Книголюбам пропонуємо
купить мебель
для ваших книг.
Шафи зручні для всіх видів книг,
окрім електронних. www.vsi-mebli.ua
Життя бентежне, але не зле, як казала одна наша знайома. Тому нам доводиться давати рекламу, щоб підтримувати сайт проекту. Але ж Вам не складно буде подивитись її? Натискати на ці посилання зовсім необов’язково , але якщо Вам щось впало до вподоби - дозволяємо . З повагою, колектив "Автури".
Головні герої книжки живуть в одному будинку, знайомляться із сусідами, потрапляють як не в халепу, то в чергову пригоду.
Вчаться дружити, розуміти стареньких сусідів і небезпечних з виду старшокласників.
Вірять, що їх батьки найкращі, хоч іноді поводять себе дивно. В цій історії діють байкери й гопники, шкільні студенти-практиканти й шалені старигани і весь цей гармидер обертається довкола двох дітлахів.
Особливо, якщо ти справжнісінька «дрібнота», котра втрапила в новий клас, де всі на два роки старші тебе?
Виявляється, — класно!
Особливо, коли, завдячуючи батькові-байкеру, знаєшся на мотоциклах, запросто «приручаєш» місцевих хуліганів і ледарів, та, головне, — маєш справжнього друга!
А як воно бути справжнім другом молодшій тебе дівчинці-вундеркіндові?
Особливо, якщо твій дідусь любить їздити на одноколісному велосипеді, батьки щоранку стрибають з тобою в ліжку, а старенька сусідка згори зазвичай схожа на ожиле аніме?
Теж чудово!
Бо на вашу ... [ Показати всю рецензію ]
неймовірну парочку щодня знаходиться сила силенна пригод і випадковостей! Бо лише ось така незвичайна компанія креативних особистостей може будь-які сірі буді перетворити в СПРАВЖНЄ життя!
Отже, якщо ти хочеш нареготатися до сліз, а потім ще довго переповідати друзям чудернацькі пригоди невтомних героїв, їхні фразочки та дивацтва, — негайно берися до читання!
Але коли нарегочешся від душі, обов‘язково подумай, чому всі герої цієї світлої книжечки насправді такі щасливі. Можливо, їхній іскрометний світ приховує найважливішу тамницю насправді ДОБРОГО життя?!
Наталя Марченко.
Приховати
Щодо цієї книжечки мені важко бути об‘єктивною, бо її авторка — не лише знаний бард, чарівна креативна людина, а ще й моя колега — «дитячий» бібліотекар і трішечки (викладала у неї лишень літературу) моя ученицяsmiley.
Та попри весь суб‘єктивізм прочитання, перша повість Валентини Захабури для дітей мене щиро порадувала.
Найперше щирістю й, сказати б, праведністю відтворення саме сучасного міського українського дитинства. Дитинства, яке вже навіть у батьківському задумі не було отруєне ніякими «постколоніальними травмами» чи «совковим» оточенням. Дитинства, що постало на інших реаліях, інших цінностях, іншому морально-етичному підгрунті.
При першому прочитанні книжечка сприймається як класичне «читання для реготання»: іскрометний феєрверк дрібних пригод дивакуватих героїв, гарна мова, «комедія ситуацій», цікаві «фразочки», що врізаються в пам‘ять, калейодскопічна зміна подій і персонажів... Але в душі не залишається пустки, як то буває після «легкого чтива». Навпаки, там ніяк не згасне тепла іскорка сміхотливої заздрості — «Живуть же люди!».
Бо попри всю неймовірність і епатажність персонажів, усі вони напрочуд сьогоденні й справжні. Це саме ті вільні, сучасні, креативні, творчі особистості, які живуть буденним, але повноцінним щасливим життям, якими ми всі хочемо бути.
Коли ви приглянетеся, то помітите, що всі герої не переймаються «матеріальним». Не тому, що такі заможні, аж їх те обходить, а тому, що ними постійно рухають насамперед щирі ДУХОВНІ потреби — любити, творити, радувати ближніх, залишатися здоровими і щасливими тощо. І що цікаво, їм завжди вистачає засобів і можливостей реалізувати свої задуми! Бо здебільшо, справді, для втілення мрій потрібні зовсім не фінанси, а друзі, таланти, зрештою, просто здатність чесно розповісти світові про ті свої мрії та щире намагання довести розпочате до завершення.
Водночас, усі герої повісті багато працюють і достойно виконують належні їхньому вікові «суспільні функції». Але важить їм інше — те, що насправді наповнює душу щастям, а життя сенсом. Саме тому цілком «пересічні» татусі щиро віддаються своїм непересічним вподобанням — один із героїв іхтіолог-рокер, інший — коваль-яхтсмен. І такі рідкісні заняття аж ніяк не призводять їх родини до зубожіння. Як не шкодить успішній кар‘єрі бухгалтера звичка дідуся їздити на одноколісному велосипеді, а блакитне волосся та вранішнє стрибання стренькій сусідці згори знайти свою «половинку» в напрочуд поважному віці.
Як це не дивно, жаль і здивування викликають хіба цілком звичні бабусі біля підїзду, котрі завчено в кожній події бачать лише можливу найгіршу сторону: помітивши голомазих дітлахів, відразу вирішують, що ті завшивіли... Натомість справжні герої повісті Валі Захабури завжди і в усьому бачать насамперед світлий бік. А ще ніколи не впадають у відчай і не ображаються, нікого ні в чому не переконують, і не дивуються чужій злостивості. Вони загалом зосереджені на власному житті, даючи іншим можливість жити так, як ті вирішили. Що, водночас, не заважає їм щиро любити ближніх і допомагати кожному при всякій нагоді.
Оця нова для нашого суспільства, іще недоформована, але значима особистісність поведінки, повага до суб'єктності Іншого, дуже природньо й тонко відтворена авторкою в повісті. І це, як на мене, є однією з найбільших удач письменниці.
Діти відтворюють і, сказати б, кристалізують поведінку дорослих: вони дуже нестандартно, але від цього не менш оптимально, вирішують розмаїті життєві ситуації. Там, де «нормальна» дівчинка мала б злякатися, Ойка діє з позиції «віри в людину» — і хуліган обертається цілком надійним товаришем, а ледар — достойним однокласником. Так само й Лишко запросто вирішує проблему зіпсутого Дня народження подружки, готуючи з підручних засобів частування та роздаючи його водіям у заторі, замість жалкувати, що через замети гості не зійшлися.
І такий перебіг подій художньо достовірний, а не надуманий. Бо з добрими людьми трапляються лише добрі речі. Але саме з щиро добрими, а не тими, хто намірився таким бути з міркувань етики, моралі чи віровчення, але внутрішньо певний, що хуліган ОБОВ‘ЯЗКОВО вдарить, продавець — обрахує, ледар — нічого не робитиме тощо.
А ще ні малі, ні великі герої повісті не брешуть. Власне, вся оповідь є щиросердним, інколи непослідовним і плутаним, але завжди напрочуд яскравим зізнанням Лешка у «прожитому». Герой нічого не тримає в собі: коли не розуміє — запитує, коли захоплюється чи сердиться — дає вихід почуттям, коли має намір — чесно його оголошує і стоять на своєму. Але й інші подібні до нього. Тому не втрапляють у звичні «безвихідні» ситуації, спровоковані нерозумінням і дрібною брехнею, і живуть легко.
Ні, герої Валі Захабури зовсім не янголи! Просто, коли мама сердиться, то вона сердиться, а не «робить вигляд», і винуватці того її настрою цілком свідомі своєї вини. Але всі вони люблять одне одного й дрібниці на кшталт неочікувано обстриженої «під ноль» діточої голови ніколи не похитнуть їхньої віри одне в одного.
У книжці чимало чудових повчальних історій, як ось про кохання сусідки-бабусі, уже згадане обстригання дітей чи абсолютно чарівна історія з пошуками Лишком «похованих» у ньому талантів. Скільки щирої батьківської любові й бесмумнівної віри в дитину в отому створюванні умов для народження поета! Напевно, саме так і має виглядати природнє плекання таланту в людині — коли близькі не запитують, що це дасть, не вимагають певності в результаті, а залюблено підключаються до твого, нехай ще схожого на гру, але вже справжнього самопізнання.
Окремо слід згадати розбишакуваті сонячні графічні аплікації Катерни Слонової. Вони дуже органічні саме для цього тексту як своєю аплікаційною формою, так і живістю та соковитістю запропонованих художницею образів. Так само доречною, думаю, була в тексті вправна рука одного з кращих редакторів сучасної дитячої книжки та визнаного вже автора Івана Андрусяка. Та й Антон Санченко — не лише видавець, який послідовно сповідує філософію піксельних книжок, а й чудовий письменник. Одне те, що всі ці непересічні люди об‘єдналися навколо народження саме цієї книжки — великого варте!
***
«Ой, Лише...» можна прочитати за раз.
Над нею можна ще довго реготати, насолоджуючись фразочками та історійками.
Але важливо ухопити той світлий струмінь відкритого світлого творчого ставлення до життя, який з безкінечною любов‘ю транслює своєму читачеві авторка!
«Ой, Лише» з назви хуліганської книжки Валентини Захабури – не той довгий матусин видих, що супроводжує витівки улюбленого дитинчати: «Ой лишенько ти моє». Це ім’я цілком дорослого й інколи серйозного Григорія Каламарчика, майбутнього найгеніальнішого поета сучасності. Просто «Лишко» замість «Гришка», йому, серйозному інколи, більше личить. І ви не повірите! «Ой» – це теж ім’я: голомозої дівчинки-вундеркінда Ойки, яка через втрачені молочні зуби не вимовляє звука «л».
Ойка й Лишко – не пустуни. Вони просто весь час потрапляють у кумедні (буквально – комедійні) ситуації. У цьому сенсі Захабура ... [ Показати всю рецензію ]
продовжує літературну традицію, в якій знайшли собі місце й «Тореадори з Васюківки», і «Чудеса в Гарбузянах», і всілякі закордонні Пеппі Довгапанчоха й Суботик.
Дітлахи – сусіди, хоч Ойка в будинку Лишка й новенька, бо родина щойно в’їхала, але їхні батьки знайомі з дитинства. А ще Ойка, молодша за Лишка на два роки, навчається з ним в одному класі: дівчинка страшенно розумна… Від розуму в цих двох – і пригоди, і проблеми. Хоча проблеми – то для красного слівця, хіба що непарні шкарпетки й жаб, намальованих на крутому татовому байку, можна так назвати. Світ, в якому живуть малі, безконфліктний і безпечний.
– То яка в мене родина? Унікальна? Талановита? Дивовижна? – я намагався допомогти.
– Ну, щось подібне… Та чого оце я мнуся – божевільна! Ви всі просто психи!
– Упс, хтось проколовся? Тато?
Світ, у якому щоранку батьки й діти стрибають на ліжку. Солідарно з тобою поголить голову смішна дівчинка-сусідка. Гопник, який мав намір украсти твою побілку, чемно проводжає додому. Стара сусідка зверху фарбує волосся на бузкове і стає схожою на японську ляльку. А однокласник, якому ти не дала списати, із вдячності катає тебе на плечах. І якщо через заметіль шкільні друзі не прийшли на день народження й батьки додому не встигають, можна відсвяткувати з водіями, які позастрягали в автомобільних корках… Не буває такого? – А хочеться!
У книжці немає однієї, магістральної історії. Хоч як Лишко наголошує, що треба все розказувати правильно: спочатку одне, потім друге, – але захоплюється і «плутає» порядок подій. Зрештою, «Ой, Лише» – такий собі колаж: уже не збірник оповідань, але ще не повість. Кожен розділ – нова оповідка; доволі динамічно. Але на такій швидкості деякі історії нам забувають розказати до кінця: як-от Ойка взялася лагодити трьом місцевим хуліганам мотоцикл – чи впоралася мала із завданням? А про окремі сюжети лише згадують і, заінтригувавши нас, полишають: от уявіть, як Лишко глядить сусідських близнюків-немовлят. Натомість цю злегка-мішанину компенсують, скажімо, делікатні пояснення, чому одружуються літні люди й чому буває складно дружити з вундеркіндами. Розумна книжка.
Смішна, шалапутна книжка, розважальна. Її авторці, як і героям, бракує серйозності. Здебільшого на щастя… Хоча мені от здалося, що згадувати Коробчука з Горобчуком і Малковича із Фальковичем, коли Лишко вирішує бути геніальним поетом, і перетворювати дотепну байку на трішки-памфлет не варто. Почуття міри, яке намарне виховують у малих їхні такі самі некеровані батьки, не завадило тут хоча б одному дорослому, позаяк… Хочете хорошу новину? Авторка пообіцяла у післяслові: пригоди кмітливої парочки та їхніх божевільних родин триватимуть!
Книжки я читаю, як правило, швидше, ніж про них пишу. Ось, приміром, ці дві, які видалися мені дуже подібними, – прочитала вже давненько. Настільки давненько, що одну з них уже встигла десь загубити. Тому цитат не ждіть :(
Почнімо з новішої – «Ой, Лише, або З чим їдять вундеркіндів» Валентини Захабури. Це дебютна книжка дуже харизматичної письменниці і бібліотекарки, яка ще вміє складати й співати класнючі пісні під гітару. Валя дотепна і заслуговує на багато компліментів і заохочень, хоча й покритикувати – задля майбутнього росту й збагачення (О!) – теж є за що, трошечки.
Отож, це пригодницька ... [ Показати всю рецензію ]
історія з життя, цілком реалістична (себто позбавлена магії), бо чи реалістичні характери – вирішуйте самі :) Те, що всі персонажі у книжці більшою чи меншою мірою божевільні, авторка повідомляє читачам уже на найпершій сторінці. Так що ви попереджені й озброєні, як то кажуть. Хоча, спостерігаючи за людьми, я могла не один раз переконатися, що таких персонажів можна зустріти купу, а ось звести їх в одну книжку – то вже ого-го! Перерахую: дід, який їздить на одноколісному велосипеді, баба, яка щоранку стрибає на скакалці й провокує «стелетруси», сімейка під бабою щоранку в цей самий час гуртом стрибає на ліжку, щоб у разі провалення баби згори в їхню квартиру, провалитися самим нижче. Це ще не все! Іхтіолог-байкер – це один із татусів наших героїв. Другий татусь – яхтсмен, але в силу певних обставин я вірю, що такі татусі в Україні бувають))) Головні ж герої – Ойка і Лише (так, на обкладинці – то імена), або ж Оля і Грицько, – звичайні собі школярі зі звичайними турботами. Усе, що з ними відбувається, можна пояснити двома словами: комедія ситуацій. Авторка нагромаджує купу кумедних ситуацій – удома, на вулиці чи у школі, а ми з цього сміємося. Буває по-справжньому дотепно, а буває – як анекдот, котрий зі вчора не голився. Тобто з легенькою бородою. Є образи, з якими слід було б іще попрацювати, є дрібка стереотипних ситуацій. Наприклад, безпорадний без мами татусь. Або хлопака-гопник у спортивному костюмі й кепці. Його перевиховують, а все ж.
Що мені особисто сподобалося найбільше, то це творчі пошуки Лиша, який, до речі, розповідає всю історію. Одного разу він вирішив стати поетом, і Валя Захабура дуже кумедно це все описала:
«Відкрив новий документ. Півгодини!!! – от не брешу, цілих півгодини, а може, й більше я вибирав шрифт (вірші ж не пишуть абияк, це має бути велично й красиво!). Втомився, плюнув, кинув і вимкнув. Бо хто пише поезію на клавіатурі? Може, якесь казна що й пишуть – але не Високе Слово!».
Загалом діти тут цілком самостійні, куди самостійніші, ніж дорослі. Ось, наприклад, у той час, коли дорослі застрягають десь у пробках абощо, діти вибираються в місто й поять водіїв чаєм у шалений снігопад.
Книжка однаково і «хлопчача», і «дівчача», на середній шкільний вік.
Друга – «Росли груші на вербі» Дмитра Кузьменка. Вона теж доволі дотепна. І якщо гумор у Валі Захабури – виразно міський, себто обертається навколо міських реалій (квартири, гопники, різні міські диваки), то гумор Дмитра Кузьменка… ем, попри груші на вербі, він теж міський, але в мене залишилося стійке враження, що це все відбувається десь у селі (може, тому, що головний герой гектарами садив картоплю й тримав корову?). Хоча тут – катання велосипедом по місту, міська школа й міська лікарня.
Отож, що я вам скажу. Книжка починається дуже дотепно. Перед нами – вигадник і, як би то сказати, брехунець. Хлопчак, який понавигадував таких пригод, які тільки барону Мюнхгаузену снилися. То він машину снігожерну вигадав, то на Тур-де-Франс поїхав, то дракона вирощував… Це також – типова комедія ситуацій, хоча ситуацій тут так багато, що в якомусь місці втомлюєшся сміятися, тому книжку раджу читати як збірку оповідань, пов’язаних одним героєм. До речі, цей герой – майбутній письменник, бо ви ж, певне, здогадалися, що він це все вигадав і записав?
Ось що мені в цій книжці категорично не подобається, так це ілюстрації далі першої сторінки. На першій сторінці ще дотепно вийшло з фотографією, де в колі купи дітлахів головний герой показує, де він. А далі – якби ж не знати, як малює Кузько Кузякін, то могло б іще прокатити. А так… Тільки й думаєш, як би воно вийшло, якби він сам ілюстрував. Бо без ілюстрацій, щиро скажу, текст є дотепним, проте не аж таким смішним, щоб рвати пузо. Або я просто любителька чогось вишуканішого, або я втомилася сміятися :)
А назва бомбезна, правда ж?
Далі – бібліографія:
Валентина Захабура. Ой, Лише, або З чим їдять вундеркіндів? – Київ: Електрокнига, 2014. – 158 с., іл.
Кузько Кузякін. Росли груші на вербі. – Київ: Радуга, 2014. – 80 с.
