|
24:33:42 : Роман
Лариса Денисенко
— Нора-Друк,
2007.
— 240 с.
— (Серія: День Європи).
— м.Київ. — Наклад 2000 шт.
ISBN: 978-966-2961-08-9
Жанр:
— Мелодрама
— Психологічне
— Сентиментальне
Анотація:
Це роман з різними настроями про різних людей та різні стосунки. Що простіше – самому намалювати людину чи вміти прочитати вже намальоване? Як навчитися не тільки чути, але й слухати? Як навчитися любити не вигадку, а живу людину з плоті та крові, з сталими звичками або з неприємним сміхом або з оберемком дивних родичів? І чи варто це робити? Цей текст поговорить з вами і про це.
|
Лінк із зображенням книжки:
|
історія про те, як Марлен своїм писком заробив десять тисяч євро
„Иіт, е я, я – тома, ия оухло, аеія, ошу ебе иїхати о ее” — видав мені якийсь араб, що мешкав в телефонній слухавці. В липні спека, про яку мрієш восени, взимку та навесні, перетворюється в ту саму мрію, справдженням якої тебе може покарати Бог. Аналізуючи окремі слова, що здалися мені зрозумілими, я подумала, що мені телефонує невідома Тома, яку щось, пардон, їбе. „Це хто?” — про всяк випадок спитала я. „У я е! Я – тома!” Голос в цієї Томи був чоловічим, щось не те було з гормонами у Томи. „Хай щастить” — сказала я та відключилася. ... [ Показати весь уривок ]
Телефон задзвонив знову. „Ну?” — „У е я!” Нарешті я впізнала його за екзальтованими інтонаціями: „Марлене, це ти?” — „А!” — відповів Марлен. То був саме він. „Тобі що нема чого робити? Вдома він стирчить. А ми працюємо, і нас тут „ошу ебе” за повною програмою і з самого ранку. Так вже всіх „оухло”, ти собі уявити не можеш, ледацюго. Ти чого вдома взагалі? Захворів?” — „Я оі ау. У ее аеія”. — ”От мала погань”. Подумала я.
Катеринка, яка прикрашала папери відбитками пальців („щоб не казали потім, що я до них і не торкалася”), схопила слухавку паралельного апарату. „Марленчик, це ти? Це – Катеринка. Привіт! Що трапилося?” „У ее аеія, ия оухло”. — „І що сильно опухло? Може, нам до тебе приїхати, якось зарадити?” „Ак! Ую!” Катеринка поклала слухавку. Я запитувала всіма бровами, кортіло дізнатись, що сталося. „В Марлена алергія. Каже, що обличчя опухло, просить, щоб ти приїхала”. „Ошу ебе?” „Ак!” Відповіла Катеринка.
Обличчя в Марлена дійсно опухло. „Здець” — привіталася я. „Груба бджоляча робота! В тебе що, радикуліт щік був?” — сказав Валера, який не довіряв нічому. „Нажерся чогось з того, що тобі не можна. Як завжди!” — Катеринка зналася на людських слабостях. Тільки Сашко, який був натхненним та сентиментальним, аплодував мужності Марлена своїми довжелезними віями. Уся його зовнішність говорила: „Як людина з таким обличчям взагалі може жити, а Марлен живе, а Марлен навіть встав з ліжка!” — „Тільки нічого не кажи” — злостиво кинула я Марленові. „В мене сил немає тебе, таку гарнюню, вислуховувати. Бери блокнот, будеш спілкуватися з нами епістолярно”. І ми пішли пити каву на кухню.
Всі ми знали, що Марлен був алергіком. Не зайве знати, які хвороби притаманні вашим постійним горілчаним посестрам та побратимам. Алергія в Марлена була на гірчицю. Звісно, можна поцікавитися, а навіщо він їсть гірчицю, якщо знає, що в нього на неї алергія. І варто зізнатися, що гірчицю він їсть рідко, частіше він споживає майонез, куди цю гірчицю домішують, а от навіщо він все це робить – спитайте при нагоді в нього, якщо вам своїх нервів не шкода. „Ну то й що ми їли?” — спитала я лагідно. „Овочеве рагу з майонезом, яйця під майонезом чи салатик олів’є?” Марлен написав, що вчора він їв те саме, що й усі ми. „Горілку та абрикоси?” — перепитав Валерій. Марлен підтвердив, що саме так. „А чи може в горілці бути гірчиця?” — поцікавився довірливий Сашко. „Чи в абрикосах” — гигикнула Катеринка. — „В абрикосових кістках. Якийсь вбивця наколов абрикоси цією гірчицею, щоб зморити нашого Марленчика”. В мене псувався настрій. Якби я перебувала в гарному гуморі, ми б почали гратися в Агату Крісті, але ми не почали, тому про правила розповідати не буду. „Зізнавайся, чим ти ласував, коли приїхав додому. Майонезом?” — „Ти що, хіба я такий козел, що буду накачуватися майонезом? Що я не знаю, чим це мене обернеться?” Коли ми це прочитали – заклякли, і ми мали всі підстави на це.
„Ну, ти Марлен, це о, вмієш сказати” — першим не витримав Валерій. — „А пам’ятаєш, як до нас приїздив Нікас Егге? Ти мусиш його пам’ятати. Такий, прищавий видовжений білявчик з молочно-шоколадних скандинавій? Ну, пригадав? Йому ще біля Міністерства хтось втюхав запрошення „Молоді та здорові чоловіки запрошуються на роботу вантажниками, оплата лантухами”. Ну той Нікас, який після нашої традиційної горілки з абрикосами не повірив, що в людей буває алергія на майонез? Пригадав? І ти не медичного довідника йому приніс, де б було зафіксовано цей сумнозвісний медичний факт, а банку майонезу, котру з’їв. Це було найяскравішим враженням Нікаса від України, Марлен, і ти зараз кажеш нам у вічі, що ти б ніколи не ...”
„А минулим місяцем в клубі що трапилося, не пригадуєш?” — встромилася Катеринка. — „Ти тоді зняв якусь повію, ще вихвалявся, що обійшлася вона дешево і що, на відміну від мене та Олександри, вона добра та вродлива. Було таке? Ви домовилися щодо орального сексу, але вона сказала, що „насуху” в рота це брати не буде, тьху, пригадалося ж! Що треба чимось намастити. І ти тоді приніс майонез. А вона запитала в тебе: „А ти впевнений, що майонез свіжий?” На її місці мені б свіжість іншого хвилювала, але я не на її місці. І що ти зробив? На підтвердження того, що майонез свіжий, ти намастив його на пальця та й сунув собі у рота. Далі розповідати?” — „Зачекайте, це що, все правда?” — майже що не зомлів Сашко. Ми на нього шикнули. — „Слухайте, а можна ще питання? Він майонез ковтає, а не мастить ним обличчя, то чому в нього обличчя опухло, а не... ну там?” — „Тому що, Сашко, в нього обличчя опухло із вивороту так само” — пояснила я.
І тоді теж пригадала, як буквально на минулому тижні після важкої праці, горілки та абрикосів.. Так, я думаю, що в вас вже склалося хибне враження, що ми пиячимо постійно горілку і закушуємо абрикосами, ми б цього не робили, але від слив нас обдимає, а яблука нам не подобаються. Отже, після горілки та абрикосів ми пішли в американський паб. Попоїсти. „Дивися, це, на твій погляд, привабливий бармен?” — звернувся до мене Марлен. „Та нічого” — сказала я, ласуючи кільцями цибулі, смаженими в соусі. — „А давай його приголомшимо?” — Я не встигла нічого відповісти, як Марлен вже почав режисерувати. „Приголомшення бармена”. Англійська п’єса в американському пабі. „Поскаржся на мене, що я твій чоловік і що я гомосексуаліст”. — „Навіщо?” — запитала я. — „Щоб його приголомшити!” „Може, чимось іншим його приголомшимо?” — „Не нудьгаруй!” — „А ви знаєте, парубче, що я дружина от цього хлопця вже третій рік, а він — гомосексуаліст”. „П’яні телепні” — подумав бармен, але ввічливо посміхнувся, з ким, мовляв, таке не траплялося. „Щось він не дуже приголомшений” — засмутився Марлен. „Це ти винна. Непереконливо зіграла. Немає в тобі щирого відчаю. А ну, дотисни його!” — „А ви знаєте, парубче, що це мій третій шлюб, і в усіх моїх шлюбах чоловіком був він, і він всі ці три рази був гомосексуалістом”. Бармен рипнув келихом, він його протирав. „Та до чого тут майонез?” — ох, ця невиважена Катеринка. „Зараз буде твій майонез, зачекай”. — „Ти бач. Він не приголомшується. Але ми просто так позицій не здамо...” Після цих слів Марлен замовив собі гамбургер, в якому, так, Катеринка, був майонез. „Що ти робиш, Марлен?” — заволала я. Марлен схопив сірникову коробку і почав дряпати нігтем свою адресу, яку я постійно забувала. — „Викликайте таксі, прошу!” — „А що з ним таке?” — „Алергія на майонез”. — „Текс. Слухай, подруга, ти б з ним розлучалася, чи що? Я не знаю, який з нього чоловік і який з нього пєдріла, але те, що він в тебе шизік – це стовідсотково”. Після інтенсивного домашнього обкларітинування та обсупростинування я запитала в цього, навіщо він це зробив, і що він відповів? „Але ж ми мусили його приголомшити!” — Ну, звісно.
„Ід оии уол. А и і”. „Ви – злі. А ми пішли робити укол” — оголосила Катеринка. Після чергового уколу Марлен почав розмовляти людською мовою: „Це не гірчиця і не майонез. Це – вода!” — „Так, припиняй це. Нам вже до роботи повертатися час”. Марлен посварив мене вказівним пальцем та витяг спрей. Спрей для відсвіжування обличчя. „Ось воно!” —промовив він голосом володаря кілець. „Кляті французи!” — „Вони що, додали туди трохи гірчиці?” — здивувався Валерій. „А от і ні. Я оглянув всі написи, ніде не написано, що вона шкідлива для алергіків, вони не протестували цю воду та не написали жодної перестороги, тому ми їх покараємо євро”. [ Згорнути уривок ]
|
