«Тіло і доля» Тараса Антиповича належить до книжок, що їх прочитуєш на одному подиху, що від них важко відірватися, що так захоплюють у себе, аж важко знайти важливіші справи, ніж дочитування книжки до кінця. Зазвичай така захопливість, легкість читання та сприйняття взаємопов’язані із легкістю забування: яскраві враження, але й поверхові. Для створення такого ефекту є відомі методи, що загалом зводяться до апелювання до первинних реакцій читача, до безумовних рефлексів.

Вже сама назва збірки є використанням однієї з таких метод. Тіло і доля, без сумніву, слова-архетипи, що приковують до себе увагу, бо виявляють, так би мовити, життєвий інтерес кожного. Уже з перших сторінок цієї книжки читач стикається з межовими ситуаціями, що в них ці архетипи виявляють себе найяскравіше.

Тіло: короста, голод, гниття; гори мертвих м'язів, анаболіки, їда дванадцять разів на добу; вічно сльозливі очі, імпотенція, душ раз на тиждень, тюремні задоволення чоловічих потреб; кров; сморід з рота, стареча крихкотілість, напівзогнилий труп; ґеніталії. Доля: «Свої справжні імена ми погубили разом із паспортами»; «Тіло праведне. До нього гріх не липне. Це душа просякає гріхом»; «Весь універсум уявляється свині як велика матрьошка тюрем. ...Одна тюрма ув'язнена в іншій, тюремність множиться в геометричній прогресії і сягає меж світобудови. Тікати абсолютно нікуди, бо хіба можна вважати втечею перескакування з однієї матрьошки в іншу?»; «От ти, Свиня, імпотєнтом родився. Ти от етого й не понімаєш міра. ... Мір - це така комбінація двух начал: пісюн із піськой. Як токо він у неї входить - десь там високо, в переносном смислє - в мірє получається катаклізм. А когда виходить - все успокаюється. ... Це якийсь висший небесний пісюн. Нам отсюда його не видно»; «Тіло - така ж таємниця, як і душа, така ж темна тьма! і вся наша біда - в тому, що ми можемо припускати відсутність душі, а отже, і злочинів проти душі не розслідуємо, а в існуванні тіла ми ніколи не сумніваємось».

Неважко помітити, що межові ситуації, в які потрапляє тіло, переважно викликають одне з найсильніших людських почуттів - огиду. Огида - почуття настільки сильне, що здатне викликати фізіологічну (так, тілесну) реакцію - нудоту. Силою й безумовністю цього рефлексу вміло маніпулює автор, щоб тримати в напрузі увагу читача.

Додайте до названого вище прийому ще й майстерну гру автора з текстом. Використання у кожній новелі окремої форми нарації: сповідь шизофреніка, розповідь з точки зору слідчого, проникнення до передсвідомої пам'яти відлюдника-наглядача пустої тюрми, жалісливе звертання на «ти» до олігарха, поділений не на строфи, а на абзаци іронічний вірш про самотність старої недолюбленої наглядачки музею, діялог молодого подружжя у ліжку - усі ці ігри, та ще «святе правило не говорити зайвих слів» (а значить - не вдаватися в штукарство), викликає разом з огидою парадоксальне відчуття естетичного задоволення.

Саме цей парадокс дозволяє рішуче заперечити, що «Тіло і доля» як легко читається, так легко й забувається. Не так вже легко забути ці новели. Йдеться навіть не стільки про незвичність, аж навіть унікальність кожного сюжету, як про те, що в кожному житті, що розгортається перед нами, ми знаходимо щось близьке, щось таке, що прояснює для нас наші власні життя. Тіло і доля є в кожного. Як можна забути те, що допомагає зрозуміти, що ми маємо робити з цим тілом і з цією долею?

Щоразу, називаючи «Тіло і долю» збіркою новел, я мимоволі перечіпаюся через це жанрове означення. «Тіло і доля» має значно більше ознак цілісного роману, аніж збірки. Вже те, що автор пронумерував шість новел, наче розділи, свідчить на користь цього припущення. Також і персонажі, що переходять з новели в новелу, згадки в формі чуток, нотаток слідчого чи теленовин про сюжети инших новел, спільність хронотопу. Можна заперечити, що в книжці усе ж відсутня єдність сюжету, немає єдиного спрямування його розвитку, долі персонажів не розкриті панорамно, як то мало б бути в романі, зрештою, остання новела ніби зовсім не стосується усіх сюжетних перипетій. Але варто придивитися, і стане зрозумілий задум книжки як цілісности. У першій новелі-розділі людина повністю заперечує себе як єдність «тіла і долі», бачить один спосіб врятувати душу - цілком відокремити її від тіла. У другій новелі людина є вже тіло з душею, але душа пригнічена тілом, тож єдиний вихід для неї - принизити тіло, знесилити його, зрештою, знищити. У третій новелі тіло теж є тюрмою, але звільнення полягає у простій відмові від служіння його численним потребам, у тому, щоб змусити тіло служити людині, а не людину - тілу. Наступна новела показує вже, як душі, чи радше духи, переможно мстяться вбивством за вбивство тіла. П'ята новела розповідає про те, як духовна любов, хоч і дещо недолуга, спричиняє тілесне воскресіння її об'єкта, цебто тіло вже зовсім не є завадою, а є просто атрибутом. Усі ці п'ять новел об'єднує бажання вивільнити душу від влади тіла, унезалежнити долю від тіла - тут чується доволі-таки послідовна аскетична джайнсько-буддійська філософія. Та все ж поступово ставлення до тіла пом'якшується. Зрештою, остання новела підводить нас до того, що спроби перемогти тіло - не лише марні, а й безглузді, бо людина - це не душа і не тіло, людина - це душа в тілі, чи тіло з душею, чи - як не переставляй доданки, сутність людини як «мислячої тварини» («тварини, що здатна на почуття» - додамо ще до цього арістотелевого визначення) не зміниться.

«Якби не тіло, як би ми втілювали любов? Слова брешуть, думки брешуть, а тіло - ні. ... Коли б не тіло, з чого би ми діставали задоволення?» «...Взагалі, я не тіло вибирала, а те, що всередині. Мені так тоді здавалося принаймні. - Але якби у цього тіла не стояло, то те, що всередині, сприймалося би якось неповно, правда? ... Нам усім на душу наплювати насправді. Вона для смерті потрібна, а для життя - ні».

«Тіло і доля» Тараса Антиповича: про мислячу тварину як вона є.