Наталія Дев'ятко : Легенда про юну Весну : Рецензії в пресі.

Автор рецензії: i_am_dashka (джерело: livelib)

Приємно і гарно написана книжка, але в порівнянні з нещодавно прочитаною "Злато Сонця, синь Води" тієї ж Дев'ятко вона трохи програє.
Тут так само багато образності, до якої я так сильно прагну, але це вже історія не лише з примарними, а й із реальними персонажами, що мені, в принципі, сподобалося.
Не сподобалося мені те, що автор дуже прагнула до гарної образності, але забула про пояснення. Я не завжди розуміла, хто це і що взагалі тут відбувається. Також історія трохи зім'ята, не розвернута повністю. Це було схоже на коротку хроніку подій. Бо в історії дуже багато сюжетних поворотів, а сторінок ... [ Показати всю рецензію ] так мало. Майже на кожній сторінці в сюжеті щось змінювалося, і я просто емоційно не встигала за героями.
Але вплетення легенд в сучасні історії - це дуже цікаво. Я б ще щось схоже почитала.

[ Згорнути рецензію ]

Автор рецензії: Марина Павленко (джерело: Жінка-УКРАЇНКА)

Книжка Наталії Дев’ятко «Легенда про юну Весну» має всі необхідні риси для приваблення юного читача. Гарно зверстана Аллою Марковською, красиво проілюстрована Юлією Даніленко, ошатно видана й компактна.

Інтригує і жанр (судячи з усього, це повість-фентезі), і – сюжет: діти втекли з табору літнього відпочинку, щоб зустріти схід сонця на морі. Визначення віку дітей як такого, «коли вже закохуєшся, та ще не знаєш смаку підлості», – дає нам підстави гадати, що це, імовірно, клас четвертий-шостий. А також – настроює читача на «лав-сторі»: два хлопчики, дві дівчинки, які всі є давніми друзями, плюс ... [ Показати всю рецензію ] новачок серед них, він же і – «чужак» – дорослий табірний вожатий Валентин. Оскільки очі у того Валентина то «блакитні, як вечорове море, такі ж глибокі й безжалісні», то – «сіро-блакитні і зовсім не бездонні», – читачеві обіцяють щонайменше те, що коли не обидві, то одна з дівчат неодмінно в нього закохається (масова закоханість школярок у молодого вчителя – явище традиційне). Дівчата й справді поводяться, як закохані: Христина – то ніяковіє, то підлещується, Анжела – бігає й вигукує, що вона птах тощо.

Паралельно розвивається ще одна сюжетна лінія: кохання, викрадення, смерті й воскресіння фантастичної дівчини Веї-весни, що про неї розповідає дітям вожатий. Наша Вея збирається на перший у своєму житті бал: до палацу королеви Тінтірлат, і, звісно ж, «мріє про кохання».

Словом – добра мила класика!..

І тільки лихі пророцтва, які, безперечно, ще більше інтригують, – дають зрозуміти, що все буде не вельми гладко. То Вея, вишиваючи святкову сукню, ненароком зашиває в узор і свою волосину, то оперення стріли прекрасного принца Лаоланта (а як же без принца?) з білого раптово стає червоним, то...

Авторці й справді гарно вдаються такі «містичні» описи й пейзажі. Наприклад: «Червоне вино подавали лише після півночі. Воно належало світанню – намарно прославляти вмирання дня, хоч і гарне до нестями». «Сонце могло б випарувати отруту, [...] якби воно могло світити крізь землю», «Такого шторму, як тієї ночі, не пам’ятали навіть сиві діди – жоден човен не повернувся додому», «Ясноокі оберталися на тварин з людськими очима», ефектною є сцена поєдинку двох королев тощо.

Оповідь ведеться легко й зрозуміло. За винятком окремих моментів. Наприклад, важко збагнути, чому Валентин, знайшовши дітей-втікачів, навіть не подумав зателефонувати в табір і повідомити, що все гаразд. Чимало запитань виникає до фрагменту, коли «діти знайшли ще живу рибу, яка застрягла між каменями. З неї справили скромну пізню вечерю. Хліба не було, а ось солі скільки завгодно – море поряд, саме повітря сіллю насичене». Навіть якщо риба, яка так легко потрапила в пастку й дала себе піймати, була не хворою, то на чому її смажили й чим солили (змочували в морі?) її діти, які, зауважмо, не взяли з собою жодного начиння для ловіння чи приготування, бо йшли просто стрічати сонце, а їсти захотіли раптово?

Ну, і чи не найдивнішим видається те, що Вея і Лаолант, які начебто ж так мріяли про дитинку, по її народженні жодного разу про її існування не згадують (хай Лаолант не знав про народження, але ж Вея?). Якби не «сторонній» Явконд – чи хто й згадав би про спадкоємицю роду – «юну весну»?..

Також іноді бентежить мова героїв, якій таки бракує індивідуалізації. Або розмови стають надто «канцелярськими»:

«Як легко вважати, ніби все відоме, просте, зрозуміле, а світ пізнаний і передбачуваний. [...] Ви ще не чули слів «об’єктивна реальність? [...] Ви йдете по дорозі. Праворуч і ліворуч поле, але праворуч посеред поля вивищується пагорб, що закриває виднокрай...».

Ні-ні, це не протокол засідання кафедри філософії! Це розповідь Валентина. Мабуть, справжні сучасні діти навряд чи заслухались і захопились би таким теоретизуванням, та й словосполученням «об’єктивна реальність» їх навряд чи здивуєш. З іншого боку, це так природно для молодого чоловіка: похизуватись мудруванням перед «малечею». По-друге, на природі серед ночі все набуває особливого змісту.

Нарешті, нагадую: ми – в казці, в легенді, і тут – свої закони.

Наприклад, у казці ніхто не заморочується над мотивацією вчинків і розвитком почуттів. Нас ставлять перед фактом. Пообіцяли Іванкові-переможцеві як нагороду красуню-князівну, – і нікому й на думку не спадає засумніватись в Іванковому щасті. Казка стовідсотково закінчується весіллям, а після нього – «хоч потоп».

Так і в «Легенді про юну Весну». Спершу дізнаємось, що Веї подобався Явконд, аж її «юне серденько люто стукотіло, готове віддати себе у вічне володіння». Але раптом Вея «побачила чоловіка, що поміг їй вибратися з натовпу» (пояснюємо, що то був уже знайомий нам Лаолант, який перед цим справді допоміг дівчині вибратися з юрби), і все: «Вона вислизнула з обіймів Явконда. Лаолант і Вея не відходили одне від одного». Невеличка дуель між суперниками, – і через три сторінки наші закохані (маються на увазі не Вея і Явконд, а саме Вея і Лаолант) вже зіграли весілля. Почалось їхнє сімейне щастя, дуже поетично описане авторкою.

Забігаючи наперед, скажемо, що Явконд, який, звісно, теж був закоханий, не покинув своїх намірів здобути Вею. А щасливець Лаолант так само раптово, як і з’явився, без пояснень іде з родини. Його веде романтичне прагнення мандрів, а точніше – бажання знайти колись стрінутого золоторогого оленя (синього птаха?). Явконд, користуючись нагодою, скоренько одружується з Веєю. Про жоден її спротив не повідомляється, але знаємо, що у другому шлюбі вона «жила неначе королева, вбрана в шовк. Найчастіше у червоний, який так полюбляв Явконд». Щоправда, «посміхаючись удень, вона ридала вночі». Чи то плакала за попереднім чоловіком, чи то – за самим Явкондом, який раптом також почав «залишати домівку все частіше»? Мабуть, він, як і Лаолант, легко здобувши омріяну дівчину, впав у депресію, нічого, крім вроди, у ній не знайшовши. Сердешна Вея!.. Бідний Явконд! Нещасний Лаолант!..

Упевнена: якби класичні казки не закінчувались тільки весіллям, а мали продовження, ми неодноразово натрапляли б там на схожий розвиток дії!..

Зате фінал повісті – справді несподіваний і просто-таки феєричний! Несподіванка не лише в тім, що дівчата, здається, таки не закохуються у Валентина, як то заповідалося на початку. (Гм... Чи таки закохуються?.. Чомусь же він поцілував Христину на прощання!).

Справжній сюрприз чекає нас в іншому. Нізащо не вгадати, ким після півночі виявляється «вожатий» Валентин!.. Страшно й подумати, як діти пояснять потім його дивовижне перевтілення і зникнення в таборі, але то вже нас не стосується. Зрештою, це такі дрібниці супроти того, що трапилось!..

Але не розкриватиму інтриги. Залишу цю приємність читачеві. Якого ще тільки чекає на полиці романтична легенда про юну Вею. Така ж загадкова і чарівна, як сама весна.

[ Згорнути рецензію ]

Автор рецензії: Дарина Пилипенко (джерело: Книжкова Скриня)

Казки, розказані вночі, не завжди направду є казками. Але у кожної історії свій час, лише тоді вона стає магічною.
Головних героїв цієї казки багато, бо в ній перетинаються дві сюжетні лінії, дві оповіді: одна – це лінія дітей, які втекли з оздоровчого табору, щоб зустріти світанок на березі моря, саме їм оповідає вожатий на ім’я Валентин таємничу історію про кохання, боротьбу за владу і чари; та друга – безпосередньо сама історія, яка відбувається у казковому світі.
Звісно, що цікавіше слідкувати за казкою, і дуже добре, що їй приділено значно більше уваги, ніж подіям у реальному світі. Але ... [ Показати всю рецензію ] поступово казковий і реальний світи наче зближуються, переплітаються, відбуваються взаємовпливи – психологічні, сюжетні, світоглядні.
Не зважаючи на те, що повість невеличка за обсягом, вона дуже концентрована за рахунок досить великого проміжку часу – проходить більше року – і великої кількості подій, які відбуваються в житті героїв.
Головних героїв у казковій лінії п’ятеро: королева Тінтірлат, чаклунка Грейж, юна красуня Вея, мисливець Лаолант і дуелянт Явконд.
Майже між усіма відбуваються різноманітні конфлікти, що розкриває образ кожного героя.
Конфлікт Тінтірлат і Грейж за владу, бо якщо Тінтірлат є законною правителькою, то Грейж хоче загарбати владу в королівстві за будь-яку ціну, й у тому їй допомагає чаклунство.
Явконд і Лаолант закохані у Вею. Спочатку вони зустрічаються як супротивники на дуелі й порушують правила, бо є такі ночі, коли, щоб не зруйнувати чарівний захист королівства, не можна відбирати життя. Засліплені шаленими почуттями, обоє вирішують битися до смерті. В результаті Лаолант отримує важку рану, а Явконда королева Тінтірлат ув’язнює на багато місяців, і ця неволя змінює вільнолюбного Явконда не в кращий бік. Вдруге вони зіткнуться вже на полі бою, але вибір сторони буде непростим й, здебільшого, неочікуваним для читачів.
Конфлікт у серцях обох чоловіків, бо їхня пристрасть, кохання, бажання влади, жорстокість, вірність і ще багато чого постійно борються і в душі Явконда, і в душі Лаоланта, що впливає на їхній вибір і вчинки.
Конфлікт між Вею і чаклункою Грейж, бо вони сповідують різну життєву філософію, і саме їм доведеться зіткнутися у двобої чарівними мечами, які відгукуються на кожен рух душі та є продовженням волі.
Врешті, чаклунка є тою центральною фігурою, через яку проходять усі конфліктні лінії, бо вона на певних етапах виступає як головний антагоніст до всіх персонажів.
Не зважаючи на досить сильно закручений сюжет, щонайперше ця книга про почуття й пізнання самого себе. Усі герої змінюються, перед кожним із них постає вибір, як діяти далі: бути вірними своїй державі, королеві, коханню чи спокуситися обіцянками влади і зрадити все, а, в першу чергу, самого себе, піддатися боягузтву, жорстокості, п’янкій владі над чужими життями.
Особливо цей вибір стає актуальним, коли у королівство починають одна за одною приходити біди – зачарована зима, зневіра, кривава війна...
Поразка й перемога залежать від кожного, і навіть зрадник може отримати прощення, якщо знайде в собі сили зійти з лихого шляху. Але за всі вчинки кожен із героїв отримує покарання, хоча для виправлення великого зла потрібна добровільна жертва.
Також особисто мене вразило, наскільки майстерно передана психологія сприйняття світу казковими персонажами. Вони справді живуть в іншому світі, відмінному від нашого. І для них Весна може бути «юною», хоча нам буде складно одразу уявити цей образ.
Ще одним важливим мотивом книги є мотив зради, що поєднується із мотивом вірності: якщо ти зрадник, то зраджуєш і себе, і свої ідеали, і людей, які тобі не байдужі, і рідну землю; якщо ти вірний, то потрібно усвідомити, наскільки важко бути вірним до кінця, не йдучи на компроміси з власним страхом і сумлінням. І чи бути зрадником – це клеймо на все життя?.. Залежить від багатьох обставин...
Книга складна філософськи, та завдяки пригодницькій складовій читається на одному подиху, у ній багато таємниць, натяків, детективної інтриги. І це стосується не лише казкової лінії, але й реалістичної, бо і там за, здавалося б, простими обговореннями почутого криється багато смислів. Тим, хто стає частиною легенди, теж доведеться пройти випробування, зробити вибір, хоча і не такий жорстокий, як тим, про кого вони почули у начебто казці. Від цього вибору також залежить дуже багато у житті багатьох людей.
Мова твору метафорична і яскрава, багато фраз хочеться узяти з тексту в якості афоризмів. Образи героїв змальовані лаконічно, та дуже чітко, віриш, що саме так могли б розповідати цю історію, якби випала така нагода. При цьому знаходиться можливість показувати почуття і думки всіх головних персонажів, що також зроблено акуратно і цілісно.
Також маю відмітити, що книга цікаво ілюстрована, особливо гарно змальовані персонажі, вони дуже схожі на образи, втілені в тексті.

Висновок: Я би порадила цю книгу не лише підліткам, але й дорослим, бо головні герої все ж таки дорослі з типовими проблемами і випробуваннями, які на психологічному рівні зустрічаються не так вже й рідко у реальному житті.

[ Згорнути рецензію ]