Книголюбам пропонуємо
купить мебель
для ваших книг.
Шафи зручні для всіх видів книг,
окрім електронних.
www.vsi-mebli.ua
Життя бентежне, але не зле, як казала одна наша знайома. Тому нам доводиться давати рекламу, щоб підтримувати сайт проекту. Але ж Вам не складно буде подивитись її? Натискати на ці посилання зовсім необов’язково , але якщо Вам щось впало до вподоби - дозволяємо . З повагою, колектив "Автури".
|
|
|
"Хто такий Ігор?" : роман
Галина Вдовиченко
— Нора-Друк,
2010.
— 280 с.
— (Серія: Популярні книжки).
— м.Київ. — Наклад 3000 шт.
ISBN: 9789662961560
Жанр:
— Проза
— Жіноче
— Виробниче
Анотація:
Головна героїня нового роману Галини Вдовиченко працює в газеті у відділі новин. Роман можна було б вважати "виробничим", якби не блискуче перетинання сюжетних ліній та майстерне поєднання містики, історії і сьогодення. Роман про пам'ять, спокуту й кохання, які тривають довше за життя.
|
Лінк із зображенням книжки:
|
| Рецензія |
|---|
|
15.06.2011
Автор рецензії: Надія Максимова
(джерело:
"Газета для Вас", м. Городок, Львівської обл.)
Відповідь на прості запитання…
Як ми й обіцяли в минулому номері, розпочинаємо нову рубрику, присвячену нашим (і Вашим) спогадам про прочитані книги…
Сьогодні – враження від прочитаного роману Галини Вдовиченко «Хто такий Ігор?». Книга у 2010 році одержала спеціальну відзнаку – «ГРАНД – КОРОНАЦІЯ СЛОВА». А з її автором городківчани мали змогу познайомитись близько місяця тому, коли Галина Вдовиченко разом із іншими «коронованими» письменниками відвідали наше місто у рамках творчого туру Львівщиною, організованого РФР «Городочина».
Мабуть, цілком виправданим у літературі усіх часів є ... [ Показати всю рецензію ]
успіх саме авторів-журналістів. Митці слова, назбиравши по крупинці досвіду у різних сферах життя, відчувають, що газетної шпальти чи робочого ефіру давно замало, й починають писати книжки (Г.Вдовиченко – заступник головного редактора газети «Високий Замок»).
Дивовижної сили враження, які захопили з найпершого речення роману «Хто такий Ігор?» (потенційних майбутніх читачів запевняю: саме З ПЕРШОГО речення!), вже не відпускали протягом усіх 276 сторінок. Це – один із творів, котрі заковтують за один-два вечори. Роман – про кохання, неповторну зустріч двох людей, про пам’ять й спокуту надуманої несміливості, про те, що жити, любити і одержувати повні пригорщі задоволення від життя треба СЬОГОДНІ…
Олена – жінка, вдома у якої двоє майже дорослих доньок, працює у відділі новин одного популярного видання. Сашко – колишній студент-журналіст, який колись проходив практику у тому ж виданні, а сьогодні повернувся з-закордону, де заробляв гроші на втілення давньої мрії: відкрити ресторанчик. В житті буває так: коли ти попадаєш на хвилю, а коли хвиля – на тебе. Цього разу хвиля «з головою» накрила Олену й Сашка. Між ними – роки і погляди на життя. І все ж – неприборкана пристрасть, а ще – розуміння, кохання, здається, ціла вічність... Та протягом усіх проведених разом щасливих хвилин Олена все ж була впевнена, що спільного майбутнього у них немає, і, боячись проґавити той момент, коли різниця у віці шкребтиме по серцю, виношувала думку про розрив стосунків. Але хіба можна втекти від того, що нам належить пережити?
У вас буває так, що чергову, а то й єдину на все життя мрію ви придумали, намалювали в уяві, ба – навіть «нагородили» її кольором, запахом, ім’ям? Або ж так, коли ви не можете пояснити, але знаєте точно: саме він/вона, і ніхто інший і саме так, а не інакше?
Роман помережаний асоціаціями та переживаннями, романтичними втечами від нудних буднів, приємними й неприємними несподіванками, неперевершеними описами привітної природи та привабливих туристичних куточків нашої країни. Мистецтво слова заворожує, рівний тон літературної та різнобарвної мови дозволяє насолодитись чистим, як сльози радості, коханням, не заплямованим притаманним у сучасній літературі негативом.
Надія МАКСИМОВА
P.S. А постійно бути в курсі новинок від Галини Вдовиченко та знайомитись із її творчістю Ви можете на особистому інтернет-сайті автора: www.wdowychenko.com.
І нагадуємо: СВОЇ враження від прочитаних книг надсилайте на електронну скриньку: gazeta-dlja-vas@ukr.net .
А ще ми, дорогі читачі, щоразу у цій рубриці пробуватимемо трішечки «розтягнути книжку на цитати» :).
Думки з роману «Хто такий Ігор?»:
* «Жодного разу жодного чоловіка я не питала: «Ти мене любиш?». Про це зазвичай мовчать. Або говорять не запитуючи, коли мовчати несила».
* «…він мені вже надто дорогий, аби влаштовувати дешеві сцени».
* «Зі знятою шкіркою, позбавлене зайвого, четвертоване яблуко на долоні було символом наших стосунків».
* «Закинь свіжий огірок до солоних – він такий самий стане. Оточення – це усе!»
* «Ти Сашка підозрюєш в тому, на що сама підсвідомо здатна».
* Одного разу на сторінках видання, де працювала Олена, підняли тему, як боротися з хропінням. Тема викликала неабияку дискусію, аж поки до редакції не надійшов коротенький лист, який опублікували в черговому номері: «Це була найкраща музика, яку я чула у своєму житті. Р.Д., вдова». [ Згорнути рецензію ]
|
|
18.03.2011
Автор рецензії: Яна Дубинянська
(джерело:
Літакцент)
Middle class
Яна Дубинянська
17 Бер 2011
Галина Вдовиченко. Хто такий Ігор? – К.: Нора-Друк, 2010
Риторичні запитання, як відомо, відповіді не потребують. Але поки надія на відповідь є, запитання риторичним не вважається.
Отже, хто такий Ігор і хто така Галина Вдовиченко?
На друге запитання відповідь очевидна, як відгук на пароль: відкриття «Коронації слова». Більш, ніж Галиною, цей конкурс пишається, мабуть, хіба що подружжям Шевченків, які, власне, подружжям стали саме завдяки «Коронації». Але «історія успіху Галини Вдовиченко» (кінець цитати з обкладинки) – теж практично ... [ Показати всю рецензію ]
голлівудська story. Роман журналістки львівського «Високого замку» «Пів’яблука» (одна з героїнь якого, також львівська журналістка, теж пише роман на «Коронацію»!) помічений журі не був, але побачив світ усе ж таки під егідою конкурсу (що означає автоматичний промоушн), для чого довелося навіть вигадати нову номінацію «Вибір видавців». А наступного року, на радість конспірологам, її другий роман «Тамдевін» здобув перше місце! Новинка ж під назвою «Хто такий Ігор?» отримала вже спеціальну відзнаку «Гранд-Коронація слова», що розігрувалася серед своїх, тобто лауреатів минулих років.
А тепер я зроблю те, чого не робила в рецензіях ніколи. А саме – попрошу людей із гарним літературним смаком, тих, у кого оці «коронаційні» пристрасті викликають безмежно зверхню посмішку, залишитися з нами. Я знаю, що саме ви становите абсолютну більшість читачів «ЛітАкценту». І звертаюся саме до вас.
Річ у тім, що в нашому літературному дискурсі (переходжу на відповідний сленг) існує дуже нездорова тенденція. Мова зараз не про ринок, а саме про експертне середовище, думка якого не менш важлива для літпроцесу, ніж читачі з їхнім голосуванням гривнею. Так ось, ця просунута публіка чітко поділяє українську літературу на 2 (дві) полиці. Високу й низьку. Інтелектуальну й попсову. Варту уваги фахового критика – і варту уваги Андрія Кокотюхи. Третього не дано.
Але повернемося до Галини Вдовиченко та її «Ігоря». Якщо у попередніх творах письменниці діяли спочатку чотири подруги, а потім тандем «чоловік-жінка», в новому романі героїня одна. Вона знову ж таки львівська журналістка (а що?.. пропрацювавши багато років у щоденній газеті, Вдовиченко аж ніяк не вичерпала цієї багатої теми в одному творі). Напрошується припущення, що це альтер-его авторки. Можливо.
Отже, Олена. Вона розлучена, виховує двох майже дорослих доньок-близнючок. Вона професіонал своєї справи. Вона небайдужа до чужих проблем. Вона любить старовинні замки і рятує собак. Вона ділова й самодостатня, але в неї закохані водночас як мінімум троє чоловіків різного калібру та віку. Вона носить червоні туфлі та їсть у кав’ярні пампухи з трояндовим варенням. Вона завжди віддасть перевагу сексу над кіно. Вона пліткує з подружкою та їздить на полювання у суто чоловічій компанії. Вона «коня на скаку остановит, в горящую избу войдет» (друге – буквально). Вона готова в будь-який момент відпустити на волю набагато молодшого від себе коханця – втім, куди ж він від неї подінеться?
Цілком закономірно, що книжки Галини Вдовиченко швидко й безпомилково знайшли свого читача, себто читачку. Вони дуже точно, як пазл на своє місце, лягли в нішу очікувань саме тієї частини жіночої аудиторії, що звикла носити у торбинках книжки – на випадок, якщо трапиться вільна хвилинка. Вільна хвилинка у цих жінок (не плутати з гламурними поглиначками дамських романів) випадає нечасто: вони працюють, вони постійно в русі, до того ж на них, як правило, і родина, і друзі, і господарство, і домашні тварини, і взагалі всі можливі проблеми цього світу. Соціально така жінка належить до middle class’у – який у нашому суспільстві, на щастя, все ж таки є. Вона добре заробляє, вона завжди доглянута, може дозволити собі гарний одяг і відпочинок – але має і духовні потреби. Які задовольняє, зокрема, завдяки отій книжці в торбинці.
«Хто такий Ігор?», як і решту книжок Вдовиченко, зручно читати уривками, за нагоди. Напруженого сюжету, за яким треба стежити, тут нема: оповідь розпадається на окремі новели, поєднані досить умовною наскрізною ниткою. Ось героїня знайомить героя зі своїми доньками, ось уболіває на кінних перегонах, а ось готує матеріал про смертну кару та відвідує жінку, яка відбуває пожиттєвий термін за подвійне вбивство. До речі, забула: ця Олена має ще й надприродні здібності, може прозирати минуле й майбутнє… Фантастичний елемент майже не є сюжетотворчим, але з ним, погодьтеся, глибше й цікавіше. Кожен епізод твору несе свою життєву філософію, прості, але точні спостереження й думки про вічне і про буденне. Власне, така книжка може продовжуватися нескінченно, як «вертикальний» телесеріал на кілька сезонів, а може завершитися на довільному місці, як воно і стається у Галини Вдовиченко. Втім, наприкінці читачі все ж таки дізнаються, хто такий Ігор – і розуміють, що знали відповідь бодай зі школи, коли не раніше. Але обійдемось без спойлерів.
І тут я ставлю третє, вже точно риторичне запитання: на яку поличку ми поставимо цю книжку? З двох, підкреслюю, тільки двох наявних?
Суспільство, яке складається лише з багатіїв та люмпенів, не маючи middle class’у – безнадійно хворе. Це стосується і літератури. Штучна дихотомія, якою послуговується наше літературне експертне середовище, призводить до абсолютно викривленої ситуації, коли, приміром, на високій полиці опиняється Сергій Жадан, а на низькій – Марина і Сергій Дяченки, коли Юрій Винничук стоїть поряд із Оксаною Забужко, а Ірен Роздобудько – поряд із Люко Дашвар. Тоді як middle class, тобто основна й найвагоміша частина соціальної піраміди, в українській літературі, на щастя, таки існує.
До речі, я абсолютно свідомо не перекладаю це англійське словосполучення. Оскільки в нашій мові, на жаль, слово «середній» за конотаціями набагато ближче до посередності, ніж до золотої середини.
2 коментарі
1.
Nata Li каже:
17.03.2011 о 21:41
Згодна на всі 100%!!!
А ще варто зізнатися, що більшість моїх колежанок (здебільшого, науковці-гуманітарії) зазвичай мають в торбинці добротну книжку саме з “нижчої” полиці (за визначенням пані Яни). Бо, чого гріх таїти, те, що стоїть на “високій”, зазвичай добре коментувати для студентів і аналізувати в наукових статтях, але рідко вдається дочитати без свідомого зусилля :)…
На жаль, добір текстів для шкільного й дитячого читання формується з тих самих “правильних” міркувань. Тому те, що діти не читають, – швидше логічний наслідок, ніж дивовижа…
Увійдіть і коментуйте
2.
ukrainec каже:
17.03.2011 о 22:30
Галина Вдовиченко прекрасний літератор, думаю, що змогла б в усіх жанрах. Правда не читав поезії і, можливо, нема ще написаних драматичних творів. Але, оскільки вона чудовий мовник і психолог, то повинно вдаватися все. “Там де він” це висока полиця, бо це торкає людей. Думаю, що література не може тематично чи жанрово поділятися на високу і низьку, а лише талановитістю, якістю в усіх стосунках. Ознакою ж цього може служити лиш наше відчуття. Торкнуло це нас, чи вбило наш час і забулося. Вірю, що й “Ігор” торкне не лише “середній клас” жіноцтва, а й інших, і чоловіків, бо Галина – майстер. [ Згорнути рецензію ]
|
|
18.03.2011
Автор рецензії: Тетяна Самчинська
(джерело:
Друг Читача)
Ігор чи Олена?
Галина Вдовиченко. Хто такий Ігор? – К.: Нора-Друк, 2010, – 280 с.
Назва цієї книжки відправляє нас на пошуки чоловіка, але не поспішайте. У вас нічого не вийде, поки не довідаєтеся всього про жінку. Хто така Олена? Відповідь саме на це запитання варто шукати кожному читачеві нового роману Галини Вдовиченко. Тоді стане зрозуміло й все інше: і звідки у головної героїні загадковий дар, і чому в її житті важливу роль відіграє вогонь, і навіть різниця у віці з коханим набуде символічного значення. Ну й, звісно, хто такий Ігор читач теж здогадається. Але це станеться на останніх ... [ Показати всю рецензію ]
сторінках книги, адже, викривши Олену, тобто головну героїню, письменниця одразу розставила б усі крапки над «і». Тому й тримає відповідь на це запитання, так би мовити, «на десерт».
А щодо основної страви – то вона стане до смаку насамперед любителям «легкого» книжкового меню. 270 сторінок майстерно побудованого, ненав’язливого й комфортного для сприйняття тексту багато хто з читачів «проковтне» навіть за одну ніч. Однак не подумайте, що ця книжкова страва є прісною. Захопливий сюжет та закручена інтрига роману «Хто такий Ігор?» задовольнять і найвибагливіших гурманів жанру.
Серед основних книжкових інгредієнтів – кохання та містика. Це безпрограшне й досить популярне останнім часом поєднання авторка «приправляє» історичними етюдами й подає під соусом газетярських буднів – адже головна героїня роману працює у щоденній газеті. Тут дається взнаки досвід самої письменниці у газетярській сфері – адже не секрет, що Галина Вдовиченко працює заступником головного редактора львівської газети «Високий замок». Тож історії з професійного життя редакторів та журналістів (яке, як виявляється, складається не тільки з захопливих розслідувань та заморських відряджень) не викличуть сумнівів у своїй реалістичності. Кожен читач привідкриє для себе завісу над буднями працівників щоденної газети й дізнається, «як це працює». А вироблена за роки практики у засобах масової інформації здатність письменниці тримати інтригу й «зачіпати за живе» не дозволить читачеві знудитися над текстом.
Оздоблена ця «книжкова страва» соковитими описами природних та туристичних принад нашої країни. Письменниця вже не вперше вплітає у свою книжку інтригуючі нотатки про загадкові місцини української землі. Якщо на сторінках роману «Тамдевін» відбувається знайомство читачів із замком Гербуртів, то у новій книзі пані Галина відкриває для нас стародавній Червоногородський замок, а потім веде (чи то пак везе) за собою на Світязь, в Яремче, у Підгорецький та Олеський замки, в Кам’янець-Подільський… Саме на тлі яскравих пейзажів та романтичних руїн, що з блискавичною швидкістю змінюються на кожній наступній сторінці, ми дізнаємося про особисте та професійне життя Олени й поринаємо до її багатогранного внутрішнього світу. Відразу впадає в око те, що за образом Олени стоїть навчена досвідом, мудра жінка, яка звикла постійно розмірковувати, аналізувати, робити висновки. А уважний читач обов’язково знайде серед цих висновків щось корисне для себе.
Отак, потрапляючи з відділу новин щоденної газети до пропахлих хвоєю волинських лісів чи овіяних легендами руїн чергового замку, час від часу засиджуючись разом із Оленою та її коханим у затишних львівських (і не тільки) кав’ярнях, читач поступово дізнається відповідь на головне питання книги. Але не все так просто, бо фінал роману ставить чергові запитання, відповідь на які доведеться шукати вже без допомоги письменниці.
Тетяна Самчинська [ Згорнути рецензію ]
|
|
22.02.2011
Автор рецензії: Тетяна Дігай
(джерело:
Буквоїд)
26.01.2011|12:04|Тетяна Дігай, Тернопіль
Увесь світ на смак
Галина Вдовиченко. Хто такий Ігор? Роман. – К.: Нора-Друк, 2010. – 280 с. Серія ПК (Популярні Книжки).
Роман, про який мова, здобув спеціальну відзнаку «Гранд – Коронація слова-2010». Текст – насичена словесна тканина, у котрій є більш чи менш помітні нитки, але нема нічого випадкового і зайвого – усе сплетено в загальну складну картину.
Особливим маркованим місцем усілякого літературного твору, крім зачина і полісемантичності, виявляє себе його назва. Назва нашого роману примушує вдуматися в етимологію імені (Ігор Рюрикович ... [ Показати всю рецензію ]
– великий князь Київський, наприклад) Не маючи можливості детально розглядати всі семи, обмежуся конкретикою твору.
Головна героїня роману – журналістка, яка живе на перехресті містики, історії і сьогодення, в якої у редакційному кабінеті раптом вибухає віконна шиба:«Клавіатура Вірчиного (подруга – Т. Д.) компа іскрилася на сонці, всіяна дрібними скалками розбитої шиби. Великий шмат гострого, зрізаного навскіс скла, – ґільйотина-ґільйотиною! – лежав на її кріслі. Кадр із фільму жахів» («Шиба вибухає»). А головне, що героїня (до речі, в неї на початках нема імені, просто – я, зі мною, коло мене тощо, правда, на сторінці 17-ій з’являється ім’я Оленка) це передчувала, тобто вона за сюжетом – екстрасенс.
Сюжет твору об’єднано темою любовної пристрасті, котра зовні переходить у трагіфарс, адже буденність, що оточує героїню, непомітно для самої себе, доростає до символа. Письменниці не чужі жодні художні засоби: щільність, компактність і одночасно природність мовлення, потяг до органічної спресованості смислів. Читачу пропонується свого роду концентрат, де теми, мотиви та образність самодостатніх ліричних висловлювань органічно синтезовано у єдність: «У мелодії не повинно бути розривів через те, що ти не вмієш правильно дихати» – абсолютно резонно говорить авторка.
Принципово важлива у творі тема особистості. Ординарність головної героїні чи її вирізнення від натовпу – це балансування на грані між анонімністю маси і соборністю особистості ( «Голуби урозсип», «Хрінники», «Мисливці», «Флокси на сірничках»). Вже в такому розклАді просвічує смислове ядро твору – вияв всезагального, майже кровного (але не духовного) споріднення, кругової поруки, колективної вини. Так само драматично змальовані і наші негараздні реалії сучасної України. Тема роду, родини й покоління взагалі одна з головних у письменниці.
Головний принцип композиції, витриманий у творі, – неоднозначність, неявний двосмисл ключових мотивів і образів, послідовне вживання відвертих і завуальованих оксюморонів, що практично не помічаються при швидкому прочитанні. Мова йде не про двоплановість, а про ефект дразливої амбівалентності, взаємозворотності: різні, конфліктуючі один з одним теми співіснують одночасно, і багато чого залежить від читача, під яким кутом зору їх розглядати. («Відвідувач», «Замість кіно», «Спекотне літо», «Колонія»).
Авторка синтезувала речі, на перший погляд, несумісні: можна знайти сліди психологічної прози, що націлена на педантичність і правдоподібність у зображенні зовнішнього і внутрішнього життя персонажів, невибагливі ліричні відступи і техніку потоку свідомості з його відмовою від зрозумілого синтаксису і відторгненням реалістичного психологізму. Молекули тексту повторюються. Наступні цитати – перифраз сентенції класика модернізму Джойса: «Кров у жилах застигла льодом. Червоні річки, скуті кригою. Пересуваю задубілі ноги, ледве дотягуюсь до дверей, штовхаю від себе, щоб опинитись у тимчасовій безпеці й чимшвидше зачинитися, намацавши зас ув чи ключ у тугому замку» («Відвідувач»); «Вовк залишає на траві кривавий слід, вже видно, як скалиться сіромаха. І тут звір повертається, морда закривавлена, вишкірився, ніби посміхається – і на фари, до бампера, до залізного чудовиська, що з ревом та гуркотом суне на нього» («Мелодія для двох саксофонів»).
В образному баченні світу авторка відштовхується від всюдисутності темряви, визначаючи світло як буття Боже, апофатично, тобто філософічно неґативно, що можна інтерпретувати і так, й інак, але це свідчить про ситуацію недовиявлення смислу, фатального misunderstanding (непорозуміння, незлагоди) між автором і матеріалом.
Роман, на мою думку, – алегорія сучасного суспільства і світу, коли мандри життям звичної людини, що перебуває у стані вигнанця у звичному й невідомому, складає головний її, алегорії, зверхсмисл.
Передчуваю, що мої опоненти знову закинуть мені, що з цієї писанини нічого не можна зрозуміти про роман. Погоджуюсь наперед. Але що таке сьогодні критика? Переказ сюжету? Компліментарність або знищення? На мою думку, від критики потрібно узагальнення висновків з матеріалів усілякого літературного досвіду. Критик бере сьогодення і відкриває у ньому майбутнє. Іншими словами, критик працює як письменник. Вільно чи невільно я себе спитала – а що, власне, нового сказала авторка? Хіба на цю тему не розмірковували інші автори? І як саме вони це робили? Наша сучасна література хвора на вторинність, навіть найталановитіші, до яких, безумовно, належить письменниця Галина Вдовиченко, не уникають її, вторинності, симптомів. Шкода? [ Згорнути рецензію ]
|
|
22.11.2010
Автор рецензії: Жанна Куява
(джерело:
sumno.com)
17 листопада 2010
11:13
Жанна Куява
категорії: література літературна рецензія
Хто такий Ігор Галини Вдовиченко, – маємо знати…
теґи: Галина Вдовиченко, Нора-друк, ПІВ’ЯБЛУКА, Тамдевін, Хто такий Ігор?, роман
Назва твору: Хто такий Ігор?
Автор: Галина Вдовиченко
Видавець: Нора-друк
Рік: 2010
Роман прочитався швидко, але враження неабияк спантеличили. Адже до цього авторку популярних романів «Пів’яблука» і «Тамдевін» хіба розхвалювали, а тут… головою поповзли доволі неоднозначні думки.
…Зазвичай опис змісту книги, що його публікують на другій сторінці «нора-друківських» ... [ Показати всю рецензію ]
романів, більші за розміром. Про «Хто такий Ігор?» йдеться лишень, що головна героїня роману Галини Вдовиченко працює в газеті у відділі новин, що роман можна було б вважати «виробничим», якби не блискуче перетинання сюжетних ліній та майстерне поєднання містики, історії і сьогодення, а також те, що це твір про пам'ять, спокуту й кохання, які тривають довше за життя…
Небагато інформації, однак сама назва твору провокує припустити, що він таки – про мужчину. А де сильна стать, там і слабка не забариться. До того ж, згодом і сама авторка зазначить, що її нова робота – «про кохання». Однак, з її слів, головне у романі – тема пам’яті, знання, розчиненого у крові, помітного чи непомітного впливу на людей життєвих законів, вироблених усіма попередниками…
Так от, головна героїня роману Олена – журналістка.
«Уууу, і знову журналістка, – чула невтішні зітхання від знайомих, що й собі прочитали роман.
А й направду у першому романі «Пів’яблука» однією з героїнь уже була журналістка. Тоді подумалося, що це недаремно, адже письменниця Галина Вдовиченко і досі працює у популярній львівській газеті «Високий замок». Тому і в романі, мабуть, описала чимало історій із власного життя… Але, як кажуть маститі письменники, початківець-романіст перший твір пише про себе, другий – про друзів, а третій – то вже творчість… Невже пані Галина не знала цієї поговірки?
І от журналістка Олена, яка розлучена й сама виховує двох доньок підліткового віку, а ще – майже не вірить у справжнє кохання, починає зустрічатися із молодшим на дванадцять років Сашком, що заповзявся відкрити у Львові ресторан. Відтак їх зустрічі часто супроводжуються розмовами про ресторанний бізнес, про який, зі слів письменниці Вдовиченко, навіть довелося консультуватися з фахівцями…
Крім цього, Олена-журналістка активна в обговореннях-претестах актуальних у реальному житті тем, зокрема, смертних вироків, які «є найвищою мірою покарання у 59-ти країнах світу», і які пропонують «повернути в Україну». Яким же було її здивування, коли, прочитавши цю новину на сайті газети, в якій працює, 42,7 відсотка українців висловилися за відновлення смертної кари. «Не думала, що цей показник такий високий» – зітхає головна героїня.
Авжеж, ми таки не знаємо, поруч із ким живемо…
Цікавими і доволі пізнавальними, ба навіть повчальними видалися у творі зустрічі Олени з ув’язненою матірю, що взяла на себе провину доньки, та з колишнім «контролером з нагляду СІЗО», що його авторка назвала «той, що смертників на розстріл водив». Щемні деталі повідала, відтак її небайдужі міркування годі оминути:
«От, бляха, от курва. Які страшні речі відбуваються поруч. Живеш, живеш, квіти нюхаєш, слухаєш про вино… а недавно, кілька, блін, років тому, недавно, такий бєзпрєдєл, і знову хочуть то все повернути… Та чим ви кращі за тих, кого розстрілювали? Який же це закон, коли вбивця вбивцю вбиває? Гівно, а не закон.»
А ще зачепили оті теплі дружні вечори біля багаття, які описує Вдовиченко, й подумалося тоді: нині рідко саме так ведуть розмови у компаніях. От, якби ж-то так було…
Але ж – усе в наших руках, хіба ні?
Коханню всі роки підвладні, переконує Галина Вдовиченко. Адже на відміну від сорокалітньої Олени, котра якраз не хотіла в це вірити, її коханий Сашко таки вірить у це, ба всілякими способами доводить свою справжню любов і прихильність до цієї жінки. Їй же – легше піти, сховатися, втекти, аби не зазнати болючого розчарування. Щоправда, недаремно ж кажуть, що цінуєш хіба тоді, коли втрачаєш. Бо лише тоді, коли сама ледь зосталася живою після героїчного рятунку немічних пенсіонерів із пожежі, отямившись, відчула, що могла втратити Сашка. То чому не тішитися тим, що тобі так радо посилає життя?..
Галина Вдовиченко пише мовою, якою хочеться напиватися, як спраглому – водою. Текст просто вражає барвистістю словникового розмаїття рідного нашого говору. І це чи не найважливіша приваба і подяка. Принаймні від мене, бо завше волію читати «смачні» чи то пак «чепурні», як сама дівчина-україночка з народних пісень, тексти... Однак, початок твору таки видався розтягнутим, нединамічним, мало інтригував… А ще днями почула думку, мовляв, складається враження, що автор хоче розповісти багато, втиснути все в одне, а не виходить… Може, й так. Щоправда, кожна людина багатогранна й щодня розмірковує на різноманітні теми, втрапляє у різноманітні ситуації…
Ім’я Ігор згадується у творі лише кілька разів. Воно все зринає у думках головної героїні. Так, наче переслідує, на щось натякає. «Почую «Ігор» – і в душі заповітна струна дзенн-н-нь», – думається Олені. І недарма. Наприкінці тексту письменниця розкриває секрет, що його так хочеться дізнатися протягом читання. І, мушу зазначити, що хто він, отой Ігор, ми (українці) таки маємо знати…
Щодо «зв’язку вічних душ», то можна багато сперечатися. І, переконана, так і буде, адже роман іще попочитають… Важливо, мабуть, інше. Те, що авторка таки змусила задуматися бодай на мить: яке життя я проживаю і що лишаю по собі нащадкам?..
Постійна адреса сторінки: http://sumno.com/literature-review/hto-takyj-igor-majemo-znaty/
Коротке посилання: http://sumno.com/crh [ Згорнути рецензію ]
|
|
|
|
