Олесь Ульяненко : Сталінка. Дофін Сатани : роман : Анотація, уривок з книги.

Олесь Ульяненко

— Фоліо, 2003. — 382 с.
— м.Харків. — Наклад 2500 шт.

Поділитись:

Уривок з книжки Рецензії в пресі (0) Відгуки читачів (0) Де купити (1) Скачати файл

Першим, розкарячивши ноги, сапонувши ніздрями, невтримно, мовби сновида, калатаючись межи упрілими, окатими стінами каналізаційного ходу – глухота погорі – у сліпоті віконця угледів джерґаве сонце Лопата; він мляво, телям промукав, з потугою розвів руками, зірвавши із задерев’янілих уст “охах”, – і той вихоплений з поночі вигук, й те “охах” злилося з хлюпотінням води; відтак Лопата обтер на підборідді слину, прошкабарчав крізь жовті, гнилі пеньки зубів, вкотре пойорзав всохлими пальцями підборіддя, шикнув, зачепився об металеву трубу і беркицьнувсь у баюру брунатного місива. Лорд із розгону наскочив ... [ Показати весь уривок ] на сутулу, прогнуту хребтину Лопати: бруківкою, по перевернутій мушлі міста, – місто вгадувалося злинялим вечірнім полотнищем неба, – бруківкою знадвору на дріб гороху билися кроки; надокучливо, але все ж таки радо, навіть по-новому вуркотіло для Лорда – як біля моря – виїденою мушлею: бемкання вежового годинника, запустілі артерії вулиць зі слизнявою сльотою, покритих поніччю, шарудінням змоклих газет і яскраво розтягнуті смуги світла; коли вони втікали з Лопатою – дощ шамрував зранку, тож куца, зашмульгана пам’ять Лорда прищилася двома півкулями, затьмареними галоперідолом, ворушилася у передосінній сльоті і початком кінця висотувалась тонкою ниткою коридору, – вмент він, Лорд, бачив той коридор, свіжовифарбуваний коридор, що навертав на затьмарений розум думку. Це найважче натужитись думати; але в каналізаційній трубі до Лорда повернулося, тільки – не чого хотів, а – від чого тікав: біла будівля божевільні за номером п’ятим, як сукроватились від води заґратовані шиби, а божевільні й побожеволілі од галоперідолу, – будівлі за номером п’ятим, – вилизували із піднебіння рештки їжі, декілька разів пережовували, тирлуючись на дивані – єдиному на всю палату й коридор, і ті, котрим не пощастило зайняти місце, човгикали із кінця в кінець: самітні свічки у тумані нейролептиків; а дерева прогиналися вітром, оббризкуючи стіни страпатими тінями; побожеволілі втихали, скляно причаровані дійством природи за ґратами. І не знати про що думки: сніданок з прогірклого марґарину, ріденький чай. І старий жид у півкулях мозку; старий у довгополому халаті крадькома витягував складеного учетверо шматка паперу, огризком олівця щось занотовував. Власне, перед Лордом із перших же днів постало: тут, у божевільні, не треба думати, бо думають усі; він, Лорд, був найбільш думаючою людиною, – в цьому медперсонал помічав щось зверхнє, щоправда, Лорд тішився першими днями з того, що не такий, мовляв, недоумок, ні вам, придуркам, до мене, ні мені до вас; та певне, оте нотування старого жида навернуло на втечу, коли вже Лорд зовсім сомнамбулою переставляв ноги, споглядаючи тільки, як осінь по вікнах – голо ні падлюче в’їдається, і відтоді Лорд почав придивлятися до старого жида Бушгольца, що завше осторонь – чи то дурень, чи ні те, ні те; божевільня прокидалася о пів на шосту, – хворі не вставали, а санітарам уривався терпець, тож перекидали просмерділі матраци: хворі й побожеволілі лежали пластом, купи тіл ворушилися, жвавіші топтали і били ногами геть нерухомих, а потому всі гуртом перлися до виходу, пускаючи прозоре плетиво слини. Медперсонал відкривав убиральню всього на півгодини – знімалися ручки на дверях, ховалося все, що коле і ріже; дорога до вбиральні ще задовго до оправки вимащувалась жовтими калюжами сечі; санітари, дебелі хлопчаки з медучилища, практиканти, сонно, нудьгуюче поглипували на той рейвах: як нишпорять прозорі подоби людей у баках сміттєзбірників, вишукують недопалки, шматочки незагидженого паперу. Лорд – неосліплим, невтомним оком спостерігав за усім цим, на ту пору розжившись циклодолом, наполовину розгальмований, – циклодол здобув у старого Бушгольца: “Я вот што вам скажу, маладой чєловєк: вручітє сєбя в рукі Богу, а глотайтє лучше вот ето, што я вам дам, і нє глотайтє то, што дают врачі, і найдітє сєбє товарища, ілі ви імєєтє возможность стать похожим на етіх...” – говорив старий, стоячи спиною до Лорда: вибілене лице плавало у вичищених кахлях; хилитав полами синього халата, котрі видавалися тільки довгостроковим в’язням божевільні за номером п’ятим, і щось занотовував на цупкому картоні. Побожеволілі – потилиця в потилицю – канючили недопалки, попоїсти, оживали на погоду, – цю пам’ять Лорд не хотів тримати, і тільки в каналізаційній трубі, згодом, відчув жах усього, що творилося по той бік божевільні, – де впевнено шаркотіли кроки – свистіла пустка; і першим до втечі було те, коли пантякуватий Лорд надибав каналізаційного люка, а з часом, зазнайомившись із Лопатою, добрав, що люк виводив донизу, куди його, Лорда, супонили на кафедру медінституту для досвіду і досліду майбутніх лікарів-психіатрів. “Ви нє очєнь пронімайтесь етім, маладой чєловєк... ви попалі в такоє мєсто, што нікто даром і ні за што нє попадаєт, – говорив старий. – Вєдітє сібя умно, но нє заумно – ви понімаєтє...”. Лорд тямив, але тягнув своєї, – єдиному чоловікові з палати, йому снилися сни, єдиному хотілося жінки й свободи. На кафедрі “канав” під дурника, годинами ніс усіляку абищицю, – за напученнями старого. “Во, такіх би дураков побольше”, – шепотілися по кутках молоді медички; Лорд перекидався анекдотами на закиди про “манію переслідування”, “антігосударствєнний переворот”, а сам на розумі: чавунний каналізаційний люк. “А вам жєнщіни нє хочєтся?” – головлікар із-за скелець окулярів лупає сірими, короткозорими очима. “Сульфазіну, тільки про сульфазін, доктор, мрію”, – відкидав. “Подлєц”, – шмаркав од вічної нежиті лікар, шурхав рядами отупілих хворих, що на дивані вигойдувались в одному й тому ж ритмі, – підходив до санітарів, жваво тупцював ногами, реготав лошаком, розповідав анекдота; перестрибом біг, брав у сестрички Наді – худа, мов скіпка – білу пластмасову дощечку і щось швидко витирав ґумкою і креслив олівцем. Загодя довготелесого Лорда тягли, гепали кулаками у спину; поміцніш затягували у гамівну сорочку, – волоком до лежачої палати; доки тягли, кахля густо рясніла кривавими плямами; відтак “під голкою” він злигався з Лопатою, що з ревнощів пристрелив дружину і, прикручений до ліжка, тіпався од надмірної дози сульфазину, “харашо, хааашо, хахашо” вистрьопаними губами ворушив у повітрі, наче якесь закляття, – викидав із нутра скарги до санітарів у зачовганих халатах: “...вона лежить, а з дула дим... тоненький дим... цівочкою по землі, по травичці... сизий дим... вона вночі приходить, тихо ступає, приходить і говорить, а я мовчу, бо нема сказати чого... нема... і зараз приходить... приходить...”. А сусід через хату, гомосексуаліст Бронька, клепав язиком: прокрався, мовляв, а по тому пристав до секти Єговітів, пробував стужити горе у постах і молитвах та суспільному зляганні – Бронька навіть знімав штани і показував, як ото воно приблизно відбувалося; якимось дивом Лопату не засудили: “Да-а, Лопата, – під’юджував Лорд, – хто бараном вродиться, тому вовком не бути”. Підійде Бронька – кургузий, немов обгорілий недокорчований пеньочок, протираючи затягнуті слизнявою очі, поканючить у санітарів “Прими”, а далі сяде і треться сідницею об білу кахлю; і Лорд пам’ятав цю білу, ребристу кахлю, – пам’ятав ще з армійських часів, бо про те, що він думав, нагадувало місиво зелених мундирів, бо те, що надходило, не утнеш ні спогадом, ані думкою. Отак підстрибує до довготелесого Лорда з рудими пацьорками до пліч, “да падліна больно умний штоби стрічся”, – а зір того Лорда нишпорить червом по всіх закутках, для Броньки завше знайдеться смачний, просмерділий недопалок, вилежаний десь під теплобатареєю недопалок; а найбільше задоволення для Броньки виставляти напоказ статевий член, – зирити на нього, ховати, знову зирити, показувати санітарам, о-о-о, Бронька ще молодець; підійде Бронька, лагідно притулиться до плеча Лорда, нагадає, що земляк Лопатин: “Ти того... не зв’язуйся з Лопатою, бо ото так, – церква стояла у нас, у Попівцях айайай стояла. Антіквар, а не церква: рублена, дерев’яна; батюшка так читали, так читали і все по-нашому читали, так читали, ох-ох-ох читали, як говорив батюшка – слізьми сходилися, – тоді я маліпусінький був, такий собі шалапут... голова болить, голова болить... ай-ай-ай свистить голова... а в церкві прохолода, руки дубіють навіть у спеку, у серпень або мов у лісі...” – по хвилі Бронька змовкав, стрибав на лівій нозі, немов витрушував воду з вуха, як дітлахи таке проробляють, вискочивши зі ставу, – очі вертілися орбітою: жовті білки з синіми прожилками; Лорд тужив мізки: сірий очерет, прогнутий вітром, вітром, що падав десь ізгори рудуватих круч, а він, маленький недоросток, по-дорослому цілує зовсім тобі дорослу дівчину; отямившись, обертав голову, підступав до заґратованого вікна, тріщав верболозом за стінами, і озеро рябіло; Лорд переводив зір і бачив у тумані сині плями, жовті образки, що віддалялися й танули, а по тому Броньку, що вистрибує, присідає навпочіпки і тягне Лорда за коміра: “Перестала голова свистіть... перестала. Зовсім перестала, а у брата Лопати свистіла, – ми тоді маленькі були, отакенькі були, – тут він знову стрибав на нозі, – а свистіла... свистіла, бо батько як прийшли, большаки пороли шомполами, усіх пороли, а їх не зайняли: старий балакав, що вони од протеліряту... батько Лопати з дідом Єреською побили шибки та й у церкву влізли... а брат після того, як вони... ой голова свистить... свистить голова... і в брата Лопатиного свистіла...” – Бронька щезав, і Лорд уже бачив його, визирнувши з “лежачої”, бачив, як у міцного ґевала санітарного корпусу мало не до вуха розтягувалась посмішка, а Бронька шепотів щось на вухо, простягав п’ятірню, а той, вислухавши, хилитав ляльковою голівкою і вів Броньку до туалету; загодя вертали – санітар з упрілим чолом, а Бронька підтримував руками сідницю, шкутильгаючи добирався до дивана, зганяв обмащеного зеленкою, у виразках Лопату: “Ну що? Хто краще кінчив... Ото о-о-о”, – вмостившись, повертав до Лорда: “ай-ай-ай залізли на церкву, б’ють сокирою, а батюшка заюшеними губами говорять, молитви липнуть до губів... Юшку батюшка обтирають, баби кричать не своїм гласом... дзвін калатнув, дід бах сокирою, бах сокирою... тут червоним зайнялося, кругом церкви зайнялося, дзвін у-у-у проламав крилос, упав, покотився, ноги луснули у тракториста, – хрясь, гілкою сухою тріснули, – а тракторист уже ворота поламав, і ікона Миколи Чудотворця в багно... і хрест птахом полетів над селом, упав за селом, бо Єреська шмаг по хресту, шмаг, і хрест полетів і упав на сел...” – Бронька уклякав, і Лорд відвертався до заґратованого вікна; Бронька знову пускався кола, – чіпляв санітарів руками, санітари давали копнів, – падав навзнак біля вбиральні і жалібним голосом канючив “дай, дай, дай, дай, братка, покурити... дай”, – дриґав рукою по-жебрацькому; медперсонал переморгувався: “Може, Бронька, тебе виписувати пора – больно похож на умного чєловєка...” – відтак Бронька підступом, крадькома до лежачої палати: “...батько Лопати повистелював іконами підлогу у свинарнику, став по тому, взявся у боки і горланить через тин, пританцьовуючи, до брата мого: мов, “Никифоре, покарав мене Бог, га?” – і сміється, сміється... колись сміх людський був, а то жах – нелюдське щось... а син його на острові телят пас, зелений острів од трави, – пас та книжку читав айайайай, – як поверне головою хряц – так і ходив місяців зо два, ревів биком, а нормальним же вродився – матір рідну у свинарнику, у яслах покрив, поговорювали, він, той виблядок, точно їхній виблядок до інституту подався, заздрив я йому, айайай заздрив...” – пускаючи соплі, вистрибом біг, сідав на гузно, перебираючи руками, тягнув по кахлі упродовж коридору; старі в’язні божевільні за номером п’ятим поговорювали, що на “лежачу” тягне, бо там жратву на тацях, прямо під носа приносять, і що він, Бронька, ніякий не вчитель, і з нього вчитель, як хрін із мірошника, бо сам баптист, а з Лопатою вони не поділили сестри по вірі: еч, вовк линяє, а натури не міняє. Головному лікареві ця метушня з Бронькою обридла; підходив: “На лежачу”. Там-то Лорд і потоваришував з Лопатою – нікуди дітися од Броньки: “...а у синочка шия хрясь, так і помер там же на яслах, де матір покрив”; Лопата тулився до Лорда і годинами розповідав про дітей та про пристрелену дружину: “Вона лежить, а з дула дим... тоненький дим... сизий дим”; підходив лікар, після чергової очистки мізків сульфазином та шокових сеансів інсуліну, лагідно, мовби хворий у хворого, питав Лопату: “Ну што, лучше? Ну-ну-ну-у... Завтра зайдьотє ко мнє”. Зайти “ко мнє” страхопудило хворих, означало “постукать”: лікар складе на відполірованій поверхні столу руку, складе, а перед тим попільничку тобі довірливо, сиґарету, ще й сірником кресне: “а што там, а почему, да і как так можна, у вас вєдь”; люди водили поглядом по портьєрах – нагадувало домівку, – і хтось таки розказував якусь нісенітницю, мовляв, із третьої палати пацан “мислі чітаєт на ходу”, – отримував усього-на-всього вихід за ґратчастий вольєр, де вітерцем повіває, де солодко тхне повітрям, осінніми антонівками, припрілим листом, і тільки тополі стоять зелені; а тому бідасі галоперідол, межептил, а після в туалеті на перекурі божевільні тупцюють, нишпорять, нюшать один одного, аж поки все змивається наступним днем, а там іншим, – і ніхто так і не знатиме правди. Човпикання з кута в кут, мрія про п’ятнадцятихвилинну прогулянку. “Ну, як там надворі?” – діставав кожного з тих, що приходили з прогулянки; крадькома молився в кутку; Лорд висідався на дивані; старий Бушгольц шкарябав бісером ієрогліфів; надворі маячня осені; Лорд нудив нудом, – згадки, не думки про втечу надокучали не менш від Лопати, котрий: “...вона лежить... димок сизий... розумієш... і діти біля неї... я просто помирав за нею”; Бушгольц кам’янів біля вікна, іноді подляком, про себе, похіхікував, продирався крізь туман ієрогліфічного письма, а Лорд уперто слухав ґелґотання у водогоні і, попри глупоту божевільного затишшя, підкупивши санітара золотою обручкою, роздобув дверного відмикача, занудно, допевне визначав, куди виводить каналізація. Отже – воля. Жид глянув у спину, і Лорд останнє що почув з його уст: “Ех, куда бєжать?.. куда бєжать... страна вєчних дураков і поетов... Бєрєжот же вас Ієгова, да, страна поетов і дураков...” Лорд ще раз обернув голову: на грудях старого Бушгольца росла, ширилась чорна пляма; Бушгольц обернувся, майнув полами халата, витяг аркуш паперу, складеного вчетверо, і зробив вигляд, що пише.

Подичавілий Лопата дриґонів у баюрі; округле віконечко сліпло; з вулиці учахали кроки; поліття змінилося на лихоліття, – вітер верещав; Лорд навпочіпки ковтав циклодол; Лопата – тільки око жовто ворушилося, в останньому промінні – космами світло перекинулося потойбіч, на Лопату, на упрілі стіни; Лорд із жалем бачив пополотніле лице Лопати. “Підіймайся, Лопато, пора... пора...” – “Не призводь до гріха. Я віруюча людина”; Лорд насильно упхнув у рота Лопаті кілька таблеток циклодолу, але той вихаркав. Лорд з розмаху ударив під щелепу, пожалкував: “Скатіна”, подерся нагору, по вижолобках, ступанки не було: остання стьожка світла втухла. “Судилище, судилище на нас чекає...” – та все ж хильцем за Лордом; луснуло шкло; погорі кроки; Лопата схибив, обідрав до м’яса долоні, пластом ліг на вцементовану підлогу: “Не піду... Не піду...”. Лорд із вулиці – натягнутим нервом, вітер колючий, зжираючий літо, прошнирював навскрізь благу одіж: “Мать твою, Лопато”, – повернув і, шматуючи одяг об рештки скла, витяг Лопату нагору: чорна перевернута балія міста з порожнім нутром, із свічками мертвих ліхтарних стовпів; вгаслі матові лампи ліхтарних стовпів, і в лампах хиляються шматки червоного місяця, – темінь. І вони побігли містом, якого не бачили, і ніхто з них не знав, скільки минуло часу, того химерно відібраного часу; Лопата кривавив слідами обдертих до живого ніг, хиткий, позбавлений усього, окрім параноїдального жаху. Лорд не впізнавав цього містечка, містечка, де прожив стільки років – і не тільки за ґратами божевільні; а ось химорода долі – поніч та вимерлі вікна; і перші кроки по справжній землі, вхололій за ніч, квадратики будинків, де на дахах спить тихенька смерть, яку називають – ніч. “Боже мій... Боже мій...” – ляпотів Лопата, кривавлячи слідами. Упав. Лорд напочатку не звернув уваги, чи то просто знав, що Лорд має властивість хитромордити; за добрий десяток кроків Лорд потямився, що його, Лопати, нема поруч, повернувся і, підгилюючи носаками, копаючи, – погнав. Лопата, хирлявий від природи чолов’яга, геть онімів, чаламкав губами; Лорд хвацько ухопив Лопату за обідрану одіж, закинув на горба й поволік, хриплячи замерзлими легенями, у ніч. Перші кроки втоптаною землею, пропахлою літніми, тліючими травами, як пахне лише земля на зламі осені й літа, – прохмелили голову Лордові; зараз йому видавалося, що може згадати, хто він, як його звати насправді, повернути час, власну пружину наджиґурити; самовпевнено зупинився і з облізлого, голого пагорба вдивився у хижо окреслені контури міста. Жовтіло в повітрі. Він ступив, зупинився, начебто щось готове ось було вирватися, але того не вимовити; навіть та думка, сліпа подоба її повела знову темними коридорами, стягувала вузлами пам’ять, і від того та сліпла – Боже! Боже! – що він тоді думав, коли зачинилися двері позаду, і санітари в кишенях ховали дверні ручки, – думалося, що то, може, навіки? але про це запізно, і про це не треба; Лорд сидів, затиснувши долонями обличчя, готовий заплакати од несподіванки холодного подиву, що щось таки загубив, – на путівці упоперек лежав дохлий пес, облізлим трупом повзали опариші, а Лопата слинив губами, пробував заговорити і замість того тицяв пальцем, повторюючи “охах”.

А потім настав ранок: сонце розливалося степом, золотило придавлену вітрами траву, – котилося світило врівень чорнозему. Битий шлях. Кібець грудкою упав у трави. Ані душі.

А потім прийшла ніч. За нею холод. І в глупій поночі вони блукали полями колючого дурману, лободи, чорними латками зораних ланів, – тільки розгой вітру ворушив благу одіж: перед ними лежали коноплі, вирубані, видно, ще тогоріч; шпичаками, остюччям кололо ноги до крові, й коли Лопату починало тіпати, то Лорд горланив диким російським матом, брав попід руки Лопату, доносив до першого-ліпшого переїзду. Там десь клав у якомусь вибалку, а сам зайцем вуха нашорошував – хортом по вітру: Лопата блював жовчю, його лихоманило, тіло зводило судомою, і він когось протяжно кликав, може, дітей, дружину, – Лорд не добирав, – відстовбурчивши комір “хебе”, обіпершись на покручену, розчахнуту блискавицею вербу, звісивши руки на гострих колінах, зирив, як пропливали високим небом білі перисті хмари, рука тягнулася до блискучих бістверів із циклодолом, але безвільно опадала. Лопата червом ворушився на землі, вітри дули з півдня, теплі вітри. І Лорд думав, що міг би увіпхнути Лопаті до рота кілька таблеток, але все то надарма, не допоможе. Лопата не жилець, а якщо виприсне з цього, то сам і пожалкує. Після третього дня втечі трохи розгодинилось, і Лорд вовком рискав, винюхував місцину, звіром шукав по давно ходжених стежках, чуючи за собою відкриті лови, повзма продираючись крізь колючі зарості терну, прив’язавши паском Лопату, поки добрався до якоїсь напіврозваленої хижі. Чи то лісова сторожка, чи то просто за далекої пам’яті жив якийсь відлюдько; всівшись на пагорбі, набили позлипані шлунки терпкими ягодами. Лопата трохи оклигав і протяжно бив повітря псалмами, а потім знову завмирав на землі натягнутою линвою, вижовклий, нерухомий, мов мрець. Розпогодилось. Підпікало. Лорд лагодив дах, замощував гіллям діри – вітер несподівано подув холодний, потім зволожився. Полили дощі. Лорд облазив чагарі; надвечір приходив, пересвідчившись, що Лопата живий, сідав проти виходу і дивився, як вода брала в обійми землю. Вгадувалося, що до скону йшло літо. Щоб зігрітися, Лопата тулився до Лорда, облиплого багнюкою, а той: “Покидьок ти, Лопато... Покидьок...”; а про себе: “Бідака, і не жилець... Здохля...”. Коли Лопаті, здавалося, настав край, вишкрібши бляшанку, начухравши оскіпків, наскубавши папороті Лорд розпалив багаття й узваром поїв, – Лопата відхаркувався, блював кров’ю, але не хотів пити варива. “Сучара ти, Лопато, – ти ж віруючий чоловік, і чому ти заставляєш страждати людину... А-а-а...”. Інколи Лордові вдавалося влити в горлянку Лопаті кілька крапель узвару, а той, оклигавши, здибувався на лікті: “Тому що людина – гріх, гріх у ній, Лорде... і гріх виходить із неї... не чіпай мене...”. – “Да-а-а, – шморгав носом Лорд. – То, значить, не ти бабахнув по дружині з двустволки... – й перегодя: – А я думаю, що коли б із людиною все було гаразд, вона б уподобилась Богові... Га? Га-а-а?.. Лопато?! ау... Лопато”. – “Не богохульствуй... людина прах... і хто Бога не любить, той і до людей...” – просипів Лопата, упав навзнак, а Лорд з окропом усе навколо нього, не знає, як підступиться: “Ну, дурень ти, Лопато, дурень... Я то в Бога вірю, але собі думаю, це як небо й земля... А ти, Лопато, точно дурень...”. Лорд навіть не злився. Десь по десятому дню втечі безперестанку бовтали у баюрах суровими нитками дощі, – Лопата встав, задихав ротом, переривчасто, зовсім тобі дитина; розвів руки, склав, підступив до Лорда. Лорд сидів проти входу, не обертаючи голови, почув легкий схлип; вітер натужно храпнув знадвору, позаду щось гепнуло, і, знову-таки не обертаючи голови, Лорд пройнявся враз тугою; втома вломилася в тіло, бахнуло сотнями, міріадами у голову, щось тепле, аж до нудоти, затремтіло в грудях, одірвалося, покотилося диким, вижовклим степом; Лорд хотів щось добрати, ненароком зіпнув ротом, не наперекір, не на зле постовбичив біля входу і вийшов. Вперше за стільки часу почув щось подібне до страху, йорзаючи зором погорі ще зеленого лісу; проводжаючи поглядом птахів, бачачи, як вони збиваються докупи. Все зупинилося. Схололо. Затьмарилось. А може, й не страх. Лорд ніяк не міг дати ради думкам, що плинули спершу сіро, а тоді почали дедалі виразніше набирати якихось обрисів, кололо в легенях – те вселенське ніщо дряпнуло під серцем, і коли він став згадувати, утямлювати, що він зовсім не Лорд, а хтось таки інший, і той час, у якому він перебував, перебуває, вислизнув, давно протік між пальцями, – тоді він обернувся й побачив, що Лопата помер. Напочатку Лорду все видалося вигадкою; чи то просто щось забув? Щоб пов’язати усе це зі смертю Лопати – не добирав тями. Швидше Лорду полегшало від того, що Лопати вже немає. Він тільки хотів їсти і трохи поспати. Попивши варива з папороті, загризши дичками, ліг біля порога й проспав цілу добу. Прокинувся. Сіріло, – Лорд без тями подивився на тіло Лопати. Сів. Сидів довго, доки не розвиднілося. Але світло в очах не піднялося. Лорд попив узвару, відтак одтягнув Лопату до лісу, вкинув до баюри, довго жерстиною нашкрібав землі; так і полишив до половини захороненого. Якусь хвилю повагався і прочитав кілька уривків із молитов, псалмів, удовольнившись наприкінець словом “амінь”, перехрестився, як колись учили, а може, й не так, і, гнаний голодом, подався до хижі спати. Він спав так довго, як і кожна людина, що в сновидінні не добирає часу; і снилося: котить згори на санчатах, а може, не на санчатах, а в чомусь подібному до корита; гора крута, висока, і хочеться вистрибнути звідтіля, але хтось тримає, а тоді займається світло, чийсь голос кличе. Голос теплий і рідний, що кликав і називав так далеко, в тому віддаленому часі, – врешті він вирвався і подибав на той голос. Подибав синім берегом, травами, мовби не йшов, а плив над землею; вітер ніжно гладив груди; голос лунав потужніше, сльози котилися по щоках; коли глянув, то гора відступила за спину, а позаду заливало червоним, немов палало місто, – щоправда, як палають міста, Лорд ніколи не бачив.

Прийшла осінь; Лорда кропило холодним потом, слабина в ногах валила на прогнилу солому, і він тупо скреготів рештками зубів, плутався в уривках снів, бачень, галюцинацій; тіло йому судомило, і не раз приходила в голову думка, чи не краще було б повернутися. Голод і холод. Ранком бралося памороззю. Зібравшись із силами, він у болотяних заростях назбирав трави, по тому перерахував сірники, заховані глибоко, в потайній кишеньці, і розклав перед себе: клав, перераховував, знову клав до купки. Потім його вивертало жовчю, каляв кривавим поносом, і коли одного дня прокинувся, згадав сон; щось наказувало йому йти, і він вирішив йти.

Осінь тоненькою плівкою, вже зачувши свою владу, розтягувалась по землі; він минув річку, пішов насипом, зирячи у воду – темну й в’язку, як то і належить за перших місяців. Він довго йшов упродовж річки, німо глипав на схили, лісосмуги, губив дорогу, сліпота ночі заступалася сліпотою дня, а він, обдираючи ноги, гепав по чорній ріллі, гнаний власною тінню і власним голосом попід вухом. Врешті зупинився: перед зором рівними квадратиками містечко. І він подивувався – згори опадало листя; опале, оксамитове, зеленаве, посічене тоненькими прожилками. Тут до нього повернулося: старий жид, що записував щось до вчетверо складеного аркуша; і Лорд подумав, уперше, чітко, чіпко, ясно вихопивши: “Пам’ять – та тільки пам’ять, що не затиснута в білі аркуші паперу”, – це ошпарило Лорда, наче окропом, диким шалом пробрало істоту. Він упізнав місцину, де народився. Знову задер голову, немов у легкому падаючому листі щось віднаходив. Він теперечки думав, що глупість породжує надто велику глупоту або народжує, викохує ошатнішу; і те й друге чимось різняться. Навіть мають смак. Але як просто навести доказ, що ти того вже не можеш, щоб не образити нікого? Не сказати, що не любиш, хоча насправді любиш, – та воно зовсім інше, воно вилазить із тебе, – як не любиш? Просто не хочеш. Не хочеш і все. Бо щось змінилося, а те щось – набагато більше і його вже не існує. Тобі хочеться відійти і не бачити того, за чим так довго побивався. Щоб не бачили. І воно тоді повернеться; а так – ніколи. Все одно як бігати в молодості за дівчатками. Так воно. Так, – листя падало, пронизане полум’ям жовтого сонця; котила осінь; між тим, що говориться, і “люблю” – далекий світ, переламаний, пережитий у тому “люблю”; значить, це ідіотство вивернеться глупотою: інший прожитий, по-інакшому прожите “люблю”; а якщо ти розламаний, якщо навіть не хочеться клеїти щось докупи??! Легше розламати, а то й утекти. Є шанс, нагода глянути збоку. Якщо принаймні той шанс-нагода не повернеться якось знову по-чудернацькому й ти не втечеш. А то лежиш на пісочку, у затінку, починаєш щось думати, і тоді тобі нагадають, хто ти. Краще вже на той кінець світу або взагалі подалі од цього світу, на той? Гріх?! Так, гріх; а що робити, коли тобі ходити гріх? Принаймні так кажуть. Вперто торочать у вуха і поза вуха. Гм, і ніякий він не Лорд. Годі. Кінчилися дитячі забавки у війну. Він буде Йоною, Іоною, Клементом, Микитою. Зась. Він – Йона. І по цій хвилі він відчув себе господарем становища. Йона потеліпав знайомими місцями: дядьки стежками горбатилися, на гору тягнучи клунки, але щось підступно кольнуло – теплі голубині двори, мукають корови, гучно осипаються із самих верхівок яблука та на вітрі тремтить усохла ягода. Вітер бабляв благу одіж; Йона ще й з годину скрадався кущами, вітер дворами гнав листя, а молоді, пухнасті цуценята тявкали, – в подвір’ях знову мете разом із камінцями, м’ятою і паленою вишнею тягнеться у повітрі; Йона ліг під залізничним насипом; скубав траву, що пробивалась крізь місиво мушель та гравію. Хто останнім бачив Йону, то це корова: ляльково біг у порваній одежині чоловічок, потім тіпав у повітрі ногами, вчепившись за двері вагона, і ще так довго висів.

Птахи летіли над широким пластом чорної землі, перекидаючи важко крилами, проламавши нетривку тишу; вони зирили донизу чорними голками очей, – позаду маячили, ховаючись, рідні обійстя; птахи прощалися з людьми, бо по третьому дні льоту вони, перетнувши океан, сядуть на зимівку десь у скелях безлюдних і тихих островів; пролітаючи над чорною ріллею, вони високо скинули тіла, пропанахуючи туге, вологе осіннє повітря, і ватаг, голосно кугикнувши, полишив за лівим крилом місто із гостроверхими вежами, червоними од нічного освітлення коробочки будинків, сизі артерії залізничних колій, де поналипали – один до одного – немов виводок черепах, брунатні й зелені вагони, що їх волокли, сопучи, паротяги;будинки рудим крабом розтяглися перед тонким зором ватажка, і він, полишаючи землю, немов щось зрозумів, ще раз протяжно кинув голос, – на цей раз до міста: чорні перетинки вулиць, повзучі змії електричок, трамваїв, що слимаками виповзли на світлі плями підсвіченого з-за хмар міста; і тоді зграя піднялась вище, вище, вище, внизу лишилося місто, що брунатним згустком темніло чим далі, тим більше, тільки ртуттю віддавала вода, і по мертвих осінніх плесах ходили вируни, а вітер не годен був зупинити сірого диму, що купкою збивався над чавунними огорожами кладовищ, моргів, медичних закладів, крематоріїв, виправних колоній, загороджених колючим дротом; ватаг наостанок кинувся сторчголів, свердлячи туге повітря, креснув, тягнучи за собою зграю над високовольтними стовпами; низько над мертвим горбом лісу билися пташині крила; ватаг повернувся й сам влетів у вир тремтячих людських душ, підхопивши їх у вирій; зграя зробила коло довкруж сонця, вдарила сумним суремним голосом над поверхнею землі, і за годину місто лишилося позаду, червоно займалось небо.

[ Згорнути уривок ]