Ярослав (Яр) Карпець (Левчук) : Самотній клен : збірка поезії : Рецензії в пресі.

Автор рецензії: Ірина Скакун (джерело: Друг читача)

Література – то така страва, яку варто подавати… а от холодною чи гарячою – справа виключно авторська. Поки писанина лежить традиційно у шухляді або по-новітньому покоїться десь на електронних носіях – вона так і лишиться просто «писаниною» і ніколи не стане літературою. Тому з’ява нової книги – як пологи – не легка, але результатом переважно лишаєшся задоволений. Таким чином ти стаєш літературою, а от якою – це вже діло за часом і читацьким смаком. Чим її приправляти – теж дуже особисте: хтось любить гостріше, хтось солодше, комусь з кров’ю, а комусь з полуницею…



Молодий поет Ярослав Карпець ... [ Показати всю рецензію ] теж не гребує мистецькими топінгами, навспак – вони у нього завше вишукані та екзотичні. На презентації збірки, що відбулася нещодавно в Києві, він розповідав, що дає своїм книгам жіночі імена і каже колегам по роботі, що в нього народжуються донечки, таким чином дивуючи їх не менше, ніж читачів своїми провокаційними текстами та їх артистичним виконанням. Отже, цього разу це вже не критика від добре відомого в літколах Яра Левчука, а «Самотній клен» Ярослава Карпця – поета-дебютанта.



Здавалося б, не існує перевіренішого способу приманити читача як вчинити провокацію. А на чому найкраще зростає провокація? Так, безперечно на сексі і всіх його можливих похідних!



З. Фройд писав про лібідозне начало творчості, сублімації і таке інше, через що регулярно страждатимуть люди мистецтва. Ідеологи минулої епохи впевнено запихали в свідомість гасла про те, що насолода сексуального штибу – це щось погане, за неї обов’язково настане розплата. Ф. Кафка був упевнений, що «злягання є кара за щастя бути разом».
Образ жінки довго побутував у масовій свідомості в амплуа прекрасної дами, Лаури, Дульсинеї – недосяжного ідеалу, в якої не те, що ПМС не було, а навіть піт пах фіалками. І невідомі широкому загалу тексти О.Пушкіна, М.Лермонтова і В.Маяковського припадали пилом у шафах і головах обраних.



А от у молодого поета й ліричного героя «Самотнього клена» — великий пієтет до жінок, особливо до їхніх вторинних статевих ознак, і він того не приховує. Більше того митець огранює свій захват від жіночих принад у влучний строфічний стрій і виставляє читачеві під носа – бачиш: «я славлю ваші перса/хочу їсти два персики/ класти голову на персидські килими…», а тут тобі «Благословення на зачаття»: «фалос ковзає між грудей/і вверх до губ/і вниз до лона».



Еротична парабольність текстів має велику амплітуду – від епітетів возвеличення до відвертих вульгаризмів. Авторське Alter ego, як Персефона, із весняних садів кохання опускається в ритуальне вогнище темних пристрастей Аїда.



Хоча в підтексті захована вічна проблема самотності серед людей – хронічна болячка героя-інтелектуала сучасності, к’єркегорівська приреченість, яку не компенсуєш сублімативними станами.



Загалом же в книжці знайдуться тексти різної тематики. Їх можна поділити на дві умовні групи: любовно-епатажна лірика та інтелектуально-інтертекстуальна. Автор – людина з великим інтелектуальним багажем, якій не складно створити вдалу «Пародію на творчість поетес постмодерністок» і соковиті кленово-яблучні етюди. Коли ж мова у збірочці заходить про кохання, а не «цицьки», ліричний герой одразу стає вразливим і щирим, без зайвого пафосу. Таким чином написане додає в емоційності, але втрачає в метафоричності.



На сторінках «Cамотнього клена» з’являється дублетна пара Він-Вона, де Вона – втрачена і недосяжна, а Він – вайлуватий і розгублений. Є і третій, але той лишається поза кадром. Це все про поему «Розлука», просочену болем невзаємного кохання і, як наслідок, трагічним закінченням життя…



Отже, читач ніколи не занудиться від текстів-близнюків, адже в цьому виданні таке геть виключено.



Зазвичай дебюти рідко бувають вдалими. Ярослав Карпець не новачок в літературі, його інше амплуа – критика. Кажуть, що літкритики глухі до поетичного слова, але ця книжка зобов’язана переконати читачів у зворотному.



Тому література – то така страва, яку варто подавати…

Тож, смакуйте на здоров’я!

[ Згорнути рецензію ]

Автор рецензії: Юлія Починок (джерело: Буквоїд)

Лірика Ярослава Карпця зворушена меланхолійними струнами, де «у грації танцю ми поєднались». Такі вірші вибудовують асоціативну канву переживань та відчуттів ліричного героя. Є рядки що структурно нагадують прийом тези й антитези Павла Тичини із збірки «Замість сонетів та октав», як-от:

яблуко…

гарячим сонцем

міниться…

червонощоке, соковите.



аж ось зірветься

від пориву вітру –

впаде,

розколеться,

згниє…

на сонці

Така приреченість часто завдає болю й людині, тому маємо підставу сприймати вірш як наскрізну метафору із персоніфікованим образом яблука.

Тексти ... [ Показати всю рецензію ] рясніють епітетами й образами-натяками: «класти голову на персидські килими», «ваші тугенькі обважнілі терпкі/ вишеньки». Бінарна опозиція я/інший показана на розумінні жінки як своєї: «ти – чужинка…/ ти – інша…/ Вибачте, я помилився…». А також розуміння ліричного героя як іншого – суперника собі і в собі: «але той інший/ десь там/ десь там недалеко…».

У ліричного героя своє розуміння любові: «ця любов/ така/ несправедлива/ одному все/ а іншому лиш мить». І тільки на самоті можна відчути як «на узбіччя душі упав листопад», а «на коліях розкладений спокій»…

[ Згорнути рецензію ]

Автор рецензії: Дмитро Княжич (джерело: Буквоїд)

Григорій Сковорода учив, що всяка природа є дуалістичною – видимою і невидимою. Цей закон варто тлумачити і щодо людської природи – кожна людина має своє друге невидиме «я», глибше і таємничіше від «я» видимого, повсякденного.
Перша поетична книга – завжди виклик літературному світу, і треба мати певну долю нахабства, аби зробити цей виклик. Втім, нахабства автору не займати – в літературних колах він уже відомий під іменем Яр Левчук як критик епатажний і безкомпромісний. Його манера різати правду-матку «в лоб» викликала до нього антипатію в багатьох, хоча за таку рідкісну відвертість критика ... [ Показати всю рецензію ] уже слід поважати. В китайців є вираз: «Не боячись плахи ката, стягти імператора з коня» – саме цей принцип утілює молодий критик, наводячи своєю запальністю на думки про юних комунарів. Але нігіліст Яр Левчук – то лише видима, зовнішня природа авторового «я». Його невидиме «я» – поет під родовим ім’ям Ярослав Карпець, лірик з тонким душевним слухом і незахищеним серцем. Чи не дивно, що молодик, який безкомпромісно батожить сучасну літературу, у власних віршах асоціює себе із осіннім кленом:
Невже я стану осіннім кленом...
Шалений вітер відітне пуповину
І від гілок від дерев полину
Самотнім осіннім кленом...

Я знаю автора достатньо давно, пам’ятаю його перші проби пера, читані на літстудії, в яких мені вчувався відгомін поетів Розстріляного Відродження. Ми, молоді, захоплювалися їхньою творчістю, багато хто намагався їх наслідувати, не розуміючи, що найкраще наслідування – це продовження традиції, а не копіювання… І було дивно, що скептичний критик у своїх віршах раптово стає сентиментальним, як лунає чистий поетичний мінор:
я, немов, ведмідь
з незручними лапами
ледь-ледь наздоганяв
у танці твій стан гнучкий
і осоромився…
й не зміг
пити мед з рук твоїх

Ця поетична сповідь, написана нарочито просто, з мінімумом зображальних засобів, розкриває цілий шквал, що проходить душею закоханого, який, подібно до бальзаківського блазня, танцює над безоднею. Але поруч із подібними суворо-стриманими рядками зненацька зблискувало вигадливе намисто словесної гри:
я славлю ваші перса
хочу їсти два персики
класти голову на персидські килими
ваших грудей

Автору явно не чуже ніщо людське – еротика чи не улюблена його тема. Тема невзаємного кохання існує від сотворення світу й існуватиме, певно, до його кінця. Читаючи поему «Розлука» – перейнявся її настроєністю (сам не так давно пережив подібне), і таким самотнім і беззахисним видався мені ліричний герой. Згадалися рядки з Володимира Лучука: «На вітрі клен горить, а я // стою – гасить не вмію».
Втім, годі порівнянь, вони завжди суб’єктивні. Поети пізнаються у віршах, як друзі у біді. Поет Ярослав Карпець лише намічає дорогу – поезія його неоднозначна, а перша книга нерівна, як і належить бути першій книзі. Скажу лише, що мені видається доцільним той напрям, яким намірився іти автор – тема кохання, пейзажна лірика (майже відсутня в сучасній поезії), навіть пародійна інтелектуальність («Тексти», «Пародія на творчість поетес-постмодерністок»). Орієнтація на поетичну поезію (це не тавтологія) в епоху себецентричних верлібрів – незвично, але правильно. Поетичність має право на існування. Проте авторові слід краще розібратися самому в собі. Щиро, я прихильник не всіх віршів Ярослава. Ніяк не можу примиритися із грубою анатомічною образністю деяких віршів («Благословення на зачаття»), не розумію вульгаризмів типу слова «цицяри» в ліричному вірші. «Поручик, та ви пошляк!». Сподіваюся, це не про автора.
На початку збірки автор постає в образі осіннього клена, що поривається у політ. В кінці автор категорично заявляє:
Мене янгол одинокий
Покличе на пагорб високий
Я з ним полечу й не повернусь!!!

І я, стоячи на землі, хочу гукнути: Поете, не відлітай! Повертайся! Прошу тебе. Прошу як любитель поезії і як твій друг.

[ Згорнути рецензію ]