Богдана Матіяш : Братик Біль, Сестричка Радість : Рецензії в пресі.

Автор рецензії: Світлана Богдан (джерело: Критика)

Книжка коротких есеїв Богдани Матіяш про дерева, зиму, ніч, воду, землю, ліс і любов, біль, довіру, страх, вдячність, радість наче складає приватний лексикон авторки (у чому вона зізнається в останньому однойменному есеї), яка прагне назвати, озвучити улюблені речі, поняття і стани.

Це книжка про світогляд. Світогляд релігійний, що є сприйняттям світу упокореної й умиротвореної свідомости, яка осягнула власне місце у світобудові. Це місце не в центрі. Навпаки, воно мале і скромне, а водночас вписане у гармонійну картину світу, адже це місце стояння-перед-Богом: «Гарно бути перед Його очима. ... [ Показати всю рецензію ] Гарно бути перед Ним дітьми, які не знають лукавства <…>. Бо насправді, стаючи дитиною перед Богом, стаєш меншим від себе самого, яким ти був досі».

Доростаючи до цього місця, свідомість втрачає претензії до світу, а зосереджується на власних недоліках та убогості: «Цю книжку можна назвати книжкою про убогість <…>. … про мою внутрішню убогість. Убогість серця, убогість думок, убогість кожного кроку, убогість, яку бачу в собі всередині й не вмію її виправити». У сучасному світі таке зізнання виглядає ледь не самовбивством. Водночас саме така доглибна, гранична щирість, відсутність страху в розкритті найпотаємніших внутрішніх переживань робить авторську манеру Богдани Матіяш неповторною. Cучасному світові вона відповідає ось що: «Нас розхитують, відвертають нашу увагу від доброго й справжнього. <…> Але не даймося. Є весна, і в ній стільки краси, миру й радості, і вони мусять нам допомогти».

Уся книжка є спробою нагадати читачеві про оте «добре і справжнє», повернути цінність звичайним речам, пробудити вдячність за те, що ці речі маємо: маємо літо і зиму, друзів і тих, хто нас відкидає, маємо радість і біль, які «дуже поруч». І саме радість, яка проростає з болю, — це «особлива радість із радостей», а біль цінний тим, що «коли навчишся переживати свій біль, вмітимеш бачити болі інших і бути до них чутливим». Маємо бути вдячні не лише за те, що маємо, а й за те, чого в нас немає, чого нам не дано, а також за наші невдачі: «Зрештою, через наші невміння нас не раз бережено від чогось недоброго або зайвого, і аж згодом можемо це оцінити і просто подякувати».

Із таким світоглядом нічого не страшно: не страшно втратити дар письма, бо ж це просто дар, який можуть забрати так само, як і дали — незаслужено; не страшно любити, адже любов — це «дар, а не пастка». Не страшно бути беззахисним перед тими, кого любиш і кому довіряєш. Не страшно довіряти світові, який може зранити, бо саме довіра — це шлях до щастя: «Для щастя, зрештою, досить просто бути малим і слухняним. Дозволити Богові, щоб Він вів тебе так, як сам хотів би, щоб ти йшов».

Є читачі, яким складно перебувати з таким письмом у стосунках — саме через світоглядні розбіжності. Водночас чимало й інших, для яких книжки Богдани Матіяш — це рідна домівка, затишна і безпечна, де можна віднайти прихисток і заспокоєння, на кого вони справляють безсумнівний терапевтичний ефект. Можна відвернутися від дитинного, програмово наївного, мінімалістичного і беззахисно-щирого її писання або ж довіритися йому, щоб разом пережити стани світлої радости, вдячности і щастя, «щоб уже тут і тепер разом відчути, як красиво і просто починається Рай».

[ Згорнути рецензію ]

Автор рецензії: Михайло Бриних (джерело: Український журнал, № 1-2, 2015)

Дощ, краплі на склі. Сірий день: нецікавий. Небо каламутне й низьке. Повітря, наче вода в акваріумі, тільки без риб. З рибами було б веселіше, але такі дні мають інше призначення: дати тобі відчуття порожнечі, великої відсутності будь-чого. І краплі на склі – мінливі й водночас одноманітні – тобі сповіщають про вселенське ніщо; ця пустка сповиває, заколисує, одганяє від сенсів і фарб, подалі, на
край сірого літепла, де немає нічого, нічого.
Порожнеча і простота. Вони так часто приходять разом, що згодом забуваєш про різницю між ними.
Мовляв, їх завжди двоє, немає сенсу придивлятися; це клубок, ... [ Показати всю рецензію ] і він котиться.
Ще півкроку, і чути дихання звіра: він переконує, що все порожнє – просте, а відтак усе просте – порожнє. Тому обійди рівне місце десятою дорогою, не зупиняйся серед пустелі, не шукай у полі вершин і низин.
У це легко повірити. До цього легко звикнути. Мовчати про речі прості, бо вони непосутні, порожні. Нічого певного, крім фонетичної оболонки. Життя, смерть, любов, вічність? Автопілот подбає про сардонічну посмішку, душевна глухота накриється подушкою і ватяною ковдрою. Як ти скажеш про те, що завжди було таїною буття? На цих воротах жоден таран мистецтва, жодна катапульта культури, жоден снаряд чистого розуму не залишили навіть подряпини, хоча всіляких сміливців, які порозбивали об ці одвірки свої серця й голови, вистачило б для колонізації нової планети.
І ця крапля води на склі – вона замить би пощезла; її посестри витерли б пам’ять про неї так швидко, як це буває тільки серед людей. Вона живе на склі коротку й сповнену сірості мить. Ніщо не вплине на її долю. Ніщо – крім твого раптового бажання: побачити її. Саме її. Виокремити
з-поміж інших. Усміхнутися їй услід, провести пальцем за нею, не торкнувшись; пошкодувати, що між вами – скло. Запам’ятати назавжди. Якось так не зуміти забути, хоч як це все смішно. Пригадувати цю краплинку. Шукати в ній своє відображення, своє виправдання.
Чому ця краплина аж така важлива? Бо лише вона знає відповідь на одну маленьку й непомітну в нашому металургійному літературному процесі загадку. Ця загадка – проза Богдани Матіяш. Маленька крапля, яка знає дивну й незбагненну дорогу крізь скло, крізь шкіру, крізь усі прочитані книжки й непрочитані молитви, крізь довіру до щоденного звіра, що відштовхує від усього простого.
„Картини в музеях, репродукції в альбомах, зображення, знайдені в інтернеті. Захват, коли опиняєшся в залі, повному чудесних полотен. Знамениті імена й анонімні автори, чиїх імен ніколи не знатимемо. Народне малярство, примітивісти – такі люблені, що часом думаю, чи могло би існувати щось таке в письмі. Примітивне письмо. Дуже просте, наївне і справжнє. Часом думаю, що знаю
таке, і тоді дуже тішуся, що воно таки є“.
Знайти слова там, де ніхто й не шукає, тобто – на видноті. Знайти ті слова, які промовляються найчастіше, а відтак і почути їх – найважче. На півдорозі від святості до посміховиська, від стилістики шкільного твору до ультрамодернізму.
Її тексти вміють проростати по-рослинному: тихо, повільно, невблаганно. Вони знову і знову повертатимуть тебе до того дня, коли вселенське ніщо й пустка дощем постукали у вікно, і коли ти раптово побачив одну лише краплю – й усе змінилося; звір заткнувся; поблажливий посміх обвалився з обличчя та забрав із собою в пекло твою гординю й твій біль, невміння розрізняти
ці кляті прості речі, про які ти звик не думати, не говорити, щоб не розчинитись у намареній пустоті.
У цій книжці тихо, як у церкві перед закриттям, коли розрізняєш лише приглушене посвистування світла: гасять свічки. Якщо у світла є почуття гумору – то це якраз дуже щаслива нагода повеселитися: світло примножується навіть тієї миті, коли воскові згарки летять у відро.
„Братик Біль, Сестричка Радість“ – це літературна приблуда без жанру й стилю; так могла би звучати проповідь, але чомусь не звучить; так могли би звучати людські серця, якби не дісторшн світу цього, якби не повсякчасне нагадування собі й ближнім своїм, мовляв, не все так
просто; ми сліпі до незнищенної, одвічної простоти, в якій чуємо лише барабани порожнечі.
„А біль насправді ніколи не малий, а завжди достатній, щоб зігнути людину до самої землі й усе довкола застелити смутком“. І це, фактично, все, що треба пам’ятати про цього братика. Решту він і сам нагадає. Мабуть, саме тому збірка Богданиних новел – це все ж таки книжка радості. „Бо
ж завжди все починається з найпростішого. З того, щоби прожити з вдячністю кожен свій ранок, день, вечір і ніч…“.
Тексти Богдани Матіяш можна було б, закотивши очі, назвати духовними, якби вони не були аж такі діткливі, якби дотик не гніздився в них, якби тактильність не визначала цей її щасливий і сповнений вдячності світ, доступний кожному з нас – бодай через дотик. „Іще в січні якось снилося, що роблю рівчачок у землі й засіваю туди якесь насіння, і досі пам’ятається таке гарне відчуття землі на руках“.
Я не знаю, як і якими словами писати такі рецензії, мені просто хотілося поділитися щасливим спогадом про той час, поки ця книжка була і є зі мною. Поки в мені крихко відроджувалася та випадкова крапля на склі: добре, що Господь – поміж сміхом і скарбами, в тиші й легкості, дитинний і всеблагий, і що Він не мовчить до нас.

[ Згорнути рецензію ]

Автор рецензії: Аліса Кузьменко (джерело: Друг читача)

Коли поетеса випускає першу дорослу прозову книжку – це завжди несподівано, цікаво і… хвилююче. Причому не тільки для самої авторки, але й для її читачів. Адже людина, що мислить римою, здається, не може почувати себе так само впевнено у прозовій стихії. Хоча…чи являється це поганим – невпевненість? Ось Богдана Матіяш вважає зовсім навпаки. На думку письменниці, саме відчуття першачка у будь-якій області мистецтва є тим, заради чого варто творити, а значить, і жити. Це та інші питання піднімає вона у своєму збірнику маленьких оповідань, чи, точніш, есе, під незвичною назвою «Братик Біль, Сестричка ... [ Показати всю рецензію ] Радість».

Уперше беручи до руки книгу, прискіпливий читач одразу ж помітить простоту обкладинки. Лише два кольори: білий та пастельно-фіолетовий, непомітний малюнок, і вгорі маленькими літерами: «богдана матіяш». Приблизно таке враження і складається у читача про автора під час пізнання книги. Поетеса ніби доводить нам: «Це все не я. Я лише провідник. Усе в руках Його». І тим самим робиться такою крихітною і непомітною, мов дитина. Тема дитинності – одна з ключових у цьому збірнику. Бажання назавжди залишатися покірною та наївною, дивитися на все крізь пальці та посміхатися кожному дню – ось що захоплює думки Богдани. І саме їх вона виказує нам у цій книжечці.

Дивний момент: під час читання вас не покидатиме відчуття, що ви залізли прямісінько у голову автора. Настільки там усе щиро і ясно. Так ми знайомимося із світоглядом письменниці, її улюбленими людьми, вподобаннями, мріями. Немає жодних недомовок, усе прозоро, і, водночас, трошки заплутано. Ніби ви якийсь майстер, що сидить у тій голові і перебирає її думки по темах: ось це назвемо «Вдячність», це – «Любов», а це – «Земля» чи «Письмо». І не встигнете ви й оком моргнути, як уся мішанина розфасована по полицях і лише чекає того, щоб ви її осмислили. Адже це – основне, що хотів від нас автор, чи не так?

Про стиль письменниці казати можна багато, та навряд чи варто це робити, якщо Богдана зробила це самостійно:
«Часом думаю, що письмо – це така особлива туга за світлом. Часом майже за Раєм, за світом, у якому все є простим і чистим. Туга за самим собою, який теж є легко і чисто, без страху… Туга за собою, повним довіри й захвату; за собою, що сміється і плаче, що радіє і засмучується, як дитина. За дитиною в собі, що роздивляється світло. За дитиною, прозорішою за сльозу. За дитиною, яка бачить Рай, яка є так добре, що їй ніколи навіть не доводилося звідти виходити.»

Вона справді такою видається. Дитиною, повною життєрадісного спокою, філософських думок та любові. До всіх і кожного і до окремих особистостей. До близьких і незнайомців. Живих і мертвих. Багатих чи бідних. Відомих і не дуже. Людей та тварин. Братів і сестер, яких у неї багато. Не завжди рідних по крові, але по духу. І кожен з них чомусь її навчає. Чи навчив у свій час. Братик Біль і Сестричка Радість, Мати Тереза, Вода, Никифор і… Бог. Він головний у цьому параді. Саме до Нього повернуте її життя, Йому присвячені її думки і переживання, смуток і радість, день і ніч. Саме Богу вона дякує за кожен момент свого існування, за сонце над головою, за сніг навколо, за те, що є рідні, і за те, що вони були колись. І навіть коли завдячувати нема чому, все одно вона знає, що має це робити. Бо інакше… навіщо жити?

Декому ця книга може здатися нудною та безсюжетною, та це лише на початку. Прочитавши хоча б декілька оповідань, читач зрозуміє, що тут приховано набагато більше, ніж умістилося на сторінках. Певний сенс життя, простий і зрозумілий, спвонений дитячої наївності і любові до світу. Намагання пробудити в людях доброту і щирість, ненав’язливе спонукання до довіри та безкорисного кохання. Повагу до Всевишнього і його дій. Бо саме у цьому, на думку поетеси, криється секрет щастя. Хтозна, можливо, вона і має рацію. Це варто перевірити.

[ Згорнути рецензію ]

Автор рецензії: Тетяна Синьоок (джерело: ТЕКСТИ.ORG.UA)

Голден Колфілд, головний персонаж роману Джерома Селінджера «Ловець у житі», хотів би, щоб письменник, чия книжка йому сподобалася, став його найкращим другом і щоб з ним можна було поговорити по телефону, коли заманеться. Вочевидь, цей ідеальний письменник поділяв однакові з Голденом цінності і тому видавався таким близьким. З цієї причини нова книжка Богдани Матіяш має багато шансів знайти прихильників і бути «розтяганою» на цитати, бо як не хотіти поспілкуватися з людиною, яка в непростий для сучасного українця час віднаходить сили писати про те, чого найбільше потребуємо – спокій, гармонію ... [ Показати всю рецензію ] і любов?
Книжка есеїстики «Братик Біль, сестричка Радість» торік отримала нагороду рейтингу «ЛітАкцент року», поділивши перше місце з обговорюваним романом Софії Андрухович «Фелікс Австрія».
Але якщо останній досить швидко встиг здобути поціновувачів і спровокував до дискусій, то перемога книжки Богдани Матіяш сприймається як несподівана – тим більше, враховуючи, що журі віддало перевагу їй, а не нашумілій «Месопотамії» Сергія Жадана. Михайло Бриних назвав збірку Матіяш «неймовірною енциклопедією світла, написана білим по білому», а Ростислав Семків подивувався з того, що «збірка таких духовних вправ з’являється серед цифр та рейтингів».
«Братик Біль, сестричка Радість» – це близько п’ятдесяти есеїв про різні життєві досвіди, пов’язані з осмисленням вічних проблем людини і її зв’язку з Богом. Ці есеї нагадують, радше, уривки зі щоденника – наскільки вони не обтяжені ані сюжетом, ані редакторською вичиткою. Авторка не приховує наївності в оповіді, адже, за Жаданом, «слова, якими можна все пояснити, завжди прості». І письменниця, здається, справді хоче розповісти абсолютно про все: радість і біль, дружбу і любов, природу й творчість, та насамперед – як Богові вдається тримати людину за руку і як людина намагається не відпускати ту руку. В тривожний час, коли людина як ніколи відчуває потребу у вірі, що додає життю сенсу, роздуми про Бога і світ набувають нової актуальності. Інша річ, наскільки переконливо вдалося авторці справді сказати «про все».
З одного боку, це надто добра і щира книжка, щоб її критикувати. Її написано просто щоб послати промінь добра із незаплямованого реальними проблемами сонця, і вона не претендує на більше. Філософія вдячності, прощення, замилування повсякденними явищами природи і речами близька кожній людині на землі, адже все це робить нас щасливими. По прочитанню лишається приємне відчуття того, що в душі щось урівноважується, адже ніколи не зайве нагадати собі про вдячність і прощення.
Та чи відкриває ця збірка щось справді нове, невідоме для людини, яка бодай іноді перечитує Євангеліє й послання святого апостола Павла? Навряд. У багатьох моментах очевидність істин, які проповідує Богдана Матіяш, як-то кажуть, «зашкалює», бо не є її спостереженнями, а просто переповіданням Святого Письма з проекцією на власний досвід. Щирий, але дещо солодкавий і далекий від тих щоденних досвідів, яким властиве не тільки споглядання й роздумування, а й спілкування з людьми, побутові проблеми. Гармонійність цієї книжки і головний її посил у пошуках щастя сприймуть люди, в яких все в житті гаразд або налагоджується. Але для тих, хто не може дати ради проблемам приземленішим, міркування про Божий промисел, ангелів, рослин і таємницю Різдва лишаться просто красивими словами.
Тому ті, хто чекає від книжки відкриттів, неминуче розчаруються у збірці «Братик Біль, сестричка Радість», натомість вона припаде до душі любителям насолодитися чужими рефлексіми і віднайти в письменнику друга, якому хочеться зателефонувати, щоб поговорити про гармонію. Адже у пошуках позитиву й життєствердності можна пожертувати любов’ю до справді цікавої літератури з міцним сюжетом про непересічний досвід.

[ Згорнути рецензію ]

Автор рецензії: Наталка Малетич (джерело: Кана)

Книжка есеїстики Богдани Матіяш «Братик Біль, Сестричка радість» має цікаву історію, адже вміщує тексти, чимало з яких існували у формі авторського блогу впродовж 2010-2014 років на сайті «Літакцент». Тож усі, кого вони зворушували і змушували замислитись, тепер можуть перечитувати Богданині есеї вже в ошатній і аскетичній водночас збірці, яка вийшла друком у Видавництві Старого Лева.
Авторка пише так щиро, що відчуваєш, ніби розмовляєш із нею особисто, ніби саме з тобою вона ділиться своїми найглибшими переживаннями, найбільшою радістю, своїм відчуттям світу, емпатією до людей, любов’ю до ... [ Показати всю рецензію ] землі, де народилась і виросла, до друзів, яких сприймає як дар: «Дуже важливим є дар бути другом, мати друзів, вчитися їх любити й берегти».
Богдана Матіяш роздумує про ті речі, які завжди мали би бути найважливішими для нас. Про любов до людей і звірят, дружбу, віру, довіру, щирість, страх, усміх, радість, вдячність, смирення, доброту. Про потребу зосередитись у тиші – адже в ній можемо почути голос Бога. Богданині есеї тісно пов’язані з її поетичними книжками «Розмови з Богом» та «Твої улюблені пси та інші звірі», і з «Казками Різдва» – адже усі твори авторки проникнуті любов’ю до світу та його Творця.
«Братик Біль, Сестричка радість» – це книжка, яку читаєш помалу і вдумливо. І почуваєшся при цьому так спокійно й радісно, наче ідеш засніженою зимовою стежкою чи шелестким опалим листям і боїшся навіть подихом порушити гармонію і тишу довкола. Ці тексти не можна прочитати всі й відразу. На кожен есей потрібно , як мінімум, окремий вечір, тому що він продовжується і проростає у тобі, як зерно з євангельської притчі. Тому що ти так само повсякдень переживаєш радість від чийогось усміху, біль через зранену довіру, тому що теж любиш ступати босоніж по землі, траві й піску, сумуєш через кривди й жорстокість, які існують в світі, дивуєшся Диву Різдва. І відчуваєш, що є багато простих речей на щодень, яким можеш радіти і за які дякувати Творцю. І саме вони дарують повноту буття.

[ Згорнути рецензію ]

Автор рецензії: Жанна Куява (джерело: Слово Волині)

Про книжку есеїстки Богдани Матіяш «Братик Біль, Сестричка Радість»

Хтось каже, що перше враження є оманливим, хтось – що саме воно є найправдивішим. Чи так, чи інак, але другої можливості справити перше враження не випадає. Тому воно є найбільш пам’ятливим.

Вона тоді була саме такою – тихою, спокійною, приязною, доброю, самобутньою і невдаваною. А ще – ніби вода – чистою. Як і її проза. Богдана Матіяш, відома українська поетка, перекладач і редакторка, в котромусь зі своїх інтерв’ю зазначила, що хотіла би жити так, як пише про життя, думати про світ так, як описує свої до нього почуття. ... [ Показати всю рецензію ] Тоді, під час першої з нею зустрічі, стало очевидним – ця людина наскільки велика душею, що не соромиться захоплюватися найменшими принадами; водночас вона настільки глибока, що в найпростішому вбачає великі сенси й дари. Прочитавши збірку есеїстки Богдани Матіяш «Братик Біль, Сестричка Радість», переконуєшся – враження від першої зустрічі з нею правдиві: у те, що вона каже, хочеться закутатися, тим, що вона пише, хочеться напитися…

У цій книжці – півсотні коротких есеїв і тисячі світлих слів, їх відтінків, кольорів. І стільки ж добрих відчуттів. «Лагідність», «доброзичливість», «простота», «світло», «любляче», «тихо», «гарно», «ясно», «цінно», «чесно», «захват», «спокій», «вдячність», «дар», – ці слова є вживані найчастіше, вони – як зірки небо – роблять усю книжку напрочуд світлою. Бо вона – про світле. Навіть, коли дуже болить.

«Братик Біль, Сестричка Радість» – уже в самій назві закладено: ці такі різні стани насправді дуже близькі, рідні. Бо не почуваєш справжньої радості, не відаючи, що таке справжній біль. І ці стани необхідні. Бо «наші серця вибілюються саме болем». І ці почування корисні. «Бо коли навчишся переживати свій біль, вмітимеш бачити болі інших і бути до них чутливим». І за кожен із цих станів є привід для вдячності. Бо «всі найважливіші речі починаються з вдячності. З вдячності й любові».

Пишучи про дуже прості, навіть наївні, за словами самої авторки, щоденні досвіди, відчуття та стани, пов’язані з радістю й болем, Богдана Матіяш, ділячись ними найперше з друзями (присвятила книжку «друзям і братам – Василеві Герасим’юку, Славкові Грицаку і Тарасові Прохаську»), не соромиться відвертих зачудувань речами, що їх людина бачить щодня. Цим раз по раз підтверджує – відчуття довіри, радості, вдячності, смутку, страху, любові – є нічим іншим, як дарами. Як дарами є все те, що нас оточує. «Дар письма». І вміння «пам’ятати, що я нічого не зробила для того, аби це письмо заслужити».

«Дар – коли тобі довірено дбати про щось таке добре, як ці рослини». (Дерева). Бо «часом такими стаємо й ми – коли з нас, як листя на зиму, опадає багато зайвих речей, і тоді ми бачимо, які ми насправді є».

«Дар проживати своє земне життя в тілі».

«Дар бути другом, мати друзів, вчитися їх любити й берегти».

«Дар усміху». І при цьому бачити перед собою образи «святих, які знали, що треба бути веселим, щоби бути святим».

«Дар сліз. Бо вони вимивають із нас так багато зайвого, прочищають зір, і багато можемо побачити й усвідомити». «Бо в тих, хто плаче, серця є чутливими».

«Дар бачити себе». І «вибачати самим собі. Це важливо, щоб могти іти далі».

Дар «не боятися навіть після найтяжчих падінь вчитися бути добрими. Бо вже від самого цього вибору – від миті, коли обираємо добро, – залежить дуже багато речей, і вже з нього починається дуже багато світла, яке здатне освітити й змінити найбільшу прикрість, найтяжчий досвід, прогнати найдовшу ніч».

І «любов – це найбільший дар. Дар, а не пастка». Приміром, чи задумувалися ми, що можна любити домашніх тварин так, як це робить Богдана Матіяш, – уже за те, що вони пам’ятають людей, яких вона любила і яких уже немає»?..

Як дитина радіє найпростішій іграшці, так людина може радіти найменшому добру, найкоротшому досвіду. Всякому. Болісному й радісному. І за все, що є, може навчитися дякувати. Бо «найсправжніші речі починаються з вдячності».

Тому ця книжка для тих, хто може відчувати подібно. Або хоче навчитися любити, цінувати й зауважувати найпростіші речі, яких повен світ, щоби ними радіти так, як Богдана Матіяш. Вона належить до тих небагатьох письменників, хто пише, не орієнтуючись на стандарти й формати, а так, як їй велить внутрішній голос. І глибину, чистоту і чесність цього внутрішнього голосу не може не відчувати вдячний читач книжки «Братик Біль, Сестричка Радість».

Ще одна вельми важлива ознака прози Богдани Матіяш та й загалом її життєвої філософії. Вона вважає за дар – малість, себто вміння почуватися малим, комусь послужити, ні над ким не вивищуватись, не втрачаючи при цьому гідності. «Письменник – це людина менша і її завдання підставити комусь плече», – каже вона. Богдана навіть підписала книжку своїми іменем і прізвищем з малих літер – «богдана матіяш». Тим часом із великих – «Братик Біль, Сестричка Радість». Бо, як каже в оповіданні про убогість: «Не боюся ставати малою. Боюся цього не робити. Не боюся чогось не знати й не вміти, боюся знати й мати забагато».

А ще письменниця дуже хотіла б, аби серце її було «просте і щедре – як квітка яблуні. Бо квіти яблуні цвітуть і пахнуть для кожного – для найбагатших і найубогіших серцем». І якби ми пам’ятали, що в «усьому, що людина робить доброго, вона гарнішає». У цій книжці немає ідеалізування світу, але є довіра до нього й віра в те, що попри найбільший біль, який тільки буває в світі, завжди є час і нагода для радості.

Вдячного всім читання!

[ Згорнути рецензію ]

Автор рецензії: Христина Содомора (джерело: Читомо)

Такі книжки, як збірка есеїв Богдани Матіяш «Братик біль, сестричка радість», насправді важко чи радше неможливо критикувати – адже йдеться не лише про текст, інформацію, а про особу автора, його власні відчуття, інтимні переживанні, особисті досвіди.

Як (про стиль). Найперше, що гостро впадає у вічі – це стиль викладу. Незвичний стилістичний примітивізм висловлення думок. Прості речення, не ускладнені словами та зворотами, які здатна зрозуміти й маленька дитина. Проте такий спосіб вираження не усіма може сприйнятися. Мені, наприклад, іноді це навпаки ускладнювало засвоєння суті написаного. ... [ Показати всю рецензію ] Часто надто спрощені речення парадоксально стають складними. Ось до прикладу таке речення: «Спокій бути перед ними малим». Гадаю, зокрема тому, що до конкретних рефлексій вживаються загальні дієслова (статися, бути, є…), а також часте використання прислівників прийменникового походження у нетипових для них конструкціях (бути щасливо, тихо, лагідно… )

Що (про теми). Тематика коротких есеїв, а їх загалом 48, перебуває у площині загальних людських почуттів та станів, але розкриття її переходить у вузьку сферу особистого досвіду, власних переживань та особливих розумінь. Подеколи роздуми стають дуже глибокими, наче тонко та обережно намагаються торкнутися суті речей, не скаламутивши при цьому об’єктивної реальності. Але подеколи рефлексії видаються надто узагальненими та абстрактними. Зрештою, це все-таки залежить від синхронності читача із думками та досвідами автора. Якщо у читача відсутній емпіричний досвід щодо якоїсь теми чи речі, тоді це й видається загальним та чужим. В іншому випадку – читач може у таких загальних висловленнях знайти свої паралелі, тим самим перетворити це на власну конкретику.

есеях переважно роздуми про щоденні буденні найпростіші речі (дерева, рослини, зірки, небо, хмари, вода, пісок, листя, ходіння по землі, переживання пір року тощо), про звичайні стани людини (радість, смуток, сумнів, страх, довіра, любов, вдячність, мир), про реакції автора на довколишні зміни, про внутрішні відчуття; тобто про те, з чого взагалі складається людське життя і чим наповнюється – весь спектр переживань від болю до радості. Авторка не вигадує якихось надзвичайних та нереальних подій, не вдається до фантазій. Усе думання випливає із виняткової уважності, з прискіпливих спостережень, із вродженого вміння приглядатися та бачити особливе у звичайному – наче вмикати внутрішній мікроскоп, під котрим можна довго і детально розглядати речі, що тебе постійно оточують. Бачити важливе у щоденному, велике у маленькому.

Видається, що критикувати есеї Матіяш можливо радше щодо форми, не заторкуючи щоденниковості, а отже авторської інтимності змісту. Але це насправді складно розмежувати, бо особливість простоти форми витікає із простоти суті висловленого. Мабуть, для авторки ці речі настільки проникаються одне одним, що по-іншому писати неможливо. Так, згадуючи попередню книжку «Розмови з Богом», текст оголений до лише слів – відсутнє пунктуаційне та взагалі синтаксичне оформлення, – що підкреслює медитативність та плинність думки, її прагнення осягнути неосягнене, недосконалість роздумів про досконале трансцендентне тощо.

Про Бога. До речі, у «Братик біль, сестричка радість» тема Бога також проглядається – і з кожним наступним есеєм все чіткіше та голосніше звучить. Матіяш не прикривається Всесвітом, Космосом, Долею чи іншими дотичними поняттями, аби означити власний духовний досвід. Вона прямо говорить про Бога і до Бога. Вона майже у молитовній форму звертається до Всевишнього, просить Його про якісь внутрішні потреби, дякує за все-все-все, довіряється Йому та радіє із відчуття Його присутності.

Мабуть такі частини тексту будуть незрозумілими та не сприймуться тими, хто відносить себе до атеїстів чи агностиків, мабуть дехто критично перелистуватиме такі рядки. Але авторці не йдеться про загальний осуд чи критику, а про власне чисте «сумління яке воно є». А от тим, хто вважає себе християнином, будуть знайомими біографічні нотатки та цитати Івана Павла ІІ, Матері Терези, св. Франциска із Асижу та інших відомих постатей Церкви.

Голосне думання. Іноді під час читання виникало відчуття, що авторка говорить сама зі собою, але говорить спокійно та майже нечутно, пошепки, аби почули лише ті, хто зрозуміє, кому це потрібно. Можливо це якась специфічна манера сповіді – але з розрахунку на максимальну духовну спорідненість зі сповідником, на найтоншу близькість із читачем, котрий наче підслуховує її щирі та відверті монологи. І саме через їхню справжність та невимушеність не виникає потреби у «клявзурі», у закритті від стороннього вуха, у втечі від чужого ока. Зрештою, на початках тексти й не задумувалися як майбутня книжка, а просто писалися під настрій та внутрішній ритм авторки.

Як хто. Вже після перших рядків хочеться порівнювати стиль викладу думок до Прохаськової манери писання. Тарас теж часто вдається до так званої побутової філософії, нотуючи всі порухи думки, котра не може оминути тієї всієї розмаїтості барв навколо, не відпускає безконтрольно власних спостережень та не розбурхує спокою медитації.

І не виключено, що Прохасько таки міг повпливати на Матіяш, адже авторка й сама в одному з есеїв зізнається, що належить до відданих шанувальників його творчості. Але все-таки я би обережно вдавалася до таких порівнянь. Оскільки кожен із цих письменників відрізняється чітким оригінальним стилем, через котрий власне й проходить матеріалізація особистого роздумування над спогляданням світу довкола.

Для кого. Книжка розрахована на дорослого вдумливого читача, котрий не дозволить собі сприйняти текст як збірку банальностей та примітивних досвідів. Адже саме в простоті розповідей/роздумів криється омана байдужого та холодного прочитування есеїв. Ось як сама авторка пише про своє письмо: «Примітивне письмо. Дуже просте, наївне і справжнє. Часом думаю, що знаю таке, і тоді дуже тішуся, що воно таки є». Ключовим словом тут є «справжнє». Впевнена, що збірка есеїв «Братик біль, сестричка радість» знайде свого читача (хоча мені здається, що це все-таки будуть читачки).

Додам, що «Видавництво Старого Лева», котре опублікувало цю книжку, цим дебютом сподівається на «початок нової сторінки інтимно-філософської дорослої розмови про звичайні прості і глибокі речі», у чому можна побажати їм успіху та натхнення.

читати:

Мрійникам та романтичним особам
Тим, хто вірить у Бога
Шанувальникам простих необтяжливих майже філософських роздумувань про життя
Любителям читати книжку з будь-якої сторінки

не читати:

У хаосі внутрішньому та зовнішньому
Прагматикам та матеріалістам
Тим, хто шукає у тексті пригод та динаміки
Тим, хто не любить екзистенціалізму, метафізики та пошуків сенсу життя у книжках
Кому неодмінно потрібен сюжет

[ Згорнути рецензію ]

Автор рецензії: Ганна Улюра (джерело: Збруч)

Нас були чемно попередили: метафізика померла. «Сьогодні світ простіший. Треба брати просту річ як складну, або будь-яку річ як просту». Так Шкловський писав. Ще у простому і дедалі простішому 1932 році. А вже нині осягнути буття і світ (якщо таке старожитнє бажання виникне) можна майже виключно через всебічний опис якогось випадку, дрібнички, ба, чуттєвого відчуття. Розказати, яким є Бог на дотик, запах і смак. Наївно? – Так. А наївне ніколи не є простим.

«Братик Біль, Сестричка Радість» – збірник малої прози: він складається з майже п’яти десятків образків, замальовок, есе. Теми, про які міркує ... [ Показати всю рецензію ] Богдана Матіяш – найрізноманітніші. Але книжка при тому – гомогенна, цільна, навіть монотонна. Тут важить авторська інтонація: голос, який ми чуємо, звучить зворушливо і врівноважено водночас, він не вмовляє, а навіює. Щодо подібних «сугестивних практик» тема висловлювання поступається способу налагодити контакт з читачем.

Є тут тексти про бентежну довіру звірів до людини, яка мала б бути навзаєм: «До всього, що живе, можна було би навчитися говорити». І про те, які наслідки матиме відчуття впевненості у літературі: «Не хочу, аби з’явилося відчуття, ніби все, що пишу, залежить від мене і мені належить». Про те, як живуть дерева – нікуди не кваплячись: «Дивно, що один стовбур тримає цілу велику-велику крону». Про те, що коли ми спричиняємо один одному кривду, ми воднораз вчимося бути добрими. Про любові: «Я впізнаю тих, хто каже: Нікіфор, св. Франциск із Асижу, Селінджер, Грабал, Прохасько». Про сміх, який супроводжує біль, адже обидва існують виключно як розділені почуття: «Думаю про багатьох святих, які знали, що треба бути веселим, щоби бути святим». Про привілеї ночі: «Не говоримо, а отже, не скажемо нічого зайвого; засинаємо, і поки спатимемо, нікого нічим не скривдимо». Про людське тіло, що наділене владою змішувати і зміщувати приватне і спільне: «Між цими двома інтимностями, народженням і смертю, в яких наше тіло цілковито довірено іншим»… Цікаві розповіді. Питання: з ким ведеться ця розмова?

Порівнювати нову книжку Матіяш із «розмовами з Богом» читач приречений – катехитичне знання тут так само перевіряється і перетрактовується доступністю відчуття; інтимна інтонація (само)повторів так само творить певний «режим» довіри і сповідальності; щоденність, побут, тривіальність так само стають способами пережити містичний досвід. На «Братику…», насправді, не завадило б застереження: «Не сприймати як автокоментар».

Нова книжка ж бо розходиться з давнішньою у головному: все безсумнівне для авторки «розмов з Богом» тут стає проблемою. Насамперед, ідеться про трансцендентне, яке протистоїть досвіду. Бог тобі помиє посуд, якщо конче треба – упевнена поетка. Як було б гарно (це, до речі, улюблене слово «Братика…»), якщо твій внутрішній ресурс дозволив би привабити людину, яка при нагоді допоможе тобі вимити той злощасний посуд – міркує есеїстка. Начебто не дуже оптимістична картина вимальовується. Повсякчасне «як?», на котрому будується розповідь у «Братику…», свідчить про те, що «хто?» з «розмов з Богом» просто зникло («як?» – це завжди наслідок відсутності «хто?»). Отже, Бога поруч уявити легше, аніж людину?.. Насправді ж різниця між «як?» і «хто?» для Матіяш – це різниця технічна. Те, що героїні її віршів було доступно безпосередньо і просто, у прозі вимагає розгорнутої системи спеціальних операцій – метафоричних, таких як наїв; інтелектуальних, таких як спрощення смислів; і навіть магічних.

У таких-от пропонованих обставинах Матіяш пише свої досліди – позначає етапи і моменти переживання безпосереднього досвіду: прийшла весна, прочитана книжка, сховане у шарф обличчя, відчуте на дотик дерево, люди поруч, тиша... До якогось казусу – краще природно ритмізованого – оповідачка звертатиметься знову і знову: позначить безпосередні відчуття і почуття, з ним пов’язані, «передбачить» наслідки і «ствердить» передумови, створить альтернативну версію подій.

Одна замальовка до прикладу – «Зима». Зимових нарисів, до речі, у книжці кілька; за ними стає зрозуміло, що «Братик…» писався щонайменш три-чотири роки. Отже. Приходить зима – як би довго на неї не чекали, все одно раптово: ритмам і циклам підкорюватися ще важче, аніж чинити їм супротив. Зима – не просто раптове пониження температур. Зима – це майже ґвалтовне відчуття власної беззахисності. І зимові думки у есе Матіяш – такі саме боязкі і відкриті: опрощення смислів є природним актом, як і втрата деревами листя чи чіткість слідів на снігу. Ця аналогія, навіть апологія простоти – очевидна і по своєму елегантна. От тільки холодна зима – ці прогнозовані, але завжди різки переміни, – фіксує у світі Матіяш редукцію не лише смислу, а й відчуття, і навіть той момент, коли відчуття переходить у почуття; і що важливіше – коли не переходить: «Добре би й нам вміти так бути, ніби на нас не дивляться жодні очі, а водночас ніби нас бачить увесь світ». Природний цикл, в якому єдине, чим може керуватися людина – це переживання власної конечності, втілюється для авторки у постаті художника-примітивіста Никифора Дворняка і через його «солярні» роботи сягає думки про Різдво – таке собі свято початку. Творення стає тут малою подією, схожою на тілесне чуття зимового холоду. А звести Великі Цикли до переживання Малих Подій (зокрема, таких як картини чи письмо) – найлегший спосіб у світі Матіяш зберегти себе: «Навіть якщо зима буде холодною, ніщо не боронить їй бути людяною». Здрібніння, про яке ідеться не лише у «Зимі», а й у всіх творах «Братика…» – водночас є і джерелом небезпеки для людини, яка рефлектує, і порятунком для людини, яка відчуває.

Глобальні ритми, цикли і пов’язана з ними редукція відчуттів і смислів своєрідно відбиваються у ще одній важливій для «Братика…» категорії – прозорість. «Прозорість» тут складним чином співвідноситься з «пустотою». Скажімо, у замальовці «Вода» героїня-оповідачка помічає, як сильно їй хочеться останнім часом пити. Потреба води є болісною і вимагає нагально вдовольнити себе. Без води їй пересихає в роті (невипадково вже у перших реченнях з’являється ця «тілесна» пустота), зупиняється дихання і завмирає думка (і виринає слідом за «тілесною» порожнечею метафорична та екзистенційна). От тільки спраги у звичайному розумінні тут немає. Вода їй потрібна не в якомусь утилітарному смислі, а цілком у магічному: «Так довірливо хочеться схилити голову на руки і попросити, щоб усі води вод були чистими. А тоді відступитися. Просто відступитися. У такому великому світлі й великій вдячності відійти». Все навколо є прозорим і чистим – такий собі Абсолют, утопія простого світу Матіяш. Прозорість так само допомагає побачити, як і позбавляє сам акт бачення сенсу. Прозорість води у «Братику…» – знак і символ на позначення прозорості людських стосунків, в яких би Я співвідносилося (спонтанно, але щільно) зі «зрозумілими» Іншими. От тільки чим більшою є така прозорість, тим більшу темряву вона означує. Героїня «Води» згадує солодкі води і відразу людей, які поруч були і яких уже поруч немає. Ні, це не «ефект мадленки»: тут не пам'ять запускається; тут зникає той, хто мусить пам’ятати. Пережити біль у світі Матіяш – не просто звільнитися від болю і стати прозорим; це значить припинити відчувати, стати ніким.

Як наслідок, «Братик…» – спроба навіть не описати випадок, а писати його. Важливо: всі зусилля спостережливої героїні скеровані на логічні структури світу, їй цікаве буття як таке (чим би воно не було), а не аналіз смислу слів. Зрештою, навіть письмо для Матіяш – це конкретне тілесне відчуття: «Щоб назавжди зберігалась ця непевність, це легеньке тремтіння, відчуття себе дуже малим, тільки знаряддям, котре знає, як мало його заслуги в письмі».

Попри все це, «Братик…» не перетворюється на проповідь. За рахунок чого? Передусім, тут присутня людина, яка намагається щось зрозуміти. Вона говорить про знання, а не про переконання; а між ними тут така само різниця, як між «правдою» та «істиною». Дізнатися, як є насправді, якщо навіть цього «насправді» може і не бути – от що важить для світу Матіяш. «Я не знаю» поруч із «я вірю» – це найуживаніша конструкція «Братика…». Навіть розуміння любові (а вони у авторки з вірою неподільні) приходить через усвідомлення меж знання: «Не так давно усвідомила, що про речі, які найдужче люблю, не можу знати багато». У такому світі, певно, можна навчитися говорити до риб.

Світ «Братика…» – екстраординарний та емпіричний водночас. Тут можна побачити страх і відчути на смак красу. І таке поєднання дивного і повсякчас даного є непростим, але дієвим способом відокремити Я від обставин конкретного соціального, культурного, історичного, тощо часу. Світ Матіяш завжди можна обґрунтувати, осягнути: присутність, а не значення, є тут абсолютною цінністю. Існуюче саме тому тут існує, що має підстави для свого існування. Метафізика як перспектива тут насправді померла. Народилась натомість мала прозора перелякана зачудована німа нерозумна людина.

Про що ж книжка Матіяш? – Про очевидність.

А ще можна піти слідом за авторським підказками: «Примітивне письмо. Дуже просте, наївне і справжнє. Часом думаю, що знаю таке, і тоді дуже тішуся, що воно таки є», і не помилитися маршрутом. Якось дуже легко цю книжку назвати (і влучно були назвали отож) дитячою: не в сенсі адресовану малолітньому читачу, а простодушною та інфантильною і в обох цих якостях – чесною.

[ Згорнути рецензію ]

Автор рецензії: Наталія Білецька (джерело: Сайт Видавництва Старого Лева)

«Братик Біль, Сестричка Радість» - книжка, яка комусь може здатися щоденником чи вкрай відвертою сповіддю, комусь нагадати молитовник, на інших нагнати тугу, комусь же вдатись монотонною, а ще когось підштовхнути до власного одкровення. Есе Богдани Матіяш різні, як і враження від них. Але ж як можна оцінити есеїстику? Це ж збірка чужих мрій, вражень, почуттів, емоцій… Це думки, глибокі й поверхневі, і приналежні лише автору, що іноді можуть бути подібними чи вдалими ще комусь. Можна лише супроводити ці думки своїми, і не більше, але не оцінити.

Сама книга градаційна – іноді різка, аж занадто, ... [ Показати всю рецензію ] іноді плавна. Любов, радість, лагідність, біль, краса, страх, холод, зрада, мрії…, - все це перемішалося у збірці, нагадуючи безперервний потік свідомості, подекуди впорядкований чи ні. Тут думка розростається у тисячі знаків. Але водночас все утворює одне велике ціле, таке, без чого не може жоден. Всі ці есе пов’язані між собою, подекуди одне і те ж проскакує у кількох частинах, утворюючи систему перехресних відсилань (що може здатися монотонним).

З «Часто думаю…» - починається чимало уривків книги. Тут думки про надзвичайно серйозне і важливе, а також про щоденне, банальне і геть дрібне; про пережите і те, що лише трапиться; про людей, тварин, рослин, явища, речі; матеріальне і абстрактне… І ось оці думки формуються у кілька постулатів життя, ймовірно, важливих для авторки: любов, віра, пробачення, подяка, довіра. Останнє взагалі характеризує всю книгу. Бо ж як часто ви відриває свою душу близьким, і, тим паче, незнайомцям? А Богдана Матіяш довірилась усім, хто не полінується взяти цю книгу-душу до рук.

Опираючись на назву, мабуть таки Сестричка Радість Старша, її тут більше, набагато більше, ніж Братика Болю. Впадає у вічі й те, що книга наповнена Богом. Навіть не стільки ним, скільки вірою в нього та подякою за все, що маємо і матимемо. Багато і роздумів про смерть, людей, що їх вже не стало і те, як не стане когось (чи радше про те, що буде з іншими, коли їх не стане).

А ще цікавою є сама мова текстів: якась така чесна, розмовна, колоритна і щира, не заморочена безліччю правил та законів сучасної української літератури, що явно б зіпсувало всю експресію. Те живе письмо створює враження реальної розмови, а не читання.

Наприкінці, в останньому есе «Лексикон», авторка перелічує речі, які роблять її щасливою: Пісок – небо – вітер – вода – гори – звірі – птахи – радість – усміхи – ангели – жолуді на землі… Гадаю, що книга «Братик Біль, Сестричка Радість» може зайняти у цьому переліку своє заслужене місце.

[ Згорнути рецензію ]