Богдана Матіяш : Пісня Пісень : Рецензії в пресі.

Автор рецензії: Ілля Левченко (джерело: Критика)

«Пісня Пісень». На думку одразу спадають старозавітні любовні гімни Соломона до Суламіти. Потім – вірші Франческа Петрарки до Лаури. Тепер українська література має свою «Пісню Пісень». Нова збірка віршів Богдани Матіяш – це пісня про любов тієї, хто любить.

Поетка наважується на дуже претензійну річ – укотре сказати про це почуття. Її вірші могли би стати черговим стосом паперу про любов з усіма характерними для сучасної літератури рисами інтимної лірики: часто – надмірним оспівуванням тілесности й метафорами, які вже нікого не зачіпають. Коли вперше береш до рук книжку Матіяш, острахи підтверджуються: ... [ Показати всю рецензію ] збірку укладено з верлібрів, пунктограми відсутні, ілюстрації кольорові й надто милі як для «серйозної» літератури... Що там говорити, якщо авторка іґнорує навіть велику літеру. Словом, передбачено суцільне розчарування для любителя Гайне, Петрарки чи Шекспіра.

Однак варто почати читати перші рядки, як стане зрозуміло: всі застосовані підходи поетки цілком виправдані. Верлібр, відсутність пунктограм, окремі синтаксичні структури створюють ефект напруги, доцільний у поезії. Для авторки це, здається, видих: щастя новонародженого тексту, яким вона вливає почуття у слово. У цьому також мета літератури – відшукувати слово, що максимально точно відбиває відчуття. Для читача це теж виклик, адже йому фактично слід сконструювати текст самостійно. Це часто вдається не з першого разу. До того ж цей текст не конче збігатиметься з авторчиним.

Вірші Матіяш дуже асоціятивні: «якщо розповісти як мені тепер є скажу / найдужче хочеться говорити кольорами». Чи не вперше шукати відповідність між кольорами й відчуттями людини спробував французький поет Артюр Рембо. Однак Рембо своїми «Голосівками» створює поетичний маніфест символізму, де є чіткий поділ на предмети, наділені символами, і пусті, у яких сенс відсутній. У Матіяш усі предмети мають сенс, адже їх наповнено любов’ю. Ця любов, кажучи словами Шевченка, «безвічная», «сугуба» (особлива, виняткова). І тут стає зрозуміло, чому авторка нехтує навіть великою літерою: вона лише для Всевишнього та Богородиці, до яких Матіяш так часто апелює в циклі «Пісні для Богородиці». Однак це не питання ієрархії, радше навпаки – лишень поділу, традиційного поділу на сферу земну і сферу небесну. На це яскраво вказує вірш «братику сонце ти так далеко на небі що не дотягнутися», уміщений у згаданому циклі.

Інші цикли («Пісні любові», «Пісні саду») – про належнiсть людини до природи, взаємне співпереживання: «скучаю тобою скучаю тобою <...> квітами іриса що ростуть вільно і просто». Можливо, ці образи взято з Келії Чайної Троянди Костя Москальця, якому, власне, і присвячено збірку. Келію Москалець збудував власноруч: там він читає й пише. До того ж роком раніше (2017) вийшла збірка й самого Москальця, названа, за пропозицією Богдани Матіяш, «Поезією Келії» (про неї «Критика» писала в числі 1–2 за 2018 рік).

Справді, як зазначено в анотації, ця любов дуже різна – із радістю й усміхом, але й із печаллю, болем, тугою. Після вірша, що завершується словами «затамовуєш подих тихо так усміхаєшся і падає сніг», вміщено короткий катрен у бароковому жанрі vanitas (марнота, марнославство). У ньому – раптовий листопад, тиша, безборонний мох, свіча, що «світить спокійно», безшелесний дощ. Усе, словом, указує на минущість життя. Недаремно було згадано vanitas, адже це жанр живопису, а не літератури, але деякі вірші Матіяш є екфразами. Вони засобами слова розкривають інші сфери мистецтва – найчастіше малярство та музику.

Завершує збірку цикл «Пісні пустелі». Пустельницький сюжет був традиційним для живопису епохи Ренесансу (наприклад, іконографія Івана Предтечі чи святого Ієроніма у пустелі, утеча Святої родини до Єгипту). Пустеля в таких картинах – це не завжди те, що ми уявляємо. Це не обов’язково Сахара, де простори піску й відсутність рослинности, а передовсім безлюдність. Уважалося, що пустельне життя має пережити кожен, адже в ньому найважче тамувати свої страхи, пристрасті й стримувати себе. У таких обставинах легко піддатися спокусі. Недаремно пустельні вірші більше нагадують монологи авторки, написані, здається, у складні моменти її життя. Ці «пустельні» поезії логічно нагадують розмови самого-з-собою, як то часто буває наодинці. Найважливіше інше – перемога світла: «побачу все яким воно є подивлюся вперед і назад праворуч ліворуч / побачу світло». Це – останні слова збірки. Йдеться про світло, яким є Бог, що прийшов у цей світ (пр)освітити всіх нас. Старозавітна ж «Пісня Пісень» – також і про любов Господа до свого народу, і про любов до кожної окремої людини.

[ Згорнути рецензію ]

Автор рецензії: Синьоок Тетяна (джерело: Видавництво Старого Лева)

Трояндовий госпел
«Пісня Пісень» Богдани Матіяш

Як і кожна збірка, виконана в одному настрої, ця може зачарувати, а може пройти повз, якщо камертон читацького сприйняття налаштований на інші висоти. Зачарує тих, кому відоме щастя взаємного кохання, надто на його початках, коли кожна дрібниця сповнена всесвітнього змісту і ніби благословенна Божим задумом. «Пісня Пісень» – як і в царя Соломона – це ода любові і вдячності до Бога, ода радості.

Чому це прекрасно? Бо про щастя пишуть незрівнянно менше, ніж про нещастя. З цього погляду умисно наївна, світла поезія Богдани Матіяш стоїть на стороні ... [ Показати всю рецензію ] добра і просто промениться зворушливою ніжністю, наповненістю, відданістю любові як до ліричного героя, так і до Бога-садівника.

Але тим, хто або не зазнав цього щастя, або не налаштував свій слух на хвилю божественного, або просто дивиться на світ іронічно, надто – гірко-іронічно, ця щирість і чистота може видатися пріснуватою. Щастя в собі, коли життя таке складне й жорстоке? Ніжність у світі, зітканому з недосконалості?

Вочевидь, поезію Богдани Матіяш краще читати тим, хто перебуває у стані гармонії зі собою, а тому готовий емоційно сприймати щастя й гармонію іншого. Попри це, збірку авторки варто погортати хоча б для того, щоб переконатися, що в сучасній українській поезії існує територія абсолютного світла, де царює божественна природа ніжності.

якщо мене запитають як люблю тебе скажу люблю так
як дерево любить воду і ніколи йому її не бракуватиме
як квітка що нічого не просить як пташка що кладе
гніздечко у полі так і я залишаю аж при землі своє серце
не боячись що з ним прикре щось станеться

[ Згорнути рецензію ]