Пригадую, свого часу молода поетка Любов Якимчук зробила запис у своєму блозі на Livejournal, де закликала юних авторів не поспішати з виданням першої збірки. «Нехай ваша перша книжка залишиться невиданою», – приблизно так це було сформульовано. А починати друкуватися дописувачка радила хоча б із другої, а то й із третьої – у такім разі згодом буде не так соромно за ранні свої паперові дітища.
Здається, ця слушна заувага може стосуватися і критиків, які також схильні часом видавати написане ними окремими книжками. На такі міркування навела мене дебютна збірка літературної критики «Гірка амброзія» молодого київського літератора Яра Левчука (справжнє ім’я – Ярослав Карпець), що побачила світ наприкінці 2011 року у видавництві Сергія Пантюка. У ній уміщено рецензії, написані протягом останніх двох років і публіковані на різноманітних інтернет- і паперових ресурсах. Читач знайде тут відгуки на книжки як молодих учасників літпроцесу (Вано Крюґер, Наталя Пасічник, Олег Коцарев, Павло Коробчук, Богдана Матіяш, Ярослав Гадзінський), так і старших і вже визнаних (Тарас Прохасько, Євгенія Кононенко), а також на перекладні видання (серед перекладених авторів – Річард Бах, Еріх Фромм, Джером Селінджер). Завершує книгу текст, жанр якого автор чомусь визначає як «стаття про Михайла Зощенка», хоча він радше нагадує звичайну біографічну довідку, а не аналітичний матеріал.
Назва «Гірка амброзія», очевидно, має вказувати на те, що критик виступає у ролі такого собі бога, який обдаровує рецензованого автора гіркою правдою своєї божественної амброзії словес. Античний колорит, до речі, активно присутній у дизайні книги. Проте, на жаль, у мене після прочитання виникла геть інша інтерпретація: читати цю книжку справді гірко. І гірко насамперед через невправність її автора на кількох рівнях.
По-перше, впадає в око елементарна невичитаність на предмет мовних помилок, що справляє прикре враження. По-друге, спантеличує розмовна стилістика текстів, яка є наслідком не свідомої гри автора з дискурсами, а саме невміння підібрати якнайдоречніше слово. Чого вартий пасаж про прозову книгу Олега Коцарева: «У пригодницькому повідомленні «Депо на Либідській» Олег ніби пише свій власний вигаданий сюжет, але чому ж від нього так і тхне класикою, перемазаною й доклеєно-переклеєною на новий лад?» Бідолашна класика – нею, виявляється, вже тхне…
Гіркий присмак виникає через численні кліше і загальні фрази замість такої цінної у критичних текстах рефлексії, якої якраз обмаль. Хто з письменників був би утішений прочитати про свої твори таке: «Автор розмірковує над самотністю людини в лабетах долі» або ж «В цих та інших віршах… можна простежити неабияку поетичну майстерність, намагання знайти себе у світі та відобразити цей пошук у текстах»? Воістину вичерпна характеристика творчості, що дає уявлення про естетичну парадигму і філософські горизонти пошуків поета! Емоційно-оцінкові характеристики, що заміняють аналітичну інтелектуальну роботу, яку критик мав би провести, не сприяють доброму враженню від книжки.
Рефлексія ж, яка часом таки виникає у Яра Левчука, інколи настільки наївна, що викликає лише усмішку. Ось як він аналізує один із текстів Вано Крюґера, де є образ нічного метелика Житомирської траси, що збирає мед водіїв фур: «Можна припустити, що за образом нічного метелика ховається жінка, яка продає своє тіло, простіше кажучи – повія. Вона збирає мед саме вночі, і саме чоловіків, а не жінок чи чогось там ще». Вельми цінні зауваги для інтерпретації поезії!
Врешті, виникають претензії до самої композиції текстів, що претендують на звання літературної критики, а пропонують читачеві абстрактні загальні міркування чи переказ твору, про видання якого йдеться, замість аналітично-рефлективного матеріалу. Інакше як переказом змісту важко назвати відгуки, присвячені книгам Річарда Баха і Джерома Селінджера, у той час як цікавими читачеві могли б бути насамперед міркування про якість перекладів творів і актуальність їх появи у нашому культурному середовищі. Зловживає молодий критик і цитуванням – часом цитати з твору займають чи не половину його тексту, як-от, наприклад, у відгуку на збірку Ольги Брагіної. Така ситуація завжди підозріла, адже якщо автор забагато цитує, отже, йому бракує власних думок.
Дивує невимушеність, із якою Яр Левчук зізнається у цілковитому нерозумінні того, про що він пише, полюбляючи вислови штибу «складно зрозуміти» чи «не збагнути». «Складно зрозуміти, які причини штовхають людину сісти за письмовий стіл й писати», – і це стверджує людина, яка сама не цурається літературної діяльності й позиціонує себе як особу, що працює в сфері словесності. У такому разі мені складно зрозуміти, навіщо така критика потрібна.
Нерозуміння предмету аналізу наявне, зокрема, і в намаганні інтерпретувати творчість Вано Крюґера, зокрема його текст «М. П.», де постмодерну гру з високим стилем Яр Левчук сприймає за чисту монету і робить такий висновок: «Це моління до панни, жінки, святої Мадонни, поклоніння перед її чистим образом та порив молодого серця покласти все своє життя за танець, мить, в якій можна осягнути сенс буття, викликає захоплення, яке помножене на хвилю тремтливого співпереживання». Як на мене, сам вірш не дає жодних підстав для таких пафосних узагальнень.
Врешті, виникає питання телеологічного характеру, тобто – для кого ж призначена ця книга рецензій і з якою метою її видано? Людині, яка регулярно працює у сфері літератури, має високий рівень освіти і мислення, вона буде просто нецікавою. Якщо ж її написано, скористаймося сленговим формулюванням, «для тупих» (а саме таке враження часом складається, зокрема, коли автор береться пояснювати, що таке перехресне римування), тобто для тих, хто літературою не цікавиться і книжок регулярно не читає, то видається наївним думати, що такі люди куплять і тим паче опрацюють книгу про книжки. Отже, це питання залишається для мене невирішеним, хоча анотація й стверджує оптимістично, що «книжка… найперше викличе інтерес у літературознавців, студентів-філологів та щирих поціновувачів красного письменства». Якщо й викличе інтерес, то хіба за рахунок тих цікавих книг, про які в ній ідеться (наприклад, праця Еріха Фромма), але не завдяки непересічним міркуванням її автора.
У розлогій передмові до «Гіркої амброзії» Олег Соловей звинувачує молодіжну українську поезію у тому, що вона «нічого не вигадує, лише підлаштовується під тоталітарний споживацький камертон». Здається, таке звинувачення може стосуватися в першу чергу самого Яра Левчука: його «літературна критика» – це «критика для мас», що орієнтується на людину не надто високого рівня освіти й не вельми потужної інтелектуальної активності. Хочеться вірити, що це явище тимчасове і минуще, а не свідомий вибір і настанова молодого автора. В одному зі своїх інтерв’ю він стверджує: «Я пишу просто, без сотні пустих чи занадто “вумних” слів та категорій, дохідливо, ясно, щоб читач зрозумів: чи потрібна йому ця книжка, чи ні». Гадаю, тут варто завважити, що писати просто й зрозуміло – і писати примітивно – це таки різні речі.
Попри те, завершити бажається мажорною нотою. Тішить, що Яр Левчук пробує себе в царині літературної критики, а також те, що деякі спроби йому вдаються (зокрема, відгук на «Розмови з Богом» Богдани Матіяш завершується слушними заувагами). Тож лишається побажати йому «працювать, працювать, працювати…», але в праці не сконать, а вдосконалювати майстерність і наступного разу пропонувати читачеві вже не гіркий, а солодкий продукт своєї інтелектуальної діяльності.

Амброзія для масового вжитку.