Олександр Апальков : Вечно : новелла : Рецензії в пресі.

Автор рецензії: krisadon (джерело: goodreads)

прекрасно, странно, захватывающе. дочитала и сразу перевернулась в начало, чтобы перечитать
перечитала
хуже не стало, возможно, даже лучше
всё ещё прекрасно, сплетения двух историй, трех линий повествования и два прекрасных стиха Геннадия Кононова
лукинг форвард ту рид ещё книжек от Александра Апалькова
очень рада судьбе сведшей меня с этой книжкой
это, определенно, то, что я буду много-много раз перечитывать и переосмысливать

Автор рецензії: krisadon (джерело: goodreads)

Прекрасно, странно, захватывающе.
дочитала и сразу перевернулась в начало, чтобы перечитать
перечитала
хуже не стало, возможно, даже лучше
всё ещё прекрасно, сплетения двух историй, трех линий повествования и два прекрасных стиха Геннадия Кононова
лукинг форвард ту рид ещё книжек от Александра Апалькова
очень рада судьбе сведшей меня с этой книжкой
это, определенно, то, что я буду много-много раз перечитывать и переосмысливать

Автор рецензії: Анна Проценко (джерело: журнал «Порог-АК»)

Анна Проценко

ПСИХОЛОГІЯ СТРАХУ

Апальков А. Вечно // Канев: «Склянка Часу», 2017. – 62 с.

Психологи знають про емоції, які хвилюють нас, набагато більше (див., напр., монографію [3]), ніж ми вважаємо, вірячи розхожій сенте-нції про таємниці людської душі. Але психологів мало, а читачів бага-то. Та до того ж, читач зовсім не жадає сухих академічних викладів. Ось і не згасає інтерес до художніх творів, в яких пристрасті людські представлені в конкретних образах, що хвилюють серце.
Твір тримовного (російська, українська, німецька) письменника Олександра Апалькова «Вечно» [1] просякнутий ... [ Показати всю рецензію ] тихим страхом.
Кохана центрального персонажа, студента випускного курсу, від-мінника Івлєва, каже йому дивні слова. Ось діалог:
«– Ах, зачем всё это? – шептала она и прижималась с неимо-верной силой. – Не надо! Только этого не надо! – противилась она моим рукам, пробиравшимся к ней под платье.
– Ты же мучишь меня, – пробивался я.
– Я люблю тебя, – опускала они свои черные глаза.
– Почему нет?
– Тебя выгонят. Меня заберут» [1, С.14].
«Тебя выгонят. Меня заберут».
Дивний, необґрунтований страх?
І дивно те, що дівчина відмовляється повідомити, де вона живе [1, С.33], і телефон її Івлєв не знає [1, с.38].
І дивну пораду дає Івлєву доцент Горяєв. Ось діалог:
«– Вы что, – спрашивал меня доцент Горяев, – газет не чи-таете?
– Читаю, – улыбнулся я виновато, – после занятий.
– Глупо! – отрезал он рукой дистанцию между ним и мною. – Если с утра не прочёл, – поднял он свой палец, красуясь чистейшим, уже пожелтевшим старческим ногтем, – и читать не стоит» [1, С.11].
Івлєв спробував - за порадою свого викладача Вележнєва - по-трапити в будинок до доцента Горяєва. І що?
«Дом на Клочковке был с облезлой стеной. На стене красова-лась самодельная в потёках табличка: «Здесь жила актриса Л. Бе-рестецкая»
Я позвонил в круглый, спрятанный в приямке стены звонок.
– Вам шо надо? – спросила старая еврейка, запахивая халат, дверь приоткрыв на цепочку.
– Доцента Горяева.
– Приходите завтра.
– Но…
– Приходите завтра, – исчезла она за дверью в своём затейли-вом тряпье» [1, С.16-17].
Через кілька днів Івлєв повторив спробу.
«– Зайдите завтра, – оборвала меня снова старая еврейка, всё в том же, запахнутом на ходу, халате. <…> «Я видел этот халат, – засело в моём мозгу, – видел. Где?» – крутился во мне вопрос» [1, С.18-19].
Страх хазяйки квартири? Звідки? По ходу розповіді ситуація по-троху прояснюється. Вележнєв, зустрівши Івлєва якраз біля того буди-нку, запитує:
«– Вы были у Горяева? <…> Ведь правда?
– Нет.
– Но? – кивнул он головой в сторону Клочковки.
– Его нет дома, – сжал я желваки, – или меня к нему не допус-кают.
<…>
– Теперь, – зажег Вележнев сигарету и стрельнул спичкой в лужу, – его двери не всем открываются. Она, видать, во всём чув-ствует подвох. Ложь, одним словом. А ведь не бросила его-таки. Не предала» [1, С.19-20].
Стає зрозуміло, що «старая еврейка» – дружина доцента Горяє-ва.
Але до чого тут «А ведь не бросила его-таки. Не предала»?
Це Івлєву вже не треба пояснювати, тому що Вележнєв все, по-трібне для розуміння, сказав про Горяєва раніше:
«– Он был известным поэтом. Его имя гремело в тридцатых.
<…>
– А где же <…> можно прочитать его стихи?
– Нигде!
– Почему?
– Их все сожгли, порезали, изъяли» [1, С.12].
Прояснюється і зауваження Горяєва про газети, яке здавалося Івлєву дивним. Вележнєв пояснює: «Если бы в то утро Горяев прочёл газету, <…> он бы всё сообразил. И смог бы скрыться. Сел в поезд, – и на «стройку века», за Урал. Затеряйся там среди всяких люди-шек из захолустья. Трудись-помалкивай. Но <…> за газетой он не пошёл. <…> А пополудни за ним пришли» [1, С.24-25].
Івлєву так і не вдалося побувати у Горяєва до смерті когось з цієї пари - або обох разом; адже таке теж буває у закоханих ... «Я пришел на Клочковку. На доме уже не было таблички. У двери стояли две табуретки. И – ни души. Я позвонил. Никто не отвечал. Я толкнул двери. Створки открылись. Я ступил через порог. Войдя с яркого света, я жмурился. Миновав коридор, вошёл в комнату.
– Есть кто дома?
Слышно было только, как муха билась о стекло.
Я огляделся: книжные шкафы. Старинные, дореволюционные. Они шли от самого пола, устланного домотанным рядном из ста-рых лоскутов, до потолка. Книги, книги, книги. Их корешки, старых переплётов, тиснёных, кожаных, шли по всему периметру комна-ты» [1, С.25-26].
Нерозгаданим залишався лише халат на «старой еврейке», дружині Горяєва. Але Івлєв розгадав і цю таємницю. Дружина Горяєва - це саме та актриса Л. Берестецька, табличку про яку він бачив на бу-динку, і саме та красуня, яка відображена на полотнах Коровіна і Му-рашко в тому самому халаті!
У двох непересічних особистостей - талановитого поета Горяєва і талановитої актриси Берестецької - страхи, що почалися в 1937-му, закінчилися в 1985-му, разом з їх життями ...
Страхи закінчилися. У тих, хто з цього життя пішов.
Але залишилися, не пішли. І в нових реаліях, в реаліях навіть пе-ребудови, страхи - нехай і в нових формах і не в колишніх масштабах - залишилися.
Дивні слова, які вимовляє кохана Івлєва («Тебя выгонят. Меня заберут») теж продиктовані страхом?
І чому вона пропонує: «Давай <…> останемся между дружбой и страстью» [1, С.30]?
Жіноча хитрість? Якщо навіть так, то не тільки.
Сидячи з коханою в кафе і розглядав свою вже порожню вазочку з-під морозива, Івлєв побачив в її глянці «мужика с депутатским значком» [1, С.30].
Цю людину Івлєв вже бачив: саме з ним, з цим чоловіком, дівчина одного разу їхала: «– Я буду на «Спортивной», – сказала она мне в гардеробной, – после пяти вечера. Да, – обернулась она беспечно к своему провожатому, появившемуся из-за ее спины, – едем. Опозда-ем – и нам влетит.
Через окно я видел, как они садились в бежевые «Жигули». Она и мужик в галстуке. На лацкане его пиджака был депутатский зна-чок» [1, С.20-21].
Тут схоже на подвійну гру дівчини. А там, в кафе? Дивним зда-ється поведінку там «мужика с депутатским значком».
Щось подібне до розгадки ми отримуємо в кінці повісті.
«25 апреля 1986 года я приехал в Харьков. 26-го меня вызвали в деканат» [1, С.42].
«За длинным столом сидели люди.
Одних я знал; был среди них и Вележнев. А возле него мужик с депутатским значком.
На моё приветствие декан сказал:
– Как вы посмели? – и вытер вдруг вспотевшее лицо носовым платком.
<…>
– Да что с ним волынить, – поднялся мужик со значком, – он тут устроил, понимаешь ли, разгул грязной любви, а с ним цацка-ются.
Декан не садился. Стоял и говорящий.
– Позвольте слово, – поднял руку Вележнев.
– Только по существу дела! – призвал его декан.
Теперь они стояли трое. Против меня.
– Наш подопечный, – начал Вележнев и указал на меня пальцем, – видимо, не знал, что эта девушка, – он запнулся, – эта владычица, или, назовём её, жрица страсти – несовершеннолетняя.
<…> Его руки подняли со стола листок. И Вележнев зачитал, что ей всего 14 лет, и что она в рамках эксперимента <…>. Ей с младенчества давали ферменты роста…
– Довольно! – прервал тот, со значком депутата.
Вележнев умолк, но продолжал стоять.
– В общем так, – развернул мужик и свой лист, – или тебя, ум-ник, осудят за малолетку, или подпиши этот документ и катись к чертям собачьим» [1, С.42-45].
М. Шевернога трактує цей епізод так: «От него, угрожая тюрь-мой, требуют подписать какой-то документ. И не понятно, кого этот документ касается: девушки или Горяева. Возможно, кого-нибудь еще, не названного в повести, ведь фантазия «внутренних органов» непредсказуема» [4, С.144-145].
А епізод, на який посилається М. Шевернога, на «чертях собачь-их» не закінчується.
«– А как быть с экзаменами? – спросил декан. – Допустить?
– Гнать в шею! – заорал человек со значком. – Одним больше, одним меньше.
Вдруг распахнулись обе створки дверей. Вбежал человек. И прямиком к декану.
Он что-то шепнул ему на ухо.
– Какой ужас! – сказал тот. – Чернобыль. Чепе. Товарищи, меня и вас, – он показал глазами на мужика со значком, – вызывают в гор-ком, срочно.
А я не понимал уже, было то правдой или слиянием истины и сна» [1, С.46-47].
М. Шевернога залишає читачеві надію на хепі-енд: «В чужие иг-ры часто приходится играть многим из нас. А выйти, сохранив ли-цо, удаётся не всем. Главному герою повести – Ивлеву, – мне ка-жется, повезёт. Но только благодаря страшной трагедии» [4, С.144]. «Ивлева собирались выгнать из вуза, но не успели – получили известие о ЧП на Чернобыльской АЭС. Величайшая трагедия, погу-бившая многие жизни, стала в какой-то мере спасительной для од-ного человека» [4, С.145], – пише М. Шевернога.
І ту ж думку висловлює Д. Вакуленко: «Несподівана звістка про трагедію на Чорнобильській АЕС поставила крапку на цьому фарсі, розіграному в деканаті ВУЗу, з якого вже намірилися гнати достро-ково свого випускника-відмінника» [2, С.160].
«Поставила крапку» – як би не так! Це чорнобильський реактор дав збій. А державна машина продовжувала працювати беззбійно. Так що дилема - підпис або в'язниця - нікуди від Івлєва не зникла.
Олександр Апальков не дає в повісті відповіді, як Івлєв вирішить цю дилему.
Але М. Шевернога, незважаючи на свій оптимізм, висловлений в одному місці рецензії, висловлює, проте, в іншому місці тієї самої ре-цензії інше припущення: «В конце повести мы видим, что Ивлев, возможно, – следующий Горяев…» [4, С.144]. Це правдоподібніше… Хоча… Івлєв може й підписати…
І Д. Вакуленко [2, С.159], і М. Шевернога [4, С.144] вважають, що не тільки Івлєв закоханий в дівчину, але і вона закохана в нього. Д. Ва-куленко навіть висловлює припущення про характер подальшого життя майбутньої сімейної пари.
Гм ... А як же той факт, що дівчина не дає Івлєв номер свого те-лефону і не повідомляє, де вона живе? А як же той факт, що дівчину час від часу супроводжує «мужик с депутатским значком»? І - ще бі-льше - як же той факт, що в кафе, в яке Івлєв запрошує дівчину, вияв-ляється все той же, що спостерігає за ними, «мужик с депутатским значком»? А чи не є сама та дівчина учасницею провокації? У Д. Ваку-ленко теж мигцем проскакує начебто та сама думка: «Чи не «на жив-ця» ловив цей оперативний мисливець свою здобич?» [2, С.160]. А, піймавши Івлєва «на живця», відправить дівчину на інше завдання, де у неї будуть вже й інше ім'я, та й інший вік ...
Страх 1937-го залишився в минулому. Однак, як пише М. Ше-вернога, «время как бы закручено в спираль, события повторяются, но на новых уровнях» [4, С.143-144].

Використані джерела

1.Апальков А. Вечно // Канев: «Склянка Часу», 2017. – 62 с.
2.Вакуленко Д. Калейдоскоп. Есе // Склянка Часу * Zeitglas – 2017, № 84. – С.155-161.
3.Риман Ф. Основные формы страха / Пер. с нем. Э.Л. Гущанско-го. – М.: «Алетейя», 1999. – 336 с.
4.Шеверногая М. Время для развития личности // Радуга, 2017, № 5-6, С.143-146.

[ Згорнути рецензію ]

Автор рецензії: Дія Вакуленко (джерело: журнала СЧ№84)

..Треба відразу зазначити – манера письма О. Апалькова вкрай лаконічна. Він ніде не вдається до розлогого опису місця, часу, обставин розгортання подій, обмежуючись двома-трьома словами. При цьому добираючи такі характерні ознаки, що слугують для визначення особи протягом усього оповідання (укорочені брюки і червоні шкарпетки Горяєва, старий халат його співмешканки, людина з депутатським значком на лацкані піджака). Хіба що портрет головного героя новели Івлєва та його пасії заслуговують у автора на дещо детальніший опис, принаймні обоє красиві, молоді й стрункі.
Так само, ніби зумисне, вкрай ... [ Показати всю рецензію ] скупо автор дає наймення своїм персонажам. Головні герої мають лише прізвища, він ніде не називає їх по імені, обмежуючись функціональними визначеннями. Доцент, кандидат, студент, декан. Навіть улюблений покійний дід студента існує тільки як Івлєв. Ніяк не називає герой і свою кохану, в устах інших вона фігурує лише як «жрица любви», «владычица». При цьому названі прізвища теж не містять у собі якогось смислового навантаження, такі собі Іванов, Петров, Сидоров. «Что в имени тебе моем?» Суть в іншому – що вони проголошують! Якраз тут і розкривається їхнє справжнє призначення у творі.
Така ощадливість у словесному вираженні дає змогу автору, застосувавши точкові акценти, ніби в калейдоскопі, зафіксувати і одержати, при найменшому повороті – зміні ракурсу споглядання подій – щоразу новий візерунок, новий колір, інший додатковий зміст. А від того охопити своїм поглядом безконечно багато фактів і явищ, котрі бентежать його, дати волю думкам і почуванням, до яких вони підштовхують.
У творі Апалькова – три поіменно названі герої є головними: доцент ВУЗу Горяєв, кандидат Вележнєв та студент-випускник Івлєв. Це люди трьох різних поколінь, які своєю долею, світоглядом, мисленням несуть прикмети свого часу, і в заданому часовому інтервалі (середина 80-х років) можна собі уявити (при всіх умовчаннях про визначальні історичні віхи цього століття) тодішнє життя. Щонайменше вдається до оповідей найстарший з них Горяєв, раніше знаний, популярний поет він був репресований у 37-му році, вся літературна спадщина була знищена, а він уникнув такого ж кінця тільки тому, що почав публічно підтримувати провідні партійні (більшовицькі) настанови.
Третій з оповідачів студент Івлєв зосереджений на своєму першому коханні, і його сповіді – то окремі штрихи, окремі больові точки цього вперше пережитого почуття. А його мовчазні бесіди з покійним дідом – то осмислення, всотування його мудрих повчань.
Найповніше представлений Вележнєв – людина мисляча, наділена гострим критичним розумом, який раз за разом пояснює і тлумачить своєму молодшому побратиму Івлєву ті чи інші ситуації, стає, власне, устами, речником автора твору. Його міркування – це той шлях, якого слід дотримуватися нинішньому молодому поколінню. За віком (десь під 60) – це зовсім зріла, громадянськи наснажена людина, певно ж із лав шістдесятників, які спромоглися і «Ніж у сонце» (І. Драч) всадити, і зазнати утисків і переслідувань (згадаймо В. Стуса), пройти через хрущовську відлигу, брежнєвську стагнацію, горбачовську «велику перебудову».
Тож саме цей герой висловлює найрадикальніші міркування, обурюється проявом байдужості в молодих людях, зіпсованістю їхніх смаків. А на питання Івлєва: до чого байдужість, він чітко і переконливо проголошує:
«Хотя бы к литературе… Читайте, друг, мой! Читайте все свое свободное время. А свободное время, писал Карл Маркс, и есть время развития личности.»
Ця тирада – бажання сформулювати і підкреслити роль інтелігенції в суспільному поступі людства, коли проголошення диктатури пролетаріату відводило їй другорядне місце, такого собі «прошарку». Звідси й постійне педалювання Вележнєвим частки «с» – того сервілізму, на який тільки й мала право освічена, вихована, морально достойна інтелігентна людина. Тим-то цей герой, як рупор і провідник головної ідеї автора, – творити майбутнє буття держави Україна силами і натхненням нової еліти, вирощеної з молодого покоління, – докладає до цього чимало вольових зусиль і часу. Його мета сформувати зі свого вихованця достойного представника такої еліти. Саме тому Вележнєв вперто підштовхує Івлєва до ближчого знайомства з Горяєвим, дає йому почитати якимось чином збережені від тотального знищення вірші зацькованого поета. Він неодноразово відправляє студента до дому відлюдькуватого доцента, бо там, у захланному закутку – справжні поклади багатства – знань, книг давніх ще дореволюційних видань. Там шлях до оволодіння історично віддаленими, але реальними фактами життя, не перевернутими з ніг на голову нинішніми обставинами, в яких виростає Івлєв...

[ Згорнути рецензію ]

Автор рецензії: Пащенко Микола (джерело: journalzeitglas)

Микола Пащенко
Про «ВЕЧНО»
Афористічність і філософічнфсть – це, мабуть, «візитна картка» творів Олександра Апалькова. Про це я писав, аналізуючи «Кизиловы пропилеи» і оповідання із збірників «Разложи танец» та «Не Бовари». В оповіданні «Вечно» автор також блискуче використовуєте ці художні засоби.
Події в цьому оповіданні дані не в описі, а в показі. Сопутна інформація захована в підтекст. В десятому епізоді, де описується, як дівчина від`їжджає в машині разом із своїм супровідником, у якого на грудях депутатський значок, можна було б просто сказати, що такі значки можна купити на базарі, але ... [ Показати всю рецензію ] коли автором це показано наочно, як Івлєву дуже настійливо, щоб не сказать – бесцеремонно, пропонують за два «деревянных» купити депутатський значок, це виходить набагато переконливіше для читача і читач це запам`ятовує краще, тому що про асоціативні зв`язки читач ніби-то сам «здогадався» і одержав задоволення від усвідомлення своєї «кмітливості» (хоча цю «здогадку» йому «напрограмував», звичайно ж, автор майстерним відбором слів у тексті). А текст, який задіює не тільки наш розум, а й наші емоції, запам`ятовується краще і надовше. Практично все оповідання побудоване не на розвідці, а на показі ніби-то фрагментарних епізодів, розкрити асоціації між якими читачеві пропонується самостійно реконструювати. Закінчення епізодів часто непередбачуване, або «закінчення» як такого немає – воно «обривається» чи «провалюється» в підтекст. Таке враження, ніби ти дуже близько дивишся картину, яку малює художник, і ти бачиш лише окремі деталі, що здаються фрагментарними і випадковими. Але ось художник робить останній мазок і відносить полотно подалі від тебе, до протилежної стіни, і ти з подивом бачиш струнку і майстерно прораховану композицію цілого твору. Композиція цього оповідання ретроспективна, її усвідомлюєш вже в кінці, після прочитання всього тексту, а на протязі всіх епізодів ти знаходишся настільки близько до персонажів, що, здається, можеш їх торкнутись. Це не випадково: автор хоче не тільки приблизити читача до своїх героїв, а й зблизити його з ними, «помістити» його серед них, щоб читач «ніби на своїй шкурі» відчув і виражені, і завуальовані почуття та душевний стан «дійових осіб» драматичного дійства і перипетії їх життя.
Більше інформації про книгу ВЕЧНО на сайті:
https://zeitglas.io.ua/s2605942/

[ Згорнути рецензію ]

Автор рецензії: Антоніна Остролуцька (джерело: Друзі журналу СЧ)

Перечитала книгу Олександра Апалькова «Вечно», її журнальний варіант читала раніше. Людська душа і безвихідь життя – основний мотив твору. Багато цінних думок. Так, треба читати, бо читання врятувало і рятує багатьох людей від необдуманих вчинків. Кожен коле пальці своїм веретенцем, та, поки снується нитка життя, снуються і роздуми. Є люди, які люблять вірно, є люди, які люблять вічно, є люди, які діляться своїм життєвим досвідом за ради майбутнього. На папері можна між словами вірно і вічно поставити знак рівності, а в житті? Навіть, якщо прибити одну муху газетою, в кімнаті іще залишаться три, ... [ Показати всю рецензію ] які, між іншим, завжди знаходяться в одній площині. В вікно завжди хтось стукає, мабуть, тому, що не має знаку рівності. Доведіть мені, що я не муха.

[ Згорнути рецензію ]

Автор рецензії: Сетлана Писаренко (джерело: Друзья журнала "Склянка Часу*Zeitglas")

События повествования Вы разместили в Харькове, что очень меня заинтересовало.
Думаю, мы одновременно топтали улицы Харькова во студенчестве. Может, улицы были разные. Мне, как политехнику, достался район Пушкинской. Вам, судя по всему, ближе Бурсацкий и район Клочковской.
Припыленную серость и облупленность зданий того времени мне с лихвой возмещали теплые детские воспоминания, цирки – парки – зоопарки - демонстрации – фейерверки.
Я очень люблю свой Харьков. Он разный и удивительный. Такой себе Вавилон. И всегда от тебя зависело - каким ты его видишь.
Думаю, то, что происходит с Вашим главным ... [ Показати всю рецензію ] героем - не вопрос философии. Это вопрос самой жизни. И ответ на него прост и однозначен.
Речь идет о предательстве. И, неважно, предательство ли это своих убеждений, как у профессора или предательство своего ребенка, отданного для экспериментов. Никакие обстоятельства и трудности не могут служить оправданием.
Предательство всегда оборачивается закрытием путей развития, жизненных дорог. Впереди – тупик. Всегда. Это Вы верно подметили.
И еще. Человек сам не знает, как поступит в час Большого выбора. Поэтому, не вижу явного продолжения судьбы профессора студентом Ивлевым. Хотя бы, пока не предал он свою любовь.
Предвидеть финал истории невозможно, если это не хождение по кругу, а спираль.
И осуждать никого не будем торопиться. Ведь, как сказал мудрейший Любомир Гузар, если человек не может пока дать «гідну відповідь» на жизненный вопрос, надо дать ему Время. Ведь мы все вышли из одного «советского обшества».
Будем же развиваться и продвигаться вперед. Всегда.

[ Згорнути рецензію ]

Автор рецензії: Владимир Ерёменко (джерело: Друзья журнала "Склянка Часу*Zeitglas")

В апреле 2017 года вышла в свет отдельным изданием новелла Александра Апалькова "Вечно". Почему Апальков издал ее книгой? В этом наверняка и, по-видимому, далеко идущий замысел автора. Вероятно, эта новелла является не столько взглядом в его молодость, не столько этапом его творчества, сколько очередным его литературным экспериментом. Я имею в виду попытку Александра Апалькова создать определенное настроение мозаикой не связанных на первый взгляд сцен – подобно практике импрессиониста Камилла Писарро, который "сочинял" некоторые свои сюжеты, располагая на полотне пятна чистых красок. Не смешивая ... [ Показати всю рецензію ] их.
Насколько удачен эксперимент Александра Апалькова, судить читателю.

[ Згорнути рецензію ]

Автор рецензії: М.Каменева (джерело: Комментарии)

Проза Александра Апалькова философична и полна афоризмов. Через призму мировосприятия героя читатель погружается в описанную автором эпоху, причём описания как такового нет: картина мира складывается из отдельных фраз, впечатлений, намёков, словно лоскутное одеяло. Писатель не навязывает своего мнения, он только рассказывает истории – на первый взгляд, из обычной жизни, но заканчиваются они непредсказуемо, так что хочется сразу перечитать произведение заново.

Такова и новелла «Вечно». Перечитывая её вновь и вновь, обращаешь внимание на не замеченные ранее детали, и постепенно все пиксели открываются ... [ Показати всю рецензію ] – и ты видишь целостную картину. Это очень интересное занятие!

Новелла многослойна, с широким спектром проблематики. Здесь и репрессии 1937 года, и эксперименты над человеком, и проблема многодетных семей, которые за деньги способны продать ребёнка, даже Чернобыльская трагедия. Время как бы закручено в спираль, события повторяются, но на новых уровнях. Отсюда, я думаю, и название. Сначала кажется, что это слова героини: «Я буду любить тебя вечно!» Но потом понимаешь, что вечно – всё: любовь, верность, предательство, трусость, подлость...

В центре новеллы две как бы абсолютно не связанные между собой истории: судьба доцента Горяева, пострадавшего во время сталинских репрессий, и любовные перипетии студента Ивлева. Их судьбы пересекаются во времени и пространстве, но люди эти так и не открываются друг другу. В конце новеллы мы видим, что Ивлев, возможно, – следующий Горяев...



М. Каменева.

[ Згорнути рецензію ]