Сергій Дячук : Біла ріка : роман : Рецензії в пресі.

Автор рецензії: Катя Сінченко (джерело: Друг читача)

Очима їдного роду

*Сергій Дячук. Біла ріка. Частина перша : Смерекові гори ; Частина друга : Весна зарання. – К: «Електрокнига», 2014. – 324 с.



«Все має іти по порядку, бо все на небі вже сплановано по роках. Йо, на небесах розписано. В житті, як на довгій ниві, все вертається: зло – злом, добро – добром», − скаже мудра баба Анна Мотріщина. Цими пророчими словами завершується перша частина родинної саги Сергія Дячука «Біла ріка», у якій перед зором читача постає просте, тихе, почасти неквапне повідання історії буковинців та галіціян, які жили по обидва боки білої ріки, себто Черемоша. ... [ Показати всю рецензію ] Повідання історій, «так, як дідусь чи бабця розповідала б своїм онукам на причілку хати», подібне до ріки, де плинна журба межує із радістю, любов із ненавистю, втрати з прощенням, де все сплітається в єдиному неквапному потоці людських доль і жаских подій: упівці (лісові брати, банда), винищувальні батальйони («стрибки»), цісарська та румунська армії, заслання з усіма болями та переживаннями тих, хто повернувся, ба навіть відшукав свою долю за далеким Уралом, народні традиції (чи то правдивий святвечір, чи заупокійна служба із хитанням хлібів) тощо. Стрижнем усього цього подієвого потоку є історія сім’ї Пойдашів, яка, здається, пережила усе: від наймилішого до геть страшного – погребу дітей.



Зазвичай рід порівнюють із деревом, що міцно вкорінене в ґрунт, а тому статичне. Як бачимо, для автора книги рід невтримно плинний, як Черемош, що має чимало приток і заплавин: Стрибник, Гостовець, Лопушна, Яловичера, Пробійна…



Продовженням цієї родинної ріки стала друга однойменна частина книги, де історія, розпочата від Карпат, протягнулася аж до Київщини. Там у Борисполі, колись військовому містечку, оселився один із героїв книги Іван – батько автора «Білої ріки», і народився сам Сергій Дячук. Це вже оповідь про батька і сина – друге, третє, а той четверте покоління Пойдашів, де події розгортаються то на теренах «Совєтського Союзу», то на заході Німеччини, то в Афганістані. Спочатку Іван Пойдаш їде служити в містечко Нейрупін, що недалеко від Берліна, а звідти, недовго пробувши на службі у ЗГВ (західній групі військ), він потрапляє до Афганістану. Із цього моменту погідний стиль автора дещо змінюється, втрачає на епічності й тяжіє до натуралізму. Відчутною стає тонка межа між брунатно-чорною пекучою масакрою і закидами: «Ми вас туди не відправляли». Про свого батька Івана Сергій Дячук пише: «Ще протягом багатьох років після повернення він у нічних жахіттях шукатиме АК під ліжком, його дратуватимуть цивільні й країна, яка зрадила їх. Він ночами маритиме Афганом, де все було зрозуміло: або ти їх, або вони тебе». Поверненням батька історія не закінчується. Адже «Біла ріка» − це спроба охопити десятки літ із власного життя та досвіду: перебудова, Чорнобиль, піонерія, передчуття розвалу «совєтської» імперії, останні уродини «вождя» із приневільними поліруваннями погрудь, перші роки незалежності та довгоочікуване майоріння синьо-жовтих прапорів. Інколи автор повертається в Карпати – вакації, батькові сновидіння – мовби простилаючи доріжку до родинних витоків.



Час од часу «Біла ріка» нагадує давній шкіряний альбом зі світлинами, що його автор дістав із запорошеної пилом шухляди. Вказуючи на світлини, він промовляє трепетно, часом із осудом, часом співчутливо, і ті, хто зображені на світлинах, приходять, вони оживають тут-і-тепер, бадьорі, усміхнені… На жаль, світлини – лише блідий відбиток минулого, а ті, хто на них – лише спогад. Дячукова сага − це щиросердна данина історії свого краю, най то історія очима їдного роду, але важлива історія, адже «в житті, як на довгій ниві, все вертається: зло – злом, добро – добром».

Катя Сінченко

[ Згорнути рецензію ]

Автор рецензії: Василь Карп'юк (джерело: Український Журнал)

Дячук С. Біла Ріка, Київ,
Санченко, Електрокнига, 2014.
Хороший роман про УПА. Це
перше, що впадає в око. Бо ніби
про нашу армію написано і видано
багатенько книжок, а з художньої
літератури згадуються лише блис-
кучі новели Василя Портяка і поезія
Василя Герасим’юка. І тут така при-
ємність — цілий роман. Не лише про
УПА, але про неї найбільше.
„Біла ріка“ — це перша книжка
молодого автора Сергія Дячука.
А також перша частина трилогії. На-
ступні дві будуть, наскільки відомо,
— про війну в Афганістані й про наші
дні. В „наших днях“, вочевидь, фігу-
руватиме сам автор, а в „афганській
війні“ ... [ Показати всю рецензію ] — найближчі предки

Натомість у „Білій ріці“ мова про
найдальших. Чи принаймні доволі
далеких, але рідних. Як зазначено
в анотації: „Скандинави назвали
б цей жанр родинною сагою. Але ав-
тор не вікінг, тож перед нами історія

54
культревю
культревю
трьох поколінь буковинської гуцуль-
ської родини. (...) Тут є родинні історії
і про цісарську та румунську армії,
і про вояків УПА та “яструбків”, і про
“совєти”, і про те, що своє кохання
можна віднайти навіть у сибірському
таборі. І все це без модного в певних
колах карпатського магічного реа-
лізму“.
На останньому реченні особливо
хочеться наголосити. Сам Сергій
Дячук народився вже в Борисполі.
Логічно, що всі історії, які він описав,
знає з переказів. Але, виходить, що
й реалії гуцульського світу та інших
світів книжки — теж із розповідей і,
може, додано трохи уяви. Тим не мен-
ше, книжка написана дуже добре.
Реалії дійсно реальні і ніякої магії.
„Біла ріка“ — справді дебютна
книжка, але навряд чи автора мож-
на назвати початківцем. Він уже „на
рівні“. Пише професійно і виважено.
Ніяких промахів. Мінус — мало екс-
периментів. Усе доволі традиційно.
Однак текст подієво доволі насиче-
ний. Динаміки додають ще й короткі
розділи, які змінюють один одного, як
епізоди фільму.
Основний текст писаний літера-
турною мовою, але діалоги подано
гуцульською говіркою. Грамотно
і цікаво. Колоритно.
І хоча справді велику частину
роману присвячено періодові УПА,
проте немає тотальної героїзації.
Є прихильність, але й об’єктивність,
яка говорить про людей із різними
шляхами, долями, поглядами і тим, як
вони вживалися. Тож якщо ви скучили
за доброю традиційною прозою на
тему української історії, ця книжка
саме для вас. Немало важливо, що
автор дуже добре знається на темі.
Часом складається враження, ніби
він справді один із „банди“, чи один
із „совітів“, чи один, що їхав на хра-
мове свято до церкви у Конєтин...

Василь Карп’юк, Брустури

[ Згорнути рецензію ]

Автор рецензії: Юрій Камаєв (джерело: А4)

Сергій Дячук Біла ріка: роман К.: Електрокнига, 2014. - 264 с. – (Серія: Конвертовані книжки).



Біла ріка (місцева назва Білого Черемошу), як та Гераклітова ріка, для кожного покоління вона інша і двічі в неї ввійти не дано нікому. Білий Черемош не просто мальовнича гірська річка, це історичний кордон, що ділив українців між Австро-Угорською імперією та Румунським королівством, це етнографічна межа між Галіцією та Буковиною, між талериками і шкрюмами (хто це такі допитливий читач може дізнатися, прочитавши книжку).

Найперше, що я скажу про цю книгу – вона чесно відповідає задекларованому ... [ Показати всю рецензію ] в анотації жанру. Це родинна сага і написана вона цілком за законами свого жанру. Власне, родинну сагу можна любити чи взагалі не сприймати, але читач має бути готовим до того, що тут не буде етнографічних мольфарів, мудрих старих гуцулів, що говорять ніби майстер Йода зі Зоряних війн, комісарів, що грають на роялях, добрих енкаведистів та інших міфологічних персонажів карпатського фентезі.

Якщо коротко переказати – це життєпис гуцульської родини Пойдашів від часів Першої світової і румунського панування на Буковині до ВІА "Смерічки". Люди народжуються, одружуються, люблять, ненавидять, кохаються, народжують дітей, вмирають, їхні діти теж кохаються, одружуються, люблять, ненавидять, і так далі колами української сансари на тлі епохальних подій двадцятого століття, де оскаженіла історія кривавими вихорами вриваються в усталене та розмірене життя горян.

Сам жанр родинної саги не передбачає особливих композиційних кульбітів чи сюжетних вивертів, тому "Біла ріка" це проста плинна лінійна оповідь. Подекуди виникає враження, що читаєш книжку очевидця-сучасника тих подій. За хронотопом "Біла ріка" збігається з "Нацією" Марії Матіос і напевно книга Сергія Дячука просто приречена на це порівняння. Втім, письмо у цих авторів дуже різне, Сергій Дячук менш орнаментальний та емоційно стриманіший, проте монументальніший – "Біла ріка" все ж не збірка оповідань, не роман у новелах, а справжній класичний роман. Зазначу дещо олдскульне письмо автора, читаючи, виникає враження, ніби автор – сучасник подій. Сергій Дячук не переказує жодних, звичних і вже набридлих, привітів славетному колумбійцю Маркесу і відсилань до Мокондо.

Я знаю, що письменники не дуже люблять, коли у них над головою розмахують чужими прапорами, все ж мені "Біла Ріка" несподівано нагадала роман "Волинь" Уласа Самчука. Той же жорсткий реалізм, схожі характери, схожі долі, те ж етнографічне пограниччя старих імперій. Утім, автор менш заангажований за Самчука, він споглядає і не дає оцінок, оцінки він лишає читачу. (зазначу, це геть не легко). Банда, стрибки, німці, совіти – і на чий бік стати зі зброєю в руках часто визначалося геть не політичними поглядами, а подекуди якимось старими образами на когось із односельців чи любовним трикутником. І на диво однаково співпереживаєш як упівцям Онуфрію та Івану, так і стрибку Федору. Втім, далі не буду спойлерити.

Автор щасливо уникнув одного загального місця, об яке спотикаються більшість тих, хто пише історичну прозу – туги за утраченим раєм. (Особливо на це страждають сучасні письменники-галіціяни, замилувані еуропейським шармом Австро-Угорської імперії.)

Окремого слова заслуговує мова – достовірна, багата, хоч зізнаюся, на початках у негуцула може виникнути деякий дискомфорт. Зазначу хорошу редакторську роботу і добрий баланс поміж зрозумілістю та етнографічністю. Зізнаюся, мене немало подивувало, що автор цілком урбанізований і молодий мешканець столиці, а не занурений у мовне середовище літній сільський ґазда-горянин.

І мабуть то є чудо. Бо, звиняйте за пафос, такі книжки пишуть серцем, спогадами про близьких автору людей, які розповідали колись йому ці оповідки-новели. Впевнений, що це реальні історії реальних людей, укладені автором у цілісний сюжет. Власне, історія народу складається із таких спогадів, вона найточніша і найчесніша. І коли у нас буде достатній пласт історичної прози – осмисленої історичної пам'яті, то жодні шахраї від чергового міністерства правди не зможуть її переписати.

Книгу можна придбати на сайті видавництва "Автура" в електронному форматі революційним способом добровільної післяплати. Тому, якщо вам сподобалося книга, подякуйте автору матеріально.

Юрій Камаєв, Кременець

[ Згорнути рецензію ]

Автор рецензії: Іван СТОЛЯРЧУК (джерело: Газета по-українськи)

— Наївно дав почитати роман "Біла ріка" галичанам. Уже через декілька сторінок мені сказали, що книжка — погана, — розповідає письменник Антон Санченко, 48 років. У столичній книгарні "Є" він представляє роман Сергія ­Дячука "Біла ріка".

— Біла ріка — це Білий Черемош, що ділить давній український етнос на буковинців і галичан. Перші називають других "тареликами" через форму капелюхів. Ті ж у відповідь дражняться "шкрюмами" — це палена бараняча вовна, — продовжує Санченко. Книжка вийшла у його видавництві "Електро­книга". — Недарма ­Василь Стефаник писав лише короткі новели, бо читачеві важко ... [ Показати всю рецензію ] витримати текст правдивою гуцульською говіркою. А саме такою мовою я побачив рукопис Сергія Дячука. Більше двох тижнів разом із Михайлом Бринихом приводили до літературної мови текст. Автентику лишали тільки в живих розмовах персонажів.

Родинна сага задумана як трилогія. Дія першої частини "Смерекові гори" відбувається в Путивльському районі Чернівецької області, напередодні Другої світової. Герої роману переживають війну, визвольні змагання, депортацію і перші роки радянської влади на Західній Україні.

— Народився я в Борисполі під Києвом, в родині військових. І взагалі до 20 років був російськомовним, — розповідає автор твору, 33-річний Сергій Дячук. — Літо проводив у дідуся з бабусею в Карпатах. Мене брали на всі посиденьки, і я годинами вислуховував спогади старих гуцулів про минувшину. Ідея ж написати книжку народилася, коли забирав світлини із порожньої вже відсирілої хати нашого родича. Роздивляючись фото, поступово від руки занотував з пам'яті почуті колись історії. Не знаю навіть, чи зміг би написати щось літературною мовою. Я шість років пропрацював у столичній книгарні "Є" продавцем-консультантом. Якось до нас зайшов прикарпатський поет Олег Лишега. У мене прокинулося натхнення — зачав з ним говорити на діалекті. Він відповів: "Слухай, я так не годен говорити, хоча серед гуцулів все життя прожив". Видко, це десь усередині в мене залишилося від предків.

Редактором книжки став київський письменник Михайло Бриних, 39 років.

— Останніми роками пишуть чимало прози про УПА. "Біла ріка" сподобалась абсолютною відсутністю героїзму в подачі матеріалу, — каже Михайло Бриних. — Автор не дає оцінок часу, людям, їхнім діям. Просто показує побутову хроніку. Це історія родини, в якій один брат воює проти другого. Тут немає Каїна і Авеля, праведника і борця за Україну, з одного боку і ката, з іншого. Герої книжки — люди, яких Господь розвів по різні боки і змусив убивати один одного. Історія родини Дячуків характерна для гуцульського краю. Але, як бачимо, і для всієї України тепер також.

Другу частину "Білої ріки" автор присвятить своїм батькам. Дія книжки відбуватиметься у радянських військових частинах у Німеччині та Афганістані.
Джерело: <a href="http://gazeta.ua/articles/culture-newspaper/_ce-istoriya-rodini-de-brat-voyue-proti-brata/539308">Gazeta.ua</a>

[ Згорнути рецензію ]

Автор рецензії: Олег Коцарев (джерело: газета "День")

...

9. Сергій Дячук.

Біла ріка. — Київ: Електрокнига, 2014.

Родинна сага з буковинської Гуцульщини. Історія життя трьох поколінь на тлі шаленого ХХ століття. Австро-Угорщина, Румунія, УПА, Совєти... Виглядає так, що історична тематика залишається бажаною і цікавою для українських письменників, котрі таким чином заповнюють білі плями самоусвідомлення й самоосмислення нашого народу.

...