|
Третя весна: поезія : Громадська організація "Літературне обєднання "Дивослово"
Любов Вовк, Тетяна Лісненко, Пелепей Тетяна, Кутня Тетяна, Тарасенко Олександра, Пімурзіна Тамара, Ластівка Олеся, Скляр Катерина, Тогобіцький Віктор, Кащенко Поліна
— ТОВ Видавництво "Миргород",
2017.
— 172 с.
— м.Ромни. — Наклад 100 шт.
ISBN: 978-617-7451-10-4
ББК: 84(4Укр)
Жанр:
— Поезія
Анотація:
Поетичні твори літераторів міста Ромни та Роменського району
|
Лінк із зображенням книжки:
|
Моя Вкраїно, я тебе люблю
Моя Вкраїно, я тебе люблю.
Від тебе я наснаги й сил беру.
І від твоїх озер, твоїх гаїв,
І від пахучих зораних полів.
Живи, державо, в щасті і добрі,
Щоб люди мали їжу на столі.
Щоб кращало життя із кожним днем,
Щоб говорили: в радості живем!
Міста сучасні дружно стали в ряд.
І заквітчались, ніби на парад.
Наш люд трудитись щиро звик завжди.
І праця вбереже нас від біди.
Ні, Україна не здається
Ні, Україна не здається!
Живе, і бореться, й сміється
На зло всім нашим ворогам
І всім вітрам, і всім снігам!
Переживем ми пору люту!
Всі перервем розпуки пута.
І ... [ Показати весь уривок ]
побудуємо державу
Багату й сильную на славу.
Бо наш народ – не раб покірний,
А гордий птах, віднині вільний!
Аж до небес злетим, я знаю.
І буде щастя в нашім краї!
Не мовчи, поете, не мовчи
Не мовчи, поете, не мовчи!
Ти на повний голос закричи,
Бо ще стогне зранена земля
І лягають міни на поля.
Гради, буки – все, щоби убить,
Щоб розруху лише там зробить!
Щоб життя людськеє забирать!
Вийшов Молох урожай збирать.
Ми щасливі, що в нас спокій, тиша,
Що лиш вітер дерева колише.
Ну, а там вмирають наші діти!
Ну, а там від горя ніде дітись.
Сіра зона – люди ж там живуть!
Що вони їдять і що там п’ють,
Як снаряди через них летять,
Про це важко навіть розказать.
І чекають всі, що прийде час -
Буде мир і спокій знову в нас!
Й не заплаче злякане дитя
В темнім погребі під мін виття.
Спиніть війну
Оте АТО! І хто таке придумав слово!
Оте АТО! Насправді це війна.
Неоголошена. І не щадить живого,
Руйнує все, вогнем все пожина.
Де той Донбас, що славився завжди
І мирними людьми, й широким полем.
Тепер там міни, вибухи вражди.
Людський там сум , і неприкрите горе.
Ми так надіялись на владу молоду,
Дні рахували до святого миру.
Але та влада про людську біду
Не хоче думать, казиться із жиру.
Комусь бо вигідна війна ота!
У тренді зброя – гради, автомати…
А смерть крокує по людських п’ятах
І не одна від горя плаче мати.
Спиніть війну! Ми ж не в десятім віці!
У вас є сила – тільки б захотіли.
А люд в заклання йде, як оті вівці…
А там від вибухів земля зсивіла…
Ми колись з Росією дружили
Ми колись з Росією дружили.
Ми були як одне ціле навіть.
Спільні мрії нас колись манили…
Та на дружбу вже ніхто не ставить.
І колись, що мир у нас, раділи.
Співчували і Чечні, й Молдові.
Нині ж наші матері зсивіли.
І у нас тепер воєнні вдови.
Хто ж зумів народи два зштовхнути?
В вир війни втягнути, як в лещата.
І ніяк ми не розірвем пута.
І від болю хочеться кричати.
Зупиніться! Розпростерши крила,
Голуб миру хай панує в небі!
Припиняє ненависті стріли.
Нам розбрату хижого не треба!
Про Дніпро
Срібнохвилий Дніпре, ти течеш
З часів прадавніх по моїй землі.
Могутні води з силою несеш
До моря Чорного в приранішній імлі.
Багато бачив ти за всі літа,
Відколи мчиш серед лісів, степів.
Народи різні торували шлях,
Щоб оселитися на схилах берегів.
В бурхливих водах плавали човни
Варягів, греків, інших вояків.
Коли навалою татари йшли,
Ти бачив славу гордих козаків.
Були пороги грізнії колись.
Тепер вже сплять, сховались під водою.
І кораблі, що сонцем налились,
Проходять шлях поважною ходою.
Мій сивий Дніпре! У твоїх руках
Любов і ніжність, боротьба і сила.
Народ вкраїнський оспівав в віках
Тебе в легендах, у піснях красивих.
Гойдалка
Нахилилось синє небо до землі.
Я крокую по стежиночці малій,
Де стояла рідна хата,
Й молоді ще батько й мати
На гілках зробили гойдалку мені.
І злітала я угору до зірок.
В рученятах міцно стисла мотузок.
І пливла старенька хата,
А та яблуня крислата
Лиш скрипіла під дитячий голосок.
Промайнули роки веснами вперед.
Я збирала по життю свій дикий мед.
Ой, коли ж це встигли діти
Звідси в вирій відлетіти…
Пам’ятає лише яблуня мій злет.
Ах, дитинства мого світлого пора!
Як раділа босонога дітвора
Милій гойдалці веселій
Біля білої оселі
На тій яблуні, що вже тепер стара.
Заробітчани
В чужих країнах ми раби –
Безправні, голі, безголосі.
Але туди, усе туди
Як нам попасти, розум просить.
Бо вдома, в рідній стороні
Багато лишніх, непотрібних.
Згинатись будем вдалині
За тридцять гривеників срібних.
Пів-України за бугром!
Є і на Заході, й на Сході.
І просимо, і б’єм чолом,
І ніби ми уже не горді.
Хто ж наш трудящий люд довів
До ручки, до такого стану,
Що наших дочок – на повій,
А молодці – в чужині в’януть.
Заробітчани нині ми.
Правдиве слово країть душу.
Але як жить? Як хоч живи…
І я поїхати знов мушу…
Осінь в рідному краю
Осінь прокладає стежку
До мого села.
Павучок суче мережку,
І сивіє мла.
Висять яблука червоні
Й сливи на гіллі.
Ой, така прекрасна осінь
В рідній стороні!
Приспів:
Рідний край! – шепочеш ти здалеку.
Рідний край, без мене як ти там?
Тільки в нас несуть дітей лелеки,
Й соловей щебече пісню нам.
На Вкраїні осінь бродить,
Фарби роздає.
Жовтим став листок зелений,
І червоний є.
Гарбузи жовтіють в грядці,
Сохнуть картоплі…
Зове осінь всіх до праці
На моїй землі.
Приспів.
Ой, тут осінь, а там літо,
Вічна красота.
Але не дають радіти
Туга й пустота.
На чужині - ми чужинці.
Час летить-пливе.
Гей ви, браття-українці!
Рідний край зове!
Приспів.
Поруч буде молодість завжди (Для хору ветеранів)
Відцвіли літа лелечі,
Полетіли в далечінь.
Старість нас бере за плечі
І зове у височінь.
Але ми ще маєм мрії,
І надію на добро.
Але ми невпинно сієм
На врожай пісень зерно.
Приспів:
Не засмучуйся, що сиві коси,
І не плач, що стан літа схиляють.
Серця наші б’ються стоголосо,
Пісні щирі ллються й не вмирають.
Нам не соромно, що ми бабусі,
І не страшно нам, що ми діди.
Як у пісні легко відірвуся,
Поруч буде молодість завжди!
Стань, подружко, стань зі мною,
Світлу пісню заспівай
Про кохання, що рікою,
Чи про наш чудовий край.
Зачудуються внучата,
Як співають бабусі.
І доньки, й сини завзяті –
Будуть горді нами всі!
Приспів.
Хочу я побачити савани
Хочу я побачити савани.
Помандрую в Африку чимдуж.
Там жирафи бродять, ніби п’яні,
Й полосаті зебри хочуть в душ.
Як гепард полює, хочу знати,
І з якою швидкістю біжить.
Бо з шипами в нього сильні лапи –
Не ховає кігтів ні на мить.
Антилопи стрімко пролітають.
Буйволи біжать – земля двигтить.
А в болоті десь гіпопотами
Притаїлись, тільки ніс стирчить.
Ось слони проходять чередою.
Тато, мама, слоненята-діти.
Йдуть вони похлюпатись водою.
Як же будуть малюки радіти!
Тільки малюки ці – як корова.
Може, й більші – я не міряв їх.
Раптом – страусів біжить колона.
Там – гієни чути пересміх.
А цар звірів десь під баобабом
У траві високій причаївсь.
Чуєш? Рик понісся по савані!
Лев про себе гордо розповість.
Ох, савана, як же ти далеко!
Як же хочу бачить тебе я!
Сильно попрошу свого лелеку:
Понеси мене ти за моря!
Плакала річка
Плакала річка маленька. Всихала.
Тихо водиця по ній не журчала.
Подекуди русло сухе і спустіле
Лежало під сонцем, з жари розімліле.
Чому ж таке лихо маленьку спіткало?
Хтось вирубав ліс. І дерев вже не стало.
І води з дощу швидко з луків втікали.
Дерева у себе їх не вбирали.
І води підземні також зміліли.
І в річечку більше джерела не били.
Кругом осока ще росте з лепехою.
Та бачим цю річку вже неживою.
Летять вітри у чистім полі
Летять вітри у чистім полі
Над білим килимом , на волі.
Про що ж бо думають вони
Там, де зимою сплять лани?
Як поле це заколоситься,
Як заквітчається пшениця
І колос зерна нахиля…
Зрадіє вся тоді земля.
Піт із чола шофер стирає.
Комбайн по полю ось гуляє.
І золоте зерно везуть.
Прославимо ж селянський труд!
Бо без людей, що піт втрачали,
Не буде хліба, масла й сала.
Пошлем подяки чималі
Тим, хто працює на землі.
І Україна жити буде,
Бо працьовиті в неї люди.
Бо землю рідную леліють
І про щасливе завтра мріють.
Україна єдина
Ти підеш на полонину,
Ну, а я піду в долину
Та ромашки й дзвоники зберу.
Хоч усі такі ми різні,
Та усі такі ми рідні,
Любим землю світлую свою.
Приспів:
Україна для нас єдина
Від Карпат та до моря й Дону.
Моя рідна, квітуча, мила.
Не віддам тебе я нікому!
У Карпатах полонини,
А у нас лише долини
І горбочки, і ярки.
Скільки сяє сонце ясне,
Україна скрізь прекрасна
І була, і буде на віки!
Приспів.
Ти підеш у ліс далеко
Там, де буки і смереки
І чудову пісню заведеш.
Я ж піду у ліс зелений,
Де дуби стоять і клени.
Моя пісня теж звучить без меж.
Приспів.
Їде принц до мене
За вікном весняний вечір
Б’є крилом,
І бере мене за плечі
Тихим сном.
І злітають в танці зорі
У імлі.
Їде принц до мене милий
На коні.
Іскри сипляться-срібляться
З-під копит.
Принц до мене простягає
Цілий світ.
Білий кінь, золота грива
Мерехтять.
І до нас добро й кохання
Вже летять.
Ми із казкою цією
У життя.
Ось весілля, повні чари,
Ось дитя.
Народилася щасливая
Сім'я.
І шепчу я принца рідного
Ім'я.
Мрії золоті
Юності моєї
Мрії золоті.
Скільки ж бо судилося
Вас здійснить в житті?
Скільки ще витає вас
Десь поміж віків.
Забрели-заплутались
В тисячах світів.
Ви мене ще кличете
В сонячні роки.
Несете ви хвилями
По життю ріки.
Щоб раділа росам я,
Квітам весняним.
Медовому трунку
І літам земним.
Щоб по полю мокрому
Аж за небокрай.
Хотіла б я встигнути
Свій зібрать врожай.
Люблю куточок раю на землі
Люблю куточок раю на землі,
Оту хатину, де тепер живу.
Нехай мої хороми і малі,
Та тут радію їжі на столі,
І тут я мрію, дихаю й люблю.
Кругом розкинулись садки, лежать поля.
В шеренги стали хати понад шляхом.
П'янить духмяно зорана рілля.
І радо світить вранішня зоря.
І ми щасливі під небесним дахом.
Хай знає навіть кожне немовля,
Що рідним краєм треба дорожити.
Любов даруй і зблизька, і здаля.
Бо стогоном озветься вся Земля,
Якщо не будеш ти її любити.
Не може без Любові жить Земля!
Над Сулою
Там, на горі, над гордою Сулою
Піднявсь Ромен із сивини віків.
Він Русь від печенігів закривав собою,
І знав він волю славних козаків.
Хлюпочуть хвилі в річці заворожено,
Бо бачать в висі куполи церков.
Мов Київ, тільки зменшений, запрошено,
Й сюди, на Слобожанщину, прийшов.
Роменський краю! Славен ти в віках!
Тут волелюбні скіфи кочували,
Тут гітлерівців били у лісах,
Шевченка тут на ярмарку приймали.
Мої Роменці! Щастя Вам в житті!
Піднімем край із запустіння круговерті,
Бо маєте ви руки золоті,
Серця в вас щирі, а душа – безсмертн [ Згорнути уривок ]
|
