|
Діадема : Лірика та переклади. Книга п'ята
Богдан Завідняк
— СПОЛОМ,
2017.
— 408 с.
— м.Львів. — Наклад 110 шт.
Тверда обкладинка. Можливість автографа.
ISBN: 978-966-919-229-5
ББК: 84.5.УКР Зав. 13
Жанр:
— Збірки лірики
— Поетичні переклади
— Переклади класики
Анотація:
П’ята книга лірики і перекладів автора містить поетичні розмисли про есхатологічні цінності, чисті досконалості та вінець нагороди у Небесному Царстві. Як і в попередніх збірках «Фіалкова флейта» (2006 р.), «Калинове вікно» (2007 р.), «Сонце вечорове» (2015 р.) та «Почерк часу» (2016 р.) простежуються мелодійні строфи, сповнені тонкого почуття і ліризму.
Адресована читачеві, якого бентежать глибокі пласти людського буття, а особливо – вихователям, педагогам, викладачам зарубіжної літератури, усім, хто цікавиться світовою літературою та поетичним словом.
|
Лінк із зображенням книжки:
|
ПРОМОВА ІГОРЯ КАЛИНЦЯ НА ТВОРЧОМУ ВЕЧОРІ
БОГДАНА ЗАВІДНЯКА
Ми зустрілися десь ще минулого року у видавництві Сполом. Віталися. Вже коли я запитав головного редактора видавництва: Що то за той пан, який зі мною вітається і питається про мої успіхи? – а я не можу його запитати про його успіхи, бо не знаю в якій саме царині ті успіхи мали би бути? – то коли вона мені подарувала книжку «Сонце вечорове», я просто був вражений!
Це і висока поезія, це дуже поважні переклади з багатьох мов, ну, і у всякому разі, це дуже достойна книжка. Я був вражений. Я сказав: – Слухайте, та чому ви мені ... [ Показати весь уривок ]
про це не говорили, що такий видатний поет і такий видатний і вчений і перекладач тут приходить, і ми зустрічаємося…, ну, що мені прикро, що я цього не знав! Отже я тепер прошу пробачення перед Вами за таку мою, може, неувагу до Вашої особи. Після того я аж занадто почав вже оцінювати Вас і мушу сказати, що і друга нова книжка, яку я теж переглянув, «Почерк часу», теж, так би мовити, додала мені дещо до розуміння Вашої особи, творчої особи.
Книжки цікаві, сьогодні я побачив ще першу і другу, де, так би мовити, зустрів ім’я Качуровського. Тобто, я зрозумів, що Ваші витоки ще є глибші, ніж, скажімо, оточення львівське, і що Ви, так би мовити, починалися як поет, можливо, там десь за кордоном.
Качуровський дуже, власне, звертає увагу на те, що Ви пишете сонети. Сонетів багато тепер хто пише, і навіть я у свій час писав сонети, але той сонет який він у Вас цитує в одній з книжок, свідчить про те, що Ігор Качуровський, який дуже глибоко розуміється на поезії, міг віддати Вам належне. І через те, зрештою, не тому що Качуровський, але і я так подумав, про Ваше певне місце в українській поезії.
Це, очевидно, якась нова хвиля українського неокласицизму. Чому неокласики? Та тому, що неокласики були дуже освічені люди. Вони були, майже, кожен з них вчений, кожен з них знав дуже багато мов, і кожен з них, так би мовити, дуже багато перекладав із різних мов, не тільки з класичних, але і з європейських і інших мов. Тобто вони вносили в українську літературу новий струмінь, новий світовий культурний якийсь пласт, що вписувався в нашу культурну структуру і, зрештою, їхня поетика теж мала певні якісь закони. І коли я вже дивився на це, то я й зрозумів, що, можливо, через сто років щось повторюється в нашій культурі і Ви є в нашій поезії, фактично, один із тих, які несуть оцей струмінь, і, власне, не так струмінь, як ту традицію української неокласики.
Неокласики постійно звертаються, скажімо, до Музи, висвітлюють роль поета. Ну, є якісь такі теж їхні певні теми, і це я зустрів у Ваших отих двох останніх книжках. Я собі навіть повиписував тут і назви віршів, ось, скажімо, у збірці «Сонце вечорове»: «До Музи», і там цілий ще цикл про «Ars Poetica» тощо. Тобто, це свідчить про Ваше заглиблення у поетичне мистецтво і, водночас, мистецтво перекладу.
Я не буду називати усіх авторів, яких Ви перекладаєте, бо то, фактично, до певної міри приголомшує читача, бо стільки знати прізвищ, ну і відповідно, стільки мов… Але Ви тут підходите як вчений.
Коли я подивився, наприклад, примітки, то в примітках до деяких подаються величезні статті, певна довідкова література про тих авторів, яких Ви перекладаєте. Не треба прибігати до енциклопедії, чи десь вишукувати ці імена. Це все є подано. І це також полегшує труд читача, і дає йому ширший кругозір у літературі. Багато якихось таких деталей я собі повиписував.
Це, можливо, могла бути якась трошки, може, окрема розмова, але я, наприклад, хотів би вказати ось на те, що цікаво, що, власне підмітив Микола Петренко. Але то, зрештою, не тільки Петренко, а кожен, хто буде дивитися Ваші книжки це відчує, звернувши увагу на Ваше датування поезій. Тобто, поезія є написана від дня до дня. І так круглий рік є датований віршами.
Тож, з одного боку, може скластися таке враження, що Ви не прагнете до якогось циклу, чи до об’єднання віршів якоюсь тематикою, тому що треба було би їх передавати з різних періодів, із різного часу, групувати тощо. Але, незважаючи на це, я бачу, у Вас дуже багато є, власне, таких тематичних об’єднань: чи то різдвяних, чи якихось весняних, чи ще якихось. Тобто, що коли Ви пишете, скажімо, «Ars Poetica», чи звертання до Музи, то вірші теж об’єднуються. От дня, скажімо, десятого, одинадцятого, дванадцятого травня йдуть вірші на одну тематику; і це теж творить певну сторінку, певний цикл чи розділ даної книжки.
Дуже, ось, власне, мене сьогодні вразила, – бо я цього раніше не зауважив, – добірка перекладів поезій поетів Західного світу, – так звана, «Муза голубої крови». На це, звернув увагу, власне, І. Качуровський. І дійсно, це, можливо, в українській літературі, в українських перекладах вперше представлено як явище: що поезію писав такий-то принц, такий-то граф, такий-то король тощо. Це теж, до певної міри, цікаво. Бо це не є, так би мовити, якесь схиляння перед високими титулами, але показує, що видатні (ну, може, не кожен з них видатний), але у всякому разі, вінценосні і титуловані особи теж вдавалися до поезії. Зрештою, нам у нашій історії теж є відомі, скажімо, Мазепа, який теж залишив декілька поезій в нашій літературі.
Знаєте, що мене ще вразило? Переклад одного віршика Владислава Белзи. Я вже десь це читав. Він є у збірці «Сонце вечорове», с. 187. Я правда, не прочитав, коли з’явився в польській поезії цей вірш Белзи? – але коли він був опублікований, то наші українці його почали переробляти на український лад. І це не є тільки переклад «– Kto ty jesteś», а це є «Переспів для української дитини» Б. Завідняка:
– Звідки родом?
– Край мій давній.
– Герб який твій?
– Тризуб славний.
– Де живеш ти?
– В Батьківщині.
– В якім краю?
– В Україні.
– Чим вона є?
– Рідна й знана.
– Чим здобута?
– В крові й ранах.
– Чи ж кохаєш?
– До загину.
– А в що віриш?
– В Україну!
– Серцем вдячний?
– Дитинчати.
– Присягав їй?
– Все віддати.
Тобто, маємо переклад уже пристосований до українського життя.
Це такий єдиний переклад, що я відкрив, але, очевидно, інших, можливо, і не потрібно українізувати. (Однак мені здається, що таких перекладів було більше і до Завідняка. В тридцятих чи сорокових роках я теж щось таке подібне зустрічав. І, зрештою, я теж написав подібний віршик).
Отже, це мене просто приємно вразило. Може, то не є аж найголовніше досягнення у Ваших книжках, цих чотирьох томах Вашої поезії, але це щось таке приємне.
Ваша поетична мова є, до певної міри, теж така барокова, і має всілякі наукові терміни, чимало біблійних підтекстів, і не тільки підтекстів.
Одним словом, це є широка тематика.
А часом зустрічаєш щось таке простеньке і буденне, що також вражає. Ось про квіти, цілий ряд дуже гарних віршів.
Проте я хотів процитувати одну поезію про такий щирий інтим з книги «Почерк часу».
Коли зустрічаєш вірші, які здаються дещо такого високого стилю, ну, сказати б, такі неокласичні чи якісь подібні речі, то раптом, помічаєш щось таке рідне, близьке, людяне, як ось:
Душа в палких очах коли спливла,
Немов яка хмаринка чудернацька,
Як купував я молоко з села –
Поцілувала дівчина зненацька.
Ялини ще тримають білий сніг.
На схилах залежався він місцями,
А я чомусь зворушений без тями
Пливу по місту і не чую ніг.
Мені зістався теплий поцілунок.
Щока його до себе приколола.
Тепер іду і пробую спроквола,
Чи ще живе тремкий мій подарунок?
Ну, і цей вірш було датовано точно 20 січня 2015 року.
Тобто, зустрічаються дуже різні такі речі в цій збірці поезій, що не йдуть якимось одним стилем, а маємо поєднання і якоїсь української стихії, інколи народної тощо.
Одним словом, це цікава поезія. Я думаю, що про неї треба писати глибше. Я не знаю, чи хтось ще писав про Вас якісь рецензії, але це що написав, чи, принаймні, дав початок Микола Петренко, який (окрім І. Качуровського) підійшов ближче до Вашої сутності, до Вашої книжки, я думаю, бажано було би поглибити. Зрештою, цьому сприятиме тепер і членство в Спілці письменників, з яким я Вас вітаю, бо думаю, що там повинні звернути увагу на Ваші достоїнства як поета. Я не говорю як про науковця, бо то є інша сфера і нехай її оцінює вже науковий і перекладацький світ.
На разі я Вас вітаю і з поезією, і з оцими поетичними книжками. І я радий, що відкрив для себе такого поета і такого достойного Мужа в багатьох сферах діяльності.
Ігор КАЛИНЕЦЬ
Лауреат Національної Шевченківської премії
ПРОМОВА ЛЮБОМИРА СЕНИКА НА ТВОРЧОМУ ВЕЧОРІ БОГДАНА ЗАВІДНЯКА
Час біжить і це ми добре розуміємо. Нестримно, але щось залишається у нас назавжди.
Чи це з дитинства, чи десь пізніше, те цінне, те, що послане, мабуть, небом, будемо так говорити, воно залишається в тобі.
Я не можу собі пригадати (очевидно, був пан Микола), коли ми познайомилися. Коли це було – не знаю, бо я часто приїжджав у ваш університет.
Безпосередність саме як характер, людина високоосвічена, настільки проста, відкрита, щира, що просто тебе, ну, ніби ти його ніби знав давно, майже, брат, так скажу, бо дуже щирі стосунки, але щодо поезії, вже ту глибину я аж нарешті сьогодні збагнув, до мене воно дійшло. Бо, по перше, побачив всі ці книжки.
Хочу таку річ сказати.
Шановне товариство! Те все, що є від імені Я у українській поезії і тут у поезії пана Богдана, це ліричний герой. Це не є знак рівняння між самим автором, бо автор значно більше, ширше, значніше. Це є ліричний герой. І тому, коли тут мій попередник (І. Калинець), колега говорив про жінку, то це навіть не треба вибачатись, бо це зрозуміло для літератора. Це не є тотожність з автором.
І тому я хочу говорити, власне, про того ліричного героя. Це людина, без сумніву, конкретна, це наша сучасна людина Але яка надзвичайно тонко сприймає природу і світ. Це переливається барвами в образах тощо. Це, власне, є неповторний світ в інтерпретації отого ліричного героя, який сприймає цей світ так, як він розуміє. І так, власне, і почуття повертає до цього світу.
Це тонкий лірик, підкреслюю, тонкий лірик, дуже глибинний, змістовний, і тут вже та змістовність дається і тими знаннями, які має автор: знання фундаментальні – це філософія, це знання літератур, це знання слова, в першу чергу, нашого українського слова з якого можна ліпити чудо поезії. І це є, власне, властиве пану Богданові.
Ще одне хочу сказати.
Щодо неокласицизму. Так, у літературознавстві так і прийнято десь шукати паралелі, тягнути донині тощо. Хай буде, припустимо – неокласицизм сьогодні. Ми розуміємо, що наші неокласики загинули у тридцять сьомому році у Сандармоху, в Карелії, де чекіст Матвєєв в потилицю стріляв. Це трагедія нашої нації, рівної якої немає в жодних літературах світу. Це ціле покоління елітних письменників, надзвичайно талановитих, з величезним Божим даром писати, перекладати тощо, і це все було знищено. Це страшна трагедія для нашої нації. До-речі, ми ще й донині не можемо очуняти від цих втрат. Але час лікує, народжуються нові покоління людей, які входять у світ із своїми знаннями, із своїм розумінням, і відтворюють спадщину нашу.
Так зазвучала ця спадщина, як ніби своєрідне продовження. Але це є нині. Це не є неокласика та, минула. Це щось новий, так би мовити, сплав знань, в першу чергу, перепрошую, таланту, в першу чергу. Таланту, який є Божий дар, і яким позначений наш ювілянт.
Це талант, який розкриває себе у слові. Це лірика, яка бере за серце, я так буду казати. Лірика, яка не є надумана, лірика, яку ліричний герой чи автор переживає, переживає світ, сприймає його, і прагне викласти на папері. Ці датування є так ніби своєрідний щоденник. Таке відчуття – цього дня, такі мрії і думки цього дня, – наступного дня ще щось інше. І ми отримуємо ніби панораму життя того ліричного героя, а за ним і автора. Тобто, день не прожитий даром. Він увінчався якоюсь поезією, яка нас хвилює, і це найважливіше. Читач не лишається байдужим.
Щодо перекладів, я не хочу говорити, бо тут колега наш сказав дуже гарно і багато. Але це теж майстерність в якому позначений, без сумніву, талант. Це не так просто перекладати. Зрештою, Іван Теплий, наш колега, теж дуже добре знає, що то таке переклад. І знайти, так би мовити, відповідник на рідній мові, це не так просто. Це дуже не просто. А ще зберегти інтонацію, мелодику цього твору, а ще зберегти настрій, то ви собі уявіть, наскільки треба мати засад авторові, щоб це передати. І, власне, отими засадами володіє пан Богдан. Це справді талант, який не так часто народжується на нашій землі. Але це справді є. І ми радіємо, що є.
Нарешті, ну, видано всього чотири книжки. Але це книжки від першої до нинішньої, до останньої, в яких видно ріст поета. Це мужніння слова, це вимога самого автора до цього слова. Це відчувається, коли порівнюєш з першою і останньою книжкою як, наскільки це слово стає все більш вагомим і точним.
Знайдене слово у поезії – це відкриття. Він відкриває нам картину світу і цей світ нам дуже подобається, бо він є гарний, він є сонячний, він є опромінений променем любові того ліричного героя, чи, скажімо, автора до цього світу.
Отакі речі, такі спілкування експромту у мене виникли, коли я сидів, листав книжки і хотів узагальнено сказати про них.
Без сумніву, ці книжки заслуговують окремої широкої статті з детальним аналізом тих речей, про які я тут торкнувся мимоходом.
Я Вас вітаю, пане Богдане. Це великий успіх Ваш у літературі. Це не так просто. Я розумію. Але я дуже радий, що так сталося.
Любомир СЕНИК
Доктор філологічних наук, професор
ШОПЕН. НОКТЮРН №20,
cis-moll, «посмертний» або «спомини»
Втопали чорні клавіші чобіт
У снігових полях, до болю білих,
Йдучи в мінорі, як у смертний піт
Сліпила ніч очей зніяковілих.
А він їй грав мелодію душі,
Страждань, кохання, відчаю без дому.
Була права Констанція: чужі
І не потрібні ми в житті нікому.
Чи відчай охопив його? Не знати.
Чи сльози покотилися з повік?
Від ночі, що вривалась до кімнати,
Тепер Квадрат, як Чорний Чоловік.
Ми платимо ціну за мить свободи,
Цілуєм покалічені персти
Своєї долі, що зазнала шкоди,
Коли хрести, здавалось, не знести
На пам’яті, де непоправні втрати
І все життя в мінорності пливе;
Нема з ким наші болі порівняти.
Не плаче тільки той, хто не живе.
– Рости, рости, мій сум, – ноктюрн співає, –
Дай волю почуттям а серцю – бій.
Немає тепер більшого від раю
За фортеп’яна звучний перебій.
Нічим немає замінити втрату.
Йти по слідах судилось гончим псам.
Хай буде біг, шалений біг по тракту.
Мандрує з горем кожен сам на сам.
Загоювати рани випадає,
Мов омиватись ласкою стрічань,
Розвітреним, проциндреним гультяєм
Додому повертаючи з блукань.
Так грав Шопен, мов позіхали луки
Околиці, задивленої вдаль,
Накинувши сумну вуаль на руки,
Як чорний флер була його печаль.
Він так їй грав отой ноктюрн посмертний,
Мов хоронити сум заповідав,
Мов знав, – тепер обом не можна вмерти,
Сам Бог до раю нотами топтав.
Бриніли відчайдушно, мов летіли
Їх душі, де петляв метелик-дим.
Над світом білим клавіші чорніли,
З них Бог здіймався небом голубим.
По тракту ліг подовженою тінню,
Підупадав безсило та вставав.
У позолоченому миготінню
Його осоння прощавало трав.
Так боляче, мов підвернути нігті,
Підкошено упавши на броню.
Забризкує шарлатом сніжні віхті
По цівці обпікаючи, вогню.
Тож є довершеність людська у звуках,
Тональності, пониженій до сліз,
Немов заграва виграє на луках
Красивим полиском німих беріз.
Коли рояля патетична стрункість
Освітить душу ангела крильми,
Дарма що згуба занесе свою кість
І любу не прихистимо грудьми.
Ми можемо змагати до нестями
Та дні полічать руки Domino…
На do-minorі гаснутимуть гами
У клавіш чорно-біле доміно.
Та оживатимуть безсмертні звуки,
Щоб ця любов бриніла їм удвох.
Шопен акорди впокорив під руки,
Останній подих затамує Бог.
Це ж як, отак? У світі розійтися
По різні боки клавіш-узбереж,
Щоб тільки в сутінки на мить зійтися
Та серцем відчувати з-поза меж
Віднятих співів рідної вітчизни,
Кохати спопелілу цю любов,
По пам’яті вести гіркої тризни
Журчання у півшепотах розмов?
Це ж як, отак? Переливати звуки,
Мов сльози на долоні ці гіркі,
Що їх торкають виніжені руки
Хустинкою прощальною, тремкі,
Цілуючи в розмитий простір неба
Невидимі лиш лінії її,
Тендітні там, де злива полуднева
Патьоки намиватиме на склі?
Краплин дзвінкі розпливчаті прожилки
Про вени рук, набряклі, гомонять
У шибу, хоч прозору, та ніскільки
Не помічну, за порухи зап’ясть.
Хай буде так, прощальною стежина
Простелиться у дальню путь на все.
І хто вона? Ні матір, ні дружина,
А в серці ожива сумне лице.
Приборкує крихкість лілейну очей
Кармінний промінчик мовчазних уст;
Ефірного контуру віолончель
На оксамитний лягала обрус
Її усипання тривалі роки
В сургучевім краю листування,
Щоби зберегти на прохання руки
Волошкові перстені кохання.
Та музика про незабудок жмуток
Лягатиме на душу в сніговій.
Так мало звуків описати смуток
І так багато вимовлено в ній.
Бо на душі стає одразу світло,
Рукописи ж ніколи не горять.
Життя навколо барвами розквітло,
Кохана відписала звукоряд.
Зійшла любов – гармонія вселенська,
Біль відступає, наче від мольби.
Є Божа сила ласки велетенська,
Як лине радість нам після журби.
Є сила віри, відчайдушна мова
Поезії, яку читав Шопен.
Лилися звуки, ні про що розмова,
Блажен хто слухає, таки блажен!
Він від’їжджав назавжди із Варшави,
Прощальні голоси лились услід.
За диліжансом линув ангел слави –
Любов, що топить найтвердіший лід.
Та повернувся в серце цього міста
Самотнім серцем, як заповідав,
Вона ждала, ждала його невіста, –
Вітчизна польська в журкоті октав.
11 лютого 2016 р. Б. [ Згорнути уривок ]
|
