Галина Ткачук : Славка : повісті, новели : Рецензії в пресі.

Автор рецензії: Роман КУХАРУК (джерело: «Літературний Форум»)

Мені подобається поет Романенко. Але людина –Романенко – це щось страшне, і тому, все, що дотичне до нього як людини мені геть несимпатишне. Коли купував книжку Галини Ткачук „Славка”, то не знав, що вона його дружина, бо інакше...

Галина Ткачук ...інакше не відкрив би собі чудовезну прозаесу, яка мене як читача одразу взяла за жабри своєю харизмою чудового стиліста, а як літературного критика вразила новизною почуттів у художньому ліпленні свого осібного світу, а як прозаїка потішила чудовим знанням київщинної говірки.
Є у книжці занадто русизмів і подекуди авторська глухота („на даХУ І МОГЛИ ... [ Показати всю рецензію ] СПУСТИТИСЯ ЇМ НА КУХНЮ”, „на чужу стріХУ І ОБЕРЕЖНО, ТРИМАЮЧИСЬ ЗА ОГОРОЖУ, ПРИГИНАЮЧИСЬ”), але це не визначально, а при перевиданні легко й поправити.
Галина пише про маленьке пристоличне місто „дітей, де всі батьки відчайдушно працюють в Києві”, „Тут люди мало бувають. Здебільшого працюють, якщо вже бувають”. Це містечко мале не своїм розміром, а розміром своїх жителів – двоє дітей витворюють собі світ у світі дорослих без дорослих і усупереч їм. Вони мають своє життя і свої – вже! – характери: „Що поробиш, я мусила перетинати їхні шляхи”, „...і вони там кричать у ковдрі!!Тієї ночі я кричала у ковдрі”, „Отак я відкрилася”, „І я пішла. І ковдра замітала за мною слід”, „...двері у кімнату з двома дівчатами”, „Знаєш, як воно, коли хтось із води дивиться?”.
У книжці чимало поезії („...він ішов прямісінько у ліс і ходою своєю нагадував саму безмежність”, „...ключі від хати, котра була далеко-далеко, в іншому місті, зовсім серед іншої зими”, „про тих, хто їздить на мотоциклах у зливу ночі”, „— Кицюню, де твоє волосся? – Літає скрізь, як порохи, і гнізда з нього в`ють птахи!”, „...де тихі предки лежать мокрі, і на їхніх хрестах в`ють гнізда риби...”), медитації („Отак я люблю когось, як тягнеться без снігу грудневий двір, а за ним – садок, а я все ще люблю його. Далі – осінній ліс топче темне своє ж листя, а я і там люблю його, бо люблю його безмежно”, „Іди сюди, іди до мене, послухайся хоч раз істоту, котра тебе кличе! Згоджуйся, і тобою новий промінь піде, згоджуйся, і від тебе старий світ зникне. Згоджуйся, бо вже несуть тобі моє яйце, міцним міцне і всередині тепле”, „Він перехилився через край глечика і дивився на мене сторожко і довірливо. І спитав злякано: -- Що тут? – Світ, -- кажу”), і філософії („Ніхто не знає, як повернеться його життя, знати б кожному як повернеться до стіни його настільна лампа”, „Коли справжні речі торкаються нас – їхні доторки виразні”, „На цьому світі ні від чого не втечеш. Скрізь залишишся”), і пронизливих і напрочуд точних художніх деталей („Біля тамтешньої школи, порожньої влітку”, „Миша потрапила в полапку”, „Хто збирає сливи на Кров Господню”, „лицем до вечірнього сонця”). Але там нема жлобства і порожнечі.
Тому слава „Славці”, а від її автореси чекаме нових книжок, гарних і талановитих.

[ Згорнути рецензію ]

Автор рецензії: Маринка Зайдель (джерело: Сумно?)

Дебютувати в літературі необхідно із справжнім шедевром, точніше мати змогу глибоко залізти в душу читача, перевернути її під впливом тексту та залишити великий слід для роздумів. Свою першу книгу «Славка» молода письменниця Галина Ткачук присвятила партикулярному світові дитини. Діти – це маленькі люди, які мають свою мову для спілкування, універсальні «правила гри на полі», якісь життєво важливі проблеми. Іноді ми, дорослі, відмовляємося сприймати їх світ, який здається проявом бурної дитячої фантазії, а дарма.

Галина Ткачук відкриває читачеві химерний світ дитячої уяви, але й водночас якийсь ... [ Показати всю рецензію ] паралельно існуючий світ тільки для дітей. Восьмирічна Славка, головна героїня повісті, вже намагається дивитись на світ дорослими очима: «я тут іду на цю музику! Я щойно прийшла зі школи! У мене іще й клас гімназичний із шістьма уроками і продльонкою! Я дома не поїла! Там нема! Я із ніг падаю! Я тащу оцю непорозумілу для мене флейту! Холодно, страшне, я не можу знайти рукавичок, у мене руки змерзли її тягти! Я зараз прийду, почну грати Гайдна, і мене насварять! І знаєш, чого?! Бо я уяви зеленої не маю, як його грати, цього Гайдна! Я не можу! І ці два глупі етюди! Там є по два місця в кожному, які просто неможливо зіграти! Я не уявляю, як їх можна грати!» Саме в цей вік діти втрачають віру і здобувають сумніви, намагаються пізнати першопричину речей та рвуться в жорсткий світ дорослих, намагаються копіювати батьків, щоб максимально наблизитись до образу ідеальної людини. Діти ступають нашими кроками, вони кидають власний світ і забувають про його переваги, майже реальних чарівників, які можуть для них щось «підчаклувати».

«Славка» – це повість, яка змушує зруйнувати вікові кордони і поринути у власне дитинство, яке Ткачук пробуджує в свідомості читача. Кропітка праця над деталями авторці вдалась – вона відтворила текст у вигляді суцільного дежавю, адже тут читач вже пригадує знайомі йому чари, які допомагають мандрувати в пошуках скарбів – пекторалі та киреї. Світ дитини співіснує із світом дорослих, вони здатні пересікатись, але ніколи не заважають один одному, адже в правильному дитячому світі кожен має ще одну родину та роботу.

Оригінальність тексту Ткачук дозволяє поселити читача в світлу дитячу голову, сповнену думок та міркувань, якихось особливих переживань та радощів. В книзі нема авторських описів – тільки дитячий внутрішній голос та свідомість. І саме це наштовхує на думку, – а чи не з мене змалювала авторка головних героїв?

[ Згорнути рецензію ]

Автор рецензії: Юрий ВОЛОДАРСКИЙ (джерело: Еженедельник 2000)

Восьмилетняя Славка из Боярки морозным зимним днем идет в музыкальную школу, а в нее кто-то с балкона яблоками швыряется. Девочку охватывает отчаяние. Она бросает пакет с флейтой и принимается орать: «Та щоб я здохла! Я тут іду на цю музику! Я щойно пришла зі школи! У мене ще й клас гімназичний із шістьма уроками і продльонкою! Я дома не поїла! Там нема! Я із ніг падаю! Я тащу оцю непорозмірну для мене флейту! Холодно, страшне, я не можу знайти рукавичок, у мене руки змерзли її тягти! Я зараз прийду, почну грати Гайдна, і мене насварять! І знаєш, чого?! Бо я уяви зеленої не маю, як його грати, ... [ Показати всю рецензію ] цього Гайдна!»...

Первые страницы книги — сплошное обаяние. И это притом, что мир, окружающий маленькую Славку, откровенно говоря, малосимпатичен. Столичный пригород, почти все взрослое население которого ездит на заработки в Киев, школа без отопления, денег не хватает, фонари не светят, собаки лают, облезлые дядьки греются на канализационных люках. Но и это, оказывается, не так уж страшно, если в детских глазах горит огонь любопытства к жизни и радость ее приятия. В Славкиных — горит. Поэтому наказание швырявшегося яблоками обидчика оборачивается обретением лучшей подруги.

А еще у Славки и ее новоиспеченной приятельницы Лили есть фантазия. Замечательная такая штука, способная превратить даже самую скучную местность в волшебную страну. Едва познакомившись, Лиля и Славка отправляются в соседнюю Белгородку на поиски зарытого там клада с сокровищами. У вас есть сомнения, что в Белгородке зарыты сокровища? Вот потому-то вы их никогда нипочем не найдете, а Лиля со Славкой найдут обязательно!

Если бы в повести Галины Ткачук реальность и вымысел от начала до конца существовали на равных правах, то контраст между довольно унылой окружающей действительностью и очаровательными детскими выдумками работал бы на благо текста. Более того, эти выдумки могли бы повлиять на действительность, каким-то образом ее изменить. Однако Ткачук выбрала другой путь, и он, на мой взгляд, менее удачен.

Достаточно быстро Славкины фантазии приобретают все более сложные формы и начинают неуклонно вытеснять из повести ее реальную основу. Возникают странные персонажи с библейскими именами, непонятными функциями и немотивированным поведением. Широко используется христианская символика, которая для данного жанра несколько тяжеловесна. Смысл происходящего размывается. В результате получается книга, написанная уже как-то не по-детски, но еще совсем не по-взрослому.

В общем, ничего странного: «Славка» вышла, когда ее автору исполнилось всего лишь двадцать лет. Для столь юного возраста это вполне достойный дебют. Вопрос в том, что будет дальше. В истории новейшей украинской литературы есть немало примеров, когда молодые писатели после успешного старта останавливаются в развитии и продолжают эксплуатировать одни и те же наработанные приемы. Сможет ли Ткачук преодолеть эту распространенную болезнь роста, покажет время.

[ Згорнути рецензію ]

Автор рецензії: Євген БОЖЕНКО (джерело: Друг читача)

Те, що всі ми родом із дитинства, – думка далеко не нова. І про те, що ті десять-дванадцять дитячих років залишаються найяскравішими і найприємнішими моментами всього життя, теж десь хтось говорив. Безумовно, всі також знають, що в разі, якщо пощастить, можна дожити до старечого маразму і у такий спосіб повернутися в солодкі роки дитинства. А ось те, що можна жити, навіть не виходячи зі стану дитинства, – це вже щось оригінальніше. Жити собі, закохуватися, одружуватися, навіть народжувати дітей – і залишатися при цьому восьмирічною дівчинкою.

Галина Ткачук у своєму романі не просто просуває ... [ Показати всю рецензію ] подібні ідеї, а й описує таку собі Славку – дівчинку, яка зі свого дитячого стану не вийшла і виходити не збирається. Живе вона в Боярці, вчиться у школі, ходить до музикалки, зустрічається з новими людьми, навіть шукає із ними скарби…

З одного боку, весь роман можна “розкласти по поличках”. Вичленити основну сюжетну лінію, виокремити побічні «підісторії», які часто вплітаються в сюжет. Це можна зробити. Але в результаті вийде повна нісенітниця. До прикладу – одна з «історій». За певних обставин вона цілком потягла би на ілюстрацію до посібника з психіатрії: двійко дівчаток пішли викопувати скарб у Білогородці, з-під землі вилізли два страшнючих «земляних чуваки», затягли їх до підземелля; а коли одна дівчинка спробувала їхнього солодкого молока, «чуваки» розвернулися і пішли; потім у тому-таки підземеллі якась жінка дала допитливим дітям коштовні кирею та пектораль і відправила їх додому.

Але, з іншого боку, книга Галини Ткачук і не призначена для того, щоб її сприймали як белетристичну історію. «Славка» – це взірець роману, сюжет якого не має жодного значення. Майже як у тлумаченні снів за Фройдом – головне тут атмосфера та емоції. Якийсь потаємний зміст, що ховається за зовнішніми проявами у вигляді слів та речень.

Із цього погляду «Славка» стає набагато зрозумілішою – це такий собі напівдитячий, напівжіночий погляд на світ. Досить своєрідний опис не самих реальних подій оточуючої дійсності, а їхнього відображення у напівдитячому-напіжіночому серці.
Читати таке відображення відверто важко. Схожа література називається «потік свідомості», а розбиратися в іншій свідомості не так-то просто. Але прочитати «Славку» варто. Жінкам – аби порівняти своє світосприйняття із болісно-художнім світом письменниці. Чоловікам – щоб хоча би на мікрон краще зрозуміти складне утворення на ймення «жінка».

Під палітуркою книжки знаходимо не тільки «Славку». Є там ще чи то оповідання, чи то повість «Лютий» – твір, який у кращих голлівудських традиціях можна було би назвати «Славка–2. Іоаникій». Один із другорядних героїв першого твору збірки стає головним, а письменниця, використовуючи і стиль, і персонажів першого твору, намагається донести читачеві якісь нові думки. Між іншим, сіквел вийшов досить вдалим, на відміну від більшості голлівудських.
І навіть це ще не все – після «Лютого» бачимо розділ «Prosa Ursuna», який виявляється трьома оповіданнями. Цього разу привид «Славки» між рядками вже не ширяє, а оповідання скидаються на своєрідні притчі про стосунки чоловіка та жінки.

Галина Ткачук – авторка молода, і «Славка» – це її літературний дебют. Прочитавши його, давати аж занадто хвалебні відгуки якось не хочеться. Але того, що дебют пані Ткачук вдався на славу, ніяк не приховаєш.

[ Згорнути рецензію ]

Автор рецензії: Роман Скиба (джерело: «КНИЖНИК Review», №3 (133), 2007 р.)

...Взагалі-то з ведмедем Славка не зустрічалась. Із ним бачилися Миша, Білка і Свята Клара. Втім, йдеться про трьох різних ведмедів, а сама Славка тут ні до чого. Живе-бо вона в однойменній (з собою) повісті, а клишоногі звірі - у новелках, які ненав'язливо доповнюють сей строкатий витвір. Зате самій Славці у ньому трапляється чимало людей з нелюдами.

У цьому, ще не зовсім звичному, світі (бо спробувала б до нього звикнути восьмирічна героїня!), де водяться великі змії, і який, попри всю свою велич, таки дуже тісний, можна легко знайти підземне кубло живих мерців і розжитися у них на скарб. ... [ Показати всю рецензію ] І вік героїні книжки "Славка" Галини Ткачук при цьому аж ніяк не завадить. Перешкоджеє хіба що музична школа... Але не в тім печаль, просто у світі, виявляється, так багато істот та їхніх імен!

Навряд чи можна уявити, що буде, коли від Річкового вокзалу, що на ПОштовій площі, погукати до Дніпра: "Йов!" Або ж "Йоаникій!" Чи, зрештою, "Ісихій!" Те, що вами зацікавиться дядя міліціонер, теж належить до варіянтів сюжету. Або, наприклад, що ви знаєте про ніч? Певні, що вона жіного роду? Аж ось інформація для роздумів: "Ніч великий, м'язовитий, ніч закрив щоки руками - і звали його Іраклій".

Втім, досить отак-ото викаблучуватися. Полуду з очей може зняти хіба що "одна дівка, ім'я їй - Галя", себто авторка цих коштовних текстів. Хоча цілком може бути, що сама вона ту полуду і накинула. Якщо й так, то шкодувати не будемо, оскільки ані літературне ясновидіння, ані яке інше писемне чаклунство критикою не карається. Натомість такі ппрпнормальні речі іноді називають талантом.

[ Згорнути рецензію ]

Автор рецензії: Євген Повєткін (джерело: «Інтернет-журнал про культуру «Культурний тренажер»)

Є такі літератори, чию діяльність у письменстві можна назвати як "пошуки способів розширення свідомості". Вони складають в ньому приблизно таку ж окрему групу, як серед мандрівників-мореплавців - авантюристи та шукачі скарбів.

Здебільшого такі пошуки мають украй мало спільного з тим, що називають "здоровим способом життя", бо свідомість зазвичай намагаються "розширити" міцним алкоголем, легкими та тяжкими наркотиками, фіксацією сексуальних переживань, інколи далеких від "нормальності", хіба що зрідка хто-небудь з них опише марення, викликані "просто" хворобою, або деформацію світу і світосприймання ... [ Показати всю рецензію ] під дією раптового сильного переживання.

Проте письменниця Галина Ткачук несподівано виявила цілий незвіданий літераторами-скарбошукачами край, в який можна потрапити без шкоди здоров'ю та психіці. Як виявилося, проглядаючи світ очима семи-десятирічної дитини, можна побачити в ньому такі чарівні речі, яскраві образи й гротескні поєднання, які доросла людина не зможе ні витворити, ні побачити "під кайфом", як би не старалася.

Герої "Славки" - старша дівчинка Славка, молодша Ліля, хлопці - Моня, Йов та Іоанікій - справді живуть у химерному світі, який дорослим може здатися якимось сном-спогадом про рідні місця дитинства (в книжці йдеться про київське передмістя Боярку та його околиці). Насправді він повсякчас змінний через постійні намагання і самих героїв, і різних "позакадрових" та уявно-реальних (таких, як Буг, Дніпро та Лютий) чарівників десь там і тут щось підчаклувати.

Приміром, Славка переживає закляттям "безмежном", яке примушує мандрувати невідь-куди, щоби відчувати безмежність своєї та чиєїсь любові, а потім вони з Лілею отримують скарб - прекрасну пектораль та кирею - і мусять оберігати їх від зловорожого перетворення на стару шапку та обдерту куфайку. Дівчата цінують ці чари не за "справжність", а за "прикольність", бо такі прикольні чари "зараз дуже важко знайти". В цей чарівний світ час від часу втручаються дорослі, проте це втручання ніколи не ламає його і навіть анітрохи не розкриває таємничу завісу й не розвінчує фантазій, просто надає їм нового напряму, а до прозової оповіді ніби сам собою додається ще один чудернацький сюжет.

Втім, чарівна сила героїв і героїнь виявляється в творі не одразу, і поки це не сталося, вжиті Галиною Ткачук слова і звороти "останівка", "кладівка", "здіхла" (в розумінні здохла), "кричащую" ("мене, кричащую, було видно і чути із кабінету вчителя музики"), сприймаються як редакторський недогляд і трохи дратують. Потім ці дивні мовні засоби перестаєш помічати - чи один з перших вдалих прикладів (від)творення розмовної дитячої укрмови перед нами?

Таким чином, і в першій, і в другій книжці серії "Unlimited" зв'язок молодих авторів із дитинством дуже відчутний, "дитячого" в них і справді багато. Проте якщо в "Жарті" Винокурової-Садиченко це не завжди йде на користь текстові, то в "Славці" Ткачук грамотно вибудовує фантазійний дитячий світ. З короткої анотації на четвертій сторінці обкладинки: "Вона знає, що люди мають силу..."

[ Згорнути рецензію ]

Автор рецензії: Нина Шитикова (джерело: «Эксперт»)

Судя по книге Галины Ткачук, в Броварах живут странные дети. Восьмилетняя Славка то и дело впадает в истерику. Лиля, как бесстрашный сталкер, ищет и находит подземные сокровища. Мальчишка Моня возникает, как призрак, в тумане над рекой, пытаясь спасти из воды то ли деревянного идола, то ли одинокого безносого гнома с далекой детской площадки, а на самом деле — из другой вселенной, где благополучные дети орудуют лопаткой в залитой солнцем песочнице.

В мире, нарисованном в книге, все иначе. Здесь бесконечные сумерки, холод, дождь, снег; общежития, полные беззаботных наркоманов, скрипучие двери ... [ Показати всю рецензію ] и почтовые ящики с письмами, измазанными кровью. Дети уходят на поиски клада. Cоседние Старые Бровары, Белогодка, Тарасовка — это для них почти там, где столпы подпирают небо. Возвращаясь из путешествия с драгоценностями, дети отбиваются от городских жителей и успокаивают себя: «Такі, як ми, взагалі нікому не треба». Взрослые так же болезненны и разочарованно отстраняются от мира, в котором дети еще пытаются что-то найти: клад, путь, друзей.

Стилистическая броварщинка чувствуется на каждой странице: «і тут заходе молода дівка, тоща і зростом тільки трохи за Лілю більша», «ці два глупі етюди», «будемо спати, і лежати, і тупі будемо, і невменяємі». Мистический, сумрачный мир весь испещрен трещинами, в которых вязнет повествование. Молодому автору гораздо лучше удаются маленькие рассказы, в которых отсутствие сюжета уравновешивается филигранной абсурдностью происходящего. В повести развязка не происходит даже тогда, когда читатель уже начинает нетерпеливо заглядывать в оглавление и подсчитывать, сколько страниц еще осталось. Страницы убывают, а клубок воспоминаний никак не хочет не то что развязываться, но даже куда-то катиться. Зато в книге множество живописных интермедий, которыми внезапно прерывается повествование, и прекрасных, почти музыкальных образов.

[ Згорнути рецензію ]

Автор рецензії: Олеся МАМЧИЧ (джерело: «Київська Русь»)

Поки я дивилася під ноги, ішла, уявляла собі Терентія і Тіта, якась дівка підійшла до мене ззаду і зрізала волосся прядку.
Кажу їй:
– Я не розумію, нащо ти це робиш!
– Так і є, – каже, – абсолютно не розумієш.

Галина Ткачук


Славка – це така дівчинка, їй вісім років. А ще є Лілька, Іоанникій, Моня. Дітей приносить батькам Кіт у чоботях. Але це не дитяча казка.
«Не знаю» – то там, то там вигулькує у тексті. Персонажі Ткачук живуть у реальному світі з дещицею чарів. Вони не претендують на істинність своїх суджень – саме тому ці «не знаю, не розумію» , – але водночас бачать життя глибше, ... [ Показати всю рецензію ] ніж бачимо ми. Логіка дитини не передбачає звичних для нас зв’язків. Ні між подіями, ні між словами.
Зате передбачає мовчання таємниці, що протискується у щілини між так дивно поєднаними словами, і то є таємниця життя, життя справжнього, райського, наразі витісненого на марґінес, але завжди незримо присутнього в нас.
Мова авторки – те, що насамперед привертає увагу. Колись у передмові до її поетичної книжки Віктор Кордун з подивуванням зауважив надзвичайну легкість, з якою тоді шістнадцятирічна дівчина творила мову. Ткачук подорослішала і вдосконалила своє вміння. Її персонажі спілкуються гримучою сумішшю суржику, високого стилю, літературної мови, але якщо у когось іншого ця суміш «прорвала» б текст, пошматувала-знищила б його, то в «Славці» все дуже органічно, ба навіть чудово. Авторка вміє зіштовхнути слова так, що найбанальніші з них оживають у парадоксальному поєднанні. «Я їх терпіти ненавиджу», «над Бугом висів круглий ніч», «– Ей, ти сливи збираєш, чи що?» – гукнув Корєнєв. – / «Якраз зараз – чи що», цитувати хочеться до безмежності, чи то пак до «безмежна», як у Ткачук. Бо текст наскрізь афористичний: «На цьому світі ні від чого не втечеш. Скрізь залишишся», «Не буває нема де ночувати. Буває холодно надворі і хочеться додому», «– Кіно, – кажу, – Монечку, для нас обійдеться по сім гривень. / – Я,– каже Моня, – ніколи б не розцінював сім гривень як щось таке вартісне, заради чого можна, наприклад, не піти в кіно».
Авторка бавиться монологами, діалогами, що містять у собі водночас і щиру безпосередність, і трагізм. На початку я вже писала, що казка казкою, але дитячою її навряд чи назвеш. Надто багато в ній життя, такого, яке воно є. Важко дотримуватися законів казки у цьому світі. Вагітна кішка не дострибнула до кватирки. «Впала на підлогу. Мовчить. Її біле туге черево вдарилося об дерев’яну підлогу». Хлопчик, якого вперше поцілувала Славка і якого вона свого часу врятувала – коли його мати збиралася робити аборт, – виявляється дауном. Чоловіки, що мали би доглядати Славку, обкурюються травою. А інтонація, з якою авторка описує дитсадок, далебі, пасувала би антиутопії. І це не комічно, адже історія, коли дітей змушували сміятися, аж поки в них не почалася колективна істерика, на жаль, списана з життя. Як і Ленін з «висолопленою рукою», що з часом впаде-таки на артеківський пляж і втолочить у пісок чиюсь мобілку...
Окрім повістини про дітей, чи, правильніше, очима дітей, видання містить ще три напрочуд милі новели, писані впізнаваним стилем Галі Ткачук (дещо з цього друкував «Четвер»). Це короткі історійки про те ж таки життя, але тепер очима звірів. Про те, як ведмідь узяв собі за жінку мишу, як білка втратила справжнє кохання, бо не помітила його... Попри напозір дитячо-грайливий мовленнєвий потік, авторка мовить про дуже серйозні речі. Це парадоксальне обдарування – органічно поєднувати гру і глибину. Для мене суб’єктивним критерієм оцінювання прози є те, чи почну я хоч на мить прозрівати щось нове, інакше, – не лише у прочитаному тексті, а й, завдяки йому, в житті. Після такої книжки трохи заздриш авторці, що бачить вона світ таким дивовижним, сповненим чару, туску і краси. І якщо в когось мова стискає текст, щоб він не розсипався на слова, то у Галі Ткачук мова – дихає.

[ Згорнути рецензію ]

Автор рецензії: БарабОлька (джерело: «Журнал для підлітків «Однокласник»)

Книжка, панове, – просто-таки незамінний помічник улітку. По-перше, нею можна прикритись, якщо раптом (не доведи Господи!) забули капелюшок (бейсболку, бандану), бо сонце пече, як-не-як. По-друге, вона привертає увагу: люди бачать, що ось читають книжку, значить, розумні люди, приємно з такими на одному пісочку засмагати. Хтось неодмінно підійде, затулить широкими плечима сонце й запитає, що читаєте. Так і познайомитися можна з прекрасним Ним або прекрасною Нею. По-третє, книжку – уявіть собі – можна читати! Навіть тоді, коли її немає в шкільній програмі з літератури. Тим більше – коли її немає ... [ Показати всю рецензію ] в програмі, коли ця книжка сучасна, цікава, легко й розумно написана, коли автори не на багато років старші за вас, тож пишуть про близьке, зрозуміле й таке знайоме. Така книжка, повірте, модна. Й не надто груба, що, в принципі, грає далеко не останню роль. Одна з розумних сучасних книжок – перед вами. Називається вона "Славка", її авторка – Галина Ткачук*.

"Славка" – історія про дітей і тварин, про "прикольну" магію, рідну Боярку й "тридев’яте царство" Білогородку, розказана на диво по-дорослому. Навіть виразно дитяче мовлення не переконає мене в протилежному. Книжка доросла, я би навіть сказала, "зріла". "Зрілість" вчувається із самого порога – з анотації: "Ця книжка про те, як чиясь кров може бути коштовна. Про силу людського крику, людського сміху, людського плачу. Про те, як діти прибувають до батьків Буговою течією, про всіх дітей. Про закони людської крові, які лишають її жити й роблять прекрасною. І ще про те, як жахливо зникнуть зі світу всі, хто опиратиметься цим законам. Як вода змиє їхні кості. І трошки про Радість Несказанну".

Вірите, "Славка" – цілком магічна книжка! Найперше – читач отримує таємні знання про речі важливі й давно забуті. Виявляється, незалежно від того, на які місця й часи припало твоє дитинство, скрізь є свої вчителі музики в коротких синіх піджаках і в коричневих штанях. Ще виявляється, що дітей батькам приносить Кіт у чоботях, а знаходить він їх у річці Південний Буг. Головні героїні повісті "Славка" (є ще й інша повість – "Лютий" і кілька новел із "циклу" "Prosa ursina") – восьмирічна Славка й шестирічна Ліля – тільки за роками маленькі, адже вік вимірюється не самими лишень свічками на тортах. У тому, як дівчатка мислять, як поводяться, зрештою, в самій атмосфері твору вчувається щось доросле. І щось чарівне. І з гумором: "Дівчата! Ви мусите сміятися так: "Хі-хі-хі!" А ви, хлопці, так: "Хо-хо-хо!" Зрозуміли? "Хі-хі-хі" – дівчата. Бо ви ж майбутні дівки! Ви маєте знати, як слід сміятися!"

Славка, Ліля, Іоаникій – особистості непересічні. Славка та Ліля, приміром, безстрашно мандрують просторами рідної Боярки в пошуках… а в пошуках чого ми свого часу ходили з ранку до ночі, вигадуючи неймовірні історії з детективними сюжетами? Для малої Славки світ побудований на повір’ях, забобонах, замовляннях, прокляттях. Річка Буг в її уяві персоніфікується, стає "твариною не з простих річок", фантастичне й реальне не мають чітких меж, можуть легко переходити одне в одне. У дівчинки є свій – особливий – танець, який чимось нагадує танець шаманів, посередників між світом живих і світом духів. Буцімто в контрасті зі Славкою семирічного Іоаникія виховує цілий світ, живий природний світ, часточкою якого є мудрий і кумедний місяць Лютий. У Лютого є знайомий, Вечір, який "дуже хотів Лютому дать люлєй", і на п’ястуці в нього було татуювання з написом "Жизнь" (це щоб ви знали, якщо раптом стрінете!). Десь під Києвом, певне, ходять Галині ведмеді, Патлатий і Фіолетовий звір лукавий, але то вже треба перевірити.

Книжку Галі Ткачук можна читати по-різному: найлегше – як збірку коротких веселих історій, розказаних таким близьким і рідним суржиком, згадуючи при цьому свої "білогородські походи" і своїх знайомих смішних дорослих. А можна ще про таку книжку писати дипломні роботи й наукові статті, тільки тоді треба добре вчитуватися й мати за плечима цілу торбу філологічних знань, але тоді текст – скажу вам чесно – цікавішає. Хочу завершити словами Лютого: "…Варто постійно жити, бо існує тисяча прекрасних речей… – Наприклад?.. – Наприклад: Радість Несказанна. – Ну хіба що Радість Несказанна…" Що ж, радійте – і не забувайте про Радість Несказанну (тут має бути такий смайлик, який підморгує).

[ Згорнути рецензію ]

Автор рецензії: Богдана Матіяш (джерело: «Дзеркало тиждня»)

Дебютна прозова книжка Галини Ткачук «Славка» найбільше надається на те, щоби назвати її спробою говорити про досвідність. З одного боку, мова про досвід ставання тим, ким ти міг би бути (але не завжди й не назавжди є) від початку, — дитиною в найвдячнішому й найтривкішому розумінні цього слова, себто тим, хто міряє світ своїми навіки приватними координатами й знає визначені для себе орієнтири та сторони світу, з яких його ніщо не може збити. З другого боку, йдеться про досвід дитинного мислення і схоплення світу мовою дитини: власне, того його фраґмента, який бачиться чи уявляється і в який ти ... [ Показати всю рецензію ] — через уяву чи споглядання — вписаний, а отже, який можна проговорити. Є ще й третій кут зору, що висвітлює перспективу досвіду співдії з іншим: досвіду довіряння, пізнання стосунків між я і ти — дитячого, не раз беззахисного і беззастережного у своїй простоті.

Досвід дитячості, звіданий зазвичай у надто швидкій проминальності, стає у просторі «Славки» топосом тривання-в-дитинстві, а герої книжки — відповідно, носіями первісної здатності наповнювати світ собою, ба більше — собою його мислити. Аж настільки, щоби перенести центр світу в будинки й вулиці одного містечка (а це Боярка), про яке авторка трохи засмучено говорить: «це маленьке місто дітей».

Із трьох частин книжечки — «Славка», «Лютий» і Prosa ursina — дитячого досвіду стосуються перші два тексти (жанрово їм пасувало б означення «повісті в ліричних етюдах»). Говорити про певні прийоми письма в них іще зарано: авторка пише, керуючися радше інтуїцією вдало обраної інтонації, ніж раціонально промисленого чи виробленого голосу й стилю. Відтак вона навіть не говорить мовою дитини (якщо вона й актуальна в цьому контексті, то радше як мова спогадів), а вдається до наївного говоріння, прикметного тим, що воно може бути носієм обох досвідів: того, що не знає, і того, що маскує знання за наївністю. А деколи наратор змушує читача повірити, що йому саме так і мислиться світ: питально-оклично й фантазійно-дитинно. Це й пояснює легкість уживання окличних — повних захвату, гніву чи обурення — і питальних речень, а також безапеляційне послугування мовою «для приватного вжитку», себто мовою, взятою з приватного простору, в якому особливо важливою процедурою є називання речей, що передбачає вказування на їх поміченість, ба більше — важливість, і навіть величину в дитячому світі. У текстах Галини Ткачук немає суржику, але є телефінні будки, автобусні останівки, відчайдушні рожі, небажання здіхнути, в них обрітаються калабані — і все це існує і співдіє найперше як емоційні маркери, указівники того, що в світі щось відбувається, щось, чого по якомусь часі вже не вдасться помітити, щойно віддалишся від цих речей за певну часову межу — межу дорослості. Або інакше: що бачитимеш, але розповідатимеш про нього іншими словами, що вже не зможеш назвати дуже безпосередньо, з певністю того, що річ є саме такою, як її уявляєш, як про неї думаєш і як передаєш своє про неї знання.

Народитися і бути маленьким, недорослим — іще не означає бути дитиною, тим, хто бачить світ дуже первинно, незабруднено й незасмічено. Хто міряє його собою. Десь так, як Славка, коли говорить: «Я народилася у Боярці, де дорога до музичної школи від дому була тридцять п’ять хвилин...», одразу визначаючи свої координати світу, проектуючи весь світ на себе, а себе — на перебування в ньому, і не тому, що розмова про себе видається найцікавішою, а тому, що в світі по-справжньому можна відповідати тільки за себе — це якщо йдеться про вчинки. Коли з’явиться ти, байдуже навіть — знайоме чи незнайоме, — можна буде говорити про досвід перейнятості ним, відповідальності за нього. Несподівано, але не неочікувано, у «Славці» прописано ці з різних боків простежені досвіди й здатності відповідати за себе й за іншого, врешті — потреби робити це, поділившися тим, чого може бракувати самому. Дивна річ: у «Славці» всі ті персонажі, що могли би стати «чужинцями», ворогами, обертаються в приятелів чи принаймні тих, хто виразно потребує піклування, хто стає «коштовним» і дуже рідним, пов’язаним із головною героїнею мало не в містичний спосіб. Це, з одного боку, ніби й дуже цікава містика дитинства, створена уявою і в уяві, а з другого — виразно простежувана містика діалогічності, що вилучає неприйняття іншого як таке, заступивши його метафорою порятунку іншого, здатності прийти до нього і з ним говорити... Це теж досвід, який пізнається вперше, і тим-то він дуже цінний — майже так само, як досвід переживання зими, і осені, і уроків гри на флейті, і найперших образ, і тупих виховательок у дитсадку, і сварок дорослих, і солодкого буття удвох за ліпленням сніговика — теж уперше, хоча його ще, може, й не усвідомлено саме як буття удвох.

Із авторських задумів, здається, зазнав поразки експеримент зі зміною жіночого (дівочого) голосу на чоловічий (хлопчачий) у частині «Лютий». Поки що вони звучать майже аналогічно, аж складається враження, ніби в книжці є лише один голос, один герой, що говорить, — Славка, і що вся оповідь, увесь досвід належить тільки одному я. Усі події до того ж відбуваються в якомусь постійному моменті тривання, аж так, що тривання стає не тим, що відбувається тут-і-тепер, а повністю належить минулому.

Сюжетно найнесподіванішою в книжці й вельми вдалою є найкоротша — остання — частина, в якій авторка дуже ґраційно лаконічно виписує легендарно-казкові фабули новел (так званої «ведмежої прози»), здавалося би, знехтувавши те, що матеріал дає свободу вифантазовуванню сюжету, і не переобтяжуючи оповідь зайвими словами й значеннями.

Бракує ще тільки додати, що чи не найсимпатичнішим у книжці є те, що авторка, окрім усього згаданого, насправді ще й вільно та без крихти знічення пише дуже тремкі й дуже гостро пережиті історії любовей. Вони напрочуд різні, але всі чесні; вони більше дають, ніж просять навзамін; вони звуть чиюсь кров коштовною, а все, що довкола, — Радістю Несказанною. Вони складають свою «Пісню пісень» із уривків псалмів, гри в літургію, окремих фраз про Бога і своєї найпершої — і тому для-всіх-проговорюваної — інтимності. Інтимності того часу, коли нею ще можна зі всіма ділитися. Коли це ще не страшно, бо дитина й не підозрює, що хтось може цю інтимність поруйнувати.

Загалом «Славка» — це чесно розказаний і чесно пережитий досвід дитинності, що — додам — не має нічого спільного з інфантильністю. Без солодкавості й опікунства, зате із в усьому розлитою ідилічністю, вона згодом перетворює найбільші дитячі прикрощі й поразки на найсолодший спосіб бути: збереженою всередині себе дитиною.

[ Згорнути рецензію ]