Олександр Апальков : НРАВЫ ГОРОДА КА СПУСТЯ 10 ЛЕТ : роман : Рецензії в пресі.

Автор рецензії: Руслан Поїденчук (джерело: Літературна критика)

Відгук-роздум на прочитані книги Олександра Апалькова "Нравы города К" та "Нравы города К. Спустя десять лет"
Олександру Апалькову
Роздуми після прочитання
А город К – мой кролик подопытный
Обидві історії про життя міста К («Нравы города К» і «Нравы города К. Спустя десять лет») дивним чином схожі з тїєю картиною, героями якої є мешканці мого рідного міста і я сам. Схожі образи, долі, думки. Двадцять років не особливо змінили провінційне життя. Радше навпаки, утвердили думку про нього, як про окремішній вимір зі своєю мораллю та звичками. Тим цікавіше про нього писати.
Думається про майбутнє, ... [ Показати всю рецензію ] але ж «и будущее нынче не то, что вчера». Якби всі ходили по Чумацькому шляху, легко ступаючи, як робив це ваш персонаж Галактіон у першій частині, то цілком можливо, життя міста К та йому подібних, було б набагато насиченішим на приємні події і від того натхненнішим. «А город К – мой кролик подопытный», - говорит Галактион поучительно. У него нет откидистой бороды. И нет вообще волос…» Від кількості людей, які мислять, і бажано критично мислять, або ж мислять романтично (що теж важливо), залежить якість самого життя. Поміж тим Гоголю треба повертатися у провінцію, у справжній вимір гротеску. Бо саме тут джерело натхнення. Художні образи самі заходять на твої сторінки. І ти вже мимоволі проводиш свої творчі дослідження, описуючи вади довколишні. Але більше – щасливих людей. Адже тільки заради таких от, замріяних, зморених, світлих і пишеш. І живуть вони власним побутом, звичним і бажаним. І ні від кого незалежні. Чи, принаймні, хотіли б аби так було.
Критичність вашого мислення та певне дистанціювання від політичних впливів гідне поваги та робить вам честь як письменнику. Є такі люди і в Пирятині. Зокрема, Гурба Ольга Василівна, член НСПУ, авторка автобіографічних романів та поетичних збірок. Вона зуміла зберегти власну позицію і не перетворитися на співця облудних ідей сьогодення. Саме тому окремішньо стоїть від письменницького загалу Приудайщини. Відчуття місцевого контексту та автобіографічність вирізняють творчість авторки від інших та імпонують особисто мені. Наші зустрічі в неї вдома на вулиці Набережній чи не кожного разу відкривають мені очі на певні речі. Але цінність цих розмов, певно, я усвідомлю із часом.
Коли я сам створював літературне об’єднання, навіть не думав, що місцеві автори такі різні люди. Їхні погляди та характери не дуже сприяли розвитку організації. Звичка, що все зроблять за тебе: запросять, опублікують чи презентують, перетворила багатьох письменників на інертних істот, що чекатимуть вічно свого творчого успіху і в тому чеканні колись і спочинуть. Лише третина членів ЛітТерри проявляла себе і була зацікавленою в її розвитку. Власне, лише в роботі і бачиш, хто на що здатен. Інакше не визначиш. Тому, коли ви пишете про те, що «провинциальные знаменитости – самые несносные люди», то це дійсно так,– «и пока они врозь, то ещё ощущают хоть что-то доброе. А в куче перегрызутся и перепаскудятся».
«Мир нам дан в ощущениях. И вот на этом ощущении несправделивости наше отечество и зиждится. А вместе с ним и мы», - каже автор оповіді. А Мирон, його товариш, спрощує ці слова, наближаючи мудрість до побутових істин. Відчуття невлаштованості та несправделивості переслідує сучасну людину, і тисне на неї, випробовує. Але Ваші герої, пане Олександре, намагаються протистояти цьому тискові, принаймні ті, від імені яких ви говорите самі (Олексій, наприклад, або Мирон, Апайкін, Календарій Брюс). Навіть якщо низьке небо завмерло над містом, а Єпіфанія вийшла заміж за іншого.
Вдячний Вам за можливість побачити у «Нравах города К» і власне місто, і самого себе між рядків. Чекатиму продовження оповіді. З найкращими побажаннями, Руслан Поїденчук.
30.01.2021
Пирятин, Полтавська область

[ Згорнути рецензію ]

Автор рецензії: Наталія Горішна (джерело: liveinternet)

Не без цікавості я прочитала і «Нравы города Ка спустя 10 лет» О.Апалькова. На жаль, із першою частиною твору я не знайома.
Однак, як хороший кінофільм, цю річ можна читати з будь-якого місця. Трохи іронії, трохи сарказму, трохи гумору.
Впізнаємо себе; свою пресу, де «все произвольно, даже грамматика»; свої напої, які «открыл, закрыл, выбросил», своїх лідерів, які підтримують знамено державності «сперва слева, а потом справа, умудряясь изменить своей стороне молниеносно».
Звісно, журнальна публікація не може замінити саму книгу, але вона сприяє бажанню будь-що прочитати твір цілком.

... [ Показати всю рецензію ] Взято тут: Наталія Горішна. Персональний сайт.

[ Згорнути рецензію ]

Автор рецензії: Ксенія КРИВОШЕЯ (джерело: газета "Дніпрова Зірка", від 5 грудня 2014 року)

Нещодавно вийшла друком книга Олександра Апалькова "Нравы города Ка. Спустя 10 лет", - продовження однойvенного роману, виданого письменником 1999 року. Про роботу над створенням другого роману, в якому Aпоказано наше місто, та про суперечні сторони провінційного життя розповідає автор.

- Олександре, ваша іронічна книга "Нравы города Ка" свого часу вчинила багато галасу та, мабуть, зробила вас ворогом для тих, чиї прообрази ви змалювали на сторінках свого роману. Чи "роздягали" ви цього разу канівський бомонд так само безжально, як і першого разу?

- І перша, і друга книга - плід фантазії ... [ Показати всю рецензію ] автора. Ідея міні-роману - зобразити трагізм життя інтелігентних людей у провінційному містечку. Усі персонажі в романі - вигадані й водночас типові, адже за великим рахунком, типажі усюди приблизно однакові - як у Каневі, так і в Корсунь-Шевченківському, Куп'янську, Богуславі. Я намагався їх узагальнити. Персонажі, як і 10 років тому, комусь здадуться впізнаваними. Після того, як вийшли перші "Нравы города Ка", я зустрічався з тим, що читачі навіть писали на звороті обкладинки, яка реальна особа криється за тим чи іншим персонажем.

Узагалі, друга книга мала б бути вдвічі товщою, багато матеріалу до неї не ввійшло, адже роман писався протягом трьох років. У цій книзі, на відміну від "Нравов города Ка", випущених 1999 року, я намагався зібрати під однією обкладинкою різножанрові тексти - притчі, фентезі й майже нон-фікшн (літературний твір, заснований на реальних поді-ях - ред.). Зіштовхнувся з тим, що не міг вирватися з оточення персонажів першої книги: одна справа, коли твоїм героям 35 років, і зовсім інша, коли їм за 50.

- Де ви добираєте персона-жів?

- На вулиці, у колі друзів, у лазні, без якої, до речі, не уявляю свого життя, у владних кабінетах тощо. Одним словом, на створення персонажів мене надихає моє оточення.

- Як вам працювалося над новою книгою?

- Першу книгу "Нравів" я писав по ранках, коли усі рідні розходилися. Над другою працював і вдень, і вночі. Зазвичай, за день намагався написати 2-3 сторінки. До речі, писав від руки. Читав, скорочував. Так, у цій книзі мало бути понад 350 сторінок. Але я скоротив роман і не жалкую. За словами Ісаака Бабеля, гарний текст - не той, до якого не можна нічого додати, а той, з якого не можна нічого викреслити.

- У вашій книзі присутні позитивні моменти з життя провінції, і, все ж таки, ви іронізуєте над провінційним життям...

- Погане не може бути без гарного, і навпаки. Ця книга - сатирично-іронічна, а сатира викриває негативні сторони, щоб уникати їх надалі. У "Нравах" немає винятково негативних чи позитивних героїв, головна роль у них відводиться місту в цілому, а не конкретній особі. Взагалі, провінційність - не в тому, велике місто чи мале, і не в відстані від населеного пункту до мегаполісу. Вона - у темпі життя, в поглядах на свою долю, в засобах існування. Ось я, наприклад, живучи в Каневі 27 років, жодного разу не бачив, щоб люди, скажімо, сидячи на лавці в парку, читали книги. Працюючи в музеї Т.Г.Шевченка, я тримав у руках книжки, видані ще за життя Тараса Григоровича, - на моє превелике здивування, деякі з них були з нерозрізаними сторінками, ніхто навіть не спромігся їх погортати! Це і є наша провінційність. Прикро те, що ситуація в місті не вельми змінилася - воно є таким же провінційним, як і 10 років тому. Я прагнув того, щоб люди, прочитавши ці дві книги, мовчки, самі для себе вирішили щось змінити у своєму житті.

- Вам не здається, що канівський провінціалізм є зразком нормальних людських стосунків на тлі холодності великих міст?

- Однозначно, й про це також йдеться в книзі.

- Як побороти негативні сторони провінціалізму?

- Єдиний лікар - час. Потрібно просто робити свою справу, просуватися вперед. Я вірю в просвітління людей. Воно настане. Раніше чи пізніше.

- Якою ви бачите свою читацьку аудиторію?

- Це читачі мого віку. Тому було дивно чути схвальні відгуки про нову книгу з вуст молоді. Відгуки критиків мене цікавлять менше, ніж думка читачів. У творчих планах - показати навесні "Нравы города Ка. Спустя 10 лет" на Міжнародному фестивалі "Книжковий Арсенал" у Києві.

Інтерв’ю взяла Ксенія КРИВОШЕЯ

[ Згорнути рецензію ]

Автор рецензії: СЕРГЕЙ ЛАЗО (джерело: Высник мыжнародного конкурсу "Чатуэ в столыттях Чернеча гора")

Город Ка: знакомый незнакомец
(о романе Александра Апалькова «Нравы города Ка»)

«Нравы города Ка» – книга иронично-сатирическая, жанра редкого и часто неблагодарного. Даже выглядит она эпатажно: издана на обёрточной серой бумаге, легко ассоциируемой с благословенными брежневскими временами, расфасовкой селёдки и школьных сосисок в людных гастрономах.
Не стану её рекомендовать любителям стройных сюжетных ходов, которые привыкли к выходу из пункта А и логическому завершению событий в конечном пункте Б. Если проложить такой маршрут в предполагаемом городе – объекте повествования, то мы ... [ Показати всю рецензію ] прошагаем одной улицей, а ведь автор уже в названии ставит задачу гораздо шире: «нравы города», следовательно одной улицы, соединяющей А и Б, будет явно недостаточно. Посему он стартует с середины, мы сразу оказываемся в гуще событий, вокруг множество персонажей, за которыми трудно уследить, и нам вместо удобного прямолинейного следования по прямой предлагается бесконечное центростремительное движение вширь, пока всё жизненное пространство не будет заполнено.
Что же это за таинственный город Ка? Будучи знакомым с автором и зная его местожительство, смею предположить, что это Канев, но думаю, не следует соотносить написанное с реальной историей конкретного города. Город Ка, как и его жители – конечно, плод фантазии Александра Апалькова, хотя совпадений и соответствий можно найти немало. «Ка смотрел мне в глаза. Отовсюду. И экс-современными многоэтажными монстрами и загаженными задворками. Но смотрел он великолепно. Нынешней бесприютностью и обречённой памятью». Главная составная города – некрополь-пантеон, который является и предметом гордости и источником пополнения бюджета. Город триязычен: общаются на русском, украинском и местном языке, причём «на последнем говорят все, за исключением интеллигенции». Население города Ка именуется каинами (то ли производное от названия, то ли ассоциация с печально известным библейским персонажем – понимайте, как хотите). Имеются какие-то мифические надежды на сотрудничество с заграничным германским городом-побратимом Фи, соперничеством с Монако и классическим «европа нам поможет». Город Ка, по свидетельству археолога-летописца Нестора, имеет полное Магдебургское право и в нынешней своей бытности вполне самостоятелен: здесь есть управа, разноконфессионные церкви, больница, «семь школ (включая церковно-приходскую), две почтовые станции, двадцать музеев, один институт, два техникума (с прошлого года переименованные в бурсу и колледж), десять предприятий оборонной промышленности и две фекальни, день и ночь перерабатывающие то, что, по словам главного архитектора Егора Речкина, производит город…»
Жизнь в Ка – пародия на постсоветскую действительность, когда и в новых жизненных обстоятельствах все живут по старым привычным правилам. Автор пишет с юмором, издёвкой и, что особенно подкупает, любовью к своим разнокалиберным персонажам: лирическому автопортретному герою Алексию, интерактивисту Арчибальду Апайкину, куратору культуры Федулу Куракину, прокурору Горгонию, страстной «долгих стонов мастерице» Епифании, седовласому собирателю мусора Лиру, блаженному отцу Варсанофию, одинокому другу Мирону, философу Галактиону, а ещё сотне поэтам, собору, памятникам, кладбищам… Невозможно вырваться из заколдованного круга мистических улиц города Ка, нечищеных «из-за их крутизны и одичалости», отравляющих воздух отрыжкой канализации. Даже выехавшие на трускавецкие воды Черчель и Степанюра, путешествуя и пьянствуя, по какой-то роковой закономерности не могут вырваться из привычной орбиты и вместо заветного Трускавца снова пересекают границу родных пенат…
А может Ка расшифровывается иначе, как «каждый», и не город это вовсе, а отражение нас самих? И нравы каинцев – кривое наше с вами зеркало? И уже вовсе не смешно, что главный продукт, производящийся в городе Ка – мусор и фекалии, а «народ как будто тихо в стороне стоит». «И смотрит на судьбу свою и творящуюся с ним историю, как на что-то вне его происходящее». Что впереди? «Ждать и надеяться, что течение жизни постепенно вытеснит и выбросит вон всё ненужное. Как воды мощной реки своим течением на берег всякий сор. А ветер его унесёт. Прочь»
Автор Александр Альпаков написал об этом в 1998 году, а ведь как будто в сегодня заглянул. Есть над чем задуматься…

[ Згорнути рецензію ]

Автор рецензії: Владимир Ерёменко (джерело: godearth)

Книга Александра Апалькова "Нравы города КА спустя 10 лет" не могла, понятно, появиться без предшествующего сочинения – "Нравы города КА". Апальков нащупал сугубо свой жанр. Нельзя назвать его абсолютно оригинальным, но в Украине ничего подобного я не встречал. "Нравы" сегодняшние, как и прошлые, не имеют четкой сюжетной линии, не обозначен главный герой, и книгу нельзя назвать романом, если придерживаться традиционных литературоведческих позиций. Но, на мой взгляд, это именно роман о житии нашем (эх, житие мое…), состоящий из диалогов, литературных портретов, притч, размышлений, гомерического ... [ Показати всю рецензію ] сюрреализма, скоморошеских сцен. Всё это, накладываясь на страницы, создаёт мозаику, напоминающую картины импрессиониста Камилля Писарро, который ухитрялся создавать живописные сюжеты из мельчайших пятен краски. В некотором смысле "Нравы" наследуют "Историю одного города" Салтыкова-Щедрина. Как известно, история щедринского города Глупова в своё время вызвала неоднозначную реакцию современников. Известный публицист Суворин в журнале "Вестник Европы" за 1871 год, обвинил писателя в глумлении над русским народом. Тургенев же назвал книгу замечательной. Сам Салтыков-Щедрин отвечал на обвинения Суворина так: "Писатель, которого сердце не переболело всеми болями того общества, в котором он действует, едва ли может претендовать в литературе на значение выше посредственного и очень скоропреходящего". Критик, настроенный "свідомо", найдёт главное отличие "Нравов" Апалькова от "Истории" Салтыкова-Щедрина в том, что "Нравы" есть глумление над украинским народом. Указанный критик разъярится тем более, что в "Нравах" речь идет о духовном центре Украины. Я считаю "Нравы" замечательной книгой. Граждан города КА Апальков именует каинами – вполне резонно считать слово "каин" в данном контексте производным от названия города. Вероятно, есть в этом и мрачный подтекст: вполне возможно, что автор психологически настраивает читателя на зловещий символ. Точно так же – каинами – можно называть и временных обитателей города, даже и всяческих немцев, поскольку, попадая в Канев, "иноземцы полностью интегрируются". Каины представлены в широком диапазоне – от одичалых совершенно (чего стоят поэт-психолог или Герундий, "контролер от НАТО") до элит-каинов. Последние, элит-каины, являют собою "сливки" туземного общества, и здесь тоже есть своя иерархия – от пещерной элиты до понтовой. Да, каины различаются, но их объединяет одно свойство – склонность к перманентному пьянству. Пьют каины беспощадно и уныло. Это, между прочим, является одним из доказательств того, что украинский народ и народ русский – абсолютно различны, несмотря на то, что и тот, и другой вышли из Киевской Руси. Ведь, как известно, еще в 986 году князь Владимир Красное Солнышко, отказываясь от предложения принять магометанскую веру, возбраняющую употребление спитного, определил навечно: "Руси есть веселие пити, не можем без того быти...". Иными словами, русские пьянствуют ради веселья, а украинцы – ради погружения в уныние. Автор "Нравов" не сушит слово правописанием, не сушит и фразу выверенным стилем. Пишет, как слышит. И в итоге имеет место стиль Апалькова. Это не игра без правил, а игра по своим правилам. Автор играет – по своим правилам и без посредников – со словом, с читателем, со своими героями. Они отвечают ему уважением. Булычев, Авдий, Черчель, Степанюра, Календарий, Епифания, Мирон, Визажия, мэр, заммэра, Ядя, она же Ядвига, она же Яся, Герундий, Володай и десятки других. Никто из них не держит зла на автора. Это очевидно, иначе он уже давно был бы ими отравлен или зарезан. Там и сям читатель сталкивается с антихудожественными сценами, но они естественно вписываются в антихудожественный социальный срез города. Мимо Мирона шла парочка. – Ты меня хочешь, любимый? – спросила она. – Хорошо бы пива, – отвечал её спутник. А за ближними кустами резвилась собачья свадьба. При этом автор вовсе не преследует цели эпатировать публику. Он попросту пишет этюды с натуры. И этих этюдов – не счесть. Потому-то книга ассоциируется у меня ещё и с картиной Александра Иванова "Явление Христа народу". Художник работал над картиной 20 лет, исполнил для неё свыше 600 этюдов с натуры. Небезызвестный Павел Третьяков приобретал эскизы, поскольку саму картину приобрести было невозможно – она писалась по заказу Академии художеств и заранее принадлежала ей. Апалькова заказ Академии художеств не ждёт. А жаль. Это значит, что в нынешней бессмысленной системе координат не могут быть оценены по достоинству уникальные предметы искусства, но для слуха и глаза простонародья штампуются бесчисленные дезы, шоу, конкурсы, попсовые песнопения, призванные промыть мозги любой ценой, – завлечь в радужную телеканалью и отвлечь от серого бытия. И мы имеем то, что имеем. – Хватит! – отрезал мэр. – Не на базаре. Работать надо. И вот что, – потёр он ладони, – с завтрашнего дня все переходим на рідну мову. – Это на какую? – спросил Алиев, зам по строительству, бывший по рождению и паспорту чеченцем, по воспитанию русским, по жительству украинцем, а по языку смесью всего понемногу… – Ну, не на идиш же. Так был узаконен великий суржик. В двух книгах, посвященных городу Ка, наберется сотни полторы типов, и есть надежда, что итогом литературного труда Апалькова станет обобщающее сакральное полотно. Какое? Нет, не явление Спасителя народу. Подозреваю, что это будет дьяволиада. Предчувствие крушения нашего Дома, навеянное "Нравами", совершенно определенно. Можно было бы назвать такое предчувствие страшным, но слишком слабо это слово для ощущения безмерности бездны между словоблудием верховных, заманивающих каинов в Европу, которая никогда не примет их за равных, с приземленностью этих самых каинов, неприкаянно блуждающих по городу КА. Во время презентации книги в Каневе, когда я высказался в том духе, что мои ассоциации по книге связаны с ощущением Конца Света, элит-каины, находившиеся в зале, разом возмущенно загалдели и развенчали меня вместе с моими ассоциациями. Их аргумент состоял в том, что город КА не так уж плох, а каины еще покажут себя в лучшем виде. К финалу книги волею автора обустроилась загадочная притча о Лире, водившем 10 лет свое стадо баранов и козлов по окрестным лесам и горам. Лир, как и все мы, надеялся, что стадо созрело для цивилизованной жизни. И что же? – А теперь, – продолжил Лир, – ступайте! Вот мои пенаты и ваши стойла. Места всем хватит. И стадо двинулось. Сквозь двери оно потекло в мэрию. Оно занимало себе места. Бараны вдруг стали теснить козлов. Лбами, рогами, копытами. – Да… – задумался Лир. – Маловато я вас водил. Надо было сорок лет. Независимое стадо Лира, если быть точным, бродит уже не десять, а двадцать три года, и нет света в конце тоннеля. Но, дабы неистовые ревнители украинского возрождения не предали автора остракизму, он извернулся и обозначил хеппи-энд. … Рассвело. По квёлому небу распускалось белое пятно. Посиневшая вода реки остыла. Ветер теребил её. На город шла очередная весна. Каждая тварь спешила совокупиться. Каины сделались любвеобильны. Я улыбался своим мыслям и рождающемуся утру… За моей улыбкой умирал зевок. Хотелось совсем не жить, или уснуть и спать, не просыпаясь… С неба упал луч. Он пронизал окружающий меня мрак. И поверилось, что именно он осветит путь. Изгладит темный след былых ошибок и заблуждений. – Так продолжим же борьбу, – крикнул я в рассвет. Ликующий автор "крикнул в рассвет". Даже, вроде бы, вдохновенно. И тем объегорил "возрожденцев". Прошу читателя обратить внимание – для крика "в рассвет" не хватает восклицательного знака. И это не опечатка, а ловкий промысел автора. Нет, в городе КА и в сотнях КА нашей черноземной местности хеппи-энда не будет. Никогда.

[ Згорнути рецензію ]

Автор рецензії: В.Наслунга (джерело: Автура)

Книжка Олександра Апалькова « Нравы города Ка спустя 10 лет» належить до рідкісного тепер жанру сатири. За стилем письма вона нагадує твори Ільфа і Петрова, а за побудовою – щось на кшталт «Мертвих душ» М.В. Гоголя. Автор, О.Апальков, надає влучні характеристики персонажам свого твору. Але на відміну від класиків він не переслідує високих цілей, а сміється зі «жлобства», поширеного серед мешканців наших невеликих містечок та передмість більших поселень. Незважаючи на це, книжка Апалькова смішна, читається з інтересом, та, мабуть, найбільше вона цікава мешканцям міста Ка, які, безумовно, кинулись ... [ Показати всю рецензію ] її читати в пошуках прототипів. Серед фігурантів нема позитивних героїв, але вони подібні до деяких наших старих знайомих, що не викликають гніву і омрази, а, скоріше, дають можливість нам посміятись над їх вадами. Хотілось би порадити автору не зловживати старими анекдотами в тексті його загалом доброго твору. На мій погляд книжку можна віднести до творчих вдач О.Апалькова і побажати йому не зупинятись на досягнутому.

[ Згорнути рецензію ]

Автор рецензії: Яків Прогнімак (джерело: Infotur)

В пятницю, 26 вересня 2014 року, в кафе "Діско" відбулася презентація нової книги канівського письменника, редактора журналу "Склянка часу", керівника однойменного видавництва та Благодійного фонду Олександра Апалькова - "НРАВЫ ГОРОДА КА. СПУСТЯ ДЕСЯТЬ ЛЕТ". Модератором заходу був відомий черкаський письменник Володимир Єрьоменко. Місце для заходу було обрано не випадково, адже саме в цьому кафе відбулося більшість подій та історій описаних автором, як в першій частині "НРАВЫ ГОРОДА КА" так і в другій її частині "НРАВЫ ГОРОДА КА. СПУСТЯ ДЕСЯТЬ ЛЕТ". Серед учасників вечірки були помічені особи з ... [ Показати всю рецензію ] випадковим співпадінням з деякими каїнами (мешканцями города Ка). Присутні в теплій невимушеній атмосфері проголосили автору безліч поздоровлень та привітань, а також побажань та сподівань. Олександр Апальков в боргу не залишився та залюбки роздав автографи на своїй новій книзі. Придбати книги можна як у видавництві "Склянка часу" так і в сервісному центрі КП "Туристичний інформаціний центр м.Канева" (комплекс "Авто-ріка", кімната 113 )

[ Згорнути рецензію ]

Автор рецензії: Бруслиновський Євген (джерело: газета ДЗ, від 1 жовтня 2014 року)

Роман «Нравы города Ка»: перезавантаження-2014


26 вересня ц.р. у Каневі відбулася презентація нової книжки канівського письменника, редактора журналу "Склянка часу" Олександра Апалькова "Нравы города Ка. Спустя десять лет". У заході, що відбувся в кафе-барі "Діско", взяли участь члени Спілки письменників України та представники громадськості Канева. Презентована книга - продовження роману канівського письменника "Нравы города Ка", що побачила світ у 1999 році. "Нравы города Ка. Спустя десять лет" - роман про життя звичайного українського провінційного містечка з його проблемами й радощами. ... [ Показати всю рецензію ] Роман складається з невеликих новел. Нову книгу можна придбати в магазині "Кобзар", повідомляє наш кор.

[ Згорнути рецензію ]