Дмитро Бондаренко : Пацюк : збірка оповідань : Рецензії в пресі.

Автор рецензії: Прокіп Кропивко (джерело: газета “Літературна Україна” від 22 квітня 2004 року (№16))

Мабуть, маємо кризу не з книгодруком: тих-таки книжок виходить достобіса. Хоч і невеликими тиражами. А от що то за книжки – річ інша. Часто-густо їх не можна читати без валідолу через низький рівень письма. Та парадокс – безпорадні речі ще й дістають усілякі премії. Згадаймо добре розкручену “Коронацію слова”, яку дехто називає “профанацією слова”, а ще суто молодіжний конкурс “Гранослов”, премії видавництва “Смолоскип”.

Утім, масова література, чи по-простяцкому чтиво, з-поміж якого й багато увінчаного лаврами, може, й не потребує особливої художності, але ж без певних професійних навичок, ... [ Показати всю рецензію ] не кажучи вже про майстерність з побудови сюжету, виписування деталей, не обійтись. І передусім без володіння мовою – здавалося б, це аксіома. Та…

Ось перед нами збірка оповідань “Пацюк” Дмитра Бондаренка (Дніпропетровськ, “Дніпро-ВАЛ”, 2003), саме й відзначена дипломом Міжнародного літературного конкурсу “Гранослов-2001” та третьою премією видавництва “Смолоскип” за 2002 рік. Перші ж сторінки засвідчують: автор мовби сокирою цюкає, а не працює гемблем. “Він підстерігав темно-синю “Хонду” у заповітного світлофора”, - пише Д.Бондаренко і друкує (в авторський ж бо редакції), - хоча по-українськи ж, звісно, “біля… світлофора”. “Машка на цей раз видалася йому ще більш потворнішою” (цього разу… ще потворнішою). “Ігор очевидячки почав нервувати” (кого? адже правильно “нервуватися”). І далі суцільні стовідсоткові кальки з російської: “від його чоловічого погляду не укрилося”, “останні секунди показалися йому цілою вічністю”, “у неї вже геть на всю текли слинки”, “а так як у клієнта була дуже пишна шевелюра”, “знайомий з дівчатами тільки по комп’ютерним сторінкам… та польськім порножурналам”, “уперивши очі у телевізор”, “кружиться голова”, “що може случитися?”, “важко хлюпається о землю”, “Самий звичайнісінькій річковий пісок”, “воняло чимось гидким”.

І ще ось які химери – “сокира, що стовбичила у спині”, “очі, які вінчали її витончену голівку” (очі на маківці голови?), “Майже кожний, мало-мальськи значущий привід обов’язково приводив літню жінку до Серьожі”, “переломи гомілкової кісти зі зсувом” (але ж кіста – це пухлина, заповнена рідиною), “з зусиллям пручаючися магічному впливу цих очей…” “Проходячи повз яскраві вітрини магазинів, Олені спала на думку одна цікава річ” (і як та цікава річ могла проходити повз вітрини?), “Від жаху в Олени звело вилиці” – і справді, куди вже жахливіше!

Це лише дещиця з авторських, так би мовити, знахідок. Та й самі сюжети – зрештою, розтягнуті анекдоти.

Читаємо “Корисну пораду”. Героїня, така собі Анжела, радить закоханому у неї опецькуватому юнакові хоч трохи схуднути, тоді у нього з’являться якісь шанси. Сказала і забула (пригадуєте рекламу взуття: “Взула й забула!”). І раптом, розважаючися на курорті з іншим, у бульварній газеті читає інформацію про нещасного закоханого, який “щоби завоювати серце дівчини, заморив себе голодом”. Він “героїчно відмовився на три тижні від їжі, дійсно схуд (тут і в подальших цитатах мої підкреслення. – П.К.) і.. помер”. На фото Анжела впізнає свого “безталанного товстуна-“жениха” Ігоря…

Або “Затишне гніздечко”. Олегові сподобалася Наталя. Невдовзі, “здираючи тремтячою від солодкого очікування рукою білі у рожевий горошок трусики з її чудового, пружного та білого, як сніг задка, він раптом відчув опір”. Виявляється, Наталя хотіла залишитися дівчиною до заміжжя”. Щоб її чоловік був її першим коханцем. Що ж у цьому кепського – то давай одружимося, зрадів “такому несподіваному відкриттю” хлопець. Але Наталя – майже як у славнозвісній народній пісні: “ Не піду я за тебе, нема квартири у тебе.”

Бідолаха шукає виходу. І в газеті безплатних оголошень знаходить порятунок: “Самотня літня жінка в обмін за догляд за собою подарує право успадкування своєї квартири”. Хлопець не тільки доглядає хазяйку, а й стає будівельником, щоб зарані відремонтувати житло, адже бабусенція видається такою ветхою, що ось-ось зійде з цього світу. І що ж? Випадково Олег стає свідком, як Наталя кепкує з нього разом зі своїм коханцем. У розпачі хлопець іде до бабці, де ремонт уже завершував, і що ж бачить: “Де поділася колишня дряхлість? Де передсмертні судороги? Літня жінка була ретельно причесаною, свіжефарбоване, у “каштан”, волосся елегантно переливалося, у вухах поблискували золоті сережки”. Помолоділа бабця проганяє Олега геть. “А квартира онучці дістанеться. Вона заміж виходить”. Знетямлений, одурений усіма герой убиває її праскою…

Бува й таке? Буває… Чого в житті не трапляється, але до чого тут література?

Хочете ще колізій? Красуня Оленка збирається заміж (“Гарне ім’я”). Але її в під’їзді ґвалтує негідник. “Коли він застібався, на його грубих робочих руках Олена встигла прочитати татуювання: “ВАДИМ”. І що ж ви думаєте – дівчина стала розшукувати кривдника, адже є за що зачепитися? Ні, як казав Антон Чехов, письменники мають слушність – життя сповнене несподіванок. Коли “зачароване весілля не зводило з неї своїх очей, відволікаючися хіба що тільки на винос у зал нових, ще більш вишуканих блюд”, Олена, танцюючи з нареченим, шепнула йому, що хоче дитину. Наречений, звісно ж, теж. Бажано хлопчика. І запитує дружину (вже ж!), як його назвуть. “Вадим. Гарне ім’я, чи не правда, любий?”

Та мабуть, усіх перевершує у винахідливості Сашко з оповідки “Радіо”. Йому, студентові-відміннику, Олег Якович Манько, котрий викладав “якийсь зовсім другорядний предмет”, ставить чомусь на іспиті трійку – чи то з віслячої упертості, чи з природної дурості, навіть на перескладанні погрожує: “Або погоджуйтеся на три бали, або я поставлю Вам двійку і тоді – прощай, університет!” До слова, Манько страх як любить слухати радіо, навіть на лекціях не виймає з вуха навушника… Ну то нехай собі! Та в тім-то й річ…

Сашко докладає неймовірних зусиль після закінчення університету, щоб піти працювати на радіо. Півроку вештається поблизу, “перетаскував на собі різні необхідні радіоцентру важкі речі, допомагав прибирати територію” і врешті домагається, що його взяли в “основний штат підсобним різноробом з досить скромним заробітком".

”Так минув рік.

А на початку весни по радіоцентрі рознеслася звістка, що буде створена нова редакція інформаційних програм. Був оголошений конкурс. І Сашко прийняв у ньому участь”. І показав блискучі результати. Але у нього… виявилися негаразди з дикцією. “Два довгих роки провів хлопець у боротьбі зі своєю вимовою” і зрештою-таки став радіожурналістом. І ось одного разу вийшов у прямий ефір.

“- А тепер я звертаюся до Олега Яковича Манька з міста Д. Я знаю, Олегу Яковичу, що Ви мене зараз чуєте, адже ви – радіоман… я заявляю Вам, що Ви – старий пердун, обісрана мавпа в наушниках…” – ось скривджений випускник і помстився викладачеві. Але “страшна помста” коштувала бідоласі двох років виправної колонії, до того ж, сарака не знав, що викладач “помер іще рік тому у своєму місті Д. від інфаркту”.

Мабуть годі.

Звісно, ще й не такі ситуації могла б порятувати мистецька тяма. Той-таки вже цитований А.Чехов казав, що міг би написати оповідання і про чорнильницю. У нашому ж разі, попри химерії сюжету, на жаль…

У “Додатковій інформації про збірку оповідань “Пацюк” Дмитро Бондаренко зазначає, що одне з оповідань “в паперовому вигляді публікується вперше”. “Паперовий вигляд” – це таки щось. Це вам не варіант і навіть не версія. Скажімо, поліграфічна. Хоч, як відомо, папір усе стерпить.

[ Згорнути рецензію ]

Автор рецензії: Максим Кравець (джерело: журнал "Книжник-ревю" №3, 2004 рік)

Кажуть, тільки англійці та українці народжуються одразу з почуттям гумору. Не знаю: наша українська література, особливо регіональна, наштовхує на протилежне твердження. Адже всюди море розпачу, туги та плачу про занепад. Занепад чого? Та чого завгодно! Хоча б душевного стану голови колгоспу “Зірка комунізму”, аби було за чим поридати. Отже, як каже Оксана Забужко, забембали ці нещасні літерати, колишні й сучасні члени СПУ, своїми скаргами настільки, що вже місцеву вкраїнську книжку (маю на увазі белетристику) до рук брати не хочеться, а хочеться вельми сумніватися в природженому вкраїнському гуморі.

Але ... [ Показати всю рецензію ] прошу панство не піддаватися цим настроям, не уподібнюватися вищеозначеним літератам! Українське красне письменство, особливо провінційне, до рук брати можна й треба. Тому що, як доведено класиками, у купі багна завжди знайдеться перлина: бодай збірка оповідань молодого січеславського (чи то, пардон, днєпропєтровскава) письменника Дмитра Бондаренка “Пацюк”.

Як би точніше визначити жанр цих оповідань? На перший погляд, це звичайнісінька “битовуха”, тобто “за жізнь”. Але життя досить фантасмагоричне. Буває, що літак може втелющитись у недолугу й незграбну будівлю “Ротонди”, яка чомусь починає скидатися на “Центр всесвітньої торгівлі” (див. обкладинку, змакетовану автором). Це відразу ж налаштовує на певний вектор думок, стає ґротесковим символом химер міста-мутанта, міста, що ніяк не отримає свого справжнього імені – Січеслав, залишаючись незрозумілою ментальною чорно-металургійною плямою на мапі з маркером - “Днєпрапєтровск”.

Символічним є той хаос, що панує в головах і душах міщян, народжує примари-фантазми штибу пиріжків зі снотворним, за допомогою яких можна пограбувати “крутий” магазин (“Пиріжки”). У тому місті одна газетярка щиро вважає, що двері крутого магазина швайцарських годинників “здалеку за одягом” самі визначають, хто підходить: багатий клієнт чи “бідний і нещасний у потертому одязі”.

Бондаренко ніби зупиняє час, у якому народжується безліч химер і легенд, “героями” стають злодії та бандити, скоробагатьки та шльондри. Час ридати від розпачу, але… У Бондаренка інша вдача. Попри драматизм і навіть певний трагізм обставин, які, немов та темна кімната, стають неуникненими для його героїв, письменник бачить анекдотизм і кумедність ставлення збіднілого загалу “жебраків духовних” до несправедливого соціального розшарування нашої епохи. Але й героями оповідань Бондаренка керують теж далеко не благородні помисли, а низенькі людські пристрасті, банальні й звичні для всіх часів і всіх народів. Заздрість до швидко розбагатілих (“Пиріжки”), прагнення одурити ближнього (“Черешні”), безглузді ідеї, що перетворюються на манію (“Радіо”). Проте, які б хитромудрі плани та каверзи не плекали герої його оповідань, рано чи пізно в їхні підступні плани вносить свої корективи чи важка доля, чи ангел, чи біс і… все починає йти зовсім-зовсім інакше.

Сміючись над незграбними диваками-автсайдерами Бондаренка, не варто сприймати все за банальний анекдот. Часом приколи переростають на трагедію (оповідання “Заздрість”), а фарс несподіванно набуває рис великої ліричної драми (“Корисна порада”). То що, “Пацюк”- це “велике у смішному”? Ні, швидше, “прогулянки з приємністю не без моралі”, саме так, за Шевченком. Бо ж автор справді виконує ролю своєрідного ґіда рідним містом, показуючи, як смішно й дивно ми живемо.

Коротенькі новели зі стрімким розвитком подій, обов’язково сюжетні та дотепні, з неочікуваною розв’язкою, органічно споріднені з фолькльорним братом-анекдотом – жанр складний. В українській літературі така новела зустрічається не часто, а якщо й зустрічається, то “розмивається”, втрачаючи, на жаль, необхідну блискавичність. Досвідчений письменник навряд чи візьметься за такий примхливий жанр, бо легше написати велику повість, аніж таку ювелірну оповідку. Головне ж, що в цих оповіданнях-“анекдотах” немає бездушної порожнечі, постмодерністської “гри” з ідеями й формами, як немає й моралізаторського занудства. І якщо після прочитання цієї книжки ви не замислитеся над своїм життям – значить, ви просто неуважно читали!

[ Згорнути рецензію ]