Братик Біль, Сестричка Радість
Богдана Матіяш
— Видавництво Старого Лева,
2014.
— 144 с.
— м.Львів. — Наклад 1000 шт.
Жанр:
— Есеї
Анотація:
«Братик Біль, Сестричка Радість» – книжка есеїстики про дуже прості щоденні досвіди, стани, відчуття, які людина переживає упродовж життя і які містяться в широкому спектрі поміж радістю й болем. Темою рефлексій і зачудування стають речі, що їх людина бачить на щодень. Досвіди внутрішні: довіри, радості, вдячності, смутку, страху, любові, переживання всього в світі як дару, – чергуються із досвідами, наповненими радістю побаченого й відчутого в світі довкола: ходіння по землі, переживання пір року, розглядання дерев, зірок, неба, води, піску, листя, квітів, хмар – найпростіших речей, які тільки є. У цій книжці немає ідеалізування, але є довіра до світу й віра в те, що навіть найбільший біль може врешті обернутися в радість.
Лінк із зображенням книжки:
|
39. (думати. йти)
Люблю іти по землі. Хотілось би писати про неї повільно й довго – так само довго, як нею ідеться. І так само добре.
Люблю відчувати під ногами пісок. Роздивлятися листя. Багато думати про важливе. Бо коли йдеться по землі, здається, і справді думається про найважливіше.
Думаю про обличчя. На них так добре видно те, що є в нас усередині. Згадую, як багато бачу довкола неусміхнених облич, на яких відбиваються щоденні клопоти і тривоги. Якісь образи. Смутки. Часом – болі. І так би хотілося, щоб їм усім усміхатися. Щоб їм бути дуже роз’ясненими. Дуже красивими. Бо так важливо ... [ Показати весь уривок ]
дбати, щоб обличчя були красивими. Щоб наші обличчя усміхалися.. Щоб ми не допускали на них гніву, роздратування. Може, хіба що зніченість і втому – майже як у дитини. Так би гарно, неймовірно гарно це було..
Думаю також про те, чому при одних людях нам вдається ставати внутрішньо кращими, а при інших навіть те добре, що в нас є, якось розгублюємо. При одних почуваємося гідними і простими, а при інших говоримо дурниці, за які потім стає соромно. Дивно жартуємо, і десь всередині спочатку тужимо, що так є, а потім можемо просто звикнути до такої своєї мови. Забути, що вона була гарнішою. Дуже-дуже інакшою.
Чому одні наші думки цікаві нам самим і добрі, аж такі, ніби світять нам у нас же, як мале добре світелко, і щось у нас вибілюють, а інші – так багато в нас затьмарюють.. Чому в одних текстах, які пишемо, стаємо гарнішими. Ідемо рівніше. Простіше. Бачимо, як упорядковано світ і знаємо місце всіх речей. А інші тексти ведуть нас до чогось прикрого, а часом злого. Маємо багато спокус. У щоденному думанні. У контактах і зустрічах. У письмі, музиці й книжках. У всьому, що вибираємо, і в тому, чого не вибираємо. А часом і хотілось би вибрати щось добре, а не дуже вміємо.
Думаю і про те, чому так буває, що коли людині у чомусь дискомфортно, а може, й боляче чи прикро, вона часто є уважнішою до інших, ніж тоді, коли все є, здавалось би, дуже добре.. Дивно це так.. Чому вона здатна бути нижчою від інших не тоді, коли тримає в руках багато, а коли зовсім мало або нічого?
Думаю також про те, що добре іти. Що є свобода залишати щось і відходити або навпаки: свобода любити щось і приходити. І одна, і друга свобода однаково великі. Однаково люблені й важливі. Чи я їх маю? Частково. Трохи. То більше, то менше. Цікаво, що те, що, здається, ніколи не вмітимеш залишити, буває, однієї миті просто випадає з рук, а те, із чим ніби зовсім не вмієш бути, несподівано приймаєш. І знаю, що Бог дає бути при тому, чого потребуємо, а від того, що нам недоконечне або зайве, відводить. Просто веде нас до того, що нам приготував.
Добре так думати. Добре йти вулицею і бачити, як красиво на людських обличчях відбивається світло ліхтарів. Тоді бачиш і красу чийогось лиця, і красу світла самого по собі. Як часом одне допомагає роздивитися інше. Щоб пізнати себе, потребуєш іще чогось/когось іншого. Дерев, людей, листя, землі. Щоб думати про щось добре, часом потребуєш вийти і довго-довго йти. Ідучи, хочеш про щось добре думати, щось добре бачити. Таке добре, як небо, і гілки, і пісок, і мох, і хвоя.. І воно є – таке досконале і безконечне.
А часом просто потребуєш вийти. Відступитися. Ні про що не думати. Просто йти собі. Так спокійно і тихо йти. [ Згорнути уривок ]
|