Важко жити людині без любовної пожежі в душі. Без вогню пристрасті, без закоханості. Як писав сім віків тому Джовані Бокаччо в своєму знаменитому "Декамероні" "Цілуйтесь, губи, не буде згуби: місяць новиться, то й вам годиться".

Ця примовка згадується замало не на кожній сторінці нової книжки Олександра Горобця "Заручник спокуси, або Записки гламурного коханця", яка цими днями вийшла друком у харківському видавництві "АТОС". Важко навіть визначити за жанром, що це за твір – низка непересічних задурливих новел, хмільні есеїстичні оповіді. Кожний читач, гадаю, сприйме їх по своєму. В силу, зрозуміло, свого виховання. Але як на мене, то це п’янкі аромати парубоцького джиґунства, подані у перевеслі психологічних роздумів про сутність людських взаємин. Це публічне дослідження природи стосунків чоловіка і жінки, не полишених еротики і тілесної близькості, але в рамках пристойності, без єдиного кривого слова впродовж усього твору.

Одне слово, з’явився бархатистий український Декамерон зі всіма своїми втіхами й розвагами. Понад два десятки розповідей про походеньки новоявленого Казанови, це як розбите дзеркало заручника спокуси, який з-поміж чарівного жіноцтва повсякчас намагається віднайти свою одну-єдину, яка насправді виявляється або чужою, уже кимсь зайнятою, або випадковою зрадницею своєму чоловікові. І все це відбувається на тлі екстравагантних подій, коли кубло кохання знаходиться на древньому… горісі ("Чому падають горіхи?") Майже неминучих провалів таємних любощів ("Чудернацькі походеньки ловчого Рибака").

В останній поцитованій новелі переший секретар райкому комсомолу, якого затягла до свого сімейного ліжка куратор – секретар райкому партії майже ловляться у кублі чоловіком, який неждано-негадано повертається з дороги у відрядження. Але гультіпаці все таки вдається непоміченим вислизнути із домівки начальниці.

"Вискочивши із квартири, - читаємо в "Заручнику спокуси", - він божевільним псом, голий, у чом у мати народила, з оберемком одягу під пахвою і одним лише черевиком в іншій руці, щосили, стрімголов летів вулицею, не розбираючи дороги. На райцентр опускався вже сизий літній світанок, і на вулиці з кожною хвилиною ставало все видніше. Десятками голосів заливисто співали півні. У дальньому кутку центральної вулиці враз змигнули фари легковика, хтось ось-ось мав прострелити нічну темряву променем дальнього світла. Рибак ховаючись від нього, з розбігу стрибнув у лопухи та густі зарослі кропиви, горблячись попід сливами, вишняками, але не збавляючи навіженого лету стрілою метнувся в квітучі картопляні городи, збивши якесь опудало з голосистими консервними банками, переполошив наразі всю довколишню собачню. Лемент здійнявся на всю округу.

Він летів щосили до верболозу, стрибаючи немовби загнаний жеребець по густому картоплинню і плутаючись у листатому гарбузинні. І тільки, коли під ногами зачавкала смердюча грузька, драглиста твань, наче дещо опам’ятався. Оглянувся, побачив, що ніхто за ним не біжить, ніхто його не ловить, не переслідує. Однак серце несамовито билося в такому дошкульному, жахливому темпі, здається, ось-ось могло вилетіти з грудей, у скроні з такою силою стукало кров’ю, немовби хто зумисне лупцював туди гумовими молотками. Із рота спонтанно котилася гаряча, пекуча, наче з полину їдуча слина, начебто у скаженого пса.

Ще за хвильку він поклав на горбок усе, що лишень зумів згарячу вхопити з любовного лігва, вибрав труси із тієї поклажі, хотів було їх зодягнути. Але все тіло била жахлива нервова пропасниця: годі було встояти на одній нозі. Руки Рибака так нестямно і розпачливо трясло, що він не міг потрапити у спідню одежину іншою ногою. Довелося шукати вербу, щоб припертися спиною до неї, і тільки в такий спосіб труси опинилися на ньому. Тільки тепер він перевірив, що вдалося прихопити з одягу після панічної втечі з місця гріховних любощів. На місці виявилися штани, теніска з комсомольським значком, і навіть його знаменита вогниста краватка, подібної якій не було більше ні в кого у районі. А ось шкарпетки та лівого черевика не виявилося: зопалу не захопив.

Босоніж, але в краватці, Анатолій злодієм пробирався через комиші в інший куток райцентру, де щойно отримав холостяцьку квартиру. До самого ранку не змикав уже й очей, вслухаючись буквально в кожен шерхіт за дверима, за вікном. Він добре знав того телепня, тупого й пришелепуватого бузувіра, з яким жила його куратор. Міг собі уявити, як можуть розгорнутися далі події в квартирі секретаря райкому партії. Розгніваний Отелло в бурхливому пориві ревнощів ухопиться за ножа, чи так зопалу притисне за горло свою благовірну, що вона не витримає, обов’язково здасть його. А чоловік її тут же побіжить на килим до першого секретаря райкому партії…

І все в такому ж ключі. Від початку і до кінця. Доводиться тільки дивуватися, де стільки оригінальних, іскрометних історій знайшлося в автора, який розкриває і закулісний бік колишніх партійців, нинішніх чинуш, артистів і військових, навіть баришень, які намагалися стати черницями.

Чудні закони пристрасті, вигукує якось автор, аналізуючи вчинки своїх героїв. Деінде навіть важко зрозуміти, хто в них є металевою порошинкою, а хто надпотужним магнітом. Мабуть, саму у цьому й полягає вічна загадка людської пристрасті.

Анатолій Салюк,

професор Національного університету харчових технологій

Одвічна загадка пристрасті.