|
Життя попереду : Роман. Переклад з французької
Ромен Ґарі (Еміль Ажар)
— К.І.С.,
2009.
— 168 с.
— (Серія: Європейська проза).
— м.Київ. — Наклад 2000 шт.
Можливість автографа.
ISBN: 978-966-2141-15-3
Жанр:
— Мелодрама
— Класичні переклади
Анотація:
Момо народився у Бельвілі, передмісті Парижу, де живуть переважно "нефранцузи". Араби, негри і євреї, які "перейшли у Бельвіль з Європи дуже давно, старі й утомлені, тому й мусили зупинитись тут і не змогли йти далі". Це смішна, зворушлива і трагічна історія маленького арабського хлопчика і старої єврейки, яка його виростила. Мадам Роза старіє і робиться немічної, Момо змушений сам боротися з життям і за життя - своє і Мадам Рози.
"Життя попереду" - другий роман Ромена Гарі, надрукований 1975 року під іменем Еміля Ажара і відзначений Ґонкурівською премією.
Цей перший переклад Ромена Ґарі українською.
Спеціальна відзнака премії "Сковорода" - 2009.
|
Лінк із зображенням книжки:
|
Була п’ята година і я почав повертати додому, коли по-
бачив білявку, яка зупинила свою «Міні» на тротуарі
під знаком «паркувати заборонено». Я одразу ж впізнав її,
бо я страшенно злопам’ятний. Це була ота повія, яка раніше
подала мені надію й кинула, і за якою я по-дурному йшов.
Я був до біса здивований, побачивши її. У Парижі повно
вулиць і треба мати велику удачу, щоб тут когось зустріти.
Дівчина мене не бачила, я був на іншому боці вулиці, але
хутко перейшов, щоб вона мене впізнала. Та вона поспішала
чи, може, вже не думала про мене, бо минуло вже дві години.
Вона увійшла у будинок ... [ Показати весь уривок ]
№ 39, з вікнами у двір, де був ще
інший будинок. Я навіть не встиг показатися їй поперед очі.
Вона була у верблюжому пальті та брюках, і багато волосся
на голові, все біляве. Вона залишила позаду запах парфумів
щонайменше на п’ять метрів. І не закрила свою машину на
ключ. Я спочатку хотів щось поцупити в салоні, щоб вона
запам’ятала, та мені було так тоскно через мій день народ-
ження і все це, що було навіть дивно, скільки у мені всьо-
го вміщується. Забагато для мене одного. Зрештою, я ска-
зав собі, ще не варто щось цупити, вона й не знатиме, що це
я. Я хотів, щоб вона мене побачила, та не треба думати, що
я шукав собі сім’ю, Мадам Роза могла ще протягти якийсь
час, якщо постарається. Мойсей знайшов, де притулитися, і
навіть про Бананію йшли перемовини, мені не було про що
хвилюватися. У мене не було відомих хвороб, я був не де-
фективний, а це найперше, на що люди дивляться, коли вас
вибирають. Це й зрозуміло, бо є люди, які вас довірливо бе-
руть і опиняються на руках з дитиною алкоголіків, яка за-
лишається в них, а інші – бездоганні, не можуть нікого знай-
ти. Я теж, якби міг вибирати, взяв би щось краще за стару
єврейку, знесилену, на яку було боляче дивитись, і щоразу
волів би здохнути, ніж бачити її у такому стані. Якби Мадам
Роза була собакою, її б уже приспали, та до собак завжди
ліпше ставляться, ніж до людських істот, яким не можна до-
помогти померти без страждань. Я вам кажу це, щоб ви не
подумали, що я йшов за мадемуазель Надін, як вона назва-
лась пізніше, щоб Мадам Роза могла спокійно померти.
***
Через будинок був прохід у другий, менший будинок
всередині, і щойно я туди увійшов, як почулися пост-
ріли, скрегіт гальм, крик жінки і чоловічий голос, який бла-
гав: «Не вбивайте мене! Не вбивайте мене!», я аж підскочив,
настільки це було поруч. Одразу ж пролунала кулеметна
черга і чоловік вигукнув «Ні!», як завжди, коли помира-
ють без задоволення. Потім запала тиша, від якої було ще
моторошніше, а тоді, ви не повірите, усе розпочалося спо-
чатку, той самий чувак, який не хотів, щоб його вбивали, бо
мав свої причини, і кулемет, який не слухав. Він тричі зно-
ву починав умирати проти волі, ніби був такою падлюкою,
яку треба було показово примусити вмирати тричі. Знову
була тиша, поки він лишався мертвим, після чого вони ки-
нулися на нього вчетверте, і вп’яте, і насамкінець мені на-
віть стало його шкода, бо, зрештою, скільки ж можна. Потім
вони його облишили, почувся жіночий голос, який сказав:
«Мій коханий, бідолашний мій коханий», але так схвильо-
вано, з таким щирим почуттям, що я стояв спантеличений,
хоча взагалі не розумів, що це таке. На вході не було нікого,
крім мене і дверей, над якими горіла червона лампа. Я ледь
отямився, як вони знову почали цей бордель з «мій коха-
ний, бідолашний мій коханий», але щоразу іншим тоном, а
потім усе повторювали знов і знов. Мужик мусив помира-
ти п’ять чи шість разів на руках своєї коханої, так йому по-
добалося відчувати, що поряд є хтось, кому це завдає біль.
Я подумав про Мадам Розу, яка не мала нікого, хто б сказав
їй «моя кохана, бідолашна моя кохана», бо в неї, так би мо-
вити, вже не залишилось волосся, і вона важила дев’яносто
п’ять кілограмів, кожний відразливіший за інший. Нагорі
жінка замовкла, та лише для того, щоб набрати повітря
для такого скрику розпачу, що як єдиний чоловік, я кинув-
ся до дверей і увірвався всередину. Лайно, це було щось на
кшталт кіно, лишень усі ходили назад. Коли я увійшов, жін-
ка на екрані була впала на тіло трупа, щоб віддатися відчаю,
та одразу ж піднялась, але навспак, весь час задкуючи, ніби
туди вона була живою, а назад – лялькою. Потім усе погас-
ло і ввімкнули світло.
***
Мала, яка мене кинула, стояла перед мікрофоном по-
серед зали, перед кріслами, і коли ввімкнули світ-
ло, вона мене побачила. Троє або четверо чоловіків стояли
попід стінами, та вони були не озброєні. Я мабуть, вигля-
дав, як дурень з відкритим ротом, бо всі на мене так дивили-
ся. Білявка впізнала мене і сяйнула широкою усмішкою, що
трохи підняло мені дух, я таки справив на неї враження.
– Та це ж мій приятель!
Ми аж ніяк не були приятелями, та я не збирався спере-
чатися. Вона підійшла до мене і дивилася на Артюра, та я
добре знав, що її цікавлю я. Жінки мене часом смішать.
– Що це таке?
– Стара парасолька, я її причепурив.
– Вона кумедна у цьому костюмі, скидається на фетиш.
Це твій друг?
– Ви що, думаєте, я розумово відсталий? Це не друг, це
парасолька.
Вона взяла Артюра і зробила вигляд, наче розглядає
його. Інші також. Найперше, чого всі бояться, коли всинов-
люють дитину, щоб не натрапити на розумово відсталого.
69
Це малий, який вирішує спинитися на півдорозі, бо його це
не гріє. А батьки мають з ним халепу, і не знають, що робити.
Наприклад, дитині п’ятнадцять років, а вона поводиться, як
десятирічна. Зауважте, навпаки не краще. Якщо вам десять,
як мені, а ви поводитесь на п’ятнадцять, вас витурюють зі
школи, бо це порушує порядок.
– Він гарний з оцим зеленим обличчям. Чому ти зробив
йому зелене обличчя?
Вона так добре пахла, що я подумав про Мадам Розу, так
це відрізнялося.
– Це не обличчя, це ганчірка. Обличчя нам заборонені.
– Як це, заборонені?
У неї були дуже веселі блакитні очі, доволі приязні, й
вона сиділа напочіпки перед Артюром, та насправді, зара-
ди мене.
– Я араб. Обличчя не дозволені у нашій релігії.
– Ти хочеш сказати, зображувати обличчя?
– Це образливо для Бога.
Вона глянула на мене, ніби байдуже, та я чудово бачив,
що справив на неї враження.
– Скільки тобі років?
– Я вже казав вам, коли ми бачились у перший раз.
Десять років. Виповнилось сьогодні. Але вік не має значен-
ня. У мене є друг, якому вісімдесят п’ять років, а він і досі
тут.
– Як тебе звуть?
– Ви вже питали. Момо.
Потім їй треба було працювати. Вона мені пояснила, що
це у них називають «студія дубляжу». Люди на екрані роз-
кривають рота, ніби говорять, та насправді люди у залі да-
ють їм свої голоси. Це як у пташок, вони вставляли їм свій
голос прямо у горлянку. Якщо з першого разу не виходи-
ло, і голос входив не в той момент, доводилося переробля-
ти. І от на це було весело дивитись: усе починало задкува-
ти. Мертві поверталися до життя і займали, задкуючи, своє
місце в суспільстві. Варто було натиснути на кнопку, як усе
відступало. Машини їхали навспак, собаки бігли задом упе-
ред, а будинки, які розсипалися на порох, збиралися докупи
і відтворювались на ваших очах за мить. Кулі вилітали з тіл
і поверталися у дула, вбивці відступали і вистрибували з ві-
кон задом. Коли виливали воду, вона поверталась і знов під-
німалась у склянці. Кров, що витікала, поверталася назад у
тіло і ніде не залишала слідів, рана закривалась. Один тип
був сплюнув і дістав свій плювок назад у рота. Коні несли-
ся задки, і один мужик, який випав був з восьмого повер-
ху, здійнявся й повернувся у вікно. Це був справжній світ
навпаки і це було найкраще, що я бачив у своєму собачому
житті. У якусь мить я навіть побачив Мадам Розу молодою
й свіжою, зі здоровими ногами, і я віддалив її ще, і вона ста-
ла ще гарнішою. У мене аж сльози до очей підступили.
Я залишався там доволі довго, бо нікуди не поспішав, і
як же я потішився! Мені особливо подобалося, коли жінку
на екрані вбивали, якусь мить вона лишалася мертвою, за-
ради ефекту, а потім наче невидимою рукою підводилася з
землі, відступала й поверталась до справжнього життя. Тип,
якому вона казала «мій коханий, бідолашний мій коханий»
мав вигляд справжнього покидька, та це мене не обходило.
Усі присутні добре бачили, яка для мене радість це кіно, і
пояснювали мені, що можна взяти з самого кінця і поверну-
тися так на початок; а один, з бородою, пожартував «аж до
раю земного». А тоді додав: «На жаль, коли починаєш зно-
ву, це завжди те ж саме». Білявка сказала, що її звуть Надін,
і що це її робота – давати людський голос людям у кіно. Я
був такий задоволений, що не мав більше жодних бажань.
Уявіть, будинок, який горить і валиться, а тоді гасне й під-
німається. Щоб у це повірити, треба бачити на власні очі, бо
очима інших, це не те.
І тут зі мною сталося щось надзвичайне. Не можу ска-
зати, що я повернувся назад і побачив свою мати, але я ба-
чив себе, як я сиджу долі, бачив перед собою ноги у чоботях
до стегон і шкіряну міні-спідницю, я з усієї сили намагав-
ся підняти очі, щоб побачити її обличчя, я знав, що це була
моя мати, та було запізно, спогади не можуть піднімати очі.
Я навіть спромігся повернутись назад трохи далі. Я відчув
на собі теплі руки, які мене колишуть, мені болить живіт,
людина, яка мене тримає, ходить туди-сюди, наспівуючи, та
живіт не проходить і я випускаю какавельку, яка летить на
підлогу, і мені легшає, вже не болить, а тепла людина цілує
мене і сміється легким сміхом, який я чую, чую, чую …
– Тобі це подобається?
Я сидів у кріслі, а на екрані вже нічого не було. Білявка
підійшла до мене, і ввімкнули світло.
– Нівроку.
Потім ще крутили того типа, який дістав автоматну чер-
гу в пузо, бо був, може, касиром у банку або ж із суперниць-
кої банди, і волав: «Не вбивайте мене! Не вбивайте мене!»,
як дурень, бо це не допоможе, треба робити свою справу.
Мені дуже подобається, коли у кіні приречений каже, перш
ніж умерти: «Робіть свою справу, панове», – це показує ро-
зуміння, бо немає сенсу дратувати людей, намагаючись
бити на почуття, це не допоможе. Та цей мужик не знаходив
потрібний тон, і їм доводилося ще крутити його назад, щоб
розпочати знову. Спочатку він простягав руки, щоб зупини-
ти кулі, і саме у цей момент благав «Ні, ні!» і «Не вбивайте
мене! Не вбивайте мене!» голосом типа у залі, який гово-
рив це у мікрофон у цілковитій безпеці. Потім падав, зви-
ваючись, бо в кіно таке завжди подобається, і вже не рухав-
ся. Ґанґстери випускали останню чергу, щоб переконатися,
що він уже не здатний їм зашкодити. І коли вже не лишало-
ся жодної надії, все починало рухатися назад і мужик підні-
мався над землею, наче Бог брав його своєю рукою і ставив
на ноги, щоб він іще послужив.
Потім я дивився інші уривки; траплялись такі, що їх до-
водилось відкручувати назад по десять разів, щоб усе було,
як слід. Слова також вирушали навспак і говорили речі нав-
паки, і через це виходили такі дивовижні звуки, ніби яко-
юсь мовою, яку ніхто не знає, і яка, ймовірно, хоче щось
висловити.
Коли на екрані було пусто, я розважався, намагаючись
уявити Мадам Розу щасливою, з усім довоєнним волоссям
на голові, і їй навіть не треба було гарувати, адже це був світ
навпаки.
Білявка приголубила мене по щоці, треба сказати, що
вона була хороша і мені було шкода. Я подумав про двох її
дітлахів, яких я бачив, і бігме, шкода.
– Схоже, це тобі, справді, дуже сподобалося.
– Було весело.
– Ти можеш приходити, коли захочеш.
– У мене небагато часу, я не можу нічого обіцяти.
Вона запропонувала піти поїсти морозива і я не відмо-
вився. Я їй також подобався і коли я взяв її за руку, щоб
іти швидше, вона усміхнулась. Я вибрав шоколадне з по-
луницею і фісташками, та потім шкодував, було б узяти
ванільне.
– Мені подобається, коли можна все відкрутити назад.
Я живу в однієї пані, яка скоро помре.
Вона не торкнулася морозива і дивилася на мене. Волосся
в неї було таке біле, що я не втримався, підняв руку і торк-
нувся його, а тоді засміявся, бо це було смішно.
– Твої батьки не в Парижі?
Я не знав, що їй казати і з’їв іще морозива, це, мабуть, те,
що я люблю найбільше у світі.
Вона не наполягала. Мене завжди дратує, коли розпиту-
ють, що робить твій татко або де твоя мамка, мені бракує
теми для такої розмови.
Вона взяла аркуш паперу, ручку і написала щось, а тоді
підкреслила тричі, ніби, щоб я не загубив аркуш.
– Тримай, це моє ім’я і адреса. Ти можеш приходити,
коли схочеш. У мене є друг, який опікується дітьми.
– Психіатр, – сказав я.
Це її приголомшило.
– Чому ти так кажеш? Дітьми опікуються педіатри.
– Лише зовсім маленькими. А потім – психіатри.
Вона замовкла і подивилася на мене так, наче я її лякав.
– Хто тобі це сказав?
– У мене є приятель, Махут, він на цьому знається, бо
робив собі дезинтоксикацію. У Мармоттані.
Вона поклала свою руку на мою і нахилилась до мене.
– Ти ж казав, що тобі десять років, чи не так?
– Десь так.
– У твоєму віці ти стільки всього знаєш … То ми домови-
лися? Прийдеш до нас?
Я смакував своє морозиво. У мене був кепський настрій,
а смачні речі завжди ще смачніші, коли тобі кепсько. Я це
часто помічав. Коли хочеться здохнути, шоколад має ще
кращий смак, ніж зазвичай.
– У вас уже дехто є.
З її погляду, вона не зрозуміла.
Я облизував морозиво і мстиво дивився їй просто в очі.
– Я вас бачив допіру, коли ми мало не зустрілися. Ви
повернулись додому і у вас уже є двоє дітей. Вони біляві,
як ви.
– Ти за мною йшов?
– Ну, так, ви, ніби були не проти.
Я не знаю, що раптом з нею трапилось, та присягаюся, у
неї стільки всього було у погляді! Ну, знаєте, очі наче у чо-
тири рази глибшими стали, ніж перед тим.
– Слухай-но, мій маленький Мохамеде…
– Краще звати мене Момо, Мохамед – це задовго
вимовляти.
– Слухай, любий, у тебе є моє ім’я й адреса, не загуби їх,
приходь до мене, коли захочеш… Де ти живеш?
А це вже ні, не може бути й мови. Така дівчина, як ця,
щоб вона з’явилась у нас і дізналась, що це підпільний при-
тулок для дітей повій – це ганьба. Не те, щоб я на неї споді-
вався, я знав, що вона не сама, та діти повій для порядних
людей – це одразу ж сатанери, звідники, злочинність і пра-
вопорушення неповнолітніх. У нас до біса погана репута-
ція серед порядних людей, повірте старому на слово. Вони
вас ніколи не візьмуть, бо є те, що лікар Кац називає впли-
вом сімейного середовища, тож повії для них – це найгірше.
До того ж, вони бояться венеричних захворювань у дітей, бо
вони всі спадкові. Я не хотів казати «ні», але дав їй липову
адресу. Я взяв її аркуш паперу і поклав його в кишеню, ніко-
ли не знаєш наперед, та не варто сподіватися на диво. Вона
знову почала мене розпитувати, я не казав ні «так», ні «ні»,
лише врубив іще одне морозиво, ванільне. Ваніль – це най-
краща річ у світі.
– Ти познайомишся з моїми дітьми і ми поїдемо разом
за місто, у Фонтенбло… У нас там є будинок…
– Гаразд, до побачення.
Я підвівся зненацька, бо нічого в неї не просив, і бігцем
ушився разом з Артюром.
Я трохи розважився, лякаючи машини, коли перебігав
перед ними в останній момент. Люди бояться переїхати ди-
тину і я відчував задоволення, знаючи, що для них це має
значення. Вони оскаженіло б’ють по гальмах, щоб не за-
подіяти вам шкоди, і це все ж краще, ніж нічого. Я навіть
хотів їх налякати ще більше, та не мав можливостей. Я ще
не був певен, піду я в поліцію чи у терористи, це буде видно
пізніше, коли прийде час. Хоч би як, а треба організований
гурт, бо одному – неможливо, це замало. До того ж, я не над-
то люблю убивати, радше не люблю. Ні, чого б я хотів, то це
бути таким, як Віктор Гюґо. Мосьє Аміль каже, що словами
можна робити все, не вбиваючи людей, і що буде час, коли
я побачу. Мосьє Аміль каже, що це найсильніша річ. Якщо
вас цікавить моя думка, то ці мужики зі збройних нападів
тому такі, що їх не завважили ще малими, і вони залиши-
лись незнаними. Дітей забагато, щоб на них зважати, деякі
навіть змушені конати з голоду, щоб на них зважили, або ж
вони створюють банди, щоб їх помітили. Мадам Роза каже,
що мільйони дітлахів у світі конають, деякі навіть встига-
ють сфотографуватися. Мадам Роза каже, що хуй – це во-
рог роду людського, і що єдиний справжній лікар був Ісус,
бо він не з хуя вийшов. Вона каже, що це винятковий випа-
док. Мадам Роза каже, що життя може бути дуже гарним,
та ми ще його насправді не відкрили, тож тим часом, треба
якось жити. Мосьє Аміль також говорив мені багато хоро-
шого про життя, особливо, про перські килими.
Біжучи поміж машинами, щоб їх налякати, бо розчавле-
на дитина, присягаюся – це нікому не сподобається, я був
дуже важливий, я відчував, що можу завдати їм безмежно-
го клопоту. Я не збирався дати розчавити себе, щоб їх по-
дрочити, та я справив на них шалене враження. Один при-
ятель, його звуть Клодо, потрапив під машину, отак вдаючи
дурника, то він дістав три місяці догляду в лікарні. А вдома,
якби він втратив ногу, батько погнав би його шукати її.
Було вже темно і Мадам Роза, мабуть, починала вже бо-
ятися, що мене немає. Я повертався бігцем, бо добре розва-
жився без Мадам Рози і відчував докори сумління. [ Згорнути уривок ]
|
