Братик Біль, Сестричка Радість.

04.06.2015

Книжка коротких есеїв Богдани Матіяш про дерева, зиму, ніч, воду, землю, ліс і любов, біль, довіру, страх, вдячність, радість наче складає приватний лексикон авторки (у чому вона зізнається в останньому однойменному есеї), яка прагне назвати, озвучити улюблені речі, поняття і стани.

Це книжка про світогляд. Світогляд релігійний, що є сприйняттям світу упокореної й умиротвореної свідомости, яка осягнула власне місце у світобудові. Це місце не в центрі. Навпаки, воно мале і скромне, а водночас вписане у гармонійну картину світу, адже це місце стояння-перед-Богом: «Гарно бути перед Його очима. Гарно бути перед Ним дітьми, які не знають лукавства <…>. Бо насправді, стаючи дитиною перед Богом, стаєш меншим від себе самого, яким ти був досі».

Доростаючи до цього місця, свідомість втрачає претензії до світу, а зосереджується на власних недоліках та убогості: «Цю книжку можна назвати книжкою про убогість <…>. … про мою внутрішню убогість. Убогість серця, убогість думок, убогість кожного кроку, убогість, яку бачу в собі всередині й не вмію її виправити». У сучасному світі таке зізнання виглядає ледь не самовбивством. Водночас саме така доглибна, гранична щирість, відсутність страху в розкритті найпотаємніших внутрішніх переживань робить авторську манеру Богдани Матіяш неповторною. Cучасному світові вона відповідає ось що: «Нас розхитують, відвертають нашу увагу від доброго й справжнього. <…> Але не даймося. Є весна, і в ній стільки краси, миру й радості, і вони мусять нам допомогти».

Уся книжка є спробою нагадати читачеві про оте «добре і справжнє», повернути цінність звичайним речам, пробудити вдячність за те, що ці речі маємо: маємо літо і зиму, друзів і тих, хто нас відкидає, маємо радість і біль, які «дуже поруч». І саме радість, яка проростає з болю, — це «особлива радість із радостей», а біль цінний тим, що «коли навчишся переживати свій біль, вмітимеш бачити болі інших і бути до них чутливим». Маємо бути вдячні не лише за те, що маємо, а й за те, чого в нас немає, чого нам не дано, а також за наші невдачі: «Зрештою, через наші невміння нас не раз бережено від чогось недоброго або зайвого, і аж згодом можемо це оцінити і просто подякувати».

Із таким світоглядом нічого не страшно: не страшно втратити дар письма, бо ж це просто дар, який можуть забрати так само, як і дали — незаслужено; не страшно любити, адже любов — це «дар, а не пастка». Не страшно бути беззахисним перед тими, кого любиш і кому довіряєш. Не страшно довіряти світові, який може зранити, бо саме довіра — це шлях до щастя: «Для щастя, зрештою, досить просто бути малим і слухняним. Дозволити Богові, щоб Він вів тебе так, як сам хотів би, щоб ти йшов».

Є читачі, яким складно перебувати з таким письмом у стосунках — саме через світоглядні розбіжності. Водночас чимало й інших, для яких книжки Богдани Матіяш — це рідна домівка, затишна і безпечна, де можна віднайти прихисток і заспокоєння, на кого вони справляють безсумнівний терапевтичний ефект. Можна відвернутися від дитинного, програмово наївного, мінімалістичного і беззахисно-щирого її писання або ж довіритися йому, щоб разом пережити стани світлої радости, вдячности і щастя, «щоб уже тут і тепер разом відчути, як красиво і просто починається Рай».