигадками, як діти. Як дитина, якою колись був кожен дорослий. Усі письменники трішечки казкарі, і найкращі з них до кінця життя залишаються дітьми, тому й очі у них щирі і світлі, бо сяють вірою в диво і жагою нових відкриттів, сяють творчістю. Така людина живе у реальному сірому світі, нагадуючи людям, що світ не завжди був безбарвним і нудним. Казкарі звертаються до казок, примушуючи людей згадати те, що вони забули, і хоча б на мить повернути чарівний блиск в їхніх очах.

Чому саме казки і легенди обрала своїм жанром Наталя Дев’ятко, наша сучасниця по новому техногенному століттю? Здавалося, що чарівництво і таємничі оповіді біля вогнища лишилися в далекому минулому. Багато хто із дітей, що зростають на асфальті, не сиділи ніколи біля нічного вогнища, в якому палахкотить таємничий вогонь і тріскотливо нашіптує дивовижні історії.

Можливо, Наталка Дев’ятко звернулася до казкових жанрів у намаганні відвернути читачів від страшних пророцтв майбутнього, техногенних катастроф і страхітливої порожнечі в людських очах. Бо як вона вважає, саме ”порожні очі людей, які зрадили своє дитинство, найчистіші почуття, що були в них від народження, саме такі люди і руйнують суспільні цінності, розпочинають війни, керуючись лише жагою наживи, слави, забуваючи, до якого народу вони належать” . І справді, у банальності і порожнечі немає національності.

Проте, намагаючись змінити сучасний світ, молода авторка й сама підпадає під його вплив. Тому серед барв її казок є і затемнені. Щоправда, вона найчастіше малює радістю, та частенько тугою, відчаєм, болем. Її герої, хай багато з них іще діти, майже завжди стоять на межі між барвистим казковим світом власної душі і сірими територіями порожнечі, де їм доводиться зробити вибір: зрадити себе чи друзів, злякатися, втекти, зрадити мрію, але отримати винагороду, схилитися перед фізичною силою чи просто зневіритись. Або – триматися із останніх сил, іти до мети, пам’ятаючи, що тільки гуртом можна здолати сірого безликого ворога. І, дивлячись без страху в очі порожнечі, знати, що схилитися перед сірістю, зрадити, ставши її слугою, гірше від важких випробувань і, може, навіть від самої смерті. Важливо піднятися над сірістю, бо людина насправді живе доти, доки про неї згадують.

Схоже на реальний світ, чи не так? Певно тому образи героїв Наталки – це ті діти, що сильні душею, тому вони і мають таку складну, іноді суперечливу психологію. А в постатей дорослих героїв є не лише минуле, а власна доля.

Сильні казкові герої хочуть, щоб і читач був сильним (або став таким після подорожі до дивовижного казкового світу), тому авторка запрошує читача до діалогу. Адже байдужим людям немає місця у чарівному війську, коли йде невидима війна за майбутнє цілого світу, вже не вигаданого, а дійсного, власного. Де кожна людина, чиї очі ще не згасли, має вистояти в герці із порожнечею. І це вже не казка, а справжнісінька війна у реальному світі.

Наталка Дев’ятко народилася 11 січня 1983 року і одразу потрапила в обійми казки. Спочатку казки їй читали батьки, а згодом вона сама навчилася їх читати. Її фантазія вимальовувала сюжети творів відомих світових казкарів Гофмана, братів Грим, Астрід Ліндгрен, К.Льюїса, Дж.Р.Р.Толкієна. Але завжди улюбленими казками, в які хотілося повертатися ще і ще, залишалися народні казки, перекази, легенди з усього світу.

Наталка вважає, що безліч того чарівного багатства втрачено, і що його необхідно повернути людям. Школяркою вона почала вигадувати і записувати свої вигадані історії. Цілком ймовірно, що то в неї проявляється генетична пам’ять. Так буває з пишучими людьми, які мріють повернути людям людяність, а цивілізації цивілізованість – з казкарями.

Наталка оприлюднила свої твори і отримала нагороди кількох обласних і всеукраїнських конкурсів і фестивалів, серед яких “Чарівна книжка”, “Собори наших душ”, “Обдаровані діти – надія України”, “Рукомесло”, “Шевченко в моєму серці”, диплом Міжнародного конкурсу молодих літераторів “Гранослов” та інших. Друкувалася в альманахах “Собори наших душ”, “Гранослов-2001-2002″, “Гранослов запалює зірки”, “Коктебель 2005: зірки над морем”, газетах “Літературна Україна”, “Дніпро вечірній”, “Січеславський край”, в місцевій пресі, журналах “Порог” та “Полдень, ХХІ век”, де головним редактором є знаний фантаст Борис Стругацький. Наталка – постійний автор літературно-мистецького часопису “Січеслав”. Учасниця кількох спілчанських нарад творчої молоді в Ялті і Коктебелі.

Перша книга молодої авторки “Между светом и тенью” з’явилася у 2003 році. У 2005 році вийшла друга, українською мовою – “Три кроки до Світанку”, де більшість творів були казки і легенди, але не перекази відомих сюжетів, а нові, сучасні. У них місцем дії могло стати будь-яке місто, бо, як вважає Наталя, “світ живий і навіть міста і ріки можуть мати свою душу, іноді страхітливу і понівечену злою нерозумністю людства”.

Нещодавно Наталку Дев’ятко за результатами наради творчої молоді в Коктебелі прийнято до Національної Спілки письменників України. Так наші лави поповнилися мрійницею-казкаркою.

Вітаємо себе з талановитим поповненням, а Наталку – зі вступом до НСПУ та з новою книжкою, яка принесе втіху не лише дітям, а й дорослим. Зичимо Наталі успіху і завзятості в освоєнні шляхетного прозового жанру. Щоб мрія кожного, дбайливо принесена з дитинства, стала сяючим майбуттям. Можливо, так світ скоріше зміниться на краще…

Юна мрійниця у лабетах жорстокого світу.