Книголюбам пропонуємо
купить мебель
для ваших книг.
Шафи зручні для всіх видів книг,
окрім електронних. www.vsi-mebli.ua
Життя бентежне, але не зле, як казала одна наша знайома. Тому нам доводиться давати рекламу, щоб підтримувати сайт проекту. Але ж Вам не складно буде подивитись її? Натискати на ці посилання зовсім необов’язково , але якщо Вам щось впало до вподоби - дозволяємо . З повагою, колектив "Автури".
Ніч. Степ. Сніг. Зима. І в яку історію ти знову вплуталася, Руслано? Що (чи хто?) вело тебе, коли опинилася новорічної ночі посеред засніженого безмежжя й наштовхнулася там «випадково» на самотню маленьку дівчинку, зовсім замерзлу? Довкола нікого. Ані живих, ані мертвих. Лишень стужа, місяць вповні та замети. Що маля тут робить, одне-однісіньке? З цієї зустрічі починається химерна, загадкова та зовсім не казкова зимова історія. Провінційним містечком прокочується серія загадкових вбивств, у які виявляються вплутаними малі діти, давно мертві діти… Хтось безжальний та жорстокий, вважаючи себе Богом, склав сценарій помсти, і він не зупиниться, поки не вб’є останнього зі «списку приречених».
Автор рецензії: Бурмуар Альбина
(джерело:
www.livelib.ru)
Ух! Морозом по коже продирает! В тему, в тему. Зима, снег, что-то странное мерещится в сумерках. И вроде надумано, вроде как верить нечему, когда количество ведьм и ведьмаков на метр квадратный зашкаливает, а я такое вообще терпеть не могу, но вот оторваться, уйти, отвлечься - это нет. Как так? Ведь не ясно, что происходит. Вообще не ясно. А надо выяснить. Потому что непонятно, что и как. Вообще непонятно. И вот, почти грызя ногти, но все же не грызя, а ограничиваясь всего лишь истерических постукиванием ногой об диван, читаешь, читаешь, читаешь... И радуешься, что есть добрые люди с классными ... [ Показати всю рецензію ]
советами.
Не белые и не пушистые герои. Почти все. Кроме Русланы, конечно. Но какие-то человечные. Да и вся их непушистость остается где-то за кадром. В кадре они как раз обычные, в меру добрые, в меру нервные люди. Только вот все - со скелетами в шкафу и с разными-всякими заморочками. Но все, как один, готовы стать стеной за Руслану. А ту так и тянет в город, где один за другим гибнут сильные мира сего. И все - при странных обстоятельствах, которые вроде как исключительно несчастным случаем и можно назвать, но вот частота случаев заставляет сильно задуматься. Конечно, там где больших денег много, случайностей мало. Но если куча свидетелей есть, видевших, что ничего странного не было, то зачем же эти странности искать?
Но Арсен и Олег, то ли друзья, то ли враги, знают чуть больше, чем остальные. А еще знают, что и они в этом списке смертников, а значит, надо что-то с этим делать. Например, искать пути выхода из ситуации.
Уж не знаю что это. Наверное, мистический триллер. Хотя в терминологии не сильна. А вот за то, что чтиво увлекательное, хоть и не суперинтеллектуальное, ручаюсь.
Певно більшості українців відоме ім’я та твори львівської письменниці Дари Корній (справжнє прізвище Мирослава Замойська). Проте майстриня українського фентезі не перестає приємно дивувати своїх читачів. Саме такою приємною несподіванкою став її останній роман «Зозулята зими», написаний у співавторстві з Талою Владмировою (Таміла Тарасенко) із Запоріжжя. Як зізнається Дара Корній, роман писався завдяки соціальним мережам, оскільки саме там спілкувалися письменниці, обмінювалися думками.
Роман складається з семи розділів, всередині яких ведуться розповіді від головних персонажів. ... [ Показати всю рецензію ]
Всі дії відбуваються взимку в маленькому провінційному містечку (авторки вирішили залишити його безіменним). Зима це не тільки панорамне тло твору, а й ніби ще однин окремий персонаж. А власне зозулятами виступають померлі діти. От і маємо відповідь на питання чому така назва.
Напередодні Нового Року містечком прокочується ціла хвиля смертей. Усіх їх пов’язує те, що жертвами стають ті, хто винні в смерті дітей. Як виявляється помсту здійснюють… оті померлі діти. Здавалося б усе просто: злочинці покарані за свої злодіяння, але письменниці вирішили піти далі. Померлі діти лише виявилися знаряддям помсти в руках особи, яка займається некромантією. Всі описані в романі потерчата, упирі навіть у порівняння ніяке не йдуть з людиною.
Твір написаний настільки реалістично, що виглянувши у вікно бачиш ті ж самі картини, ті ж людські відносини, коли людина людині вовк («Homo homini lupus est», як говорили латиняни). Мимоволі закрадається думка, що може і в цьому місці з’являться зозулята зими… І стає трохи моторошно…
«Врятуйте наших дітей»… «Згляньтесь на дітей, наше майбутнє»… «Убережіть від цього наших дітей»… Охоронна риторика, покладена в основу подібних ламентацій, упізнається безпомилково. І діти не якісь там діти, а саме наші діти; і все, що їм загрожує – абсолютне зло; а головне, що й зворотне вірне. Та й у дію аргумент «наших дітей» вступає зазвичай, як ядерна зброя в останній битві – ні добра, ні честі від того нікому не буде та вже по всьому.
Останні два романи Дари Корній (один у співпраці з Любою Долик, другий – у співавторстві з Талою Владимировою) – про дітей. ... [ Показати всю рецензію ]
І не просто про дітей, а про занедбаних, обійдених ласкою і любов’ю, сиріт, жертв насилля – емоційного, соціального, сімейного, кримінального.
Герой «Зірки для тебе» зберіг з раннього дитинства лише один спогад – як вбивають його мати, – і то у формі нав’язливого марення. Сергій виховувався у дитячому будинку, мав справу з жорсткими внутрішніми правилами і зламаними змалку істотами, але щастило йому і на хороших людей. Він зустрічає стару, яка фактично його всиновлює, та з її допомогою втілює свою мірю – вчиться на астронома. Згодом трапляється також зустріч з коханою, Зіркою. Дівчина – так само майже сирота: мати поїхала була на заробітки і загинула десь у Італії, батько – несамовитий п’яниця. Щоб вижити, Зірка займається проституцією. Але вони зустрічають один одного і тепер все буде гаразд?..
Роман починається з того, що дівчина помирає під час пологів, а чоловік вбиває лікаря, у цій смерті винного... Ні, не так. Зірка має от-от народити, а Сергій поспішає до лікарні і потрапляє в аварію. Мозок помер, але жінка наполягає і пораненого залишають жити у комі «під апаратом»… Ні, не так. Після смерті дружини чоловік оселяється у маленькі хатинці в Криму, де хазяйка розповідає йому довгі і корисні легенди про круків, здатних оживити людей, а потім виявляється, що вона й сама мертва… А ще таке-от. Мати маленького хлопчика ґвалтує великий цабе з міліції, який до того ж відправив на смерть батька дитини; жінка захищає немовля і стріляє собі у груди. Постарілий міліціянт розповість згодом цю історію дівчині-проститутці Зірці…
Кінець-кінцем, щоб у цьому всьому розібратися, авторці знадобилася кримськотатарська легенда. Вороги винищили плем’я, а одного хлопця залишили помирати на болоті, відрубавши йому руки і ноги. Тенгрі у вигляді ворона пролітав світом, побачив це і пожалів дитину – вигодував і виростив малого. А коли хлопець подорослішав, нагородою за його біль стала біла вовчиця – коханка і охоронниця, також подарунок Творця Світу. (Крук і Білововк – прізвища героїв «Зірки для тебе», до речі).
Зозулята зими, винесені у заголовок другого роману – це души померлих дітей, потерчата. Вбити дитину можна не лише безпосередньо (вдавити яскравим шаліком, збити вночі автівкою, сплатити за аборт), а й якщо не звертати на малечу уваги і не піклуватися про неї (починалося нежиттю, що ніхто не зауважив, закінчилося запаленням легенів, якого уже не зупинити; батько вчасно не переказав гроші, котрих не вистачило на ліки; самотня важка дитина шукала розради у наркотиках, не розрахувавши дози) – у героїв Корній є багато варіантів, щоб померти. А головне (принаймні для сюжету): діти, які рано дізналися про смерть, не встигли узнати про прощення. Потерчата не відають жалю. Ці їхні якості використовує могутня відьма з роздвоєнням особистості, яка вирішила переформовувати владу у маленькому містечку і знищує всіх можновладних дорослих, коли-небудь причетних до смерті дітей, а заодно і до смерті її чоловіка. Для цього душі мертвих дітей вона «прив’язала» до їхніх живих двійників – сиріт, яких Вдова брала собі на виховання.
Рятує живих і мертвих дітей теж напрочуд дивна компанія – пара чаклунок, характерник, відьма, упирка, мертва дівчинка-ангел та її брат; до речі, всі вони також сироти або колишні занедбані діти. Мораль: занапастити малу душу можна у будь-який спосіб та навіть цього не помітити; а от порятунок її – справа напрочуд затратна, складна, кривава і простими посейбічними засобами тут не обійтися. Непр о сті дорослі герої виконують у цьому «дитячому» сюжеті свого роду психологічно-компенсаторну роль. Її пояснює один з героїв «Зозулят зими»: «Справді у жодну чортівню не віриш? Чому так? У те, що будь-хто здатен убити, ледь не від пелюшок і до могили, – віриш, а у щось потойбічне – ні?!».
Історії про бідних сиріток, які отримають винагороду за страждання у наступному житті – тут навіть не старий вульгарний жарт, експлуатація якого цілеспрямовано переводить художній твір у галузь кітчу. І наразі не кемп, про який би йшлося, коли б оповідачка не була такою серйозною, а жанр «жорстокого романсу» надавався до іронічного потрактування б без втрат смислу. Риторика «порятуйте наших дітей», що на неї робить ставку Дара Корній, уже свого часу і з відповідним результатом спрацювала у творах Люко Дашвар. А ця добра традиція свідчить: прямої емоційної реакції навіть від ніжного читача масової літератури нині можна досягти хіба що через провокацію. Нею у Корній і стає мимоволі гротескне нагромадження дитячих страждань і смертей.
Ви помітили? Герої «Зірки для тебе» помирають кожен по кілька разів – то вона у пологах (смерть дружини – це частина марення напівмертвого Сергія), то він у аварії з летальними наслідками (у реалі чоловік лежить в комі)... Герої «Зозулят зими» помирають щонайменш двічі: перетворюються спочатку на потерчат і духів, згодом – відходять до того світу… Жодний екстремальний досвід у світі Корній не здатний перетворитися на досвід за межею терпіння . Один раз померти уже не досить, щоб розраховувати на співчуття читача. Оспіваної гуманістами одної сльозинки дитини недостатньо для афектованої картини світу: тут дитина має безкінечно мучитись, щоб читач міг відчути насолоду. Не лякайтесь «насолоди», ключове слово поки що – «відчути».
Був у радянській критиці такий покаянний мем «прітупілась чувствітєльность зрітєля»; на нього списували більшість випадків граничного нерозрізнення у художньому творі етичних та естетичних складових. Над потертою реплікою можна посміятися, але реалія, яку вона описувала, ще в силі. Зазвичай коли естетичне є скерованим на виробітку сильних емоцій, цей «запит» стосується власне уяви і творчості читача. Можна назвати це, скажімо, попереднім налаштуванням несвідомого. Ми живемо напрочуд швидко, отже і в художньому творі побачимо перед усім таку ж швидкість реакції, оцінимо власну здатність миттєво скомпонувати у один сюжет пошматовану історію, надамо перевагу дотепності, а не подивування…
У класичному досліді про сенсорну депривацію людину у спеціальній барокамері позбавляли можливості безпосередніх відчуттів: чути, бачити, відчувати смак, дотик, запах. Через певний час – більш-менш однаковий для всіх – піддослідні починали галюцинувати. При чому всі їхні марення були пов’язані з «відтворенням» втрачених відчуттів – до них начебто торкалися чиїсь руки, проникаючи всередину, їм чулися надгучні звуки і вижалися занадто яскраві кольори. Людина у будь-який спосіб компенсує собі відсутність безпосередніх почуттів, – наголосили дослідники. Фізіологи зробили свій висновок, ми зробимо свій: за відсутності безпосередніх емоцій автор творить читачу готові до споживання сильні афекти. Романи Корній якраз і займаються таким-от швидкісним надкалорійним вигодовуванням вдячного читача. От тільки горизонтом очікування і такого тексту, і від такого тексту радше буде цинізм, а не довіра . У «сльозливій драмі» на кшталт нової прози Корній творчість читача зводиться до уявлення про комунікацію не через раціональне розуміння, а виключно через імпульс – розкажи мені, що мені відчувати.
Та зрештою, все по чесному: патетику романи Корній обіцяють, патетикою вони і вичерпуються – «несподіваний, повний трагізму, пристрасті і зірок роман».
Автор рецензії: Людмила Давидова
(джерело:
БиблиОпус)
"Зозулята зими" - своєрідна знахідка від Дари Корній
Співавторство Дари Корній з талановитою запорізькою письменницею Талою Владмировою стало своєрідним проявом тези «Схід та Захід разом». Вийшов гостросюжетний та містичний роман.
Було досить несподівано побачити на обкладинці одразу два імені - широковідому Дару Корній та Талу Владмирову - абсолютно незнайому письменницю.
Ідея книжки виникла у Тали Владмирової. Але одного дня вона вже не знала, що далі робити з героями. Тоді втрутилася Дара Корній. Письменниці "розібрали'' персонажів і працювали кожна зі своїми героями, але їм вдалося ... [ Показати всю рецензію ]
створити спільну історію. Детектив переплітається з містикою, зима тісно переплітає світ живих зі світом мертвих...
Стиль оповіді - від першої особи кількох абсолютно різних людей. Це вдалося, мабуть ще й тому, що писали авторки автономно, кожна про "свого" героя. Незвично - згодна. Але досить результативно.
Роман складається з семи розділів, всередині яких ведуться розповіді від головних персонажів. Всі дії відбуваються взимку в маленькому провінційному містечку (авторки вирішили залишити його безіменним). Зима це не тільки панорамне тло твору, а й ніби ще однин окремий персонаж. А власне зозулятами виступають померлі діти. От і маємо відповідь на питання чому така назва.
Напередодні Нового Року містечком прокочується ціла хвиля смертей. Усіх їх пов’язує те, що жертвами стають ті, хто винні в смерті дітей. Як виявляється помсту здійснюють… оті померлі діти. Здавалося б усе просто: злочинці покарані за свої злодіяння, але письменниці вирішили піти далі. Померлі діти лише виявилися знаряддям помсти в руках особи, яка займається некромантією. Всі описані в романі потерчата, упирі навіть у порівняння ніяке не йдуть з людиною.
Твір написаний настільки реалістично, що виглянувши у вікно бачиш ті ж самі картини, ті ж людські відносини, коли людина людині вовк («Homo homini lupus est», як говорили латиняни). Мимоволі закрадається думка, що може і в цьому місці з’являться зозулята зими… І стає трохи моторошно…
Трохи про героїв. Є українське місто, яке виступає місцем основних подій роману. Є також його мешканці (Олег та його бос Мстислав Маврикійович з родиною, приватний детектив Арсен, синок крутого батька - Ілько, таємнича вдова Марина Іпатіївна...) й випадкові люди, що потрапляють сюди під Новий рік (молода дівчина Руслана, яка нібито володіє незвичайними здібностями, дружина її брата - Тетяна, а також не зовсім звичайна дівчина Інна). Події, що розгортаються в романі, описують нам п'ятеро людей: Олег, Руслана, Арсен, Тетяна та Інна, кожен з них має свою долю, свої проблеми, свої прагнення, свої скелети в шафі. А тим часом в місті починають один за одним гинути впливові люди,а назовні спливає фатальний "список приречених на смерть"...
При цьому містом блукають привиди, відьми, упирі й діти-потерчата - неприкаєні душі...
Адже хто сказав, що маленька дитина, то янголятко? В цій книзі невинність крокує поряд із жорстокістю, а дитячі посмішки і малюнки на снігу змушуть дорослих замислитись про своє життя і може врешті щось змінити. І звичайно в цій книгзі є янгол(чи може декілька), бо в кожної людини має буди янгол... То що тут таке коїться - містика? Чи все-таки то вправний абсолютно живий ляльковод смикає за ниточки?
Книга надзвичайна. Захоплююча історія. Сучасна магія, реальна, жива, буденна, чи може просто дійсніть на межі з маренням хворої уяви? Вирішувати читачеві. Цікавий сюжет. Є в ньому щось нове, невимушене, наче сілька легенда чи оповіданнячко, яке поночі один одному переказують та жахаються, щоб у темному кутку не привиділось, хоч книга, я наголошую, містично не страшна, є в ній щось інше і я вважаю, це інше - сумління.
Дуже зворушила мене історія Єви (Евеліни) - сестри Олега, юної талановитої художниці. Один з улюблених моїх персонажів серед тих, яких створила Дара Корній.
Це одна з найкращих книжок, які я читала останнім часом. Раджу всім.
Автор рецензії: Ірина Міщенко
(джерело:
"Друг читача")
Невинні убивці
*Дара Корній, Тала Владмирова. Зозулята зими. – Х. : Клуб Сімейного Дозвілля, 2014. – 368 с.
Пластилінова білочка з дротиною усередині, подарована семирічним дівчам, призводить до смерті олігарха. Кількарічний хлопець, прослизнувши перед джипом мажора Ілька, стає причиною страшної аварії. Щось незрозуміле діється в місті – гинуть відомі люди й при цьому поруч опиняються… маленькі діти. «Зозулята зими» Дари Корній та Тали Владмирової – містичний роман з елементами детективу пропонує читачеві нових «виконавців» – потерчат. Це душі маленьких дітей, покинутих батьками.
– Хіба ... [ Показати всю рецензію ]
існують невинні люди? – дивується Марина-Георгіна, котра вибудувала план помсти й холоднокровно спрямовує усі злочини. Звісно, не існує, тому якщо карати – то все місто, – напрошується цілком логічний висновок. Проте Марину-Георгіну чомусь не цікавлять дрібні злодюжки чи то справжні маніяки. Її «суд» спрямований в основному на «великих і впливових», котрі причетні до абортів та дитячих смертей, навіть якщо там мали місце нещасні випадки.
Померти, ще не народившись – жахлива річ, якою керується ця неадекватна жінка. А проте залучати до своїх злочинів дітей – чи то живих, чи то мертвих видається не менш аморальним. Це усвідомлює Руслана, яка розмотує клубок загадкових смертей, щоб врятувати і місто, і дітей, і потерчат, бо «потерчата також мають душу, але таку, яка прагне одного – не помсти, а того, хто б її, ту душу, зігрів. Зозулята малі, викинуті сердитою мамою з гнізда на холодний сніг»…
Дивачка Руслана у новорічну ніч залишає рідних, щоб вирушити у чуже місто. Що там робитиме – дівчина ще не знає, однак вже дорогою її спіткають містичні пригоди.
«Мені шкода це місто, його мешканців. Його прокляли, просто так, заради звичайних меркантильних інтересів і зробили це… Не привиди, не потерчата… Люди».
Потерчата – не єдиний містичний образ твору. Маємо, тут відьом, упирів, чорнокнижників та інше «добро». З одного боку події в романі відбуваються в реальному світі, з іншого – за «межею», до якої має здатність доторкнутися не лише наділена певними здібностями Руслана, а й «звичайні» люди.
Крім Руслани, у клубку подій опиняється помічник депутата Олег, власник детективного агентства Арсен, Русланина своячка Тетяна, упирка Інна та Тетянина тітка.
Загальна канва роману виписана поступово, з окремих частин, і лише наприкінці твору перед читачем виникає уся «картинка». Від другої частини твору відірватися важко. Проте перша подекуди видається затягнутою й дещо нудною. Наслідком заглиблення у внутрішній світ персонажів може стати занурення у не надто цікаві думки й світовідчуття.
Крім того, незважаючи на альтруїстичні настрої деяких персонажів порятувати інших і цілий світ, цей твір важко назвати… світлим. Забагато усякої чортівні, описів темнуватих речей на кшталт некромантії, упирів, котрі витягують людську силу і под. Образ створеного письменницями міста та людей у нім виглядає якось… безнадійно. Особливо, якщо замислитися, щоби було з тим містом, якби туди не поїхала Руслана. Тому незважаючи на хеппі-енд, твір лишає по собі далеко не світлі відчуття.
Мова твору подекуди видається важкою для сприйняття. Хоча тут вистачає авторських пошуків у створенні неологізмів – таких, як «чортопхайка», розмовних словечок типу «дуринда». Є спроба стилізації мови упирки Інни, однак англійські лексеми в її мовленні видаються чужорідними. Загалом виникає відчуття, що мові твору бракує певної милозвучності й соковитості. Хоча це, звісно, об’єкт із компетенції мовознавців.
Кому може бути цікаво? Про смаки не сперечаються. Отож, твір очевидно зацікавить читачів, які люблять містику й усіляку «чортівню», на кшталт відьом, упирів, духів і т.д.
Два слова про одну з авторок. Дара Корній – лауреат третьої премії «Коронації слова – 2010» завдяки роману «Гонихмарник». Цей твір приніс письменниці відзнаку «Дебют року» від «Друга Читача» та премію асамблеї фантастики «ПОРТАЛ–2011» – «Відкриття себе» імені В. І. Савченко. Наступні два романи письменниці були відзначені «Коронацією слова» в номінації «Вибір видавців». «Зозулята зими» – шостий роман Дари Корній, який письменниця написала разом із Талою Владмировою.
Ірина Міщенко