Тарас Антипович : Тіло і доля : цикл оповідань : Рецензії в пресі.

Автор рецензії: Олександр Михед (джерело: журнал "Новинар", 10 квітня 2008 року)

У „гумовій", як видається через її всеохопність та всеїдність, серії Exceptis excipiendis видавництва „Факт" нещодавно побачила світ довгоочікувана мною (надто приємне враження полишила тогорічна дебютна „Мізерія") друга книжка Тараса Антиповича з невловимою назвою „Тіло і доля". Попри те, що назва відображає основний конфлікт збірки, читацька пам'ять постійно намагається підказати її власні можливі варіанти, наприклад, „Плоть і душа", „Думка і поступ" тощо.
„Тіло і доля" – це шість історій про невідворотну й неухильну, наче стрімке сходження снігів із гір, втрату розуму. Шість історій, що нагадують ... [ Показати всю рецензію ] класичні філософські, часом жорстокі діалоги-притчі про одвічні взаємини тіла і душі, долі і призначення людини. Шість історій життя героїв, долі яких невпинно шукають і знаходять точки дотику. Замкнений, герметичний та самодостатній світ цієї книги нагадує „матрьошку" (образ, запозичений з однойменного оповідання, чи не найкращого у всій збірці) – оповідки вкладені одна в одну і відшаровуються сторінка за сторінкою. Переказування сюжетів Тараса Антиповича скидатиметься на хроніки жовтої преси, але нам, загартованим буттям у світі масової інформації, немає чого боятись. Ось, приміром, бомжі, що „погубили свої справжні імена разом із паспортами", або чемпіон з бодібілдингу, який поступово самознищується і вичавлює із себе, майже в прямому розумінні, раба тіла. Найцікавіший баланс ідеї і сюжету знаходимо у вже згадуваному оповіданні „Матрьошка" (лірична історія взаємин самотнього наглядача та в'язня, як вар'ятська варіація „стокгольмського синдрому" – симпатії жертви до свого мучителя) та „Автопортрет слонихи Боні" (мабуть, найвдаліше у сучукрліті використання прийомів Стівена Кінга).
Втім, як завше, має бути „але". Тож огріхами „Тіла й долі" бачаться недоречні й драстично зухвалі слова про Бога, як би архаїчно-консервативно це не звучало. І друге – римована історія-реп про „Магду, невісту Класика". Можливо, комусь буде до смаку ця мертвонароджена та вимучена маячня як спроба винайдення постмодерного римованого епосу. На це запитання кожне тіло, кожна свідомість відповість по-своєму.
У випадку з другою книгою Антиповича легко прямуєш повз такі мінуси, тому що, нарешті, можна говорити про появу в сучукрліті гарно і якісно написаної легкої белетристики, яка несе відпочинок тілу й ставить кілька запитань душі. Адже кожен, раніше чи пізніше, приходить до цього химерного діалогу, що так нагадує „стокгольмський синдром" закутої й поневоленої душі, яка намагається зрозуміти і виправдати свого терориста – тіло.

[ Згорнути рецензію ]

Автор рецензії: Роксолана Човбан (джерело: Сумно.com)

«Тіло і доля» Тараса Антиповича належить до книжок, що їх прочитуєш на одному подиху, що від них важко відірватися, що так захоплюють у себе, аж важко знайти важливіші справи, ніж дочитування книжки до кінця. Зазвичай така захопливість, легкість читання та сприйняття взаємопов’язані із легкістю забування: яскраві враження, але й поверхові. Для створення такого ефекту є відомі методи, що загалом зводяться до апелювання до первинних реакцій читача, до безумовних рефлексів.

Вже сама назва збірки є використанням однієї з таких метод. Тіло і доля, без сумніву, слова-архетипи, що приковують до себе ... [ Показати всю рецензію ] увагу, бо виявляють, так би мовити, життєвий інтерес кожного. Уже з перших сторінок цієї книжки читач стикається з межовими ситуаціями, що в них ці архетипи виявляють себе найяскравіше.

Тіло: короста, голод, гниття; гори мертвих м'язів, анаболіки, їда дванадцять разів на добу; вічно сльозливі очі, імпотенція, душ раз на тиждень, тюремні задоволення чоловічих потреб; кров; сморід з рота, стареча крихкотілість, напівзогнилий труп; ґеніталії. Доля: «Свої справжні імена ми погубили разом із паспортами»; «Тіло праведне. До нього гріх не липне. Це душа просякає гріхом»; «Весь універсум уявляється свині як велика матрьошка тюрем. ...Одна тюрма ув'язнена в іншій, тюремність множиться в геометричній прогресії і сягає меж світобудови. Тікати абсолютно нікуди, бо хіба можна вважати втечею перескакування з однієї матрьошки в іншу?»; «От ти, Свиня, імпотєнтом родився. Ти от етого й не понімаєш міра. ... Мір - це така комбінація двух начал: пісюн із піськой. Як токо він у неї входить - десь там високо, в переносном смислє - в мірє получається катаклізм. А когда виходить - все успокаюється. ... Це якийсь висший небесний пісюн. Нам отсюда його не видно»; «Тіло - така ж таємниця, як і душа, така ж темна тьма! і вся наша біда - в тому, що ми можемо припускати відсутність душі, а отже, і злочинів проти душі не розслідуємо, а в існуванні тіла ми ніколи не сумніваємось».

Неважко помітити, що межові ситуації, в які потрапляє тіло, переважно викликають одне з найсильніших людських почуттів - огиду. Огида - почуття настільки сильне, що здатне викликати фізіологічну (так, тілесну) реакцію - нудоту. Силою й безумовністю цього рефлексу вміло маніпулює автор, щоб тримати в напрузі увагу читача.

Додайте до названого вище прийому ще й майстерну гру автора з текстом. Використання у кожній новелі окремої форми нарації: сповідь шизофреніка, розповідь з точки зору слідчого, проникнення до передсвідомої пам'яти відлюдника-наглядача пустої тюрми, жалісливе звертання на «ти» до олігарха, поділений не на строфи, а на абзаци іронічний вірш про самотність старої недолюбленої наглядачки музею, діялог молодого подружжя у ліжку - усі ці ігри, та ще «святе правило не говорити зайвих слів» (а значить - не вдаватися в штукарство), викликає разом з огидою парадоксальне відчуття естетичного задоволення.

Саме цей парадокс дозволяє рішуче заперечити, що «Тіло і доля» як легко читається, так легко й забувається. Не так вже легко забути ці новели. Йдеться навіть не стільки про незвичність, аж навіть унікальність кожного сюжету, як про те, що в кожному житті, що розгортається перед нами, ми знаходимо щось близьке, щось таке, що прояснює для нас наші власні життя. Тіло і доля є в кожного. Як можна забути те, що допомагає зрозуміти, що ми маємо робити з цим тілом і з цією долею?

Щоразу, називаючи «Тіло і долю» збіркою новел, я мимоволі перечіпаюся через це жанрове означення. «Тіло і доля» має значно більше ознак цілісного роману, аніж збірки. Вже те, що автор пронумерував шість новел, наче розділи, свідчить на користь цього припущення. Також і персонажі, що переходять з новели в новелу, згадки в формі чуток, нотаток слідчого чи теленовин про сюжети инших новел, спільність хронотопу. Можна заперечити, що в книжці усе ж відсутня єдність сюжету, немає єдиного спрямування його розвитку, долі персонажів не розкриті панорамно, як то мало б бути в романі, зрештою, остання новела ніби зовсім не стосується усіх сюжетних перипетій. Але варто придивитися, і стане зрозумілий задум книжки як цілісности. У першій новелі-розділі людина повністю заперечує себе як єдність «тіла і долі», бачить один спосіб врятувати душу - цілком відокремити її від тіла. У другій новелі людина є вже тіло з душею, але душа пригнічена тілом, тож єдиний вихід для неї - принизити тіло, знесилити його, зрештою, знищити. У третій новелі тіло теж є тюрмою, але звільнення полягає у простій відмові від служіння його численним потребам, у тому, щоб змусити тіло служити людині, а не людину - тілу. Наступна новела показує вже, як душі, чи радше духи, переможно мстяться вбивством за вбивство тіла. П'ята новела розповідає про те, як духовна любов, хоч і дещо недолуга, спричиняє тілесне воскресіння її об'єкта, цебто тіло вже зовсім не є завадою, а є просто атрибутом. Усі ці п'ять новел об'єднує бажання вивільнити душу від влади тіла, унезалежнити долю від тіла - тут чується доволі-таки послідовна аскетична джайнсько-буддійська філософія. Та все ж поступово ставлення до тіла пом'якшується. Зрештою, остання новела підводить нас до того, що спроби перемогти тіло - не лише марні, а й безглузді, бо людина - це не душа і не тіло, людина - це душа в тілі, чи тіло з душею, чи - як не переставляй доданки, сутність людини як «мислячої тварини» («тварини, що здатна на почуття» - додамо ще до цього арістотелевого визначення) не зміниться.

«Якби не тіло, як би ми втілювали любов? Слова брешуть, думки брешуть, а тіло - ні. ... Коли б не тіло, з чого би ми діставали задоволення?» «...Взагалі, я не тіло вибирала, а те, що всередині. Мені так тоді здавалося принаймні. - Але якби у цього тіла не стояло, то те, що всередині, сприймалося би якось неповно, правда? ... Нам усім на душу наплювати насправді. Вона для смерті потрібна, а для життя - ні».

[ Згорнути рецензію ]

Автор рецензії: Тетяна Дігай (джерело: АртВертеп)

Збірка оповідань «Тіло і доля» - друга книга прозаїка, журналіста, киянина Тараса Антиповича. Перший роман «Мізерія», що вийшов минулого року, відразу набув популярності і був номінований на премію Книжка року Бі-Бі-Сі 2007.


Нова книга складається з 6-ти оповідань, перше з яких «Без душі» може слугувати за програмне для усієї збірки. Герой, якого кличуть Декарт, розповідає: «Це Нікакава назвав мене Декартом. Я казав йому, що я – тіло, без імені й без душі. І що мені … як мене називатимуть. Нікакава нібито колись читав, що проблему тіла й душі вигадав Декарт». Ну, млинець, погодьтеся, що бомж ... [ Показати всю рецензію ] (а мова йде про бомжів), який читав Декарта – це явище! Але шановний пан автор «перепльовує» французького філософа! За Тарасом Антиповичем, тіло без душі приречене на смерть, при тому смерть найжахливішу, про що свідчить друге оповідання збірки «Ампутант». Ось картина, якій би позаздрив сам Сальвадор Далі: «Він (детектив Пікус – Т. Д.) стояв на колінах у стовченому шинами сніговому місиві і, на своє щастя, вже не міг бачити, як Ріхард Штоц (головний герой оповідання – Т. Д.) бризкає слиною, як він вжикає бензопилкою і кладе її блискавичні зуби собі на горло, як горло вистрілює кров’ю, як котиться зі столу бородата голова (виділення моє – Т. Д.)…як підстрибує, вищить і реве бензопилка, затиснута в мертвій руці, викрешуючи об метал іскри останнього чемпіонського шоу».


Найкращим оповіданням у книзі, на мою думку, є «Матрьошка». Прозаїк використовує ляльку-матрьошку, як метафору: «…світ є багаторівневою в’язницею…У найменшій матрьошці сидить в’язень. У трохи більшій – яка вміщає в собі цю найменшу – наглядач, котрий за в’язнем наглядає. У ще більшій – начальник тюрми, котрий наглядає за наглядачем…і так далі…таким чином, тюремність множиться в геометричній прогресії і сягає меж світобудови. Тікати абсолютно нікуди (виділення моє – Т. Д.), бо хіба можна вважати втечею перескакування з однієї матрьошки в іншу?». Який страхітливо гіпертрофований образ нашої з вами дійсності! Автор бачить світ помираючим, таким, що розпадається, втрачає сенс. Це удар, виклик розуму і моралі, зіткнення і разом з тим поєднання непоєднуваного.


Останнє оповідання збірки називається якось по- тваринному – «Ууумф». Що означають ці загадкові літери? Відомий Доктор Трепанатор («Друг читача» №6, 2008) радить: «Три кита, на яких тримається геніальний твір – секс, драгс та…мат». Отже, дотягти нашу книгу до геніальності допомагає саме таке: «…коли в рот жінці дати,…залазь на мене зверху,…ну с…, ну б…, давай я буду ззаду…оооох…уууумф…,…,…».


Філософ Декарт ніяк не міг передбачити, що його знамените: «Я мислю, отже я існую» через 300 років буде звучати так – поки я трах…я існую, і гори все синім полум’ям!

[ Згорнути рецензію ]

Автор рецензії: Ірина Ковбаса (джерело: Друг читача)

Що для тебе є тіло і душа? Тіло – тлінне, а душа – вічна? Надто просто. В такому разі ми воліємо просто не задумуватися над складними філософськими питаннями й доручити розв’язок екзистенційних питань досвідченим літераторам. Завдяки молодому авторові, що проявив надзвичайну гуманність до вас, читачі, і справжню мізантропію щодо своїх персонажів, ви можете відкласти ці ломиголовки на потім. Їх «під керівництвом» Тараса Антиповича переживають герої «Тіла і долі». Книжка, зрештою, не дає остаточної відповіді. Тільки стверджує, що діалектика людського тіла й душі справді існує, вічна та нерозв’язна. ... [ Показати всю рецензію ] Цю проблему автор розгортає в різних людських долях і життєвих ситуаціях (від бомжів до закоханих).



Спочатку ми відвідуємо щоденний тусняк під «трьома ялинками» разом із безпритульними, рецидивістом, наркоманом, науковцем-філософом, проституткою та колишнім технологом Декартом, що не зміг одного разу повернутися додому, де зажди жив тільки сам. А все тому, що на його звичний телефонний дзвінок з роботи в порожню квартиру його ж душа відповіла: «Алло». Відтоді Декарт існував лише буденним, тлінним тілом, що терпляче зносило вуличне існування, аби чиста й вічна душа могла усамітнитися в квартирі. Проте поступово звівши своїх безпритульних друзів на той світ, повернувся додому, де душі своєї так і не уздрів. Опісля нас знайомлять з бодібілдером Ріхардом Штоцом, який свій бунт проти тіла виражає ще більш радикально: почерговим ампутуванням електропилою своїх ніг. Таким чином, ставши «культуристом духу», він хотів знати, ким є поза тілом і ким є без тіла для суспільства. «Матрьошка» відтворює структуру Всесвіту-в’язниці, у якій є в’язниця, а в тій – ще одна, ще одна… і так до маленької в’язничної камери, де єдиний в’язень мило розповідає єдиному наглядачеві про вбивство своєї дружини, яка віддавалася «тєлом, а душою – нє». Ще в одному оповіданні олігарх надумався вбити задля розваги слониху-художницю й поплатився не грошима – своїм життям. Помирає і екс-дружина детектива Магда, невістка Класика, що є іронічною алюзією на Магдалину Христа: Магда настільки відкинула земне, що забула і про свою сім’ю, і навіть про саму себе. Автор також висміює ставлення до літературних класиків, загалом «класичного» вже й тим, що заповнив цей розділ не прозою, не віршем, а репом на двадцять сторінок! Тут як не старайся, а класично прочитати вам його не вдасться.



Окрім спільної проблематики, оповідання пов’язані персонажами і певною детективністю сюжетів, тому детектив Пікус – друге всевидяче око після самого автора «Тіла і долі». Загалом доволі екзотичні життєві ситуації, змальовані Тарасом Антиповичем, аж ніяк не претендують на достовірність, а тільки вчергове ставлять перед читачем вічне онтологічне питання «душі й тіла». Його нерозв’язність – очевидна, втім, поставлена проблема сама по собі є кроком до тілесно-душевної гармонії.

[ Згорнути рецензію ]

Автор рецензії: Ігор Бондар-Терещенко (джерело: Сумно)

Нова книжка Тараса Антиповича з хрестоматійно-провокаційною назвою «Тіло і доля» – це щось на кшталт сюрреалістичних «Вправ зі стилю» Ремона Кено, в якій одна й та сама пригода, що трапилась з героєм, описана в різних мовно-соціяльних контекстах. Те саме в нашого автора.

Про тіло в збірці Антиповича хто тільки не розводиться! Різноманітність ракурсів оповіді пречудово гарантують такі колоритні і соціяльно відмінні персонажі, як бомж Декарт, культурист Штоц, детектив Пікус, тюремщик Свиня і вбивця Плакса. Усі вони переходять з оповідання до оповідання, а думки, сентенції, афоризми разом із артефактами, ... [ Показати всю рецензію ] чи пак відрізаними кінцівками, так само мандрують тілом тексту, але в автора книжки вистачає жанрового такту, сюжетного глузду і стилістичної тями, аби не називати «романом» цю удавану подорож. Навіть романом у новелах.

До речі, щодо сюжетно-історичної канви, то в оповіданнях з «Тіла і долі» обіграні, згадані, ще й відверто «продовжені» недоказані історії з інших, не менш «тілесних», чи пак клясичних джерел. Так, тема оповідки «Без душі», в якому чолов’яга став бомжем, маючи квартиру, куди мріє зателефонувати, боячись свого ж відгуку, запозичена зі старої пісні «Наутілуса» назвою «Никомуникабельность». «Я набрал знакомый номер, а там – короткие гудки. / Это мой телефонный номер. Значит, я с кем-то уже говорю», пригадуєте? Трагічний фінал з підступним отруєнням головним героєм друзів-бомжів горілкою впереміш із розчинником «Вайт-спірит» також запозичений з «Вальпургиевой ночи, или Шагов командора» В.Єрофєєва. Тільки там головний герой Гуревич труїв однопалатників з божевільні метиловим спиртом.

Так само «тілесне» оповідання «Ампутант» про культуриста-самогубцю тихо перегукується з «духовним» патосом майже всіх творів Юкіо Місіми і «Пірсінга» Рю Муракамі. Клявстрофобія кримінально-побутової оповідки «Матрьошка» про світ як в’язницю – з «Процесом» Франца Кафки і «Стороннім» Альбера Камю, а «Автопортрет слонихи Боні» – з «Осінню патріярха» Габріеля Гарсіа Маркеса. Зауважується це наразі не для красного слівця чи підтвердження освічености рецензента, а для констатації глибокого зв’язку «Тіла і долі» Тараса Антиповича з комплексом онтологічних проблем гуманітарно-світового характеру, що автор, до речі, не дуже й приховує. «Вся наша біда – в тому, – роз’яснює детектив Пікус авторську стратегія «дописування» історії літератури, – що ми можемо припускати відсутність душі, а отже, і злочинів проти душі не розслідуємо, а в існуванні тіла ми ніколи не сумніваємось, і злочини, заподіяні йому, ми зобов’язані розкрити».

Ось такий-от маємо загумінковий гуманізм із безліччю культурних смислів, почерпнутих із скарбниці світової літератури вкупі з філософією. У такий оригінальний спосіб західно-постмодерністська мода на «тілесні» ігрища в літературі, трохи затнувшись свого часу на соціяльному «тілі без органів», продовжується в урбаністичних писаннях Тараса Антиповича з новою, українізованою силою. «Чєловєк, у котрому шото настоящєє єсть, – він всєгда іде на дно, – розтлумачить вам український злодій голу правду життя. – Він для міра тяжолий. Повєрхность його не видержує. Він – як грузіло свінцове. А той, шо пустий, він наверх вспливає, як поплавок. Потому шо в ньому – саме гавно і воздух. Потому-то наші начальнікі-прєзідєнти всєгда ізригають ілі гавно, ілі пустий воздух. В них просто больше ніякого продукта нема внутрі. Потому-то вони наверху, а ми – на дне».

Коли ж до правди, то, відкидаючи тезу Потебні про те, що мова – ця солов’їна душа народу! – єдиний дім людини, автор «Тіла і долі» наполягає на тому, що дім людини – це її тіло, і спробувати змінити житло – чи то зробивши пластичний «евроремонт», а чи просто покинувши напризволяще – ось завдання для справжньої мислячої істоти. Таких істот у «бездушній» збірці «тілесних» оповідань Антиповича не бракує. Всі вони так чи інакше скидають категорію «душі» з рахунку «долі», додаючи замість неї священне поняття «тіла» як пригоди, драми і кохання усього свого життя. Усе це приперчене повсюдними афоризмами-одкровеннями в стилі корпоративно-реклямних гасел а ля Пєлєвін в «Generation П» та іншим потенційним креативом. Словом, філософія життя від урбанізованого Сковороди всуміш із Бодріяром, помноженого на Кастанеду. Втім, це не шарлатанство в стилі Коельо, а цілком «практична» теорія видобування «душевних» істин з надмірно «тілесного», матеріяльно-брутального середовища. «Шизи не буває. Буває тільки життя ДО прозріння і ПІСЛЯ. А більшість житті минають узагалі без прозріння», – філософствує бомж. «Знаєш, чим друг отлічається от врага? Нічим практічєскі. І той, і той хоче трахнути твою жінку, но друг ето скриває», – резюмує вбивця. «Якби не тіло, як би ми втілювали любов? Слова брешуть, думки брешуть, а тіло – ні», – так само «закриває» тему парочка коханців.

Загалом, як стає бачити з книжки, надто складно у новому тисячолітті з його генною інженерією та дивами пластичної хірургії уявити неуявне, якщо ним виступає звичайнісіньке «живе» тіло. Так само складно, як належним, не споживацьким чином осмислити те найближче, у чийому існуванні ми ані на мить не сумніваємося, і в чому волею долі ув’язнені. Тіло в оповідках Антиповича боготворять, бережуть, кохають, ріжуть, зневажають і паплюжать. Мабуть, через усвідомлення того, що тіло – це наша карма і наша покара, яку ми від народження вибираємо собі самі. Важко змінити тіло – приблизно так само, як втекти з в’язниці чи змінити власну долю.

[ Згорнути рецензію ]

Автор рецензії: Ігор Котик (джерело: Український журнал)

У своїй першій книжці, „Мізерії” (2007), Тарас Антипович розправився зі своїм фахом – журналістикою – та описав втечу від інформаційного суспільства, від цивілізації. Друга ж його книжка, „Тіло і доля” (2008), – це дослідження тілесності, бунт проти тілесності. Не кожен може усвідомити, що за повсякденною суєтою (вважай: тілом) ми розгублюємо те, що нібито вважаємо дуже важливим і називаємо словом „душа”. Герой першого оповідання „Без душі” з нової книжки прозаїка, Декарт, усвідомлює, що душа його залишилася далеко від нього, тож мовить про себе як про тіло без душі. Йому і в дійсності душі бракує ... [ Показати всю рецензію ] – це видно з того, як він поводиться зі своїми побратимами, – але, попри те, він також усвідомлює, що те, що перебуває віддалік од нього, є найголовнішим. Дивно, як ця істота без душі здатна так відчувати роль душі. Та Декарт не перероджується – як можна було б чекати,– він просто зливається зі своєю душею у стані вмирання. І він знав наперед, що це станеться саме так! Признаюся, це зі скрипом вкладається у моїй голові, але якщо за відправну точку обрати те, що взаємини між тілом і душею виходять за рамки логічного мислення (та й народна мудрість вчить, що „чужа душа – темний ліс”), то нічого дивного у цьому Декартовому знатті нема.

Оповідання „Ампутант”, хоча й видається неймовірним своїм фабулярним рівнем, виписано, на відміну від першого оповідання, дуже логічно. Напередодні чергового тріумфу знаменитий культурист, триразовий чемпіон світу відрізає собі кінцівки, щоб пересвідчитися, чого він вартий насправді, без свого м’яса. Як і Декарт, цей персонаж переживає осяяння: моє існування позбавлене душі, я – тіло. Та, на відміну від свого попередника, Штоц (так звати колишнього культуриста) поширює свій висновок на суспільство загалом: саме воно заохочує до такого способу життя,яке він провадив, воно всіляко культивує тілесність. Фінальна промова Штоцазвучить вельми патетично, та, на щастя, у наступних оповіданнях автор знаходить цій патетиці противаги. Оповідання „Матрьошка” – одне з найкращих у книжці. Кафкіанська притчевість, подана у ракурсі нав’язливого синтаксису із займенником першої особи множини, справляють магнетичний ефект. Можливо, цим прийомом Тарас хотів нам натякнути, що навіть якщо ми й перебуваємо не у в’язниці, як його герої, а, скажімо, в Інституті літератури чи навіть удома, ми все-таки наближаємося до статусу в’язня. Власне, сенс Антиповичевої „Матрьошки” полягає у тому, щосвіт – це багаторівнева тюрма. В’язень, відбувши термін, покидає тюрму з плачем, а тоді йде на злочин, щоб повернутися туди, звідки вийшов. Наглядач втрачає смак до життя за межами в’язниці, тож провадить весь свій час у тюремних мурах.

Наступні оповідання – „Автопортрет слонихи Боні” й „Магда, невіста Класика” – продовжують авторську настанову на пошуки формальних засобів, котрі увиразнили би змістовий рівень твору. У першому з них письменник вдається до зображення підсвідомого свого героя, через що веде оповідь від другої особи (було б некоректно в такому випадку писати від першої, бо від першої „пише” свідомість). Цікаво, що саме у цьому оповіданні, що експлікує підсвідоме, письменник говорить про тісний, незбагненний зв’язок між внутрішнім і зовнішнім, душею і тілом, явою і сном. Якщо Декартове осяяння полягало в тому, що між душею і тілом пролягає прірва, здолати яку може тільки смерть, то безіменний із „Автопортрета” понад усе зворушений тим, як нереальне пробиває собі шлях до реальності: „сон є сон – випар мозку, нейрофантом, але чому цей фантом конденсується в реальну рідину?”. Ось так два ніби й не пов’язані оповідання резонують одне з одним.

Формалістична винахідливість „Магди” має іншу природу. Тут важить не ракурс оповіді, а – хто б подумав? – прийом римування. Від жорсткого і серйозного письма перших оповідань Антипович переходить на легкий, віртуозний стиль. Такий вибрик прозаїка, очевидно, мотивований тим, що природа основної теми книжки не допускає суто раціонального трактування. Мову тіла не можна перекласти на мову поважного, монументального. Поза тим є ще і вужча мотивація такої стилістики: головна героїня настільки віддана Класикові (збірний образ, в котрому епізодично впізнаються то Тичина, то Сосюра, то Гоголь, то ще хтось), що не в змозі жити інакше, як з його фоліантами. Магда – це тип, обернений до Декарта: душа, ледве не без тіла, віддана Класикові, як монахиня Христові. Врешті її платонічні почуття увінчуються тим, що Класик, уставши з труни, прийшов по свою невісту, аби навчити її „любитися з землею”.

Останнє оповідання, „Ууумф”, – про любов не-платонічну, про звичайне і незбагненне плотське почуття. Це найбільш світла частина книжки – без смертей, ампутантів, тюрем і марень. Попри те основний стрижень твору, якщо замислитися, досить жорсткий: людина – це її тіло, а те, що ми так високо цінуємо, що навіть Декарт уважав за найголовніше, залишається десь на узбіччі екзистенції. Треба також зазначити, що останнє оповідання витримано у жанрі діалогу. Тим самим автор підкреслює неоднозначність у ставленні до тіла, запрошує читача до дискурсу на заанонсовану у назві тему книжки. „Тіло і доля”, на відміну від „Мізерії”, позбавлена дидактичності, фіксує різні погляди на невичерпну проблему тілесності, тому її можна назвати твором поліфонічним. Скажімо, секс трактовано то як нещастя, то як щастя (і не лише тілесне); те, що для одного є прозрінням, те для іншого – просто шиза; бомжів можна трактувати як звичайних злодюжок, а можна – як мандрівних практиків дзену; кандидат наук може бути цим самим бомжем чи то пак дзен-буддистом. Все у цьому світі відносне: тюремний наглядач має ще менше свободи, ніж в’язні; культ тіла переходить у відчайдушну розправу з цим-таки тілом; культ грошей призводить до фобій і жебрацтва; найбільш плотське (оргазм та пронос) стає ілюстрацією філософського поняття „феноменологічна редукція” і т. д. Ні, це не культ релятивізму, це школа життя. Школа життя на рівні образів, сюжетів, стилю і композиції.

[ Згорнути рецензію ]