Книголюбам пропонуємо
купить мебель
для ваших книг.
Шафи зручні для всіх видів книг,
окрім електронних.
www.vsi-mebli.ua
Життя бентежне, але не зле, як казала одна наша знайома. Тому нам доводиться давати рекламу, щоб підтримувати сайт проекту. Але ж Вам не складно буде подивитись її? Натискати на ці посилання зовсім необов’язково , але якщо Вам щось впало до вподоби - дозволяємо . З повагою, колектив "Автури".
|
Пів'яблука : роман
Галина Вдовиченко
— Нора-Друк,
2008.
— 240 с.
— (Серія: Популярні книжки).
— м.Київ. — Наклад 8000 шт.
Перевидання.
ISBN: 9789662961300, 9788321901
Жанр:
— Проза
— Жіноче
Анотація:
Роман про долі чотирьох подруг, які мешкають у Львові: редактора Галини, дизайнера Ірини, коректора Магди та телеведучої Луїзи. Одного разу їм до рук потрапляє дивний сувенір - дерев'яне яблуко, яке давній майстер зробив з секретом. Щойно це яблуко опиняється в кожної з героїнь, її життя змінюється, потаємні бажання стають реальністю.
Лінк із зображенням книжки:
|
Рецензія |
27.11.2011
Автор рецензії: Марина Новікова
(джерело:
сайт Коронація слова)
"Яблуко - це тільки інструмент" (про роман Галини Вдовиченко "Пів'яблука") l
Написав Марина Новікова
Понеділок, 31 жовтня 2011, 17:46
Спершу здається, що у романі “Пів'яблука” йдеться про чарівне дерев'яне яблучко, яке здійснює будь-які людські бажання. Насправді ж яблуко - це тільки інструмент, котрий у розгалуженому життєвому тунелі буднів освітлює один-єдиний шлях. Ним маєш крокувати, не оглядаючись.
Якщо досі блукаєш від мети до мети, то неодмінно потрапляєш у пастку “Мало! Хочу більше!” або як казав Флобер у романі “Пані Боварі”: “…Великі артисти люблять жити на всю губу” (з фразеолог. ... [ Показати всю рецензію ]
словн. А. П. Ярещенка). Є ще інша, не менша проблема реалізації особистості - до чийого берега пристати? Саме цю філософію авторка вдало розвиває та ілюструє на сторінках твору мудрими словами: “…Тому треба час від часу зупинитися для ревізії життєвих пріоритетів, давати собі відповіді на запитання: чи там я, де хочу? Хто зі мною? Що для мене важливо? Від чого варто відмовитися? І зробити нарешті те, на що часу нібито не можеш знайти”. На жаль, людина може лишень помріяти про річ, яка позбавить її болісних поривань до надуманої цілі. Однак хочеться-таки, щоб яблуко Вдовиченко зробило все самостійно, замість тебе. До того ж “твоя віра в можливості яблука не має значення, воно має спрацювати і без твоєї віри. Можеш навіть і бажання не формулювати. Яблуко саме визначить те, чого тобі бракує для повного щастя”. І все одно тільки ті, хто пройшов випробування долі, врешті-решт отримують нагороду або той спокій, якого потребував Майстер Булгакова.
Через Авгієві стайні проходять головні героїні “Пів'яблука”. Їх - чотири; кожна з них вже здобула щось Велике. Але це - пів'яблука, а іншу половину належить відшукати.
Луїза цілеспрямована, творча, жіночна, елегантна, легка і трохи скандальна леді. Має усі риси, типові для професіонального журналіста і ведучої телевізійних програм викривального характеру, окрім двох: “курить верескову люльку, яка має хамський запах і королівський шлейф”; має невелику фізичну ваду - горб на спині. Не перебільшу, якщо назву цей недолік зовнішності однією з найсильніших професійних мотивацій. Повірте, Луїза довела на своїй першій співбесіді, що це не горб, а більмо на оці того, хто помітив цей недоречний нюанс.
Луїзина кар'єра - це пів'яблука. Решта “пів”, не важко здогадатися - коханий чоловік, зі смішним прізвиськом “Кінь”. Кінь конем - але й за нього треба поборотись. У фіналі письменниця все ж таки зробить коханого “ЦІЛИМ” яблуком, до того ж - не з королівського саду, а з сорту недорогого, але - дуже смачного.
Галина цілком щаслива самодостатня жінка. Засновує власний журнал, має синів і чоловіка. Галина - найбільш досвідчений гравець у сімейних стосунках. Але і це гніздечко все ж не ідилія порозуміння. Її Віктор ніяк не може затямити просте правило, яке, до речі, радить йому Магдин чоловік Ігор: “Дай жінці на копійку, вона гривню віддасть”. Я, у свою чергу, не могла процитувати цю народну мудрість своєму домашньому регулярному споживачу ресурсів Інтернету та ТБ. Переважно героїня долає дві проблеми: надокучає побут і завжди катастрофічно не вистачає часу. Остання є поширеним симптомом кар'єристки: “…Великі і дрібні справи чіплялися, як реп'яхи у собачий хвіст. Організм слабо подавав сигнали SOS”. Але цю нескладну павутину Галина розмотає на свою користь і неодмінно почує: “Я посудомийну машину купив”.
Магда має “віллу з характером яскравої особистості”. На таке стабільне сімейне, хоча й бездітне, життя годі й натрапити. Авторка проводить героїню-коректора через казковий авантюрний сюжет, подарувавши їм діток. Одне маля благородно врятували від смітника у кульку, а в нагороду за такий вчинок вона вагітніє другим дитям після десятирічного безплідного мовчання. І взагалі “…кар'єра її не цікавила. Найважливіше відбувалося вдома. Вона забувала про роботу, заледве переступаючи поріг свого помешкання… Результат творчих старань Магди призначався лише для своїх”.
Ірина - дизайнер, яка познайомилась із Вів'єн Вествуд на прийомі англійської королеви. Її улюблена гра - роздягати і переодягати людей на вулиці. Одного разу в її маленьку сім'ю проник інший “дизайнер” і вона втратила чоловіка. Але то виявилась також чиясь невдала і брехлива гра, випадковість, випробування. Як належить, яблуко одначе прикотилось до яблуні.
Скептичну прихильність у романі викликає образ жіночої дружби. “Вона звикла, що саме жінки, а не чоловіки надійніше тримають своє слово”. Зі стереотипом не випало нагоди сперечатися. Аргумент ходіння на стриптиз та “фіалкові дні” не переконливий. Але це моя думка, “принаймні у моєму оточенні”.
Письменниця в одному своєму творі продемонструвала усі свої захоплення і навіть проілюструвала ідеї та концепції щодо заснування культурного часопису, колекцій одягу, телевізійних програм. У своєму записничку я занотувала фрази, що тепер, можливо, належатимуть до архіву історії редакторської та коректорської галузей: “Процес вдосконалення чужих текстів нагадував їй генеральне прибирання у помешканні… Немов заходила у вишукану оселю чи у просту хату, прикидаючи: доведеться добряче попрацювати чи достатньо тільки стерти порохи? І починала наводити лад”. Після “Пів'яблука” мій “мудромов” поповнився багатьма простими, але влучними повчаннями: “Завтра йдемо в народ вичавлювати з себе рабів”; “вільна людина відрізняється передусім бурхливою енергією. Квола людина не може бути вільною”; “Тож не бійся пропустити маршрутку! Не переслідуй її так панічно і приречено! Твоя маршрутка наступна”; “людина керує побутом, а не побут людиною”…
Звісно у романі впізнаємо романтичний Львів - чи не найкраще місце для написанні романів і просто читання вранішньої газети у привітній кав'ярні будь-якої вулиці. “…Місто, оповите таємницею, зі своїм ритмом, місто, яким хочеться гуляти неспішно, бо воно розраховане на крок”.
Я хочу пів'яблука, а краще - ціле!
Tags:
* галина вдовиченко [ Згорнути рецензію ]
|
21.10.2010
Автор рецензії: Олена Тараненко
(джерело:
Буквоїд)
Буквоїд
Яблуко Єви
21.08.09 13:54 / Олена Тараненко, Донецьк
«Дві хвилини правди» Ірен Роздобудько та «Пів’яблука» Галини Вдовиченко
Ну нарешті, криза середнього віку залишила чоловіче співтовариство і рушила в бік жінок. І слушно рушила, бо ж одразу стала мати більш людяний вираз обличчя. Нові романи Ірен Роздобудько «Дві хвилини правди» та Галини Вдовиченко «Пів’яблука» і справді немов ті дві половини стиглого яблука, у яких відкрилася, зійшлася, сповнилася мрія-правда про те, коли ж справжнє жіноче життя починається, коли і в чому набирає сили і сенсу. У цих романах безліч спільного ... [ Показати всю рецензію ]
– від сюжетного кола мандрівки чотирьох людей у поверненні до себе (жінок на вісімку головних героїв – шість, і вони головніші не тільки за кількістю) до окремих образів, символів та деталей. Провідна символіка, звісно, пов’язана зі вже згадуваною кризою середнього віку: втома від усталеного стереотипованого життя, яке перш за все символізує Місто – місце кризового накопичення цієї втоми, болю, бруду зайвих слів, понтів та спогадів, та й мало ще якого негативу, і дорога – спочатку від когось чи чогось, а потім важко і навпомацки – до себе. І все це – на тлі майже однакових в обох романах кав’ярень, згадок про культові фільми та книги, мальовничих заміських краєвидів, нескінчених горняток кави під цигарку чи то люльку, зумисне простих (аж надто) зачісок, ситцевих суконь та спідниць й плетених сандалій на жінках, втомлених від міста й безглуздої біганини по колу. І ще тут усі – митці, чи то журналісти й телеведучі (а куди ж сьогодні без них), чи то художники й дизайнери. Митці, які спроможні створити майже будь що, крім власного життя. Спільне – й казкова схема обох романів, майже точно за Проппом, де є й типова казкова нестача – мета всієї подорожі; і казкові царівни, і чарівні плоди – чи то яблука, чи то помідори, з яких починається перетворення; і саме воно – те дивне перетворення, заради якого ті мандри затіяні. Як досягнута мета – чарівний будинок-рятівник, бажано знову ж таки за клятим містом, Дім з великої літери, може навіть з міфічним Деревом життя посередині, як в романі Ірен Роздобудько. І казковий хеппі-енд: у Вдовиченко – типовий і прямий, у Роздобудько – сумний, існуючий тільки як натяк, але ж цілком можливий. Спільним є й пафос окремих епізодів – іноді надмірний, аж з надто солодким присмаком. І дещо банальні алюзії: то у вже майже архетиповій (після голлівудської «Красуні») сцені шопінгу героїнь Вдовиченко, де ще й вилізають «квіти» замість «віршів»: «Когда б вы знали, из какого сора растут цветы, не ведая стыда!». То дратує своєю прямотою алюзія нудоти Соломії в романі Ірен Роздобудько з «Нудотою» Сартра, бо ж це вже було-перебуло: «Нудота з’являлася не лише тоді, коли доводилося говорити самій, а й тоді, коли вона слухала розмови інших». Навряд чи новими є й думки на кшталт «З кожної ситуації є вихід. Ти живий-здоровий, це головне. Усе решта можна виправити», чи то «Вона не віддасть його цьому молоху, рукою на нього не махне і не вступиться» (загалом лінія лікування Луїзою свого чоловіка від лудоманії здалася мені в «Пів’яблука» найдальшою від художньої правди та стилістичної міри). Не оригінальнішим є й твердження з «Двох хвилин правди» про те, що «Соломія жахалася того, що праця Шекспіра чи Данте може бути такою марною, адже більшість не потребувала жодного розмаїття думок». І той метелик з роману Ірен Роздобудько, який зазначається критиками як прекрасна і глибока метафора, як на мене, досить банальний, а інколи і занадто пафосний символ. Але така тривіальність буває парадоксально доречною, вона сприймається навіть як належне, бо ж і сама алегорія життя як мандрівки аж ніяк не є новою, та й врешті-решт чи є щось тривіальніше за життя, тим більш життя як казку. Тому й виходять жінки-героїні обох романів з кризи у найкращий, хоча й найстаріший у світі та вкрай не оригінальний спосіб, створюючи звичайне диво – дитину, що є і найпотаємніше питання, і найбажаніша відповідь, і неможливе табу, і божий дозвіл бути щасливою. Такі діти з’являються тоді, коли жінка, як і чоловік у тій самій кризі, дійде до її краю, повірить, що вже нічого в житті не відбудеться, що вже нічого не встигнути, що вже більше було, ніж буде, і серед того минулого – переважно мотлох безглуздо втраченого. Та бути жінкою в такій скруті невимовно краще, бо коли тане остання надія на те, що все це має хоч якийсь сенс, саме тоді ти відчуваєш, що вагітна. Такий дар, заборонений плід в буквальному сенсі слова може бути тільки Розкішним, як його й звуть у чарівному Домі із деревом всередині: «Всередині ліжка, мов у морі, розкинувши руки, спав хлопчик. Він світився так само, як мед – світлошкірий, рожевий, порцеляновий, шовковий, золотий, оксамитовий, теплий у своїх снах» («Дві хвилини правди»). Комусь – дитина, комусь – книга, комусь – щастя все кинути, комусь – щастя все повернути. Кожній – своє, але усім – кохання. Не знаю, кому як, а мені такий жіночий спосіб виходу з кризи – най симпатичніший. Бо ж завагітніти коханням, коли зневіришся – такий дар Бог дав тільки жінкам. Мабуть, дар написати про це – також.
Постійна адреса матеріалу: http://www.bukvoid.com.ua/reviews/books/2009/08/21/135413.html [ Згорнути рецензію ]
|
19.10.2010
Автор рецензії: Блогер Левеня
(джерело:
Блог Левеня)
Четвер, 2 липня 2009 р.
Четверо, не враховуючи чоловіків
Скажу відверто - спершу не мала особливого бажання читати книгу Вдовиченко. Відлякувала анотація. Особливо, її останнє речення. "Щойно яблуко опиняється в кожної з героїнь, її життя змінюється, потаємні бажання стають реальністю". Що за маячня, - подумала у книжковому магазині, - і поставила дебютну книгу заступниці головного редактора газети "Високий Замок" на полицю... Потім згадала про спеціальну відзнаку конкурсу "Коронація слова", яку отримала книга. І наважилась перевірити: чи справедливо її дали?
Коли позаду 239 стр., можу стверджувати ... [ Показати всю рецензію ]
- справедливо. За художньою майстерністю криється позитивний, майже казковий світ. І на диво, у нього починаєш вірити. Сплетіння щирості і легкості письма сприяє цьому. А ще відчуття нового...
Автор ніби інтуїтивно вгадала: роман займе свою нішу в сучасній літературі. По-перше, хоча він має елементи казковості (що й відлякало мене в анотації), роман передусім позитивний, а цього зараз якраз й бракує. По-друге, головні герої, не підлітки і не молоді романтики - жінки, яким за сорок. Про таких не пишуть. Про них кажуть "уже п'ятдесятку розміняли", немовби все - хрест і вічна пам'ять, або такі вдаються у мемуаристику. У романі "Пів'яблука" 45-річні кобіти - смакують життя... Вони уже досягли кар'єри, хто хотів, але ще не всі щасливі у особистому житті...
"Не так важко зустріти кохання, як його зберегти. Коли маємо все, ми, легковажні, поводимось так, ніби завжди так і буде за будь-яких обставин та умов. Ніби ніколи нічого не втратимо, але втрачаємо..." - ділиться автор роману. Галина Вдовиченко ділиться й собливостями творчої роботи, й тим як минає дозвілля; як живують її троє подруг, про що думають і чим перемаються; й тим, як проходять їхні жіночі зустрічі по середах...
Цікаво, невимушено і легко, привабливо й ненудно, і що головне - позитивно.
Зізнаюсь,готувалась до іншого. Думала, доведеться читати довжелезні речення. Автор - журналіст. Ще й газетяр. Тому без складних конструкцій складнопідрядних, складносурядних речень, якими кишать газетні статті, не обійдеться, - думала я. І яким було моє здивування, коли у романі лише короткі речення, проста, але багата мова. Респект.
І наостанок зауваження. Я знайшла забагато помилок як на заступника головного редактора. "Не зважаючи" чомусь окремо, "гамма" замість "гама", "дасиш" замість "даси"...
У мене цьому одне пояснення - до форуму видавців поспішали... Надіюсь, нову книгу "Замок Гербуртів" підготують до друку більш ретельно. А те, що вона буде вартою уваги, не сумніваюсь. Роман уже отримав відзнаку "Коронації [ Згорнути рецензію ]
|
19.10.2010
Автор рецензії: Аліна Небельмес
(джерело:
zahid.net)
22 грудня 2008
Автор: Аліна Небельмес
Нехай «Пів’яблука» стануть нашими «Секс і місто», – Галина Вдовиченко
Минулого року журналіст і заступник редактора газети «Високий замок» Галина Вдовиченко вирішила «спробувати себе» в літературному конкурсі «Коронація слова», і - її роман не зауважили. Пізніше вона надіслала цей рукопис Елеонорі Сімоновій - директору видавництва «Нора-Друк», якій роман сподобався.
Книга «Пів’яблука» стала прецедентом «Коронації слова», оскільки на літературному конкурсі на нього не звернули уваги, однак після видання роману за місяць читачі розкупили перший ... [ Показати всю рецензію ]
наклад книги, через три місяці після появи книжки закінчується другий наклад. «Пів’яблука» отримала спеціальну відзнаку «Вибір видавців» конкурсу «Коронація слова», яку вперше ввели цього року, та стала «Дебютом року» в мережі книготоргівлі Empik.
На форумах у мережі «Пів’яблука» вже встигли назвати українським «Секс і місто». Про книгу, її героїв, «Секс і місто», про моду та сучасну українську літературу в інтерв’ю із Галиною Вдовиченко.
- Почавши читати «Пів’яблука», відразу впадає у вічі любов до природи, до Львова...
- Я насправді дуже люблю Львів, всі його куточки і все, що має стосунок до Львова. Мені приємно, коли Львів асоціюють із особливим містом. На запорізькому книжковому ярмарку «Хортицькі джерела» читачі із захопленням і піднесенням казали: «У вашій книжці такий прекрасний Львів, там стільки всього відбувається, там такі люди цікаві, такі жінки чудесні... Це могло бути тільки у Львові!»
Мені б хотілося, щоб Львів сприймали в Україні як суперсучасне, динамічне місто. Можливо, він таким не є зараз, але мені настільки хотілося б, щоб ми такими були... Це як покохати людину, і бачити в ній позитивні прояви. Вона такою не є, але я її такою бачу, і хочу, щоб вона такою стала. І вона починає виявляти усе найкраще, що в ній є, часом - з подивом навіть для себе.
- У мене склалося враження, що в кожній героїні є ваші риси, чи це так?
- Я справді повіддавала своїм героїням якісь риси, дрібнички від себе. Може, журналістці Галині трохи більше. Хоча Галина - це не я... Окрім цього, в тексті є багато правдивих моментів з мого життя. «Фіалки щосереди» - це мої з подругами зустрічі, ще з часів навчання на філологічному факультеті у Львівському університеті. Так у нас було колись: ми збиралися щосереди, тепер, на жаль, не так часто. Але в моїх героїнях нема нічого від моїх подруг. Мені видається, що якби я щось написала з їхнього приватного життя, то це було б зрадою. Свої секрети можу розповісти, понавигадувати всілякого. Але на своїх подругах не експериментую.
- У вас є герой на прізвище Кінь. У нього багато прекрасних рис характеру, але нащо ви його наділили азартною хворобою?
- Коли в мене пишеться чоловічий характер, мені обов’язково треба трошки закохатися в нього. Можливо, я його трохи наділяю очікуваними рисами, як Львів... Основна риса чоловіка на прізвище Кінь - вміння тримати своє слово. Натомість частіше зауважую в чоловіках, що в них слово нічого не важить. Не маю на увазі стосунки чоловіка і жінки. Більше - за межами цих стосунків. Загалом, коли чоловік говорить одне, а робить інше. І тому мені захотілося, щоб моя героїня Луїза закохалася в чоловіка, який тримає своє слово...
А щодо залежності... Залежність від гри - це хвороба, від неї важко позбутися самому. В цій ситуації людині може допомогти тільки інша людина. Психотерапевт? Не знаю, чи він допоможе. Можливо, з цієї прірви може витягнути лише любляча людина. Така, як Луїза, яка сказала: «Я тебе сприймаю з усіма твоїми особливостями. Сприймаю таким, яким ти є. Лише це - ні. І я буду битися за тебе, буду тебе відстоювати». Можливо, чоловіку чи жінці, яка в залежності від чогось - гри, алкоголю - найбільше саме це й треба почути...
- Чому Кінь не має імені?
- Тому що герої виходять з-під мого контролю. Ніби не я ними керую. Вони самі вирішують, як їм діяти далі. І от Кінь сам вибрав, що він буде Кінь. Можливо, для письменників, які пишуть свій «енний» роман, - це звикла річ, для мене наразі - фантастика. Я лише звикаю слухатися своїх героїв: їхня логіка більш переконлива, аніж моя - автора цієї книжки.
- «Пів’яблука» називають українським «Секс і місто». Як ви до цього ставитесь?
- Вперше мені про це сказала донька. Я здивувалася, тому що, зізнаюся, бачила заледве уривки двох серій. Дотепер ще не дивилася цей фільм і на широкому екрані. Але обов’язково це зроблю - мені кілька людей говорили, що є певні паралелі між книгою і фільмом. Запитала думку з цього приводу Елеонори Симонової. Вона пояснила: мовляв, героїні приблизно того ж віку, їх четверо, і вони часто обговорюють якісь події зі свого життя тощо. Але ж це реалії жіночого життя: я зустрічаюся з подругами, ми говоримо і про щось серйозне, і про якісь дурниці, але саме з близькими подругами розмови про дурниці стають сеансом психотерапії, а з чужими за духом людьми дратують... Якщо хтось вважає, що «Пів’яблука» - це українське «Секс і місто», то нехай, я лише можу додати - тоді це і українські «Чотири танкіста і пес», тому що в моєму романі також чотири герої і пес.
Мабуть, деякі ідеї, задуми часом збігаються в часі та просторі. Їх буквально ловиш з повітря. Я настільки люблю світ моди, що завжди, майже безпомилково знаю, що буде модним через півроку.
- І що, на вашу думку, буде модним через півроку?
- Мені здається, що трохи пригасне блиск: буде менше стразів, камінців Сваровські. Буде така зручна європейська, наближена до ужитковості мода. Думаю, вулиця зробить вибір на користь зручних невисоких підборів. Поєднання всіх відтінків зеленого з усіма відтінками бузкового милуватимуть око, а контрастних дуетів - скажімо, жовтого з чорним - підсвідомо уникатимемо... Зручність та лаконічність вийдуть на перші позиції. Але українки все одно будуть виглядати трохи інакше, бо нам завжди важливо підкреслювати жіночність - цього у нас не вб’єш ніякими кризами чи важкими економічними періодами.
- Ви відразу знали, що свій дебютний роман подасте на «Коронацію слова»?
- Ні. Почала думати про це у фіналі, коли закінчувала роман. Не знала, як далі з ним бути. Незважаючи на те, що в газеті курую такий напрямок як культура і маю добрі стосунки з Ірен Роздобудько, Ларисою Денисенко, Галиною Пагутяк, я соромилась їм зізнатися, що пишу роман. Боялася, що вони можуть це сприйняти, як натяк на протекцію. Подала на «Коронацію слова»... Цей роман ще в рукописі давала читати рідним та друзям: один пішов на Київ, інший у Львові гуляв по руках, третій опинився у Санкт-Петербурзі... Коли тобі кажуть, що твоя історія вартує бути оприлюдненою, одна відмова нічого не означає. Я готова була пропонувати його видавцям не раз. Але мені пощастило з першої спроби. Для мене прикладом є Джоан Роуллінг: її книжку про Гаррі Поттера лише у 13-му чи 14-му видавництві взялися друкувати. Або Андрій Курков, який 18 років йшов до того, щоб стати тим, ким він зараз є. Людині обов’язково треба бути настирливою, коли вона відчуває, що в цьому є сенс.
- Що буде у новому романі?
- Він зовсім інший. Зовсім. «Пів’яблука» - більш жіночий. Новий роман - універсальний, і для жінок, і для чоловіків. У мене там теж є герой, в якого я зараз трошки закохана. Він, до речі, теж вибився з-під контролю, а я намагаюся лише уважно до нього прислухатися та придивлятися. Це сильний чоловічий характер. Мабуть, якась потреба висить у повітрі, хочеться більше таких чоловіків бачити і в житті, і в літературі. Більше про роман говорити не можу, бо якщо встигну дописати, хочу вислати його на «Коронацію слова».
Зараз відчувається потреба в оптимістичній прозі, такій, яка залишає післясмак любові до життя. Я не люблю, коли українську сучасну літературу асоціюють лише з плачами, розпачами та зневірою. Мені на Сході України читачі говорили про те, що вони шукають україномовні книжки про сучасне життя, і що це неправда, що для них найважливіше - аби книжка була російськомовна. Я сама є всеядним читачем - читаю все, але не все до кінця. Відкладаю книжку, нехай і талановиту, якщо в ній валить потік свідомості відверто приземленого штибу, щось на кшталт «я висякався і подивився на свої шмарклі».
- Можливо писати по двадцять сторінок на день?
- Як притисне журналіста, то він зможе написати 20 сторінок, - але це буде не робота, а самовиснаження. Книжку у такому режимі писати неможливо. Якщо дві сторінки за один підхід - то це вже добре. Але ж я пишу в страшенному часовому цейтноті - пізно ввечері або у вихідні дні. Мені зараз не треба жодних особливих умов, лише час. Навіть година-дві - вже добре, а кілька годин - це розкіш.
- Ваша героїня Луїза вважає, що коли робота стає нецікавою - треба її міняти. Це не з власного досвіду, але звідки ви це взяли?
- Багато років працюю в одній газеті, у цьому я більше подібна до іншої героїні - Магди, яку цілком влаштовує робота, тому що окрім неї вона має багато цікавого за її межами. Але в мене завжди викликали повагу люди, які шукають своє, не затримуючись на проміжних результатах. Людина шукає, де можна виявити себе, свої можливості, якщо ти нереалізований - то чого тримаєшся саме за цю роботу? Вона не твоя.
В особистому житті теж варто шукати, якщо переконаний, що людина, яка поруч, не твоя. Інша справа, коли стосунки можна вдосконалити, тоді треба працювати над цими стосунками, бо такими речами розкидатися не можна. Як ще одна моя героїня - дизайнер Ірина, яка пішла свого часу від чоловіка, а через роки повернулася до нього.
- Що вас зацікавило з сучукрліту?
- На Форумі накупила багато книжок. Та ще й постійно купую щось нове. Мені добре пішла новинка від Лариси Денисенко - «Сарабанда банди Сари», хороша книжка, з гумором. Також «Дві хвилини правди» Ірен Роздобудько. «Нічний молочник» Андрія Куркова - читала його в українському варіанті. «Шахи для дибілів» Михайла Бриниха: перші сторінки важко подолала через дивну мову, якийсь авторський суржик, але потім пішло... Лесю Вороніну відкрила для себе, вона для дітей чудово пише...
- «Не бійтеся пропустити маршрутки, не порушуйте закону краси» - цитата з книги - це натяк львів’янкам?
- Це побажання-застереження, перш за все, самій собі. Я ж теж живу у цейтноті, і теж намагаюся не метушитися. Дивлюся часом на жінку, що спізнюється на роботу, і таке це видовище, що хочеться сказати: краще вже спізнися, махни сьогодні на все рукою, виспися нарешті, а далі зберися як королева - і тоді виходь з хати. Усе встигнеш.
Жінку, яка себе не заганяє, яка себе поважає, автоматично починають поважати й інші. [ Згорнути рецензію ]
|
19.10.2010
Автор рецензії: Ольга Ренн
(джерело:
Книгобачення. Український видавничий портал)
«Пів’яблука» – здійснення жіночих мрій
Ольга Ренн | 09.03.09
Роман Галини Вдовиченко «Пів’яблука» в мережі уже встигли «охрестити» українським аналогом відомого серіалу «Секс і місто», і це, безперечно, підігріло інтерес публіки до чергової коронованої книжки. Я не стала винятком, одразу захотіла її прочитати! Бо, як на мене, культовий для багатьох жінок різного віку, соціального статусу, професій і т.д. серіал таки вартий наслідування (Метикуваті сусіди вже давно «склепали» свою версію у вигляді кіномила «Бальзаківський вік, або всі мужики сво…»). І хоча роман «Пів’яблука» не переміг у ... [ Показати всю рецензію ]
конкурсі «Коронація слова», він так сподобався директорові видавництва «Нора-друк», що все-таки був відзначений оргкомітетом у номінації «Приз видавничих симпатій» (запроваджено вперше) та увійшов до серії «Популярні книжки».Мушу визнати, почала читання із деяким упередженням. От не вірилось мені, що українська книжка а ля «Секс і місто» може бути такою ж відвертою, розкутою і, не побоюсь цього слова, сексуальною. Полюбляю я гумор на грані фолу, коли ще не вульгарно, але вже дууже пікантно. У своїх здогадах я не помилилась, межі пристойності в романі не порушено. Та попри те, що «Пів’яблука» це більше місто, ніж секс, я знайшла чимало схожого із легендарним серіалом. Героїнь, як і на екрані – четверо, всі як одна сформовані особистості, артистичні, захоплені роботою, модою, майже не мають комплексів і жодних матеріальних проблем, кайфують від автентики (це зараз модно) і аромату кави (куди ж без цього у Львові), ну такі суперсучасні сорокап’ятирічні леді львівського розливу. Вони ходять на стриптиз і на рок концерти, на блошині ринки і в секонд-хенд (смішно, але в магазин уживаних речей вони одяглись мало не в камуфляж – не дай Боже хтось знайомий побачить! То про яку розкутість йдеться?). Дійові особи роману: головний редактор Галина, літературний редактор Магда, телеведуча Луїза, дизайнер Ірина. Це ж треба, як мені пощастило! Я – редактор і живу в світі редакторів, коректорів, журналістів, телеведучих та й з львівськими дизайнерами доводилось перетинатись. Щоправда, наше реальне життя трошки менше гламурне, ніж у персонажів роману. Думається, авторка трохи прикрасила дійсність: не лише героїні, але й місто виглядають трошки нереально. Дещо міфічною видається програма-провокація «Потвора» на львівському телебаченні, ну і ятки на вернісажі складно назвати «антикварними рядами». В інтерв’ю опублікованому на Артвертепі авторка Галина Вдовиченко зізналася «Мені б хотілося, щоб Львів сприймали в Україні як суперсучасне, динамічне місто. Можливо, він таким не є зараз, але мені настільки хотілося б, щоб ми такими були...». Мені теж страшенно хочеться, щоб у Львові, в Україні було багато таких жінок, як в романі: красивих, яскравих, стильних, Особистостей, які знають, чого хочуть. Ну, мені здається ще пара-трійка таких книжок – і ситуація почне виправлятися. Адже в романі порушується цікаві питання, чи є життя після сорока п’яти, як будувати кар’єру і створювати сім'ю, як одягатися і худнути та навіть формулюється Кодекс правил молодої жінки невизначеного віку. Неповторні жіночі теревені ні про що і про все одразу, як сказано в романі: «кращого сеансу групового психологічного розвантаження годі придумати». Книжку приємно читати, у ній справді передано п’янку й іноді легковажну атмосферу жіночого світу. А щонайцікавіше – вона абсолютно співзвучна світосприйняттю молоді. Можливо, справа в магії? Можливо, і на читачів розповсюджуються чари старовинного різьбленого яблука з секретом? В романі яблуко мандрує від однієї подруги до іншої, і у жінок починають здійснюватись заповітні бажання.
«Пів’яблука» – ідеальний жіночий роман. [ Згорнути рецензію ]
|
19.10.2010
Автор рецензії: Марися Рудська
(джерело:
sumno.com)
6 листопада 2008 Марися Рудська
категорії: література літературна рецензія
Галина Вдовиченко ділить пів'яблука на чотирьох
Назва твору: ПІВ’ЯБЛУКА
Автор: Галина Вдовиченко
Видавець: Нора-друк
Рік: 2008
У видавництві «Нора-Друк» вийшов дебютний роман Галини Вдовиченко «Пів'яблука». Книга була презентована на Форумі видавців у Львові й, за інформацією видавця, за два дні повністю розкуплена.
Роман не увійшов до фіналу конкурсу «Коронація слова», але не залишився без уваги. Вперше за всю історію «Коронація слова» відзначила твір у номінації «Приз видавничих симпатій». Книжка вийшла ... [ Показати всю рецензію ]
в серії «ПК» (популярні книжки), у зручному компактному форматі pocket-book.
Роман Галини Вдовиченко нагадує казку: добру та з обов’язковою перемогою добра. За законами казки в романі з’являється чарівна річ – яблуко. «Воно було розміром з натуральне, але неправильної форми. Схоже на золотий ранет, шершаве, помережане малюнком старого дерева. На верхівці була колись якась деталь – швидше за все, гілочка або листочок. Зараз із маківки яблука стирчав тупий уламок зі згладженими краями». Яблуко змінює долю кожної з героїнь.
А поки Галина пише свій роман-казку, з нею відбуваються дивовижні речі. Наприклад, письменниця написала, що саме Пінзель зробив чарівне яблуко, а в реальності було проголошено рік Пінзеля в Україні.
Галина пише в романі про Lviv Fashion Week, традиційні львівські тижні моди, в яких бере участь Ірина, і справді, у Львові відбувається тиждень мод із тією ж назвою. Чи то ідеї літали в повітрі, чи, може, щось містичне пов’язане з написанням книги...
Авторка руйнує стереотип «про щасливих людей читати нецікаво». Чотири героїні роману: Магда, Ірина, Галя та Луїза -- цілком щасливі жінки. Кожна працювала колись для свого щастя, і от, у винагороду, їм до рук потрапляє казкове яблуко. Після цього вони стають ще щасливішими.
Казковість роману відчувається у всьому! Героїні отримують задоволення від роботи, зустрічаються щосереди для підтримання дружби, дві з них мають родини, а ті, що не мають, знайдуть своїх принців ближче до кінця книги. Львів описується з любов’ю та ніжністю і нагадує чарівну країну. Події, що трапляються з героїнями, важко назвати реалістичними.
Не зважаючи на таку послідовність щасливих подій, книгу читати цікаво. Авторка вправно пересипає радісні події з життя героїнь мінорними спогадами про минуле.
А от вік головних героїнь доволі неоднозначний. До моменту, коли мама Магди привітала донечку з сорокап’ятиріччям, здавалося, що героїням десь по двадцять п’ять років. Звісно, вік не визначає поведінку людини, але, все ж, він впливає на деякі аспекти світогляду. Навряд чи в реальному житті жінка, що має дитину, не розповідатиме про неї близьким подругам. Та й взагалі, сімейне життя – класична тема для обговорень у жіночих компаніях. У романі «Пів'яблука» читач дізнається про сімейне життя Ірини та Галини десь усередині книжки з другорядних фраз у розмовах.
Коли автор створює більше двох героїв і, відповідно, сюжетних ліній, це вимагає від нього чіткого і яскравого зображення характерів. Жінки у Галини Вдовиченко відрізняються атрибутами: Ірина - дизайнер, Луїза - ведуча, Галина - редактор журналу, Магда – коректор. Та от характери у них приблизно однакові, а якщо глянути віддалік - взагалі зливаються у єдиний характер.
Роман «Пів'яблука» - якісна розважальна література, орієнтована переважно на жіночу аудиторію різного віку. Хочеться, щоб саме такі книжки ставали в Україні масовими. Адже книжка - цікава, насичена і світла, попри тенденцію сучасного мистецтва, вона не виражає негативних емоцій та аморальних сторін людського життя. [ Згорнути рецензію ]
|
19.10.2010
Автор рецензії: Тетяна Дігай
(джерело:
"Поетичні майстерні")
14 жовтня 2008 року
ЯБЛУКО З КАЗКИ
Галина Вдовиченко. ПІВ’ЯБЛУКА: Роман. – К.: Нора-Друк, 2008. – 240 с. ПК (Популярні Книжки).
Галина Вдовиченко живе у Львові, працює заступником головного редактора у щоденній газеті ,,Високий замок”. Роман, про який ідеться, відзначений оргкомітетом Всеукраїнського конкурсу романів, кіносценаріїв та п’єс ,,Коронація слова – 2008”.
Експозиція роману спокійна: у прекрасному місті Львові жили-були чотири подруги: журналіст Галина, дизайнер Ірина, коректор Магда і телеведуча Луїза – оригінальні, творчі, активні особистості. Жили – не тужили, бо на перший ... [ Показати всю рецензію ]
погляд, усе в житті кожної склалося добре, а проблеми – в кого їх тепер нема? ,,Середа – день зустрічей, дівич-вечір. Вони їх називали ,,Фіалки щосереди”. Намагалися бодай два вечори на місяць у середу залишати для спілкування вчотирьох”. Читач знайомиться з подругами, коли їм уже по… ( промовчимо), коли давно відшуміли студентські роки, а діти виросли. І раптом… (так починається казка ) подругам до рук потрапляє дерев’яне яблуко, яке давній майстер (у романі – це Пінзель) зробив із секретом: ,,Воно було розміром з натуральне, але неправильної форми. Схоже на золотий ранет, шершаве, помережане малюнком старого дерева. На верхівці була колись якась деталь – швидше за все гілочка або листочок. Зараз із маківки яблука стирчав тупий уламок зі згладженими краями”.
Письменниця любить своїх героїнь, і тому вибудовує сюжетну фабулу роману в кращих традиціях романтичного стилю – наділяє яблуко дивовижною ознакою виконувати найпотаємніші бажання кожної з подруг по черзі. Так воно й відбулося в нашому романі – як у казці: Магда народила давно очікувану дитину, Галина заснувала престижний журнал, про який мріяла, і нарешті, за покликом душі, написала роман, Ірина повернулася до коханого чоловіка, а Луїза вберегла Того Самого, Єдиного від страшної згуби. І хоч подальші події, що відбулися з подругами, не вельми правдоподібні, (не забуваймо, що ми у казці) – це не має жодного значення, бо саме в цьому приховано своєрідний і дещо призабутий шарм впливу на читача. Направду кажучи, кожна з подруг заслужила свій happy end, бо працювала, по крихті добираючи досвід, зберігаючи дружбу, вірність, кохання, але без казкового яблука це була би зовсім інша історія!
Роман ,,Пів’яблука” – виразно розважального характеру, але я вжила це означення без негативу. Авторка психологічно точно, небагатослівно, не поспішаючи, без жодного відтінку солодкавості й фальші, через призму жіночого досвіду розповідає про можливе і неможливе в нашому тверезо-практичному суспільстві.
,,Дух” міста Львова в романі впізнаваний і притягальний, адже письменниця бачить рідне місто очима художника. Ось картина з висоти пташиного польоту в дощ: ,,Львів розкинувся перед очима каскадом старовинних дахів, лискучих від вечірнього дощу. Імпресіоністська мжичка додала пейзажу переконливості: побачили б таку акварель у крамниці чи на виставці, відразу би пізнали: за завісою дощу саме Львів”. А ось місто осіннє: ,,День був чудовий, які нерідко трапляються у Львові в жовтні – сонячний, у соковитих тонах стиглої осені, з павутинням у прозорому повітрі”. Прогулянка містом, за влучним висловом письменниці – Львовотерапія: ,,У захваті завмерли перед майже зруйнованим вітражем у верхній частині старих дубових дверей на брамі… Присіли навпочіпки, аби прочитати напис на кахлях під ногами з напівстертими польськими словами – іменем майстра-виробника”.
У літературознавця Роксани Харчук я знайшла точне визначення: ,,У сучасній українській прозі окреме місце займають твори, написані жінками. Їх вирізняють не тільки увага до жінки і жіночих проблем чи виразно жіночий погляд на світ і важливі проблеми сучасності. Жіноча проза – це інший стиль мислення і письма, інша манера мовлення, інший тон” (Р. Б. Харчук. Сучасна українська проза. Постмодерний період. с. 180).
За всіма ознаками, роман Галини Вдовиченко – яскравий взірець сучасної феміністичної прози, адже його написала талановита жінка п р о талановитих жінок і, не маю найменшого сумніву, д л я талановитих жінок. Це одночасно романтично-поетично-казково-реалістичне бачення світу, на мою думку, знаходиться десь трохи збоку сучасної української жіночої прози. Чи є у цього жанру майбутнє, не знаю, але читачів, вірю, не забракне! [ Згорнути рецензію ]
|
|
|
|