ПСИХОЛОГІЯ СТРАХУ.

 
ПСИХОЛОГІЯ СТРАХУ
Книжки за жанрами

Всі книжки (1552)

Колонка

Проект з "Родимками" Іри Цілик - дещо інакший. Це була настільки вдала Ірина книжка (а ми знаємо, що говоримо, - не інтуітивно, а за статистикою), що нам було дуже шкода, що вона розійшлася в такій малій кількості друкованих примірників, більшість читачів надали перевагу скачуванню умовно безкоштовної електронної версії, не переймаючись запропонованою післяплатою. Авторам не звикати. Але кількість і тривалість цих скачувань навіть після того, як книжку припинили рекламувати в мережі, примушували нас шукати іншого продовження цій історії.

Новий проект реалізовуватиме освітні програми у сфері літератури, книжкової справи, літературного менеджменту та дотичних сферах суспільного життя, які пов’язані з роботою над текстом.

Отож, в нашому випадку кожен двадцятий захотів скачані електрони матеріалізувати в паперовій версії. Оце і є „рекламна користь” від вільного розповсюдження інформації (піратів), щоправда, непряму рекламу не так вже й легко, а пряму шкоду теж неможливо порахувати, бо значна частина тих, хто скачував, просто не отримала б доступу до паперової книжки, навіть якщо дуже хотіла б: книжка була на полицях переважно київських книгарень та мережі книгарень «Є».

Книголюбам пропонуємо купить мебель
для ваших книг.
Шафи зручні для всіх
видів книг, окрім електронних.
www.vsi-mebli.ua

zahid-shid.net

Телефонный спрвочник Кто Звонит

Життя бентежне, але не зле, як казала одна наша знайома. Тому нам доводиться давати рекламу, щоб підтримувати сайт проекту. Але ж Вам не складно буде подивитись її? Натискати на ці посилання зовсім необов’язково , але якщо Вам щось впало до вподоби - дозволяємо . З повагою, колектив "Автури".
Рецензія

25.11.2019

Рецензія на книжку:
О.Апальков. Вечно : новелла
(Переклад: Маргарита Шевернога)

Анна Проценко

ПСИХОЛОГІЯ СТРАХУ

Апальков А. Вечно // Канев: «Склянка Часу», 2017. – 62 с.

Психологи знають про емоції, які хвилюють нас, набагато більше (див., напр., монографію [3]), ніж ми вважаємо, вірячи розхожій сенте-нції про таємниці людської душі. Але психологів мало, а читачів бага-то. Та до того ж, читач зовсім не жадає сухих академічних викладів. Ось і не згасає інтерес до художніх творів, в яких пристрасті людські представлені в конкретних образах, що хвилюють серце.
Твір тримовного (російська, українська, німецька) письменника Олександра Апалькова «Вечно» [1] просякнутий тихим страхом.
Кохана центрального персонажа, студента випускного курсу, від-мінника Івлєва, каже йому дивні слова. Ось діалог:
«– Ах, зачем всё это? – шептала она и прижималась с неимо-верной силой. – Не надо! Только этого не надо! – противилась она моим рукам, пробиравшимся к ней под платье.
– Ты же мучишь меня, – пробивался я.
– Я люблю тебя, – опускала они свои черные глаза.
– Почему нет?
– Тебя выгонят. Меня заберут» [1, С.14].
«Тебя выгонят. Меня заберут».
Дивний, необґрунтований страх?
І дивно те, що дівчина відмовляється повідомити, де вона живе [1, С.33], і телефон її Івлєв не знає [1, с.38].
І дивну пораду дає Івлєву доцент Горяєв. Ось діалог:
«– Вы что, – спрашивал меня доцент Горяев, – газет не чи-таете?
– Читаю, – улыбнулся я виновато, – после занятий.
– Глупо! – отрезал он рукой дистанцию между ним и мною. – Если с утра не прочёл, – поднял он свой палец, красуясь чистейшим, уже пожелтевшим старческим ногтем, – и читать не стоит» [1, С.11].
Івлєв спробував - за порадою свого викладача Вележнєва - по-трапити в будинок до доцента Горяєва. І що?
«Дом на Клочковке был с облезлой стеной. На стене красова-лась самодельная в потёках табличка: «Здесь жила актриса Л. Бе-рестецкая»
Я позвонил в круглый, спрятанный в приямке стены звонок.
– Вам шо надо? – спросила старая еврейка, запахивая халат, дверь приоткрыв на цепочку.
– Доцента Горяева.
– Приходите завтра.
– Но…
– Приходите завтра, – исчезла она за дверью в своём затейли-вом тряпье» [1, С.16-17].
Через кілька днів Івлєв повторив спробу.
«– Зайдите завтра, – оборвала меня снова старая еврейка, всё в том же, запахнутом на ходу, халате. <…> «Я видел этот халат, – засело в моём мозгу, – видел. Где?» – крутился во мне вопрос» [1, С.18-19].
Страх хазяйки квартири? Звідки? По ходу розповіді ситуація по-троху прояснюється. Вележнєв, зустрівши Івлєва якраз біля того буди-нку, запитує:
«– Вы были у Горяева? <…> Ведь правда?
– Нет.
– Но? – кивнул он головой в сторону Клочковки.
– Его нет дома, – сжал я желваки, – или меня к нему не допус-кают.
<…>
– Теперь, – зажег Вележнев сигарету и стрельнул спичкой в лужу, – его двери не всем открываются. Она, видать, во всём чув-ствует подвох. Ложь, одним словом. А ведь не бросила его-таки. Не предала» [1, С.19-20].
Стає зрозуміло, що «старая еврейка» – дружина доцента Горяє-ва.
Але до чого тут «А ведь не бросила его-таки. Не предала»?
Це Івлєву вже не треба пояснювати, тому що Вележнєв все, по-трібне для розуміння, сказав про Горяєва раніше:
«– Он был известным поэтом. Его имя гремело в тридцатых.
<…>
– А где же <…> можно прочитать его стихи?
– Нигде!
– Почему?
– Их все сожгли, порезали, изъяли» [1, С.12].
Прояснюється і зауваження Горяєва про газети, яке здавалося Івлєву дивним. Вележнєв пояснює: «Если бы в то утро Горяев прочёл газету, <…> он бы всё сообразил. И смог бы скрыться. Сел в поезд, – и на «стройку века», за Урал. Затеряйся там среди всяких люди-шек из захолустья. Трудись-помалкивай. Но <…> за газетой он не пошёл. <…> А пополудни за ним пришли» [1, С.24-25].
Івлєву так і не вдалося побувати у Горяєва до смерті когось з цієї пари - або обох разом; адже таке теж буває у закоханих ... «Я пришел на Клочковку. На доме уже не было таблички. У двери стояли две табуретки. И – ни души. Я позвонил. Никто не отвечал. Я толкнул двери. Створки открылись. Я ступил через порог. Войдя с яркого света, я жмурился. Миновав коридор, вошёл в комнату.
– Есть кто дома?
Слышно было только, как муха билась о стекло.
Я огляделся: книжные шкафы. Старинные, дореволюционные. Они шли от самого пола, устланного домотанным рядном из ста-рых лоскутов, до потолка. Книги, книги, книги. Их корешки, старых переплётов, тиснёных, кожаных, шли по всему периметру комна-ты» [1, С.25-26].
Нерозгаданим залишався лише халат на «старой еврейке», дружині Горяєва. Але Івлєв розгадав і цю таємницю. Дружина Горяєва - це саме та актриса Л. Берестецька, табличку про яку він бачив на бу-динку, і саме та красуня, яка відображена на полотнах Коровіна і Му-рашко в тому самому халаті!
У двох непересічних особистостей - талановитого поета Горяєва і талановитої актриси Берестецької - страхи, що почалися в 1937-му, закінчилися в 1985-му, разом з їх життями ...
Страхи закінчилися. У тих, хто з цього життя пішов.
Але залишилися, не пішли. І в нових реаліях, в реаліях навіть пе-ребудови, страхи - нехай і в нових формах і не в колишніх масштабах - залишилися.
Дивні слова, які вимовляє кохана Івлєва («Тебя выгонят. Меня заберут») теж продиктовані страхом?
І чому вона пропонує: «Давай <…> останемся между дружбой и страстью» [1, С.30]?
Жіноча хитрість? Якщо навіть так, то не тільки.
Сидячи з коханою в кафе і розглядав свою вже порожню вазочку з-під морозива, Івлєв побачив в її глянці «мужика с депутатским значком» [1, С.30].
Цю людину Івлєв вже бачив: саме з ним, з цим чоловіком, дівчина одного разу їхала: «– Я буду на «Спортивной», – сказала она мне в гардеробной, – после пяти вечера. Да, – обернулась она беспечно к своему провожатому, появившемуся из-за ее спины, – едем. Опозда-ем – и нам влетит.
Через окно я видел, как они садились в бежевые «Жигули». Она и мужик в галстуке. На лацкане его пиджака был депутатский зна-чок» [1, С.20-21].
Тут схоже на подвійну гру дівчини. А там, в кафе? Дивним зда-ється поведінку там «мужика с депутатским значком».
Щось подібне до розгадки ми отримуємо в кінці повісті.
«25 апреля 1986 года я приехал в Харьков. 26-го меня вызвали в деканат» [1, С.42].
«За длинным столом сидели люди.
Одних я знал; был среди них и Вележнев. А возле него мужик с депутатским значком.
На моё приветствие декан сказал:
– Как вы посмели? – и вытер вдруг вспотевшее лицо носовым платком.
<…>
– Да что с ним волынить, – поднялся мужик со значком, – он тут устроил, понимаешь ли, разгул грязной любви, а с ним цацка-ются.
Декан не садился. Стоял и говорящий.
– Позвольте слово, – поднял руку Вележнев.
– Только по существу дела! – призвал его декан.
Теперь они стояли трое. Против меня.
– Наш подопечный, – начал Вележнев и указал на меня пальцем, – видимо, не знал, что эта девушка, – он запнулся, – эта владычица, или, назовём её, жрица страсти – несовершеннолетняя.
<…> Его руки подняли со стола листок. И Вележнев зачитал, что ей всего 14 лет, и что она в рамках эксперимента <…>. Ей с младенчества давали ферменты роста…
– Довольно! – прервал тот, со значком депутата.
Вележнев умолк, но продолжал стоять.
– В общем так, – развернул мужик и свой лист, – или тебя, ум-ник, осудят за малолетку, или подпиши этот документ и катись к чертям собачьим» [1, С.42-45].
М. Шевернога трактує цей епізод так: «От него, угрожая тюрь-мой, требуют подписать какой-то документ. И не понятно, кого этот документ касается: девушки или Горяева. Возможно, кого-нибудь еще, не названного в повести, ведь фантазия «внутренних органов» непредсказуема» [4, С.144-145].
А епізод, на який посилається М. Шевернога, на «чертях собачь-их» не закінчується.
«– А как быть с экзаменами? – спросил декан. – Допустить?
– Гнать в шею! – заорал человек со значком. – Одним больше, одним меньше.
Вдруг распахнулись обе створки дверей. Вбежал человек. И прямиком к декану.
Он что-то шепнул ему на ухо.
– Какой ужас! – сказал тот. – Чернобыль. Чепе. Товарищи, меня и вас, – он показал глазами на мужика со значком, – вызывают в гор-ком, срочно.
А я не понимал уже, было то правдой или слиянием истины и сна» [1, С.46-47].
М. Шевернога залишає читачеві надію на хепі-енд: «В чужие иг-ры часто приходится играть многим из нас. А выйти, сохранив ли-цо, удаётся не всем. Главному герою повести – Ивлеву, – мне ка-жется, повезёт. Но только благодаря страшной трагедии» [4, С.144]. «Ивлева собирались выгнать из вуза, но не успели – получили известие о ЧП на Чернобыльской АЭС. Величайшая трагедия, погу-бившая многие жизни, стала в какой-то мере спасительной для од-ного человека» [4, С.145], – пише М. Шевернога.
І ту ж думку висловлює Д. Вакуленко: «Несподівана звістка про трагедію на Чорнобильській АЕС поставила крапку на цьому фарсі, розіграному в деканаті ВУЗу, з якого вже намірилися гнати достро-ково свого випускника-відмінника» [2, С.160].
«Поставила крапку» – як би не так! Це чорнобильський реактор дав збій. А державна машина продовжувала працювати беззбійно. Так що дилема - підпис або в'язниця - нікуди від Івлєва не зникла.
Олександр Апальков не дає в повісті відповіді, як Івлєв вирішить цю дилему.
Але М. Шевернога, незважаючи на свій оптимізм, висловлений в одному місці рецензії, висловлює, проте, в іншому місці тієї самої ре-цензії інше припущення: «В конце повести мы видим, что Ивлев, возможно, – следующий Горяев…» [4, С.144]. Це правдоподібніше… Хоча… Івлєв може й підписати…
І Д. Вакуленко [2, С.159], і М. Шевернога [4, С.144] вважають, що не тільки Івлєв закоханий в дівчину, але і вона закохана в нього. Д. Ва-куленко навіть висловлює припущення про характер подальшого життя майбутньої сімейної пари.
Гм ... А як же той факт, що дівчина не дає Івлєв номер свого те-лефону і не повідомляє, де вона живе? А як же той факт, що дівчину час від часу супроводжує «мужик с депутатским значком»? І - ще бі-льше - як же той факт, що в кафе, в яке Івлєв запрошує дівчину, вияв-ляється все той же, що спостерігає за ними, «мужик с депутатским значком»? А чи не є сама та дівчина учасницею провокації? У Д. Ваку-ленко теж мигцем проскакує начебто та сама думка: «Чи не «на жив-ця» ловив цей оперативний мисливець свою здобич?» [2, С.160]. А, піймавши Івлєва «на живця», відправить дівчину на інше завдання, де у неї будуть вже й інше ім'я, та й інший вік ...
Страх 1937-го залишився в минулому. Однак, як пише М. Ше-вернога, «время как бы закручено в спираль, события повторяются, но на новых уровнях» [4, С.143-144].

Використані джерела

1.Апальков А. Вечно // Канев: «Склянка Часу», 2017. – 62 с.
2.Вакуленко Д. Калейдоскоп. Есе // Склянка Часу * Zeitglas – 2017, № 84. – С.155-161.
3.Риман Ф. Основные формы страха / Пер. с нем. Э.Л. Гущанско-го. – М.: «Алетейя», 1999. – 336 с.
4.Шеверногая М. Время для развития личности // Радуга, 2017, № 5-6, С.143-146.

Анна Проценко

(Джерело: журнал «Порог-АК»)

Реклама
Rambler's Top100