МАЛЕНЬКИЙ УКРАЇНСЬКИЙ ДЕКАМЕРОН

Закрив останню сторінку гарячих, пристрасних есеїв Олександра Горобця і подумав: так це ж і є справжній маленький український Декамерон. Той, якого ми всі вже чекаємо десятиліттями – не діждемося. А то і мову солов’їну начебто маємо, наперекір усім табачникам із януковичами, і жінки, всі туземці, хто лишень не з’явиться в Україну, в один голос із насолодою стверджують, що у нас вони найкращі в світі, а чомусь ніхто про цей неоціненний скарб наш так не напише, щоб аж дух забило, щоб аж слина на губах заряхтіла від розбуджених почуттів. А тут замало не від першої до останньої сторінки такі захоплюючі і непересічні пристрасті, такі віртуозні вправи новоявленого Казанови. І жінки в тих ситуаціях не падають переможеними, а лише, здається, вивищуються, стають справжніми богинями вроди. Окрім запаморочливих зовнішніх принад мають достойний інтелект і завищену жіночу гордість. Цінують у чоловіках не словоблуддя і гроші, а вміння покорити їх самоповагу і гонор насамперед достойними вчинками та діяннями.
На моє читацьке переконання, твір написаний захоплююче, з рясними чоловічими мовними підтанцьовками побіля кожної непересічної жіночої постаті. Манера автора змальовувати все яскраво, в соковитих фарбах, надає змогу все, що діється поміж дійовими особами оглядіти, що називається, в штрихах і деталях. Терзання душі літературного героя почасти викликають нестримне бажання іноді аж начебто підказати йому вихід із ситуації.
Думаю, що ця манера письма, коли все що відбувається в творі, м’яко кажучи, перепускається з кров’ю автора і через серце читача, дає змогу останньому начебто по-справжньому вживатися в канву твору. Ставати одним цілим із ліричним героєм. Відтак мимоволі начебто приключаєшся співучасником подій у "Заручнику спокуси". А коли нарешті дістаєшся до останнього рядка чергової есеї, немовби сам несвідомо закохуєшся в жінок, які зустрічалися письменнику і його ліричному герою. Такі вже ж вони вишукані, принадні. Стільки в них людяної краси і якоїсь незбагненної позахмарної вроди. Починаєш інстинктивно, несамохіть на вулиці оглядатися. Ця он би точнісінько схожа на неординарну красуню Катю Хлань. А та он аналогічно така, як неперевершена і колоритна Інна Іванівна із небуденної оповіді "Чому падають горіхи?"
Жіночі образи Олександра Горобця - справжня феєрія мандрів у світ гарячих людських стосунків, переживань на ґрунті романтичних взаємозв'язків чоловіка і жінки. При чому, далеко не завжди вони основуються за допомогою яскравого виразника наших почуттів і внутрішніх устремлінь - слова. Автор нам яскраво і блискуче доводить, що вряди-годи таке відбувається і на підсвідомості. Коли у Варні, на курорті, зароджується психологічний роман поміж ліричним героєм і заміжньою жінкою, астрофізиком із Польщі, Ксенею.
За короткі дні пізньої осені на балканському Причорномор’ї вони ні разу не поспілкувалися, але діалог очей, поглядів їх приводить до взаємного розуміння того, що треба, обов’язково необхідно зустрітися. Навіть не так важливо, що їм важко буде висловлюватись, позаяк він не володіє ніякою іноземною мовою, окрім, зрозуміло, російської, а вона гидує цією мовою, ніколи не хотіла оволодівати нею із принципу, і ладна б спілкуватися англійською чи французькою.
Але чи справді потрібна їм мова звуків? Він заспокоював себе тим, що живій мові людської ніжності, ласки не потрібні ні алфавіти, ні словники для перекладу, ні навіть допомога таких перекладачів, як любитель хильнути на дурняк польський радіоведучий Войтек Млоджієвський, з яким заради Ксені задружив романтичний герой Олександра Горобця.
Домовившись про таємну зустріч, новоявлений Казанова зайняв позицію у затінку дерев віддалік будинку відпочинку. Саме туди повинна була навідатись Ксеня. Увесь пляж аж до висотного приміщення міжнародного будинку відпочинку журналістів, а це метрів чотириста-п’ятсот, був яскраво освічений. І ось він побачив з засідки, як від висотного приміщення в його бік віддалилася людська фігура. Не стільки розгледів, як інстинктивно відчув – це вона, незрівнянна полячка Ксеня. Така соковита, принадна, запашна і надзвичайно вродлива.
Він уже збирався бігти назустріч, але щось незрозуміле зупинило. Придивився пильніше, і не повірив своїм очам. Від далекого висотного приміщення будинку відпочинку хтось начебто біг, і завзято розмахував руками. Сумніву не було: це, (Господи і звідкіля ж він узявся, хто його напоумив до цього?), на всіх парах услід чарівній Ксені нісся довжелезний Янек. У нього, двометрового, кроки широченні. Море гуде, шторм наростає, посилюється, реве, і хоч підірваний з переляку за свою красуню дружину поляк біжить, кричить, Ксеня, і це добре видно, ще його не чує. Вона швидко-швидко прямує у бік тінистих дерев, не озираючись. Ось, здається, навіть і побігла. У неї радісне, святочне, усміхнене обличчя. Вона, не важко здогадатися, хотіла цієї зустрічі.
"Я сам того не помічаючи задкую в гущавину дерев, - читаємо в книзі Олександра Горобця, - бо ось-ось цей анафемський і окаянний Янек наздожене моє неждане-негадане чуттєве кохання - Ксеню і пропадуть, згаснуть усі наші з нею ігри зіницями очей, шпигунські змови через мого польського агента пана Войтека. Десять діб тягнулося це вередливе, комизливе щастя двох сердець на березі моря у Варні, і за хвильку воно так безславно буде розтоптане, потавроване, убите. Мені наразі стає так прикро, мені стає так боляче і млосно, так щось тисне, буквально каменем давить на серце. Я відступаю за товсте дерево, і обіпершись на його спиною, підставляю обличчя штормовому вітру, що дме із моря. Надворі холодно, але від передчуття краху такої чарівної феєрії мене душить сердечна спека, я весь мокрий від хвилювання і душевної напруги. Чи то солоні сльози, чи, може, залітні краплі із моря обмивають моє обличчя.
Повертаю голову в бік пляжу і поміж гілляччям дерев бачу, що він уже наздогнав її за якихось кроків п’ятдесят від того місця, де на межі світла і тіней ще якихось хвилин п’ять тому стояв я, згораючи від нетерпіння упіймати в свої гарячі обійми плекане щастя – добірну, наливну ягідку з елітного польського саду".
Книжка О. Горобця немовби родзинками насичена такими захоплюючими, романтичними, сповненими комедійності і внутрішнього драматизму епізодами, які, переконаний, не залишать байдужим жодного читача.
Ось історія бурлескного комсомольського ватажка району, який опиняється в ліжку у своєї партійної начальниці, коли чоловік тієї відлучився у відрядження.
Десь у другій половині ночі комсомольський Дон-Жуан проснувся від того характерного і неповторного шерхоту в дверях, який трапляється лише тоді, коли з протилежного боку в замок вставляють ключа. І куратор теж проснулася. Зойкнула з переляку, і гаряче зашепотіла: «Чоловік повернувся… Більше ні в кого ключа немає…»
Коханець в одну мить злетів із палкого кубла, закружляв по кімнаті в пошуках одяганок. Бо ж учора, поки вкипали вареники, він не встиг і лизнути коньяку, як азартна, із чорнявим пушком на припухлій губі підстаркувата секретар райкому партії буквально почала здирати із нього одяг. Доносячи її із кухні на руках уже геть голу, бравурний комсомолець топтався дорогою по її пеньюару, своїх штанах, трусах, які чіплялися то за коліна, то за пальці ніг, а теніска взагалі полетіла десь під ліжко. Тепер, в одну мить, як при пожежі (ще страшніше!), годі було все це знайти, зібрати разом, позаяк чоловік, чути було, вже відчинив двері і топтався в прихожій. Безсоромно гола хазяйка вискочила йому навстріч. Щось залопотіла, тут же намагаючись затягнути його на кухню. Чути було щось верзла про вареники, про коньяк. Він лише грубо відказував про те, що нічого не хоче, окрім якнайшвидше дістатися до ліжка, лягти відпочити, оскільки надто натомився: десь у дорозі зламалося авто, довелося його ледь не самотужки приштовхати додому. А тому, схоже, ледь не силоміць рвався лишень до спальні.
Голий коханець, як міг навпомацки зібрав дещо з одягу, затис його в оберемок однієї руки, а в іншу вхопив срібного подарункового рога, якого вгледів на серванті. Так і закляк з цією поклажею під одвірком, здійнявши зброю завбачливо над головою. Мета була одна: якщо чоловік тільки ступить до кімнати – щосили вгемселити його по кумполу – забити памороки, аби тут же чимдуж вискочити з квартири. Головне, щоб не пізнав коханця. А там уже як буде…
У цій історії стільки кумедності, неперевершених картин із підспудного, притаєного людського життя, за яким просто таки ридає український кінематограф. Якби ці історії, викладені в «Заручнику спокуси» екранізувати, Оскар для України був би гарантований стовідсотково. Оскільки пише О. Горобець виразною, образною мовою. Неначе малює картини.
Чого варті лишень походеньки українського Казанови на каву до чарівної і милої красуні, яка насправді виявилася дружиною головного міського бандита на дивне прізвисько Партизан. Господиню від чужої чоловічої ласки стеріг не величезний пес, а справжній людожер Тарзан.
Послідкуймо лишень за барвистою і яскравою оповіддю автора, який веде від ім. ені свого героя:
"- А хто ж він за фахом, Партизан? – поцікавився я.
- Спортсмен… Боксер…
- Високий? – дурнувате слово просто таки саме неждано-негадано вирвалося у мене з рота.
Ніна не відповіла, тільки дещо спантеличено і виразно глянула на огузкувату кімнатну шафу. Я збагнув, що вона насправді хотіла відповісти на моє, не інакше сказати, пришелепувате питання, але просто не знайшла в собі достойних слів. І не стільки осмислив, як усім своїм, іще поки що живим єством, ясно зрозумів, уторопав: якнайшвидше треба тікати. Просто негайно необхідно щезнути звідси, бо все може завершитися недоладно. Це ж тільки уявити, що двометровий Партизан, здоровенний як дубовий шифоньєр, із залізними кулаками-кувалдами зараз зайде до своєї квартири, де поруч із його красунею дружиною на дивані…
Ні, далі я навіть не міг і в хворобливій уяві домалювати драматизм ситуації, яка б могла виникнути тут, у кімнаті з модними жалюзі на вікні, позаяк у мене в середині все просто затремтіло, затіпалося, холодний зрадливий піт зросив усе моє чоло. Коли ж на довершення обстановки, яка могла б виникнути, я згадав і про те, що Партизан до кімнати може зайти не сам, а зі своїм живоїдом Тарзаном, який безугаву гавкотить на кухні, серце моє готове було буквально вистрибнути з грудей. Я рішуче підвівся з дивана. Казанова наразі буквально вивітрився із мене… Тут би залишитися живим… Я зірвався на ноги."
Одне слово, маємо нарешті чарівний, задушевний дотепний український Декамерон. І з чим я нас усіх і вітаю…

ЛЕОНІД БРОВЧЕНКО,
заступник головного редактора газети «Голос України».
м. Київ.

МАЛЕНЬКИЙ УКРАЇНСЬКИЙ ДЕКАМЕРОН.