Книголюбам пропонуємо
купить мебель
для ваших книг.
Шафи зручні для всіх видів книг,
окрім електронних. www.vsi-mebli.ua
Життя бентежне, але не зле, як казала одна наша знайома. Тому нам доводиться давати рекламу, щоб підтримувати сайт проекту. Але ж Вам не складно буде подивитись її? Натискати на ці посилання зовсім необов’язково , але якщо Вам щось впало до вподоби - дозволяємо . З повагою, колектив "Автури".
У дебютній книжці Марії Карп’юк «Дорога додому» вміщено однойменну повість та оповідання. Персонажі творів – звичайні люди, в яких прокидається те, на що вони зовсім не очікували. Чи зможуть герої впоратися із собою і чи знайдуть шлях до закамарків душі – дорогу додому?
Автор рецензії: Олександра Малаш
(джерело:
Буквоїд)
- От скільки людина за годину може пройти?
- У підручнику сказано, що десь із п’ять кілометрів. Отже, двісті поділити на п’ять – це сорок годин.
Ну, а про що ще може розмовляти дитина з вовком, – якщо це, звісно, не казка про Червону Шапочку?
Людина людині – вовк, а вовк людині – хто? Це питання, здається, стало ідейно-емоційним центром повісті «Дорога додому» молодої письменниці Марії Карп’юк. І справді – з перших сторінок книги починаєш розуміти, що через примхи долі головний герой опинився сам-на-сам зі зграєю. І, хоча вовки, що ходять на двох лапах, не творять цілісної групи, навіть не ... [ Показати всю рецензію ]
всі знайомі поміж собою, – в них, здається, єдина мета: розчавити, знищити й тішитися перемогою.
Після прочитання повісті про дванадцятирічного Ігоря, якому доля презентувала справжній скарб – матір, яка за пиятикою забуває про день народження сина, та ще й вітчима, який годує пасинка цвілим хлібом і б’є, – і при цьому в жодному разі не можна почуватися винним перед однокласниками, що ти досі не маєш планшета, – після цих рядків навіть дорослий читач побіжить до батьків перепрошувати за свою невдячність. А школяр, упізнавши в Ігореві хлопчика чи дівчинку зі свого класу, обов’язково поділиться сніданком і взагалі стане уважнішим до однолітків.
Текст цілком справедливо здобув високу оцінку в конкурсі молодих авторів від Київської міської державної адміністрації та був виданий за державний кошт. Адже повість «Дорога додому» – це величезний шанс побачити нарешті не своє віддзеркалення, а перемістити фокус на іншу людину, яка може бути поряд. Нам, адептам філософії хати скраю часом цього так бракує. На пальцях можемо перелічити ті зірки, з яких можна було б скласти сузір’я Друзів. У «Дорозі» це – вчителька Ігоря, випадковий знайомий Віктор Іванович, жінка в магазині і… вовк Ікло, «витвір генної інженерії», який з’являється зовсім несподівано, попри всі закони логіки.
На мій погляд, авторка в доволі стислому тексті змогла показати всю глибину феномена сироти при живих батьках. Можливо, цьому сприяв педагогічний досвід і освіта психолога, а може, серед нас так багато прототипів цієї повісті – у школах, по сусідству, на вокзалах і ринках, у соцмережах… Сцени надзвичайно яскраві, хоча – що найцікавіше! – в них майже немає гіперболи, лише «життя як воно є».
Серед моїх побажань – наснажившись вірою в краще життя для Ігоря, все ж не легковажити такими проблемами, як безпритульність. Дитину, яка мандрує без супроводу дорослих, лікарі швидше «прилаштують» у найближчому інтернаті, а може, й повернуть матері, якщо не вдасться позбавити батьківських прав. Але автор передусім – господар долі своїх героїв і вправі вирвати їх із кола пекла, коли йому самому того схочеться.
Крім повісті, до дебютної книги Марії Карп’юк вміщено – не побоюся цього слова – народні оповідання та новели під загальною назвою «Дорога, додому!» Це вже – чтиво для дорослих, із відповідною проблематикою і дуже своєрідним гумором. Тут старі, як світ, ситуації письменниця малює з несподіваного ракурсу.
Так, у новелі «Конфіденційно» весело, трохи ущипливо і дуже соковито описано конфлікт кадрів. Твір водночас реалістичний і абсурдний, як і діалог персонажів. «Язик заплітається, наче употребляли. А може, так і було, га? – доколупується керівник до підлеглого. – Ану, дихніть! Ну от, не употребляли, а толку. Могли б не відмовляти собі в радостях жизні». Будь-яке банальне гасло про працю, справедливість і порядність, яким нас годують із самого дитинства, проходить перевірку іронією, причому обома сторонами конфлікту.
Геть іншу тональність має міні-повість «Обман». Тут хоч-не-хоч співчуваєш персонажам. Точніше, одному з них. Якому – читач обирає сам. Лише зауважу, що всі три сторони трикутника – по-своєму стражденні. Один з них має медичний вирок, через який мусить поступитися власною дружиною, інший – маніакальну залежність, яка в двадцять першому столітті сприймається як найбільше безглуздя. А вона… з нею взагалі все незрозуміло. В будь-якому разі слово «обман» тут багатогранне, полісемантичне: всі персонажі обманюють одне одного – навіть тоді, коли правда вже відома.
Проблема творчості – наскрізна у творі «Відповідальність». Можна навіть сказати, що в цьому оповіданні гротескно відображено психоінтелектуальне життя митця загалом. Рідко кому з письменників, якщо вірити героям «Відповідальності», вдається провести чітку й адекватну межу між вигадкою й реальністю. «А раптом вони дійсно відчувають усе, що ми їм призначаємо, і танцюють під нашу дудку, бо інакше просто неможливо?» – розмірковує одна з частинок душі головного персонажа, втілена в старому, мудрому професорові.
Перлиною збірки стало оповідання «Солдатику». Можливо, саме тому твір охоче брали до друку різні періодичні видання, що в ньому знімається протистояння «фронту» й «тилу», вони об’єднуються, взаємовпливають, взаємонаснажуються. Крім того, приклад героїв – випустити на волю дитину, що живе в тобі, й дозволити їй говорити щиро, вірити в диво й не боятися помилок.
Після катарсису, що настає від серйозних творів Карп’юк, так хочеться відпочити, розслабитись… але не вийде, бо регіт реготом, а проблеми лишаються проблемами: «Мамуня з помпоном» – як вирішити найголовнішу суперечку педагога з батьками учнів? Жити чужим життям не припиняє головна героїня оповідання «Принц для Маринки». Гіперопіка водночас і смішить до сліз, і розчулює, коли йдеться про «Дієту». І, звісно, дівчина з оповідання «Борода» не лише вчиться знаходити компроміси, а й долає власні комплекси.
Добірка завершується найнароднішим оповіданням «Дорога, додому!» Саме цю фразу промовляє герой – у відповідь на загальноприйняті стандарти, суспільну оцінку й особисті переживання своєї другої половинки. Бо, хоч би що казали «надворі» (за межами родинного кола), а «вдома» все інакше, все звично, все так, як хочеться обом.
Що об’єднує обидві частини книги – повість та добірку малих прозових творів? Мабуть, те поняття «дому» – особистого простору, де ти щасливий і де люди не заважають тобі, а сприяють. У кожного – своя дорога. Комусь – спонтанне усвідомлення істини «напад – найкращий захист» («Конфіденційно»), комусь – упевненість у своїх силах завдяки сторонній допомозі («Дорога додому», «Обман»), а чиясь дорога вимірюється не кілометрами, а роками («Модна Ліза»). Та всі вони здатні змінитися, вишколити та загартувати власний характер і подолати не одну перешкоду, аби опинитися там, де на них завжди чекає затишна кімнатка, горнятко чогось теплого – і, звісно, щасливе відображення в дзеркалі.
Писати рецензії про книги своїх друзів — справа невдячна: тут дуже важливо не перетнути той Рубікон, за яким закінчується невинна критика й починається те, що автор може через ті чи інші особливості сприйняти за особисту образу. Марійко, якщо раптом щось із тексту видаватиметься тобі прикліпом, то перепрошую заздалегідь.
Книга "Дорога додому" Марії Карп'юк — це не єдиний твір, а збірка, складена з повісті та чотирнадцяти оповідань. Дуже хочеться дописати "об'єднаних між собою тематично", проте це не відповідатиме дійсності, дарма що десь я таки читав, буцім усі вміщені тут доробки мають спільним ... [ Показати всю рецензію ]
знаменником мотив пошуку себе, своєї "дороги додому" — до комфорту, до щастя і, врешті-решт, до себе самого.
Повість, із якої починається книга та яка, власне, й дала їй назву, — це така собі сучасна українська урбаністична робінзоніада. Головний герой — підліток, який через проблеми вдома тікає звідти, маючи на меті хай там що потрапити до своєї бабусі, яка живе за сотні кілометрів. На цім шляху він утрапляє у різні пригоди (найчастіше вкрай неприємні), стикається з типовими проблемами, що й будь-яка дитина, опинившись просто неба без сяких-таких засобів для існування.
Динамічна розповідь, куди авторка досить-таки непогано додала неабиякий психологізм і навіть декотру містичність, веде нас через пів-України поруч із підлітком, змушує правдиво перейматися за нього, співчувати — себто, маємо не "плаского", мов стільниця, персонажа, а повноцінного, добре збитого докупи героя. У певних моментах, утім, сюжет викликає запитання та подекуди збиває з пантелику певною нереалістичністю подій, але в цілому картинка того, про що читаєте, створюється перед очима без проблем.
Найбільшою вадою повісті є її обсяг; це якраз той випадок, коли хочеться кричати на всі заставки: "Авторе, хочу ще! Цього ж так ма-а-а-ало!". І дійсно, щойно ти повною мірою заглиблюєшся в текст, розчиняєшся в змальованих подіях, як раптом він бере й уривається. Я гадаю, що такий цікавий сюжет укупі з гарною, легкою на сприйняття манерою оповіді заслуговує щонайменше на повноцінний роман, а не на ці жалюгідні вісімдесят із гаком сторіночок великим кеґелем. Чесно, Марійко, мені дуже хотілося продовження.
Можливо, саме малим обсягом твору зумовлюється недостатня увага авторки до окремих його епізодів. Деякі події розгортаються до того швидко, що просто не встигаєш зрозуміти, що й чому відбувається. Ні, я не є прихильником варіанту, коли на кількох сторінках розповідається, як герой, даруйте, йде до вбиральні на заправці (привіт, Стіві Кінґ!), одначе де-не-де хотілося б мати трошки більше... гм... "простору", щоби поринути в ситуацію з головою.
У цілому, "Дорога додому" — це якісний та глибоко психологічний твір, перенасичений динамічністю через свій малий обсяг. Повторюся: хочеться роману, Марійко, і подумай над цим!
Далі йдуть оповідання. І тут, добродійство, починається неабиякий різнобій, причому не тільки тематичний, але й якісний. Приміром, особисто я вважаю вкрай удалими оповідочки "Відповідальність", "Година пик" (я щойно не помилився в правописі) та "Обман", тоді як інші — непоганими, але й нічим не примітними. Певна тематична об'єднаність простежується тільки в творах "Нема за що" та наступному "Принц для Маринки": вони обидва написані радше в епістолярнім жанрі щоденникових записів, і герої там діють ті самі. Решта ж... ну, ви зрозуміли.
Багато питань особисто в мене викликало оповідання "Солдатику". Люди добрі, вкотре хочеться закликати не писати про війну на Донбасі, якщо ви жодного разу навіть не були у зоні проведення бойових дій! Виглядає це все щонайменше не дуже реалістично, а письменник мусить писати про те, що знає особисто. Знаєте, я бачив аж один твір, де поєдналися дві найважливіші складові — письменницька майстерність та обізнаність із темою. Усі ж решта мені нагадують намагання написати роман про середньовіччя з купою яскравих битв людиною, яка бачила того ж меча тільки по телевізору.
Завдяки напрочуд гарному володінню мовою авторки та легкості стилю всі оповідання, хай як ви до них ставитиметеся, не читаються, а буквально всотуються. Це неабиякий плюс; тут ми не спіткаємо зайвого пишномовства, проте й порубаних речень-інвалідів теж катма. Словом, Марійка дуже старалася, і, що головне, досягла успіху.
І, либонь, останнє, на чому хотілося б зупинитися. Справа в тім, що вся книга просякнута жіночністю. Це не є вадою, ні, проте дайте мені будь-який текст, не називаючи автора, і я легко скажу: "Друзі, то стовідсотково написано жінкою!". Думаю, цей хід припаде до смаку одній — зрозуміло, якій, — частині авдиторії, тоді як іншу воно зовсім трішечки відштовхує. Проте це моя особиста думка — як зрештою і все вище.
Писати про прозу Марії Карп’юк відсторонено для мене неможливо. Вочевидь вчительство назавжди вкоренилося в моє єство і скільки б часу не минуло з тої пори,коли я працював в різних навчальних закладах,вищим мірилом людини назавжди залишиться для мне,вміння любити дітей. Не сюсюкатись,не загравати,не підлаштовуватись під них а саме любити, такими як вони є,лагідних,жорстоких до краю,бунтівливих,самозакоханих,щирих,беззахисних,безкомпромісних, ябед тощо.
Тому,коли я почав читати повість Марії Карп’юк «Дорога додому», забув про все,про літературні стилі,жанри та всілякі інші витребеньки, бо ... [ Показати всю рецензію ]
я читав СПРАВЖНЄ,ІСТИНЕ. Повість написана невибагливо ,просто, з чудовим розумінням дитячої психології,з правдивістю відтворених сімейних та шкільних конфліктів проте щиро з любов’ю та внутрішнім болем.
Таких дітей, як головний герой повісті Ігор ,мені доводилось зустрічати досить часто і я глибоко переконаний,що саме з таких, виростають справжні люди,надійні та самовіддані. Не ті які зростали в достатньо комфортних умовах для яких батьки старалися постелити соломки,що б не дай Боже, як дитина впаде, та не забилася. З таких виростають як правило посередності,внутрішньо пусті егоцентристи як добре вміють тільки жонглювати словами.
Для мене очевидно,що таку повість могла написати тільки вчителька із ще не зачерствілою душею яка вміє по справжньому любити дітей,не та відсторонено справедлива а отже по суті байдужа а пристрасна,чуйна якій і самій в педагогічному гурті дуже не просто. В жодному середовищі окрім вчительського .я не зустрічав більш талановитих і самовідданих людей,так само як і найбільше байдужих,бездарних,нікчемних. Тому читаючи повість, я переживав не лише за Ігоря але й великою мірою за авторку,за вчительку. З власного досвіду знаю. Як таких намагаються зламати,розтоптати,розчавити. Посередність все талановите маніакально намагається опустити до свого рівня а надто в педагогіці.
Подорож Ігоря, це подорож у незвідане, від тієї мами, що народила до справжньої материнської любові і чимсь це нагадує, і наше сучасне становище . Ми те ж подорожуємо а куди? В чергове світле майбутнє? Алюзія в мене була на стільки сильна ,що я напевно не пробачив би авторці якби подорож додому для Ігоря закінчилась би невдало. Та слава Богу і Марії Карп’юк, для Ігоря скінчилося все щасливо. Маю надію, що й Україна пройде свій непростий, згорьований шлях і нарешті здобуде,пробачте за пафосний стиль, те щастя якого вона варта.
Я зробив помилку, коли прочитав оповідання Марії Карп’юк після повісті,яка мене так зачепила.
Написані оповідання добре,подекуди з гумором та іронією а інколи і недостатньо сильно але такого враження як повість вони на мене вже не справляли.
Марія Карп’юк сучасна письменниця бо відчуває нерв нашої доби. Але і несучасна,бо цурається пошуків екзотичних сюжетів, псевдо філософських міркувань,оригінальної закрученості у засобах викладу,словом всього того ,чим нині граються і молоді, і не дуже молоді письменники. Та як кажуть: Чим би дитя не тішилось аби не плакало.
Чи будуть твори Марії Карп’юк читати навперейми?Напевно, що ні. Читач надто зіпсований і «милом» і псевдо інтелектуальністю. То ж залишається побажати авторці і мужності, і незбочуватись з обраного шляху.
Автор рецензії: Мирослава Танська
(джерело:
Буквоїд)
"Можна скільки завгодно носитися по світу і відвідувати всякі міста, але головне - відправитися потім туди, де в тебе буде можливість згадати ту купу речей, які ти побачив. Ти ніде не побуваєш по-справжньому, поки не повернешся додому".
Террі Пратчетт
Цього року побачила світ книга молодої авторки – Марії Карп’юк «Дорога додому». Марія – переможниця багатьох літературних конкурсів, за фахом філолог української мови і педагог, що позначилося на її творчості. Книжка стала дебютною й у ній вміщено однойменну повість та оповідання. «Дорогу додому» видано за програмою «Перша книжка автора», ... [ Показати всю рецензію ]
яку вже кілька років поспіль проводить КМДА. Яскрава авторська обкладинка, ілюстрації, у змісті відразу кидаються у вічі назви «Солдатику», «Мамуня з помпоном», «Модна Ліза», здається, що ці оповідання написані для дітей. Але багатий стильовий арсенал дає письменниці можливість торкатися будь-яких тем. Коли починаєш читати, одразу відчуваєш філософічність та оригінальність написання. Твори захоплюють і зачаровують, і ти не можеш заснути й відірватися від книги до самого кінця.
Хочу звернути увагу на оповідання «Дорога, додому!», у якому можемо побачити гіркий реальний світ. Нині дуже часто саме чоловік іде у декретну відпустку і таким чином відкриває дорогу до кар’єри своїй дружині, але чи це правильно? Так от, авторка робить акцент на тому, що таке рішення – особиста справа кожного.
Особливо вразило фантастичне оповідання «Відповідальність». Головний герой – простий чоловік, який зовсім не замислювався над тим, що не лише ми можемо писати чиєсь життя, але й автори нашої реальності також існують. «Герої оживають у тебе на папері й роблять усе, що ти їм накажеш. Фактично, вони раби твоєї примхи». Марія Карп’юк змусила мене замислитися над відповідальністю автора за свої поезії, повісті, новели.
Окремо хочеться приділити увагу повісті «Дорога додому»: до самого кінця трималася інтрига — чи знайде Ігор бабусю, чи буде змушений повернутися до Києва, де лишилася мама-алкоголічка, чи знайде він врешті щастя? Звичайно, повість вразила і елементом фантастики, яка наприкінці повісті виявляється зовсім не фантастикою, а способом захисту від жорстокого зовнішнього світу. Авторка переконує нас у тому, що будь-чия дорога дуже важка, а іноді, за браком досвіду, ми й самі погіршуємо свій шлях: Ігор замість того, щоб дочекатися ранку та сісти на прямий автобус, обирає шлях автостопу. Це затримує досягнення бажаного на довгий час.
Книга варта уваги – тим паче, молоді. Адже дуже часто ми втрапляємо у такі ситуації, про які так детально пише Марія Карп’юк. Однак «Дорога додому» підійде кожному, а особливо тому, хто хоче поміркувати над життям, долею, подумати над власною нерішучістю та нарешті зробити той такий важливий крок до невеличких, але звершень. Ця книга – для мрійників та новаторів, які прагнуть змінювати світ і себе. Проте, безперечно, кожен читач зможе знайти в ній поживу для роздумів і рушій для самовдосконалення.
