|
З Ніцци до Мужена. Від Башкирцевої до Винниченка : Есеї, п"єса
Олександр Балабко
— Факт,
2007.
— 192 с.
— м.Київ. — Наклад 2000 шт.
Тверда обкладинка. Можливість автографа.
ISBN: 978-966-359-212-1
ББК: 83.34 Укр
Жанр:
— Есеї
— Життя видатних людей
— П’єси
Анотація:
Письменник і мандрівник Олександр Балабко у своїй новій книжці продовжує відкривати українські літературно-мистецькі столиці поза Україною. Слідом за Римом Гоголя і Капрі Коцюбинського в цій збірці постає французьке Блакитне узбережжя, «заримоване» з іменами Марії Башкирцевої й Володимира Винниченка. Саме в Ніцці Марія почала вести свій славнозвісний щоденник, робити перші кроки в малярстві. Для Володимира, навпаки, після тріумфального паризького періоду містечко Мужен, що неподалік Ніцци і Канн, стало останнім прихистком, де він спізнав і тяжку фізичну працю, і голод, але не припиняв творити. Читач здійснить прогулянку в часі разом з Марією Башкирцевою від Ніцци до полтавської Диканьки і навпаки (есей «Променад з мадемуазель Марі»), доторкнеться до таїн її особистості в п’єсі на дві дії «Сон Марії Башкирцевої», що стала для автора незвичним продовженням осягнення життя і творчості письменниці й малярки. А в есеї «Винниченко: забута могила у Провансі» постане багатьма незнаний Винниченко: не лише як письменник, якого ніде не друкували, і живописець, картини якого ніде не виставляли, а й як будівельник, садівник, постачальник сировини для парфумерних підприємств, а також вегетаріанець і натурист.
|
Лінк із зображенням книжки:
|
Уривок з есе "Винниченко: забута могила в Провансі"
...А це я вже спускаюся вниз проробленими у скелі високими кам’яними сходами. Он там, унизу, у мереживі сосон і кипарисів промайнули надмогильні плити. Спускаюся сам, поруч – анікогісінько. Лише цикади репетують у гущавині евкаліптів і кипарисів так, що аж у вухах дзвенить. Їх називають голосом Рів’єри. Через кілька хвилин я вже біля височенької огорожі з тесаного каменю і залізних воріт, на яких табличка – «Cimetiеre № 2». Слава Богу, ворота відчинено – вже повезло! Але ж якщо є цвинтар № 2, то є й № 1. А на якому саме поховано Винниченків? ... [ Показати весь уривок ]
Хоча й мав я знімок могили, але все одно, аби знайти її, слід було обійти кожен ряд надмогильних плит, мало не кожен напис прочитати на цьому, розміщеному на схилі пагорба кладовищі. Воно не схоже на ті, що в Україні: тут мало дерев і майже немає землі. Якщо і є квіти чи кущі коло могил, то висаджено їх у великих кам’яних вазонах, а кам’яні доріжки встелено сумішшю з піску й камінчиків. Куди ж я висиплю оту степову українську земельку, привезену в коробочці з-під фотоплівки? І чим нижче спускався по цій терасі, тим спекотніше ставало: почуваєшся ніби босим на величезній розігрітій сковорідці. Ряд за рядом, ряд за рядом, – читаю написи на надгробках французькою. А де ж Винниченки? Аж раптом ондечки внизу, на тлі зеленого, немов моріжок навесні, живоплоту, що розділяє цвинтар на дві частини, майнули українські літери.
...Можливо, це єдиний напис українською на всьому Блакитному узбережжі Франції: «Володимир Винниченко Розалія Винниченко… Навколо – нікогісінько. Тільки у кронах дерев дзижчать цикади, а поряд, за цвинтарем, над дахами будинків сосни-пінії ледь кивають своїми темно-зеленими чубатими головами. Ця частина цвинтаря знаходиться в ущелині, між двома пагорбами, ніби в пригорщах. Вдалині – у синьому серпанку гори і долини, не Карпатські й не Кримські. А рідний Винниченків степ нагадує хіба що пекуче сонце та цикади, які можуть зійти за наших цвіркунів.
Дістаю коробочку із українською землею й висипаю її коло плити з отими написами нашою мовою: там уже невисока кам’яна загорожа, що розділяє цвинтар навпіл. «Повій, вітре, з України, де покинув я дівчину...» – починаю доволі голосно співати, адже навкруги – ні душі (цю саму пісню співав я й на могилі її автора, Степана Руданського, на Полікурівському цвинтарі поблизу Масандри, який також знаходиться на пагорбі). Ой, як тяжко, як важко лежати Винниченкові тут, на цій кам’яній горі під палючим сонцем! Таке відчуття, що могили тут видлубують просто в скелі й завалюють труни з небіжчиками камінням. Тож лежать вони ніби в кам’яних мішках. Про бур’яни, завсідники наших кладовищ, тут не може бути й мови. Хіба ж думав Винниченко, що упокоїться таки на чужині, пишучи в щоденнику 7 вересня 1934 року перед переїздом до Мужена: «А скільки в ньому доведеться жити? Очевидячки, стільки, скільки треба, щоб українська нація стала на ноги і набралася стільки сили, щоб могти мати право самій рішати, кого із своїх членів пускати додому, кого ні. Може на це треба два-три роки, може двадцять-тридцять. Ну що ж, я підожду. А піджидаючи, буду для тої самої працівної України працювати й творити цінності, які їй, може, коли - небудь здадуться»… [ Згорнути уривок ]
|
