Тимур Литовченко, Олена Литовченко : Забути неможливо зберегти : Рецензії в пресі.

Автор рецензії: Людмила (джерело: Yakaboo)

Читала книгу... Любовных сцен нет, написана в стиле Чингиза Абдуллаева. Интересна, прочтите и задумайтесь!

Автор рецензії: Li.Li.T (джерело: Knugoman)

А я удивлена, что мне понравилось. Да, понимаю, сейчас меня все начнут ругать: такой низкий ширпотреб, массовое варево для народа, посредственный детектив — и мне понравилось. Однако — не спешите с обвинениями. Всё на самом деле очень просто.

Из плюсов: хорошо показана наша ситуация в стране. От милиции и журналистов ничего хорошего ждать не приходится, это и сейчас есть. Ощущение пустоты и безысходности, нечеловеческие преступления, продажная милиция, торговля людьми… Показана сущность всего нашего общества: никто не пошевелится, пока личные интересы затронуты не будут!

По минусам: разборка ... [ Показати всю рецензію ] с «авторитетами» уж явно напоминает больше девяностые, то есть не совсем совпадает с описываемым периодом. Преступления, за которые «мушкетеры» наказывают, должны быть более бесчеловечные, а тут слишком как-то все мелко и лично.

А дальше будет суд... точнее самосуд. А финал: всего ждала, но не такой трагической развязки.

Эта книга о том, как не должно быть!

[ Згорнути рецензію ]

Автор рецензії: Ольга Герасим'юк (джерело: BBC Україна)

Тимур і Олена Литовченки. Забути неможливо зберегти. - Харків: Фоліо, 2014.

Як говорить анотація, "Забути неможливо зберегти" - це дебют творчої пари Литовченків у жанрі трилера. Трилер про журналіста та його небезпечне життя. Добре свого часу це зумів зробити Стіг Ларссон, і, здається мені, ніхто потім ще не брався після нього за таку справу. Тому з інтересом відкрила книжку.

Напевне, панові Ларссону допомагав талант, а також те, що він сам був до останнього дня журналістом, не писав віршів, не подавався на конкурси, не відволікався більше ні на що, крім журналістики, і світ, який він описує, ... [ Показати всю рецензію ] був йому добре знайомим.

Тандем Литовченків, щиро й із жалем кажучи, змучив читанням з першої сторінки, бо одразу стало ясно, що книжка пише про щось несправжнє. Може, мені заважає те, що я журналіст - он лікарі, наприклад, страшенно плюються, коли дивляться який-небудь навіть дуже розкручений серіал про лікарів. Бо вважають, що це пародія. Щось подібне здалося й мені.

Незрозумілий час, в якому все це відбувається, - бо дуже не схоже на сьогодні, де все вже не так, якісь старі фільми й інформація про них і акторів, котрою ні сіло ні впало засіває твій мозок наш хвацький герой, якесь несправжнє розслідування, якісь бандити з просто неможливими, чомусь мушкетерськими, "поганялами", якась мова не дуже професійної районної газети…

Єдине, що, можливо, правда, - те, що закони журналістики написані кров'ю тих, хто їх порушував. Втім, це ще треба яскраво довести. А також - це ще не вся правда.

І все ж я вдячна авторам за спробу. Тему вони побачили та чесно хотіли сказати саме те, що я як читач все ж винесла - за журналістську професію інколи платять завищену ціну, приблизно в одне життя.

Причини ж бувають дуже різні. Про це можна писати й писати.

[ Згорнути рецензію ]

Автор рецензії: Олександр Болібрух (джерело: BBC Україна)

Тимур і Олена Литовченки. Забути неможливо зберегти. - Харків: Фоліо, 2014.

Пам'ятаю, як я у шкільні роки ненавидів уроки літератури. Бідолашній вчительці доводилося ледь не обценьками витягати з мене твори. Зате зараз, прочитавши статтю або книгу, іноді хочеться висловитися... Але хто мене слухатиме? Хіба що вірний мопс... Аж бачу - конкурс рецензій! Чому б не взяти участь...

Отже, почали.

Конкурсний роман "Забути неможливо зберегти" придбав на Петрівці. Маленька така книжечка, тонка, у м'якій обкладинці. На малюнку виглядає більш солідно.

Обкладинка інтригує: флешка, кров... Я налаштувався ... [ Показати всю рецензію ] на крутий динамічний сюжет з біганиною, стріляниною, з закрученою інтригою. Тим більше, що жанр книги визначений як трилер. Сюжет починається з досить яскравого епізоду-пастки: створюється враження, що злодії-менти скидають героя із даху, хоча насправді це станеться тільки наприкінці останньої глави...

Але справа зроблена: читач заінтригований. Далі роман читається легко та швидко. От тільки на трилер він ну зовсім не схожий! Тут немає очікуваних яскравих подій, перестрілок, переслідувань, любовних сцен і ліричних відступів. Тому нема рації порівнювати роман "Забути неможливо зберегти" з іншими творами цього жанру: по "крутості" сюжетних ходів й іншим типовим ознакам він однозначно програє.

Трилер - це взагалі-то твір легкого жанру: почитав, нерви полоскотав. Приємно відпочив і забув. Але не схоже, щоб цим своїм романом авторський дует Литовченків взагалі давав читачам розслабитися - вони навпаки змушують замислитися про сучасне суспільство, що в авторській інтерпретації видається збіговиськом індивідуумів, кожен із яких живе у своєму вигаданому світі, за власними законами й поняттям. Люди ці, здавалося б, звичайнісінькі, з маленькими, абсолютно досяжними цілями у житті, хтось їх любить чи навіть шанує. Але всі вони вкупі роблять огидні вчинки, поступово втрачаючи людську сутність, виправдовуючи власну брутальність високими цілями.

...Ось вербувальниця: вона продає безробітних дівчат у сексуальне рабство. А виручені гроші йдуть на навчання красуні-донечки в престижній Академії мистецтв. Здавалося б, мета прекрасна - бути найкращою матір'ю для своєї дочки. Але чи це так?! А чи замислилася вербувальниця, що й її дочка може колись втрапити в подібну ситуацію? Звичайно ж ні! Отак і живе ця жінка у своєму світі-"мушлі", де немає місця моралі, отак щодня калічить чиєсь життя й зовсім не відчуває каяття...

...Наступний персонаж - спортсмен. Зірок з неба не хапає, але амбіції зашкалюють. Хоче жити заможно і красиво. Щоб мати додатковий заробіток, промишляє перевезенням наркотиків. Він уже став злочинцем, хоча ще не відчуває себе таким: ніхто ж не примушує наркомана приймати наркоту, зате в індивідуальному світі кур'єр почувається успішним бізнесменом. Тому коли виникає проблема з поїздками на змагання, він не замислюючись калічить більш успішного товариша по команді...

...Талановитий вчений з головою поринув у роботу над дисертацією, тому не зважає на страждання коханої від браку уваги зі свого боку. Він теж замкнувся у своїй "мушлі", прикрившись роботою, а кохана тим часом згасає в сусідній "мушлі", підсівши на наркотики. Підсумок жахливий - смерть коханої. А хто ж винен у ситуації?! Зрозуміло, аж ніяк не збайдужілий вчений, а злий наркодилер...

Безумовно, перелічені вище злі персонажі (вербувальниця, наркокур'єр, наркодилер) провокують людські трагедії. Але ж їхні жертви, які не загинули, живуть надалі з однією думкою - помститися кривдникам. Для цих людей вже перестають існувати закони суспільства, вони також зачиняються у світі власних ілюзій, призначають себе на ролі шляхетних месників ("мушкетерів"). У їхньому розумінні месники творять благу справу, хоча насправді стають такими ж злочинцями, як і їхні майбутні жертви. Помсту вони здійснюють витончено, залучаючи для цього все нових персонажів - безликих виконавців, для яких дзвінка монета вартує більше, ніж людське життя. Тож і хто гірший?! І чи варто боротися з кривдниками у такий спосіб? Може, у всьому винна система, що створює механізми легких заробітків... але саме системою "мушкетери" чомусь не займаються! У суспільстві просто розгортається ланцюгова реакція зла: відносно мала несправедливість переростає у велике зло, що трансформується у величезне лихо. Яке немовби смертоносне цунамі зметає тих, хто начебто із благими намірами кидав камінці в море, не очікуючи ніяких хвиль у відповідь...

Отже, про шляхетність не йдеться. По суті, месники теж перетворюються на злочинців, які керуються мотивами кревної помсти.

Тепер нарешті про головного героя роману - журналіста Олега. Фігура, якщо розібратися, досить специфічна. За освітою - кінорежисер, але у професії він не відбувся. Здається, причина невдач Олега криється в його безталанні: по ходу сюжету видно, як він буквально мислить кінообразами - проте винятково чужими, а не своїми! Немає в людини творчої жилки... Потерпівши фіаско у здійсненні своїх режисерських амбіцій, він перекваліфікувався в журналіста. Щоправда, і у цій царині виглядає доволі посередньо. Та й з логікою має проблеми: адже мав би допетрати, що ексклюзивні статті про чужі злочини вилізуть боком... Але - не второпав через те, що знов-таки замкнувся у власному світі марнославства! У підсумку ж загинув, як і решта: бо зло притягує зло - от і з'явилися насамкінець "перевертні в погонах", які всіх знищили...

У своєму творі дует Литовченків оголив соціальну сутність нашого суспільства. Більшість наших людей справді позамикалися у своїх затишних "мушлях", де встановили власні закони, незважаючи на суспільну потребу. Прочитавши роман "Забути неможливо зберегти", я замислився саме над цим і хотів би підкреслити соціальну значущість твору.

Хочете перевірити, чи живете ви (особисто ви!!!) у такій от затишній "мушлі"?! Зробити це нескладно. Загляньте в Інтернет, подивіться телевізор, почитайте газети: щодня у світі відбуваються війни, стаються катастрофи та й просто нещасні випадки. Дедалі частіше одержуємо страшні повідомлення про десятки або сотні поранених, загиблих, померлих, потерпілих, про осиротілих дітей і безпомічних старих. Чим є для вас ці цифри - чимсь справді жахливим або... простою статистикою?! Якщо перше - ви ще не безнадійні. Якщо ж друге... Тоді вітаю: ви успішно замкнулися в затишній "мушлі". Але тоді ви ж (саме ви!!!) і розганяєте чергову ланцюгову реакцію зла - тільки вже не у книзі, а в реальності.

Оскільки автори роману "Забути неможливо зберегти" художніми засобами показали таке суспільство, змусили замислитися над цим - залишається подякувати їм. Адже якщо хоч хтось замислився - отже, ще не пізно...

[ Згорнути рецензію ]

Автор рецензії: Марія Попова (джерело: BBC Україна)

Тимур і Олена Литовченки. Забути неможливо зберегти. - Харків: Фоліо, 2014.

Вирішила взяти участь у конкурсі рецензій та заразом поділитися своєю думкою про книжку "Забути неможливо зберегти" Тимура й Олени Литовченків. Книжку дала мені почитати подруга, шанувальниця флtшмобів "Думай по-українськи".

Отже, початок книги цікавий, завжди хотілося знати, як живе звичайний журналіст. Навіть клоун-політик чимсь нагадує деяких наших діячів. А от далі починається повна маячня - вибачте, звичайно, але така моя думка.

Ще Булгаков говорив: "Ніколи не розмовляйте з незнайомцями", і таки був правий! ... [ Показати всю рецензію ] Як можна вислуховувати марення трьох незнайомих людей із практично невиліковним синдромом бога?! Якби горе-журналіст хоч трохи розумівся на психології з криміналістикою, то знав би основні симптоми: при абсолютній впевненості у власній правоті й завищеній самооцінці хворий вважає, що на нього покладена нібито особлива місія, що він усе знає достеменно...

Плюс, звичайно, залучення на свій бік преси, яка б висвітлювала діяльність таємного угрупування з немудрящою назвою "мушкетери"! Будь-який криміналіст знає, що преса підігріває амбіції душевнохворого. У серіалі "Криміналісти. Мислити як злочинець" це дуже добре показано, але суть не в цьому.

Думки, як відомо, матеріальні, тому в романі здійснюється ціла низка вбивств. Спочатку прибирають вербувальницю дівчат. Абсолютно марне вбивство, на мій погляд! Адже "мушкетери" ліквідували, по суті, пішака. Якщо вже мати на меті очищення суспільства, то варто серйозніше братися за справу і знищувати хоча б, умовно кажучи, "менеджера середньої ланки".

Крім того, про невпізнанність "д’Артаньян": ну, зовнішність і колір очей змінити можна, а от що з відбитками пальців (на паспорті, пакеті)? Будь-який господар борделя тощо обов’язково перевірив би по базі даних, такі люди підстав не вибачають.

Далі, метод вербування дівчат описаний не дуже професійно: припустимо, в 90-ті таке було можливо, але зараз?.. Хто стане зустрічатися з посередницею щодо роботи за кордоном на вулиці? Як мінімум, в офісі, який автори могли б описати.

Далі, віддавати закордонний паспорт і долари невідомо кому, без чеків і розписок - ще більша маячня в сучасному суспільстві. Зараз так не роблять. Можуть замість робочої візи туристичну відкрити, це так. Найчастіше наші дівчата за кордоном самі довіряються не тим людям, дають паспорт незрозуміло кому, а потім не одержують його зовсім або одержують назад без візи, що знову ж є порушенням. Але краще одержати штраф і депорт із країни, ніж жити в тих умовах...

Ах так, ледь не забула: автори описують "мадам", як гарну вербувальницю, а вона прямо говорить: "Немає за що, дурепко". Це нелогічно, адже після такої фрази всіх клієнток розгубити можна!

Далі йдуть ще дві безглузді смерті пішаків. І геніальна фраза друзів (цитую): "Зрозумійте ж, ми - чистильники суспільства! Ми аж ніяк не збираємося приховувати нашу роботу від людей". За такими клієнтами плачуть відразу дві інстанції: відділок міліції й палата в психлікарні ім. Павлова.

Незрозуміло, на що орієнтуються четверо душевнохворих, але, очевидно, на період ремісії вони вирішують відправиться в гори, щоб "очиститися". Гаразд, коментарі зайві! Хоча журналіст - повний моральний виродок, якщо до того моменту ще не пішов у міліцію, знаючи про вчинені злочини!

Ну, і розплата за незаконні дії зазвичай неминуча: гинуть усі - і "мушкетери", і журналіст. Одним із найбільш розсудливих виявився батько Вікторії, міліціонер-відставник. Мої симпатії були на його боці, коли дочитувала.

Натомість найбільш огидним виглядав Ариаміс-Мжичик, коли говорив про те, що помешкання наркомана змінюється (зникають продані речі тощо). Мені особисто цікаво, до якої категорії він відніс хвору матір Вікторії: до меблів, до інтер’єра?.. Чим він кращий від своєї жертви - наркомана, якщо живе з коханою дівчиною "цивільним шлюбом"? Боягуз, не більше. Дисертація та всі інші причини його зайнятості - непереконливі відмазки.

До речі, батько Вікторії ще надто лояльний до нього. У цьому зв’язку згадала подружку, у якої тато - військовик у відставці. Отже, хлопець запросив її ввечері в кіно, а батько запустив у цього кавалера набоєм, сказавши, що після 23:00 вони літають набагато швидше. І той не тільки вчасно привів додому його улюблену доню, але й одружився з нею за кілька місяців! От що таке військовий стиль мислення й улюблена дочка...

Що ж до загибелі журналіста, то все вірно: не варто совати носа в ті справи, які тобі не по зубах.

Але далі починаються міркування щодо стану справ у сферах, які "мушкетери" намагалися впорядкувати. Звісно, хочеться вірити, що все складеться добре: що і підпільні борделі прикриють, і наркоманію здолають. Наші дурепки припинять шукати щастя за кордоном і спробують влаштувати тутешнє життя. Адже вдома, як відомо, і стіни допомагають! А поки маємо, що маємо...

Мораль така: байдужим бути не можна, інакше сам рано чи пізно станеш жертвою власних ілюзій. Будувати відносини потрібно законно, в жодному разі не займаючись самосудом.

[ Згорнути рецензію ]

Автор рецензії: Андрій Кокотюха (джерело: Буквоїд)

Тимур і Олена Литовченки. Забути неможливо зберегти. - Харків, Фоліо, 2014. – 216 с.

Анотація свідчить, що творче подружжя Литовченків, котре раніше в тандемі створювало історичні романи, а ще раніше, окремо один від одного – фантастичні та любовні твори, вирішило спробувати себе в, цитата, «ще одному популярному жанрі сучасної української літератури – трилері».

В авторів не вийшло. Точніше, вийшло погано. Тішить, що могло бути дуже погано, але то вже «справа смаку та досвіду» (С. Жадан). Спробую глянути на проблему під іншим кутом зору, ніж невдячний смаковий, а отже – суб’єктивний.

Насамперед ... [ Показати всю рецензію ] – сюжет, із яким насправді все могло б скластися досить добре. Журналіст Олег Нежданий (це творче псевдо героя) є настільки популярним і взагалі крутим, що саме його обрали четверо підозрілих типів у якості сповідника й водночас – ретранслятора своєї злочинної діяльності. Громадяни, котрі обрали собі прізвиська Атос, Портос, Араміс і д`Артаньян (що саме по собі напружує не спробою адаптації, а нічим не мотивованою спекуляцією на літературних брендах) задумали скоїти серію вбивств. А Олегові готові надати можливість отримати ексклюзив. Таким чином четвірка месників заявляє про себе, не поширюючи звернення до людства через Інтернет, артикулюючи їх у чорних балаклавах. Йдеться саме про помсту, четвірка справедливо карає непідсудних негідників. Нежданий вписується, бо сенсація дорожча за життя. Й незабаром потрапляє в полон до корумпованих ментів, де після короткого сеансу обов’язкових у міліцейських лабетах тортур дізнається – з тими «мушкетерами» все зовсім не так.

Як саме – промовчу, бо все ж таки в роману будуть читачі. І їх варто заохотити дочитати до фіналу, точніше – до трьох фіналів, бодай із чисто людської цікавості, ввічливості та спортивного інтересу. Та проблема не в сюжеті. Кінець кінцем, художня література, тим більше – жанрова, дає авторові ту кількість інструментарію для творення історії, яку творець здатен взяти, втримати й опанувати. Читачеві лише пропонується приймати запропоновані автором (авторами) правила гри – або не приймати їх.

Загальна проблема роману «Знайти неможливо зберегти» - в тому, що порушуються всі закони заявленого жанру. Йдеться, звісно ж, про трилер. Бо це не трилер.

Елементарна Вікіпедія визначає цей жанр як такий, що націлений викликати в читача (глядача) відчуття тривожного очікування, хвилювання або страху. Там же наведені слова американського автора трилерів, мільйонера Джеймса Петтерсона: «Якщо трилер не здатен лоскотати нерви, значить, він не справляється зі своєю роботою».

Твір подружжя Литовченків нервів не лоскоче. Звісно, це теж суб’єктивно. Бо авторам – неофітам можуть зовсім не лоскотати нерви романи Паттерсона, а також Стівена Хантера, Роберта Блоха, Жана-Крістофа Гранже чи Франка Тільє, не кажучи вже про Стівена Кінга. Проте вже з перших сторінок подружжя Литовченків починає спершу ненав’язливо, а потім – навпаки інформувати читачів про переглянуті фільми й прочитані твори інших авторів. Зокрема, опрацьоване оповідання Конан Дойла «Морський договір» (у цього автора є набагато кращі), «Золоте теля» Ільфа й Петрова, звісно ж, «Три мушкетери» Дюма – батька. А фільмографія складає не лише «Зорро» (з Аленом Делоном, а не з Антоніо Бандерасом), а й «Золото Маккени», «Джуніор» (про вагітного Шварценеггера, я досі не наважився подивитися, так само, як «Дзеркало» Тарковського) і навіть «Мис страху», старий, із Грегорі Пеком.

Між іншим, фільм створено за зразковим трилером Джона Макдональда. Цей дійсно лоскоче нерви. І відсилає до іншого автора – Грегорі Макдональда, автора серії романів про журналіста Флетча. Чому така асоціація? Бо, як і твір Литовченків, історії американця переважно виконані у формі діалогів. Причому – гострих, цинічних та дотепних. Втім, це не заважає романам демонструвати стрімкий розвиток сюжету. Флетч, обмінюючись репліками й не часто даючи волю кулакам, все одно переживає пригоди й перебуває в динаміці. Тоді як його український колега Олег Нежданий спершу розмовляє в одному приміщенні з бандитами, потім – у іншому приміщенні з ментами.

Мовою кіносценаріїв це визначається як «два об’єкти», на кожному з яких можливі десь так по три локації. Малобюджетка. Забувається або, швидше за все, не враховується головний принцип не лише кіно, а й жанрової літератури загалом. Коли ефективно працює не «скажи», а «покажи».

Натомість всі «подвиги» месників ми не бачимо очима героя, а чуємо його вухами. Вони переповідають ся, причому діалоги – не «пінг-понг», а «бла-бла-бла». Що більше, навіть ідеально лягає в формат радіоп`єси, шалено популярної на дротовому радіо в радянські часи.

Натомість апеляція до пригодницького кіно виглядає дивною. Бо нічого кінематографічного в «Забути неможна зберегти» не відбувається. Тобто, ракурси пригодницького фільму – лише теорія. Практичного досвіду не дають жодного.

Окремо – про три фінали. Все це добре, навіть оригінально. Якби ж іще подібна практика була традицією саме для жанрової літератури. Бо здебільшого такий прийом практикує література серйозніша за пропоновану. Наприклад, «Жінка французького лейтенанта» Джона Фаулза. Готовий припустити: автори мали намір тонко натякнути на те, що займаються не зовсім уже «попсою». Принаймні, претендують на більше.

І наостанок: вплив фантастики, в якій автори беззаперечні авторитети й фахівці, дається взнаки. Бо трилер, всупереч згаданій анотації - на жаль, не найпопулярніший жанр в українській літературі, котра претендує називатися масовою. Олексій Волков, Макс Кідрук, колись давно – Станіслав Стеценко. Ну, недостойний автор цих рядків скромно дозволить собі сюди примоститися. Оце й усе, дорога редакціє. Складно говорити про шалену популярність трилеру. Фантастика все це.

Щоправда, подібні висновки зовсім не означають, що автори не повинні далі опановувати жанр, якого справді бракує українському кримінальному чтиву. Успіхів!

[ Згорнути рецензію ]

Автор рецензії: Анастасія Мельник (джерело: BBC Україна)

Тимур і Олена Литовченки. Забути неможливо зберегти.Харків: Фоліо, 2014

Із книгою ознайомилася випадково, та не змогла втриматися, щоб не написати відгук. Я сама з Вінниці, живу та працюю в Києві. Пару тижнів тому вирішила з'їздити до батьків. Коли прийшла на вокзал, то згадала, що не купила ніякого чтива в дорогу - ні газети, ні журналу, ні книги. На розкладці був стандартний набір преси, яка на вокзалі коштує набагато дорожче, ніж зазвичай, що мені не подобається. А жіночі журнали - це зараз суцільна реклама, причому дуже нудна.

Тоді вирішила придбати якусь книжку, попросила продавця щось ... [ Показати всю рецензію ] порекомендувати. Але що б він не пропонував, чомусь мене не надихало. Як раптом в самому куточку розкладки побачила трохи подряпану книжку - "Забути неможливо зберегти" Тимура й Олени Литовченків. Від решти книг вона відрізнялася тим, що була надрукована українською мовою, а не російською. До того ж, десь я це прізвище "Литовченко" вже бачила, щось його чи її читала, тільки не книгу, а статтю якусь. Тому і сказала:

- Дайте мені таку книгу, тільки нову.

Продавець зміряв мене якимсь дивним поглядом, а потім сказав, що книга ця його особиста, він її щойно дочитав до кінця, але продати її він не може, бо це не його товар. І не встигла я й слова сказати, як продавець раптом каже:

- А знаєте що, беріть книгу за так!

Я не знала, що про це думати, та продавець чомусь зрадів і мало не впихнув мені книгу в руки. Якщо дають - треба брати. Тому я сіла в поїзд, розклала речі й почала читати всі три години, що їхати до Вінниці. Потім ще дочитувала. Загалом, книга читається швидко, але залишає після себе певний такий осад... У романі цьому немає багато чого, що туди можна було би вставити: наприклад, нема ніяких красивих любовних сцен, ніяких фантастичних трансформацій. Немає навіть детективу в тому сенсі, що нема ніякого Шерлока Холмса чи якогось іншого сищика, який би вів слідство.

Зате є інше: наше сучасне українське суспільство в усій його жахливій непривабливості! Всі герої, як один, крутяться і пристосовуються, щоб сяк-так заробити на життя. Взяти от головного героя: за освітою - кінорежисер, але невдаха, який і в журналістиці також не став "зіркою", і з дружиною розвівся, а тепер не надто вдало піаром підробляє. Чи інша героїня, вже не головна, проте важлива: жінка, яка заради того, щоб дати дочці мистецьку освіту, промишляє тим, що вербує довірливих провінціалок у сексуальне рабство... Нічого собі! Що за людина виросте з її дочки, хоча дівчинка і займається у своїй Академії мистецтв?!

Або ще один герой - Араміс, з так званих "мушкетерів", шукачів справедливості: доки він занурився у свою дисертацію, у всякі прилади та "залізяччя", поруч з ним страждала нібито кохана дівчина... страждала, страждала, доки не підсіла на наркоту. І начебто поруч була, але цей самозакоханий "вчений" нічого не помітив. А коли помітив - не знайшов нічого кращого, як висварити кохану. Коли ж наркотики її вбили, цей Араміс покинув напризволяще хвору матір нареченої і почав, бачте, мститися - кому б ви думали?! Тому хлопцеві, який підсадив його дівчину на "колеса". Хоча мав би краще мститися собі самому...

Але все ж найбільше вражає молодий телевізійник з другої післямови (до речі, у книзі аж три післямови - що не зовсім звично і трохи спантеличує, але то окрема справа). Цей молодий телевізійник явно ціни собі не складе. Він не задоволений ні своїми батьками, ні тим, що батьки абсолютно не допомагають його кар'єрі, ні тим, що на роботі його тримають "підповзаючим №8". Він мріє лише про дві речі: про стрімке зростання на посаді та про те, як би сходити на пиво з шефською секретаркою. Але коли до нього приходить випадковий свідок убивства, цей молодик замість того, щоб попрацювати з принесеним сенсаційним матеріалом... позбавляється того, що вважає "зайвим клопотом"!

Повторюю, такою є вся ця книга! Лячно!!! Але ж це реалії... Автори добре помітили й продемонстрували цю основну ваду нашого сучасного суспільства: байдужість й бездушність, коли нікому немає справи до чужого лиха й горя. Більш того, майже кожен молодий чоловік чи дівчина (живе за принципом): хочу все й відразу! Й від цього починається все зло: чи то продаж у сексуальне рабство, чи то калічення конкурента, чи щось іще подібне. Тоді хоч називай себе "мушкетером", хоч не називай - але все одно програєш! Якщо ж усе наше суспільство таке, тоді не дивно, що ми дожили до справжньої революції. Адже лишати все надалі у тому ж стані не можна! Тільки що у нас розпочалося у житті? "Люстрація" у сміттєвих баках. Самосуд. Але ж у романі написано те саме: оці нібито шляхетні "мушкетери" самі винесли вирок своїм ворогам, самі вирішили очистити суспільство від них. Самі, а не за законом. Тому й обернулося все програшем: бо зло "мушкетери" не викорінили - вони лише примножили зло і беззаконня! Як наслідок, сполошилася ще потужніша сила, яка їх і вбила: "перевертні у погонах", міліцейська мафія.

Чи можна жити по-іншому?.. Книга дає таку надію, бо все ж таки відшукався молодий журналіст, який, по-перше, не надто самовпевнений, щоб грати проти правил і виносити самому вироки іншим, не розібравшись у суті справи, а по-друге, він не згоден крутитися як усі, не помічаючи горя довкола.

Отак і всі ми… Якщо хочемо жити в нормальному цивілізованому суспільстві - мусимо замислитися над майбутнім. Починати треба з себе. Для початку не будемо байдужими, прислухаємося до чужих проблем, не будемо зверхніми й відстороненими. Варіантів для розв'язання завжди декілька. Нам обирати, за яким варіантом жити надалі.

[ Згорнути рецензію ]

Автор рецензії: Олена Повжик (джерело: BBC Україна)

Тимур і Олена Литовченки. Забути неможливо зберегти. - Харків: Фоліо, 2014.

Скажу відразу про себе: сиджу вдома у декреті із двома дітьми... Багато хто подумає: от він, рай! Але якщо чесно, то тільки згодом розумієш, як це нелегко.

Нещодавно зазирнула на ваш сайт і побачила книжка, яку я нещодавно прочитала, в списку на премію BBC. Не втрималася й вирішила поділитися враженнями, оскільки цей невеликий роман зачепив мене за живе. І гадаю, ще зачепить не одного читача.

Книгу придбала у новому книжковому магазині "Довженко. Книги. Кава. Кіно" (або щось у цьому роді) на вулиці Воровського. ... [ Показати всю рецензію ] Потрапили туди випадково: просто проходили поруч, захотілося зігрітися, випити кави. Зайшли, відшукали, де там кава продається – і бачимо, як народ щось обговорює. В залі людей небагато було – десь чоловік 10. Допоки пили каву – послухали, стало цікаво.

У той вечір, виявляється, проходила презентація книг подружжя письменників Литовченків. Розповідали автори цікаво, навіть схотілося мені якусь їхню книжечку купити, що я і зробила...

Вибір припав на детектив "Забути неможливо зберегти": цих авторів я особисто не знаю, ризикувати не хотілося, тому й купила не дорожчі історичні романи, яких у них п'ять, а детектив. Щоб оцінити, так би мовити.

Повернулись додому запізно, почала читати, проте не змогла просидіти з книгою довго, оскільки засинала. Та ще й малі діти... Тому насамкінець закинула книжку на гостьовий диван на кухні й незабаром вже забула про неї. Коли ранком виходжу й бачу картину: чоловік читає цю книжку, причому без відриву, уважно, і п’є каву. Запитала, чи йому цікаво? Він щось угукнув і перевернув чергову сторінку. Коли пішов на роботу, то я знов взяла книгу в руки, бо стало цікаво, що ж його зацікавило там такого, чого я ввечері не додивилася?..

Початок роману, повторюю, звичайний і повсякденний, але від третього розділу стало дійсно цікаво: з’являється сякий-такий екшн, так би мовити. Не знаю, щоправда, чому чоловікові початок сподобався настільки, що він не закинув детектив – можливо, чоловіче сприйняття інше? Втім, повертаюсь до самого тексту.

Звісно, я не очікувала, що автори наважаться настільки глибоко проникнути в абсолютно різні життєві ситуації своїх героїв. Здавалось би, за останній рік Україна разюче змінилася. Але ж ні! Всі перипетії всіх історій, які описані в даній книзі, так би мовити, для "старого режиму", лишаються актуальними й тепер.

Ближче до середини почала дуже переживати за героїв роману. Було до сліз шкода дівчину, якій життя спочатку зламали, а потім позбавили загалом у варварський спосіб.

Шкода хлопця-спортсмена, що через чужі примхи став інвалідом... А якщо уважно придивитися, то навколо таке зустрічається скрізь – і все поруч з нами! Шкода було ще одну дівчину, яку підсадили на наркотики.

Трагічні долі. Автори оголюють нашу сувору дійсність і соціальну несправедливість... Коли люди через гроші втрачають своє людське обличчя, буквально крокують по трупах, ламаючи чужі долі,знищуючи мрії.

Загалом, не можу сказати після прочитання, що книга ця – так би мовити, чистий детектив. Бо він ще й гостросоціальний також! Більш того, за останній рік ситуація в Україні значно погіршилася,отже, у людей знов можуть виникнути проблеми з роботою. І не тільки у молоді. Це мені поки що пощастило, що я в декреті сиджу – а як іншим?! В книзі ж принаймні у двох героїв зламалася доля

під час різних криз. Нам усім якось треба буде це долати, коли настане мир... Роман змушує над цими речами замислитися.

І нарешті, здавалось би, логічний кінець детективу: журналіста Олега прибирають, бо фактично він сам став жертвою власної необачності й марнославства. З іншого боку, фінал здавався мені надто песимістичним: усі помирають, нікому немає діла до іншого... Думала, хоч тут книга втратить актуальність. Але ж ні! Знайшовся молодий колега голового персонажа, який завершить розпочатуїм справу, виправить усі його огріхи! Часто-густо такі справи лишаються незавершеними, проте хочеться вірити, що цей молодий чоловік все ж таки не схибить. Думаю, таким і був задум авторів.

Якщо вони вірять у молодь – спасибі їм за це! Замисліться – закликає книга!

І ще вважаю: багато є "свідомих громадян", які виборюють правду, намагаються викрити когось із почуття внутрішнього геройства. От саме вони повинні прочитати цю книгу й добре замислитися.

Детектив вийшов у авторів дещо філософським, з соціальним підгрунтям, але тим не менш, дуже актуальним. Не враховуючи початку, як на мене, твір читається переважно дуже легко і водночас змушує замислитися. Так, у нашому житті багато суперечливостей. Відповідно, багато хворобливих тем підняли автори у цій своїй книзі. Сподіваюся, що ми все-таки збудуємо нормальне суспільство, в якому поменшає бруду й інтриг. А перші "цеглинки" вже закладені, зокрема Тимуром й Оленою Литовченками: вони змушують нас, читачів, замислитися, в якому суспільстві ми живемо і яким чином можемо згодом поміняти ситуацію.

Головне - не бути байдужим.

А інше прийде згодом, вірю в це!

[ Згорнути рецензію ]

Автор рецензії: Богдан Щуревський (джерело: BBC Україна)

Тимур і Олена Литовченки. Забути неможливо зберегти. - Харків: Фоліо, 2014.

Проходячи якось повз скверик біля театру імені Івана Франка, звернув увагу на молоду матусю, яка захоплено читала якусь книжку. Поруч у візочку мирно спала дитина, а її матір буквально ковтала сторінку за сторінкою, причому так запекло… Цією запеклістю, правду кажучи, і привернула мою увагу.

Потім дитинка завозилася, тихо пискнула. Тоді молода матуся трохи погойдала коляску, але читання не припинила - навпаки, прискорила. Я зупинився, присів на лаву навпроти і продовжив спостереження. Через десять хвилин жінка дочитала, ... [ Показати всю рецензію ] подивилася на годинника, чомусь кивнула, різко підвелася і покотила візочок з дитинкою геть зі скверу. На виході ж пригальмувала біля V-подібної споруди, поклала щойно дочитану книгу до неї, а вже потім пішла у своїх справах.

Слідом за тією мамою я й собі підійшов до споруди, і зрозумів, що це ніщо інше як скриня для буккросингу - нового тренду для вільного читання, про який нам повідомляють звідусіль… Неодноразово вживані іншими підручники по фізиці й алгебрі мене ще зі школи не приваблювали. Парочка жіночих романів - краще відразу убитися об стіну…

Щоправда, нагорі мою увагу таки привернула одна книженція. Витягнув і погортав її. Подумав: шкода, що на українській! Ну, але ж усіх нас нині зобов’язують читати на рідній мові, нікуди не дінешся… Книга була новою, ще нечитаною, на першій сторінці був квадратний штамп «Вільна бібліотека». Я повертів книгу в руках і повернув назад у скриню. Потім пошукав ту, що читала молода матуся. Витягнув тепер цю книгу. Виявляється, молоді жінки у нас детективи читають. Тонка, м’яка обкладинка — очевидно, пробний варіант. Погортав: книга не зовсім нова, вже читана не тільки цією жінкою. Але і штампа «Вільної бібліотеки» на ній не було, мабуть що «приблудна» якась. Забравши книгу, пішов назад у сквер.

Авторський дует виявився знайомий — Тимур і Олена Литовченки. Пригадав, що вже читав їхні романи, тільки не детективні, а історичні. Ті книги мені подобалися, хотів на них навіть відгук кудись написати, але тоді закрутився… Давно було, вже не пригадаю. Але чому тоді один жанр був, а зараз інший?

До речі, одразу про назву: "Забути неможливо зберегти". Одразу стало прикро за наших сучасних письмаків, які ніби й непогані, але коми гублять на ходу, та ще й на обкладинці! Може, редактура підкачала? Але виявляється, що ні: усе так і було ЗАДУМАНО. Автори дають читачеві подумати, де кому ставити. А думка у кожного своя.

Нарешті почав читати й таки захопився. Ні, початок у книзі повсякденний: головний персонаж снідає на кухні яєшнею, при цьому дивиться по лаптопу кіно, а потім потрапляє на ідіотську прес-конференцію, бо він журналіст. От не думав, що журналістам так погано живеться, думав, що їхнє життя — це суцільний кайф, а у них як і у всіх усе, брудно й мерзотно! Хотів було вже повернути книгу на місце, але щось мене стримувало: автори зуміли створити вже на початку відчуття очікування.

І воно невдовзі справдилося, бо потім дія розвертається досить динамічно в стилі а-ля фільм «Меч». Коротше, компанія «правдошукачів» взялася у свою міру розуміння тієї правди трошки відчистити наше суспільство від покидьків, що насолили їм у минулому. Ці «правдошукачі», якими вони себе бачать, хочуть водночас, щоб про їхню «чистку» дізналися всі. Для цього вони і залучають у своє коло того самого журналіста. Текст читається далі на одному подиху, дуже швидко.

Кінець історії зрозумілий: за все треба платити… Але й тут не все ПРОСТО. До речі, дещо нагадує нашу теперішню дійсність і перегукується із свіжими ситуаціями, хоча час дії книги чітно окреслений: це 2013 рік. Звідси висновок: з минулого року у нас мало що помінялося. Якщо таким був авторський задум — автори його досягли. Хоча це сумно, якщо змін ми досі не дочекалися.

І ще про їхнього головного персонажа. Цей журналіст був, мені так здається, повним ідіотом, якщо не розумів простої речі: у нього або із законом були би потім проблеми — або із власною совістю. Так чи так, але проблеми! Ну, я не журналіст, мені цих людей не зрозуміти. Як і того, чому вони лізуть в різне багно по самі вуха. Тільки одне зрозуміло: рано чи пізно під «м’ясорубку» потрапляє той, хто всю кашу й заварює. А поки ліс рубають, тріски летять…

А от кінцівка у книзі справді оригінальна: не одна післямова, а цілих три!!! Автори порадували, що й говорити. На жаль, від себе додам фразу: скидаючи одне зло, ви щвидко переконуєтеся, що на його місце прийде ще більше! Чи переможе добро? Думаю, це питання вічне. Насамкінець виявляється, що хоч журналіст мертвий, та на його місце, ймовірно, прийде інший. Або згодом його виправдають посмертно. У кожного, якщо задуматися, руки в крові та писок в пушку. Але все-таки хочеться вірити в щось краще. Раптом воно вийде — це саме краще? Прочитав книгу й замислився.

Ну, а авторів книжки — з прем’єрою у детектавному жанрі! Тепер чекаю наступного детектива, дай Боже щоб не останнього! Подальших успіхів.

[ Згорнути рецензію ]