Оксана Забужко : Український палімпсест : Оксана Забужко в розмові з Ізою Хруслінською : Рецензії в пресі.

Автор рецензії: Жанна Куява (джерело: Сім'я і дім)

На зустрічі під час ІV міжнародного фестивалю «Книжковий арсенал», де Оксана Забужко презентувала нову книжку, вона відповідала на безліч запитань, які стосувалися переважно нашого тривожного воєнного сьогодення. Зокрема йшлося про важливість любові до власної культури, про інформаційну війну Росії проти України, про анексію Криму і про те, чому письменниця не хоче балотуватися в Президенти України.

«СВІТ ПОБАЧИВ УКРАЇНУ ЦІЄЇ ЗИМИ НА МАЙДАНІ. ДО ЦЬОГО БАЧИВ ЛИШЕ ПОЛІТИКІВ»
Головна причина моєї присутності на «Книжковому арсеналі» цього року – вихід у світ нової книжки «Український палімпсест. ... [ Показати всю рецензію ] Оксана Забужко у розмові з Ізою Хруслінською», яку треба рекламувати під гаслом: «Все, що ви хочете знати про Забужко так, щоб її не читати». Книжка вийшла спочатку польською у листопаді. У поляків блискуча журналістика – стара, з хорошими традиціями, у них є такий жанр, як інтерв’ю-ріка, що для України поки екзотичне. Це книжка розмов. Журналістка Іза Хруслінська розпитувала про мою родинну історію, коли я почала писати, там багато автобіографічних речей, але ширше – вийшла спроба пояснити 23 роки української незалежності з усіма генетичними хворобами нашої держави та нашого суспільства, і відповідь на запитання: як ми опинилися там, де опинилися.

Розумію, чому для Польщі ця книжка стала, як вони казали, підручником із Майдану. Їм важливо було виявити смисли тієї України, що вихлюпнулася на вулиці й таким чином стала видимою, не затуленою отими лише монологами політиків по телевізору, які в принципі цю країну не репрезентують як державці. Бо держава народ розкуркурила, забрала в нього владу, і от уже в четвертому-п’ятому поколінні це продовжується…

Інша Україна – ми з вами – завжди була недобачена і недооцінена в західних ЗМІ. Коли там обговорювали Україну, там обговорювали український політикум, а не українське суспільство. Вони побачили його цієї зими на Майдані. Побачили народ, який заявив про власну політичну волю, претендуючи на те, щоб стати суб’єктом історії, і готовий за це платити найвищу ціну, навіть жертвувати власними життями. Тому й виникло запитання: а яка в цього народу була історія, культура, як до такого дійшло?..
Палімпсест – це літопис, манускрипт, коли поверх первісного тексту нанесено інший. І от проступає раніше невидимий, затертий попередній текст. У нас з Ізою Хруслінською був тиждень, ми нон-стоп розмовляли зранку до вечора під запис «старосвітських бобін». Разом сміялися, плакали, журилися… Урешті спробували розповісти полякам про Україну через українську культуру.

«ГОДІ ПЕРЕКРИЧАТИ РОСІЙСЬКУ ПРОПАГАНДУ»
Україна за 23 роки незалежності так і не навчилася говорити про себе. Тому за неї говорять інші. До того ж із дуже гідно виробленими професійними інформаційними технологіями. Ми слухаємо старшого дядю, хто ми і чим цікаві світу...
Насамперед нам треба полюбити себе, тобто стати самому собі цікавим. Мені за мою культуру щоразу боляче, коли, виїжджаючи на Захід, мушу розказувати, що і те не так, і те не так, – годі перекричати цілу російську пропаганду. Набридла війна з політтехнологіями. Коли кажуть, що в України негативний імідж, то він не зробився таким сам собою, його таким зробили. З цим нема способу воювати, ми не можемо воювати з арміями зелених чоловічків – реальних чи віртуальних. Маємо їх ігнорувати й ділитися своїм, робити своє, живе, те, що ти шануєш і що врешті почнуть шанувати інші.

У книзі «Український палімпсест» є розділ «Загрози». Говорила про них ще півтора роки тому, але раптом виявляється, що все збулося, усі мої попередження, тривоги, виокремлення проблем вибухнули тепер. І тут я закінчую пояснювати про свою країну, бо тривалий час за кордонами виступала коментатором України. Цю свою роль можу вважати завершеною. Пояснила весь пострадянський період, період нашої умовної незалежності. А зараз ми всі – Україна, Європа, вся цивілізація – вступили у період великих трансформацій, великих змін, хочемо цього чи ні.

«НАС ГОТУВАЛИ ДО ПРИХОДУ ЗЕЛЕНИХ ЧОЛОВІЧКІВ ІЗ 2000 РОКУ»
Батько вчив мене читати газету «Правда», потім слухати західні голоси й порівнювати різні кути висвітлення інформації. І вчитися складати собі більш-менш правдиву картину. Тобто виробляти імунітет до інформаційних маніпуляцій. Бо головні способи, якими спецслужби керують суспільством (а сьогоднішня Росія – це імперія спецслужб), – це контроль за фінансами і контроль за інформацією. Приховані провокації, тіньові сценарії, щоб незрозуміло було, що відбувається... Нічого іншого вони не вміють.

Коли працювала над «Музеєм покинутих секретів», сиділа у «кагебешних» архівах, то більш-менш уявляю, що таке війна спецслужб, бо цей кінець 1940–1950 років, коли воювало НКВС, МДБ з українським підпіллям, то це й була війна спецслужб. Те, що сьогодні демонструє «ефесбешна» Росія, це той же досвід радянського КДБ, тільки помножений на колосальний масштаб і розмах, безпрецедентний в історії людства, сучасних інформаційних технологій. Суть не змінилася.

Інформаційна війна проти України провадилася не місяць і не рік. Почалася вона нівроку з 2000 року. Оце поступове захоплення головних інформаційних плацдармів, розмноження політичних програм витіснили з інформаційного простору образ країни, те, чим вона живе. Де український продукт – музика, книжка? Винятково «Менти», «Кадети», інші російські пропагандистські серіали, які готують глядача до образу позитивного чекіста. Іде масове опромінення підсвідомості, що зелений чоловічок – хороший, дружній. Нас готували до приходу зелених чоловічків, готували інформаційно. Це дуже послідовна інформаційна війна.
Коли бачу в Криму зелених чоловічків, а по телебаченню все ті ж російські серіали про крутих ментів із ностальджи за радянським періодом, куплені всіма українськими каналами і трансльовані роками, – то це те, що я говорила багато років: Україна програла інформаційну війну ще до того, коли зрозуміла, що та війна проти неї ведеться. Це одомашнення зелених чоловічків, демонстрація їх як хороших (а все російське кіно – це «газпромівська» пропаганда), і от наші канали «на нашій не своїй землі» опромінювали цим нас упродовж років, і це продовжується…

«ПАСКУДНЕ ВІДЧУТТЯ – ЖИТИ ВСЕРЕДИНІ «ЕФЕСБЕШНОГО» СЦЕНАРІЮ…»
Дуже паскудне відчуття жити всередині цього графоманського «ефесбешного» сценарію, бо знаєш, що це погана література. Товариш Сурков, архітектор путінської системи й автор цих всіх численних сценаріїв, – це насправді людина з нереалізованими письменницькими амбіціями. Він видав роман, який навіть інсценізував МХАТ… Це все має присмак отого класичного гітлерівського й сталінського комплексу. Гітлер хотів стати художником, Сталін писав вірші у семінарії… Це комплекс нереалізованості людей, очевидно, не зовсім бездарних, які хотіли творити. Але їм видавалося, що творити – це управляти світами. Оруеллівщина чистої води. Тобто це вже було і ніколи не виходило. Жалюгідний театр…
Насправді люди, які прагнуть влади ради самої влади, ради управління іншими людьми, мають великий комплекс, це елементарно недолюблені, глибоко нещасні люди. У них печальні біографії…

Замість того, щоб говорити про сенс життя, про смерть, виховання дітей, хліб, воду й повітря, – про те, що направду важливе у цьому світі, – ми витрачаємо ресурси на те, щоб усередині їхнього, перепрошую, сценарію душевнохворих, шизофренічних комплексантів, ми вираховуємо – підуть на Донбас, чи не підуть, домовилися з цими нашими потворами, а наші потвори чи зрадили нас?.. Та як же ви набридли, упиряки! Та коли ви нарешті відсохнете оцією величезною пухлиною на тілі живого народу, який ви глушите, не даєте йому нормально розвиватися!..
Це була відповідь на запитання, чому я не йду в президенти. У мене немає програм негайного врятування держави, на те не вчилася. Але коли сідаю в машину і чую шансон, то розумію, що це культурна колонізація. Коли думаю, що покоління діточок виростає під оці три акорди, то мені набагато страшніше, ніж від зелених чоловічків. Тому що завтра, умовно кажучи, «Газпром» лусне, Росія розпадеться на шість феодальних князівств, зелені чоловічки підуть, а для дітей саме шансон лишиться мелодією їхнього дитинства. А мелодія дитинства – це те, що на все життя, це ностальджи, це врізається у гіпофіз. Ось цей мотив «золотих куполов», ця акустична профанація, яка тиражується масово, – виростає покоління з профанованим слухом, а це – інтонація, це той рівень інтимного колоніалізму, який мені особисто болить найбільше. І це я вважаю найглибшою диверсією і найнебезпечнішою міною, закладеною під наше майбутнє.

«КРИМ БУДЕ УКРАЇНСЬКИМ»
Знаєте, що в цьому найпринизливіше, найбридкіше, найтяжче психологічно, навіть гірше, ніж «Беркут» і невідомі снайпери на Майдані, бо там – явна смерть, явна загроза, якій ти ставиш чоло і є відчуття протистояння. А втрата Криму – я розумію, чому про неї менше говорять і стараються десь відсунути на маргінеси – це як зґвалтування за згодою. Страшно принизливий момент! Боляче мені й навіть не хочеться уявляти, як почувалися ті військові, які сьогодні, за свідченнями, лишися там і кричать: «Застрелюся!», але навіть цього не можуть зробити, бо в них забрали зброю.

І найпринизливіше, що 2,5 мільйона людей лишилися заручниками. Звичайно, тепер реакція на цю неприємну ситуацію є самозахисною, мовляв, вони самі винні, бо хотіли в Росію… А хто перевіряв, скільки кримчан хотіли в Росію, чи насправді вони винуваті в тому, що хотіли в ту Росію, якої могли зовсім не уявляти, бо тільки російське телебачення дивилися, тож уявляли собі Росію як СРСР часів молодості їхніх батьків. Як у тому анекдоті: «Дідусю, а коли жилося краще – при Сталіну чи Брежнєву?» «Ну, звісно, при Сталіну, бо тоді баби були молодші…» Тобто спершу створюється фейкова інформаційна реальність, а потім під цю фейкову інформаційну реальність починаються реальні злочини.

Так, кримська – доволі специфічна ментальність, бо це переважно внуки й правнуки легіонерів, люди з військовою ментальністю, крім кримських татар. Тобто це люди, які звикли служити, звикли до наказу. І коли їх просто передали з рук в руки – то це відчуття наруги над 2,5 мільйонами людей. Думаю, що така травма лишається надовго і легко вона не проходить. Із цією травмою нам тепер жити й приховувати її від себе не варто, бо ті діти, які плакали й співали Гімн України, коли виносили український прапор, оті діти цього не забудуть. Крим буде українським.

[ Згорнути рецензію ]

Автор рецензії: редакція (джерело: Польське радіо)

У Польщі невдовзі презентація інтерв’ю-ріки Оксани Забужко «Український палімпсест».
Оксана ЗабужкоОксана ЗабужкоAgnieszka Rayss/Forum

У вікендовому числі видання «Gazeta Wyborcza» читаємо розлогий текст головного редактора Адама Міхніка – «Українська леді Гамлет». Текст присвячено постаті письменниці Оксани Забужко, він є вступом до інтерв’ю-ріки української мисткині з польською публіцисткою Ізою Хрусьлінською «Український палімпсест».

Презентація книжки в Польщі починається у листопаді.

«Про Україну ми, поляки, досі знаємо небагато, але те, що знаємо – досить поверхневе та нашароване ... [ Показати всю рецензію ] емоціями. Ми не розуміємо українців, їх думок та фрустрації, їхніх ран та способу мислення про власне минуле», – розпочинає свій допис Адам Міхнік. На переконання автора, презентована невдовзі книга з головною героїнею Оксаною Забужко допоможе змінити цю ситуацію.

«Письменниця весь час показує українське минуле як постійне змагання з чужинською агресією, головним чином із російським тиском, – наголошує Адам Міхнік, – і пише вона, зокрема, про трагізм української боротьби за незалежність у період Другої світової війни».

«Для польського читача особливо цікавим, у світлі останніх дискусій, буде питання її ставлення до Української повстанської армії, – Адам Міхнік продовжує, – та до антипольської акції УПА на Волині й Східній Галичині. Забужко не намагається заперечувати чи відбілювати жахливих убивств польського населення, але звертає увагу на контекст і нагадує, що історичну роль УПА не можна скупчувати лише навколо антипольської акції». У вояках УПА Оксана Забужко бачить символ трагізму й гордості українського минулого, вважає головний редактор часопису «Gazeta Wyborcza». «Вона нагадує, чим була етика УПА, від якої радянська влада вимагала відмови від ідеалів вільної та незалежної України, – підкреслює Адам Міхнік, – у цьому для Забужко є етика УПА, але не один польський історик полемізуватиме з таким трактуванням. Та якщо ми говоримо, що розрахунок із темними сторінками УПА українці мають іще перед собою, то ми, поляки, так само повинні розрахуватися з темним аркушем польської українофобії», – читаємо в статті «Українська леді Гамлет».

Адам Міхнік, пишучи про книгу «Український палімпсест», продовжує: «Я шукав у цій книжці більше про ОУН і УПА, про внутрішньоукраїнські суперечки в міжвоєнній Польщі – та все ж у розповіді Оксани Забужко гору бере пам’ять про радянську Україну, про підкорений, колоніальний край, що приречений був бути провінцією тоталітарної імперії». «Україну, вважає Забужко, світ сприймає несправедливо, вона з’являється лише як „цап офірний”, – наголошує Міхнік, згадуючи про проблеми із демократією в Україні і порівнюючи їх із російськими, – Але такий жаль до світу чудово відображає стан духа українського патріота, що так добре знайомий теж і в Польщі».

Забужко, як Юрій Шевельов, до постаті якого вона часто відкликується, не хоче, аби захопив її ані комунізм, ані націоналізм. Не піддаватися – це «символ віри» Оксани Забужко, підкреслює Адам Міхнік і саме тому українську бунтарку називає «Леді Гамлет».

[ Згорнути рецензію ]

Автор рецензії: редакція (джерело: Форум видавців)

«Кавер 23 років нашої умовної незалежності». Так Оксана Забужко називає книгу «Український палімпсест» Ізабелли Хруслінської. Акупунктура всієї України через письменницю – на презентації 12 вересня.

23 роки спільної історії і 53 роки історії індивідуальної у книжковому форматі з’явились після тижня «чистого діалогу», який Забужко називає «платонівським бенкетом». Із польською журналісткою Ізою Хруслінською вони усамітнилися у замку Клічкув серед соснового бору. «Режим сократівської бесіди» - цілодобово під запис.

Для Оксана Забужко книга – зразок українсько-польського діалогу: «Культура діалогу ... [ Показати всю рецензію ] – це те, що нами втрачене найбільш драматично. Іза має дар внутрішнього проникнення в інші культури. На рівні співчуття, співпереживання, співдумання». Цей дар для Забужко – майстер-клас українським журналістам. До зустрічі у Клічкуві Ізабелла Хруслінська прочитала геть усе, опубліковане by Забужко. Відтак стала «найбільшим польським забужкознавцем».

Розмови між Забужко і Хріслінською – ніби дзеркала, поставлені навпроти себе: «Цікаво спостерігати, як читач і автор міняються місцями. Відбувається повноцінний обмін сутностями».

Створений із щирого захоплення Україною «Український палімпсест» для Ізабелли Хруслінської – найкраще завершення того, що вона розпочала 14 років тому. На початку 2000-х вона розпочала серію інтерв’ю «Багато облич України». Однак для авторки в українській пам’яті, тотожності щось відкривається, щось закривається, щось стерте, щось можна віднайти, подібно палімпсестові.

На записку, отриману від гостя презентації, Ізабелла відповідає, що не мала жодних стереотипів щодо України. Хоча говорить загалом про польські «шматки амнезії» - трагічну долю української інтелігенції і селянства. «Наразі найгарячіша фаза війни пам’ятей. Ми звикли бачити себе крізь призму чужої історії», - продовжує думку Забужко.

Тому книга, розрахована на польського читача, є цікавою для української молоді. Презентації в Польщі розпочалися саме на початку Євромайдану: «Ми переживаємо столітній цикл. Історія зараз дає нам другий шанс, який ми не програємо. Я переконана». Із циклу історії – про марність циклічних страждань в російсько-українській війні відповідає однозначно: «Я не вірю в марні страждання. За винятком тих, що за католицькими сюжетами: «У диявола теж є свої мученики». Груз-200 в Росію – це марне страждання у чистому вигляді». Насамкінець визначити, чи будуть ці страждання марними, пропонує кожному самостійно.

«Коли здиблена тектоніка трансформується, через 20 років буде цікаво читати книги про цей час. Жити – важко», - зізнається Оксана Забужко. На думку Ізабелли Хруслінської, «реальність показала більше, ніж могла засигналю вати та книга».

На завершення Забужко говорить: «Століття нашої самотності закінчується. Яким буде наступне, залежить від нас».

[ Згорнути рецензію ]

Автор рецензії: Лукаш Ясіна (джерело: Український журнал)

Ukraiński palimpsest. Oksana Zabużko w rozmowie z Izą Chruślińską, Przedmowa Adam Michnik, Kolegium Europy Wschodniej im. Jana Nowaka-Jeziorańskiego, Wrocław, 2013.

Ніхто не заперечить, що в Польщі про Україну пишуть багато, і хоча й не завжди добре, але певного рівня дотримуються. Натомість проблемою чималої кількості польських публікацій, присвячених українській історії та сьогоденню, є те, що пишучи про українців, автор пише переважно через польське сприйняття свого східного сусіда. Вочевидь це найпомітніша риса постколоніального мислення, що нерідко ще присутня в поляках. Україна нас цікавить ... [ Показати всю рецензію ] тією мірою, якою це має зв’язок із заплутаними вже тисячу років стосунками поміж мешканцями минулих та сучасних Польщі й України.

Але цього разу знана польська незалежна публіцистка, спеціалістка з українських питань Іза Хруслінська повела себе інакше. Її вже практично всюди знають ті, хто цікавиться даною тематикою — завдяки її попереднім розлогим інтерв’ю з українцями та захопленню українською справою.

У видавництві Колегіуму Східної Європи якраз вийшла книга «Український палімпсест». Останнє слово є виразним з точки зору його суті. Як і в стародавніх палімпсестах, обидві учасниці розмови відкривають щораз інші сфери знань про українську літературу, культуру та історію. Біографія Оксани Забужко є відправним каменем для описання краю її прадідів, дідів, батьків та врешті — України і її самої. Завдяки цьому природному підходові для нас відкриваються нові епохи. Україна, переполовинена окупантами в революційні часи, момент виникнення самостійної держави та встановлення влади більшовиків, Радянська Україна в часи «коренізації» та Голодомору, підпольська Галичина, німецька окупація та наступні радянські десятиліття, незалежна Україна за часів Кравчука, Кучми, Ющенка та Януковича...

Передусім однак захоплює власне центральна постать книги — Оксана Забужко. В Польщі з її творчістю більшою чи меншою мірою ознайомлене досить символічне гроно інтелектуалів, що мають інтерес до східної тематики. Популярними стали лише її «Польові дослідження з українського сексу», перекладені польською та відтворені у вигляді спектаклів на театральній сцені. Фактично, у Польщі Забужко сприймають як феміністичну письменницю із західним світоглядом. Звісно, в цьому є доля правди, але розмови Хруслінської та її ерудовані запитання показують нам, як міцно творчість письменниці закорінена в спадщині української культури. Постійні, майже ритуальні згадки про Лесю Українку у випадку Забужко невипадкові — вона дійсно сформувалася під впливом цієї письменниці.

Як бачимо, Забужко є чи не ідеальним доказом того, що поєднання «західної» й «національної» версій України та її культури можливе. Кооптація тих зразків літератури, що походять з американської, польської чи західноєвропейської, не означає відкидання багатства української народної культури, а детальні відомості про незабронзовілі життя Шевченка, Франка чи Лесі Українки не означають заперечення їхнього місця в пантеоні. Завдяки Хруслінській помічаємо, як Оксана Забужко та її творчість доводять нам: українським письменникам вдалося те, що далеко не найкращим чином намагається реалізувати президент Янукович та його команда — перебування поміж Росією, Європою та національною традицією, використання кожного із джерел, але не занурення в жодне з них.

Окремий фрагмент — це ставлення Забужко до Польщі і поляків. Те, що ця книжка вийшла якраз на волинські роковини, є надзвичайно позитивним поворотом долі. Забужко, слідуючи за постулатами Грушевського, ні на мить не прощається з українськими історичними пріоритетами, але виказує теж симпатію щодо поляків та — на противагу до «батька української історіографії» — цінує вплив поляків на українську історію та культуру. Підкреслює також роль польської мови у своєму власному формуванні.

Поруч зі спогадами з часів тоталітаризму найбільше вражають висловлювання авторки про змарновані шанси української незалежності. Випливає з них чимало висновків, але найпомітнішим є той, що українську незалежність можна було набагато успішніше будувати. І хто знає, чи на покращення ситуації вже не є надто пізно.



Лукаш Ясіна, керівник східного відділу тижневика «Kultura Liberalna», працівник Інституту журналістики та суспільної комунікації Люблінського Католицького Університету, Ph D.

[ Згорнути рецензію ]

Автор рецензії: Григорій Сподарик (джерело: Наше слово)

«Ukraiński palimpsest. Oksana Zabużko w rozmowie z Izą Chruślińską», Nowa Europa Wschodnia, 2013 («Український палімпсест. Оксана Забужко у розмові з Ізою Хруслінською», Нова Східна Європа, 2013), 392 с.

palimpsestЦей рік можна умовно назвати роком Оксани Забужко в Польщі. Буквально кілька тижнів тому українська письменниця отримала у Вроцлаві Центрально-європейську премію «Ангелус» за роман «Музей покинутих секретів», а тепер триває промотур її чергової книжки – «Український палімпсест». Видання 8 листопада потрапило в польські книгарні. Це інтерв’ю-ріка, яке в О. Забужко взяла польська публіцистка ... [ Показати всю рецензію ] Іза Хруслінська. «Треба було варшавської журналістки, щоб розпитати мене про речі достатньо особистого характеру, про які ніколи не запитав би український журналіст. Поляки починають з бекграунду – родинної історії, походження, відповідно, історія родини стає історією країни, бо треба розповідати про контекст, тобто через себе починаєш говорити про країну», – саме такою рефлексією ще до появи книжки О. Забужко поділилася в розмові з радіо «Бі-Бі-Сі Україна». Вступ до «Палімпсесту» написав головний редактор щоденника «Gazeta Wyborcza» Адам Міхнік, який відзначив, що поляки про Україну знають дуже мало, не розуміють способу мислення українців тощо. На думку автора, розмова з О. Забужко може допомогти змінити цю ситуацію. «Письменниця весь час показує українське минуле як постійне змагання з чужинською аґресією, головним чином з російським тиском», – наголошує А. Міхнік і водночас відзначає, що для польського читача особливо цікавим повинно бути ставлення О. Забужко до Української повстанської армії. За словами редактора, українська письменниця не намагається заперечувати жахливих убивств польського населення, але й звертає увагу на контекст і нагадує, що роль УПА не можна зводити лише до антипольської акції. «У вояках УПА Оксана Забужко бачить символ чесності і трагізму українського минулого. Вона нагадує, чим була етика УПА, людей, від яких радянська влада вимагала відмови від ідеалів, за які вони боролися», – пише редактор А. Міхнік.
Сама письменниця в розділі, присвяченому польсько-українським відносинам, відзначає, що від спільної історії, в якій було багато і доброго, і поганого з конфліктами й незагоєними до сьогодні ранами, два народи просто не втечуть. На її думку, справжнього діалогу у справі трагедії на Волині не буде доти, доки УПА не визнають як сторону антитоталітарних рухів опору та формацію, що воювала за незалежність України. Таке визнання повинно прийти не лише з боку українського уряду, але й з польської сторони. «Саме це становить ядро проблеми, бо, говорячи А, треба сказати й Б – визнаючи незалежність України, не можна не визнавати боротьбу УПА», – говорить Забужко, нагадуючи, що українські партизани ініціювали повстання в радянських таборах, захищали свій народ від чергового Голодомору 1947 р., через що він мав менший розмір, а до їх традиції опору відносилися українські дисиденти 60–80-х років ХХ ст. Забужко вважає, що зближенню сприятиме ширше усвідомлення культурної спорідненості між поляками та українцями, цінування взаємних внесків у це багатство і популяризація таких зв’язків у мас-медіа.

В інших 15-ти розділах «Палімпсесту» О. Забужко, відповідаючи на запитання своєї співрозмовниці, розповідає про дитинство в Луцьку та Києві, козацький родовід сім’ї з боку батька та матері, патріотичне виховання, кагебешні обшуки в помешканні і те, що за вживання української мови в дитинстві її обзивали «бандерівкою». Ділиться також міркуваннями щодо своїх відомих книжок – «Польові дослідження з українського сексу», «Хроніки від Фортінбраса», «Музей покинутих секретів» тощо. Пояснює, чому не можна забувати про таких письменників, як Тарас Шевченко, Іван Франко і Леся Українка. Щодо останньої тлумачить, чому її дратує зображення письменниці у вишиванці та з віночком на голові. «Палімпсест» – це також аналіз українського руху шістдесятників, відносин з діаспорою, державних перетворень початку 90-х років, першої конфронтації з західним світом тощо.
Варто згадати, що О. Забужко повернулася з першого виїзду до США з цікавим спостереженням щодо системи освіти. За океаном вона якийсь час працювала викладачем у вищому навчальному закладі. На її погляд, якщо колись завданням системи навчання було дати людині знаряддя для критичної оцінки дійсності та побудови власних думок, то сьогодні увесь цей процес зводиться до вишколення молоді заповнювати тести. Але найсумнішим висновком є те, що письменниця називає Україну «закапсульованою державою» з радянських часів. Спроба візуалізації цього вислову насправді може допомогти зрозуміти не лише минуле, але й сьогодення та проблеми з визначенням шляху розвитку для української держави.
До кінця року «Палімпсест» має вийти і в українському перекладі. Варто нагадати, що І. Хруслінська, користуючись жанром інтерв’ю-ріка, раніше говорила про українські справи з відомим українським істориком Ярославом Грицаком. Запис цієї розмови вийшов друком 2009 р. Чотири роки раніше опубліковано книжку «Wiele twarzy Ukrainy» (пізніше перекладена українською), де І. Хруслінська в інтерв’ю з головою ОУП Петром Тимою ознайомлює польського читача з поглядами українських інтелектуалістів. ■

[ Згорнути рецензію ]

Автор рецензії: Наталя Романюк (джерело: Гречка)

Нещодавно вийшла книга розмов Оксани Забужко із польською журналісткою «Український палімпсест. Оксана Забужко у розмові з Ізою Хруслінською». Спочатку книга побачила світ у Польщі (відповідно – польською мовою). І лише тепер – у перекладі – повернулася в Україну. Презентували її Оксана та Іза на «Книжковому Арсеналі» в Києві. Цією книгою, за словами Забужко, вона може вважати завершеною свою роль коментатора України.



Жанр книги – інтерв’ю-ріка – екзотичний для України, але поширений для поляків. Три роки тому Іза прочитала «Музей покинутих секретів» і віднайшла там багато тем, про які ... [ Показати всю рецензію ] хотіла поговорити з Оксаною, зробити книжку через прямий досвід людини: «Це спроба полякам розповісти про Україну через її культуру. Ця книжка говорить передусім про найкращу Україну», – зазначає журналістка. Ще до цього вона робила багато різних проектів із українцями.

Те, що вийшло – результат тижневого перебування Хруслінської і Забужко на заході Польщі, коли вони нон-стопом розмовляли під запис «старосвітських бабін»: «Ми разом сміялися, плакали, журилися. Без речей екзистенційних, сутнісних для обох, нічого не вийде».

За словами Ізи, «дуже швидко з’явилося те, що виникає між людьми, які мають спільні інтереси». Оксана додала, що одним із об’єднувальних моментів стали однакові книжки, які вони любили в дитинстві («Вінні Пух», наприклад).

Оксана відзначила тут журналістську майстерність, з якою Іза підійшла до завдання: «Я б рекомендувала книгу усім журналістам як «must read». І жартома: «Тут усе, що ви хотіли знати про Оксану Забужко так, щоб її не читати».

Багатозначними стали презентації книги в Польщі. Адже Майдан почався одночасно із першою презентацією книжки в Любліні. «Було насправді стрьомно, – розповідає Оксана. – У нас наперед запланований тур. По дорозі говоримо про презентацію. І в цей час у мене починають частити дзвінки з України. Невідомі номери – значить, телефонують журналісти. І значить, щось сталося. І коли ми приїздимо в Люблін: «Чули, Азаров зробив офіційну заяву, що Україна відкладає підписання асоціації із Євросоюзом». Невже кінець? Невже почалося? Невже накрили? Вся та розмова в Любліні була про те, що буде з країною».

Одним із розділів книги є розділ «Загрози». Вони проговорювалися ще півтора року тому. Але те, про що говорилося тоді, вибухнуло тепер.

Під час презентації у Гданську, згадують, письменниця дивувалася: «Якщо Ви не знаєте про нас таких простих речей, то що ви про нас узагалі знаєте?».

Оксана розповідає, що тривалий час виступала коментатором України. Тож «Український палімпсест» – певний підсумок цього. «Свою роль коментатора ніби можу вважати завершеною. Ми вступили в період великих трансформацій, хочемо цього чи ні».

За матеріалом "Гречаного блогу" Наталі Романюк

[ Згорнути рецензію ]

Автор рецензії: Катерина Холод (джерело: Друг читача)

Український палімпсест. Оксана Забужко в розмові з Ізою Хруслінською / пер.з польською Д.Матіяш; за ред.І Андрусяка та О.Забужко. – К.: КОМОРА, 2014. – 408 с.



Цю книжку складно осягнути за один вечір. Але якщо вас тягне на роздуми про національну літературу, фемінізм, минуле та майбутнє батьківщини, то «Український палімпсест» – те, що треба для похмурих осінніх вечорів. Ніяких зайвих солодощів чи сентиментальностей. Виважений погляд на деякі історичні факти і власну долю. «Український палімпсест» складається з 16 інтерв’ю. Оксана Забужко назвала цю книгу «персональним Майданом». Стрімкий ... [ Показати всю рецензію ] діалог з польською журналісткою Ізою Хруслинською перетворився аж у 400 сторінок дрібним шрифтом.



У першому інтерв’ю Забужко поринає в радянське минуле України. Вона розглядає цей епохальний досвід на прикладі своєї родини, яка зазнала переслідувань через політичні переконання. Авжеж, «український буржуазний націоналізм» – це доволі серйозне звинувачення на той час. Але Оксана Забужко попри цю складну ситуацію залишилася безнадійно буржуазною і, звичайно, українкою. Людиною, впевненою в тому, що «незалежність – це не одноразовий акт, це цілий процес». Письменниця з юності намагалася балансувати між дійсністю «періоду застою» і жагою до змін. Насамперед в неї було бажання, щоб Україна позбавилася так би мовити колоніального клейма СРСР. Сучасність яскраво демонструє: ця мрія Забужко ще не втілилася у життя, ні в політичному, ні в економічному, ні в культурному сенсі.



Письменниця вважає, що «сучасна Україна – це своєрідний мікс, через це вона залишається загадковою і для інших, і для самої себе». Шар самобутньої української культури давно знищили (згадаймо «Розстріляне Відродження» 30-х років). Замість цього радянська влада створила штучне пропагандистське середовище, в якому добре почувався письменник-функціонер, що виконує замовлення партії. Тож довгий час той невидимий, але конче потрібний для літературного процесу діалог письменника і читача був слабким. «Народна» радянська література мала опосередковане відношення до народу, існуючи у своєму соцреалістичному вакуумі.



Минув час, а українська література лише потроху приходить до тями, збагачується сюжетами і жанрами, відроджує свою цілісність. Тож Оксана Забужко, як автор роману «Польові дослідження з українського сексу», зробила свій внесок у розвиток сучасної літератури. Без нав’язливої офіціозності та вульгарності, незважаючи на провокаційну назву твору.



Згадуючі свої перші твори, Забужко розмірковує на тему роману: «Коли тобі сімнадцять років, ти ще не усвідомлюєш, що певні романи письменник може створити лише у зрілому віці». Якщо вже провести паралель, то сучасна українська література (можна ще ввернути модний вираз «постколоніальна») ще досить молода. Тому вона має небагато зрілих романів, що здатні вразити не лише українського читача, а й закордонного (хоч бельгійського, хоч зімбабвійського). Але обнадійлива перспектива існує. І якщо, врешті-решт, погодитися з Оксаною Забужко про схильність українців до бунту, то національна літературна революція цілком реальна у майбутньому.

[ Згорнути рецензію ]

Автор рецензії: редакція (джерело: Буквоїд)

Читач знайде тут відповіді, які суспільство завжди хоче почути від популярного письменника. Питання про життя і творчість, про біографію і долю, про улюблені книжки та культурні взірці для наслідування чергуються з роздумами про сучасний світ і місце в ньому України, про її історичний шлях та ґенетичні хвороби української незалежності після 1991 року. Складний і багатовимірний образ української ідентичності, що постає з цих розмов, допоможе читачеві краще орієнтуватися у колізіях нашого неспокійного сьогодення.

Український палімпсест: Оксана Забужко в розмові з Ізою Хруслінською / пер. з польської ... [ Показати всю рецензію ] Д. Матіяш; за ред. І. Андрусяка та О. Забужко. - К. : КОМОРА, 2014. - 408 с.

[ Згорнути рецензію ]

Автор рецензії: Оксана Форостина (джерело: Критика)

Найважливіше в цьому 400-сторінковому інтерв’ю Оксани Забужко — сам факт його публікації українською мовою. В передмові до видання Оксана Забужко сама стверджує, що «повернення — уже в перекладі «назад», на українську <…> до українського читача, який, в остаточному підсумку, і є її головним героєм <…> також робиться неуникненним і обов’язковим. Інакше це було б — як говорити іншим про нього за його спиною». Та складно уявити, щоб саме так бачили аналогічну потребу автори з інших культур, менш уражених багатовіковими упослідженнями (скажімо, британці чи французи). «Повернення» такого ось «продукту ... [ Показати всю рецензію ] на експорт» свідчить радше про негаразди вдома. Цю версію потверджує ще одна ознака, яка спершу видається формальністю, а згодом — фіксацією «середньої температури по лікарні»: примітки з поясненнями. В ориґінальному польському виданні (2013 року, видавництво Колеґіюму Східної Европи) такі енциклопедичного кшталту примітки безперечно необхідні, надто коли сам текст «інтерв’ю-ріки» фактично є українською енциклопедією, розповіддю, за висловом самої Оксани Забужко, «про своє “одразу все”, “одним пакетом”». Нема жодних сумнівів, що польські читачі потребують роз’яснень щодо Української Галицької Армії, Симона Петлюри та Соломії Павличко. Але те, що ці примітки залишилися і в українському перекладі, може свідчити не лише про послідовність видавництва (зрештою, польські постаті та явища також дбайливо розтлумачено, як, до речі, й згаданих у виданні персонажів із-поза українського та польського світів — як-от Генрі Міллера). Чи ж не потрібні такі примітки й багатьом українським читачам? І саме їм цю книжку можна радити як «вступ до українознавства», зокрема й тому, що в бесіді з Ізою Хруслінською Оксана Забужко значно толерантніша до таких співвітчизників, ніж у своїх «домашніх» інтерв’ю та виступах, а подекуди й художніх творах.

Ця розмова — щонайменше на два боки: якісь із приміток не потрібні українцям, а потрібні полякам, а згадка про комедію Старицького «За двома зайцями» нічого не скаже польським читачам, але є гачком для співвітчизників, зокрема тих, що вхоплять його завдяки однойменному совєтському фільмові. В першому з 16 розділів співрозмовниці розгойдують вільний жанр неспішної розмови історією двох дідів Оксани Забужко в один час та одному місці — 22 січня 1919 року на Софійському майдані в Києві, у день Злуки ЗУНР та УНР. І саме тоді стає зрозуміло, чого ж насправді очікувати від інтерв’ю, — епосу. Від цілком кінематографічного сюжету розкручується подальша оповідь, і не дивно, що наступний місток у розмові — цитата зі справжнього кіна: Оксана Забужко згадує «Арсенал» Олександра Довженка.

Навряд чи можна стверджувати, що свідомо, але точно вправно, Оксана Забужко використовує цей прийом причарування читачів у спосіб, подібний до емоційного залучення, втягування в темній кінозалі, перед тим, як переламати їхні звичні уявлення (приміром, про такого дорогого багатьом українцям Міхаіла Булґакова). Інший приклад «витягування» бесіди на щось більше, ніж бесіда, а таки на «одразу все», — вплітання персональної сімейної історії в історію національну (прийом надійний і випробуваний, що фактично є інвестицією приватного в довіру читачів до масштабного історичного наративу). І саме така приватна розповідь дає змогу тримати увагу авдиторії, поступово впроваджуючи її в світ екзотичних реалій, та долати бар’єр стереотипів, як-от у випадку повоєнної Західної України (щодо якої в кожної з читацьких авдиторій є свої стереотипи).

Ті ж читачі, що просто люблять твори Оксани Забужко, будуть вдячні за розповіді з дитинства та юности, етапи інтелектуальної біографії, а також «путівник» її книжками — від дослідження про Франка до збірки листування з Юрієм Шевельовим, одним із головних героїв і цієї книжки розмов. Окремі гілки бесіди «виростають» навіть не з книжок, а з есеїв.

Уже сам зміст численних диґресій може бути приводом для дискусій, а щонайменше одне зауваження авторки змушує здійняти брови: ніби-то перше видання книжки Тамари Гундорової «Післячорнобильська бібліотека. Український літературний постмодерн» вийшло накладом у 500 примірників (насправді 2005 року наклад був 1000 примірників, а доповненого видання 2013 року — 1500). Сама динаміка, з якою Оксана Забужко «зшиває» минуле і теперішнє, спроможна тримати увагу навіть скептиків. Книжка і тут вийшла «на два боки» — і для тих, кому цікава Україна, і для тих, кому цікава Оксана Забужко в ній.
- See more at: http://krytyka.com/ua/reviews/ukrayinskyy-palimpsest-oksana-zabuzhko-u-rozmovi-z-izoyu-khruslinskoyu#sthash.akrWzn6V.dpuf

[ Згорнути рецензію ]