Рецензії в пресі на книжку Дмитро Лазуткін. Бензин. У жанрах Верлібр. Рецензії опубліковані в газта "Лица", inlit, афиша, Високий замок, Моє місто, Літакцент...
Книголюбам пропонуємо
купить мебель
для ваших книг.
Шафи зручні для всіх видів книг,
окрім електронних. www.vsi-mebli.ua
Життя бентежне, але не зле, як казала одна наша знайома. Тому нам доводиться давати рекламу, щоб підтримувати сайт проекту. Але ж Вам не складно буде подивитись її? Натискати на ці посилання зовсім необов’язково , але якщо Вам щось впало до вподоби - дозволяємо . З повагою, колектив "Автури".
Поезія Дмитра Лазуткіна значною мірою зроблені «з голосу», з приговорювань і скандувань, вони складаються з морфем і синтагм, якими користуються при сварках у пісочницях і крематоріях.
Автор рецензії: Тетяна Щербань
(джерело:
газта "Лица")
Дмитро Лазуткін «Бензин» Поезія. Київ, «Факт», 2008
Вірші, коли їх перекладають іншими мовами, безумовно багато втрачають. Мовна складова літератури (а якщо це ще й поезія - то взагалі!) є половиною, якщо не більшою частиною, цінності твору. Навіть коли перекладач геніальний, всього колориту оригінального вірша він все рівно не передасть, адже кожна мова має свої особливості і через них не переступиш. Не зважаючи на це, вірші перекладали, перекладають і будуть перекладати іншими мовами завжди. І це напевно правильно, бо навіть враховуючи те, що україномовний Шекспір далекий від справжнього, ... [ Показати всю рецензію ]
саме завдяки перекладам ми можемо створити певне враження про цього автора. А це краще, ніж нічого. Більш того - для самого автора, чим більшою кількістю мов тебе переклали, тим більше разів ти письменник.
Вірші Дмитра Лазуткіна перекладені десятьма мовами світу. Ми можемо вважати себе щасливчиками, адже не змушені покладатися на якість перекладу - щоб ознайомитись з оригінальними творами київського письменника, журналіста та спортсмена, нам достатньо придбати його книжку в будь-якій крамниці - і задоволення гарантоване. Натомість описувати вірші Лазуткіна, розбирати їх за схемою: метафори - направо, епітети - наліво, вважаю справою абсолютно безглуздою. Це тобі не результати діяльності класичної поетичної школи, не нудні набори тропів. Більш того - в чому саме особливість «Бензину», чим він «підкупляє», сказати складно, майже неможливо. Ти просто читаєш ці вірші і відчуваєш. Що саме відчуваєш - також не охарактеризувати. Це дещо справжнє, глибинне, інтимне.
Про що вірші Лазуткіна? Невідомо. Асоціації осідають на кінчиках пальців, легенькі, ледве відчутні. Зі словами та думками відбуваються якісь дивні метаморфози: вони розквітають, обертаються, перетікають одна в одну, перебувають у постійній динаміці, але ніколи не вкладаються у звичні межі. Наче зображення у калейдоскопі: нічого конкретного, але все зрозуміло. Такій майстерності, безперечно, неможливо навчитися - з цим народжуються, здатність так писати плекають роками і врешті цей талант має розродитися чимось приблизно таким: неокресленим, але прекрасним.
Автор «Бензину» - людина не менш цікава. Дмитро Лазуткін - чемпіон Кубка світу з кікбоксінгу та кік-джитсу. На минулих Олімпійських іграх у Пекіні він був офіційним коментатором Першого національного телеканалу. У спілкуванні це відкрита та цікава людина, в чому дніпропетровці мали змогу переконатися під час декількох відвідувань Дмитром нашого міста. Якщо ж ще не встигли - не засмучуйтесь, Діма до Дніпропетровська ще неодмінно приїде. А поки чекаємо, варто познайомитись з даною, а також минулими збірками цього чудового поета.
Кому читати: Всім, хто вміє відчувати.
Цитата:
Знаєш?
Не знаю
віриш?
так - вірю
боїшся знічуєшся палаєш
кричиш і все у тобі кричить
а згодом просто каже
голосом який неможливо забути
іди за мною
іди за мною
іди за мною
Відгуки наших читачів:
«Бензин» потребує почесного місця на вашій полиці. Ці вірші - суміш сучасності, реалізму та особливої самотності, які втілені в суто чоловічих римах. При читанні не покидає відчуття, що читаєш хроніку свого життя, хроніку сьогодення українців - таке свідоме відчуття від першої до останньої рими. Очі вже втомились, почуття переповнюють серце, дихати важко, але відірватись від цих строф неможливо. До самого кінця. А коли наступає той самий «кінець», то далеко не зразу виходить прийти в себе. Лазуткін - диво. Його поезія справжня, без якихось зайвих граней - лише суть.
Софія Щербань
* * *
Шановні читачі, давайте вести рубрику разом! В найближчих номерах ми будемо розглядати: Сергій Жадан «Марадона», Наталка Сняданко «Колекція пристрастей, або Пригоди молодої українки». Якщо ви вже читали якусь із цих книжок, надсилайте свої короткі (до 1000 знаків) відгуки на e-mail: passionata@ukr.net, або на поштову адресу редакції. Найцікавіші рецензії будуть опубліковані.
Лауреат літературних премій: видавництва «Смолоскип», ім.. Б-І. Антонича, «Культреванш»; переможець конкурсу кращих творів молодих українських ... [ Показати всю рецензію ]
літераторів «Гранослов».
– Дмитре, ти – поет, спортсмен, журналіст. Яка з цих іпостасей найбільше близька тобі?
– Передусім, я поет. Але, вважаю, що писання не мусить перетворюватися на конвеєр – кожен текст має право на самостійне існування, незалежне від того як до нього окремо або до процесу творчості ставиться автор в окремий часовий відрізок. Тут мене цікавить передусім і моя особиста свобода... Що ж до визначення мене як спортсмена то про це мабуть є сенс говорити у минулому часі. Моя спортивна історія потроху спонукала мене обрати професію спортивного журналіста. Само собою якось вийшло. Але не варто мабуть казати , що це назавжди (на відміну від поезії). Адже мені завжди подобається робити щось нове для себе.
– В одному інтерв’ю тебе назвали «справжнім мачо української поезії». Як ти можеш це прокоментувати?
– Ненайгірше визначення. Мабуть воно є відображенням моєї активної життєвої позиції. «Моя література» не завжди літературна, в ній подекуди вдосталь і справжнього життя – принаймні я залишаю за собою право не відводити очей, дивлячись у очі іншим.
– Ти – лауреат майже усіх відомих літературних конкурсів молодих письменників в Україні. Чи допомагає участь у таких змаганнях «розставити крапки над «і» в тому, хто є хто у сучасній вітчизняній літературі»?
– Ну, мабуть якось і допомагає. На певному етапі. Зараз мені не так вже й потрібно чути чиюсь думку – кожен сам собі має бути найбільш суворим цензором. А своїм текстам – іноді й катом. Звичайно. Літературні конкурси допомагають виявити цікавих авторів, дізнатися, хто як пише. А фестивалі – почути й побачити, хто і як виконує свої творіння. Для мене було досить принципово отримати визнання у різних конкурсах, адже перемога в одному може говорити лише про визнання у якійсь окремій тусовці. Коли ж тебе високо оцінюють зовсім різні, але достатньо авторитетні люди – це вже свідчення невипадковості успіху.
– Нещодавно у видавництві «Факт» вийшла друком твоя нова книга «Бензин». Така чоловіча назва, в якій ховається якась внутрішня агресія….
– Бензин – це кров машин і механізмів – яка ж тут агресія… Взагалі-то назва метафорична і так чи інакше символізує енергію, рух, душевну роботу і спрагу до подій, відчуттів та почуттів.
– Ти – дитя свого часу, чи волів би жити в іншому часовому просторі?
– Мені здається, що у будь-якому часі мені було б добре. Принаймні, маю здатність до адаптації і не намагаюся уникати складних питань. Та й, власне, такі явища як кохання, дружба, боротьба за власну свободу – вони є позачасовими. А те якого фасону носити костюм чи на якому виді транспорту пересуватися – не так вже й суттєво для мене.
– Робота спортивним коментатором на Першому Національному співзвучна з літературною роботою?
– Ніколи, чесно кажучи, не мріяв про роботу спортивного коментатора. Але так якось само собою сталося. Навіть дивуюся – сиджу у сусідній коментаторській кабіні з Васєй Уткіним або Сергієм Савелієм. Кажуть, що нормально коментую. Віддаю перевагу видам спорту у яких розбираюся – єдиноборствам передусім. На олімпіаді, щоправда, закриття і відкриття також довелося коментувати мені у парі з Володимиром Тимошенко. На відкритті важкувато було – чотири години прямого ефіру. Плюс – не встигли акліматизуватися у Пекіні. Тому фізично почувалися не дуже добре. А от відкриття відпрацювали на одному диханні.
– Ти – поет-слемер. На твою думку, якісне виконання власної поезії популяризує її, чи все-таки заважає читачеві або ж слухачеві самостійно зрозуміти і відчути написане?
– Я не поет-слемер… Я – поет, слемер. Для поета слем це як для виробника мережевий маркетинг – найпростіший спосіб заявити про себе. Але от я краще розумію саме під час читання. Слухання ж – допомагає вловити енергетичний месидж. У будь-якому випадку – популяризує.
– Процес писання для тебе – задоволення, чи важка праця?
– Іноді щось дається дійсно внаслідок важкої внутрішньої праці. Іноді слово потрібне шукаєш. Але від цього ж – ну коли знаходиш єдиний вірний варіант – і задоволення приходить найбільше.
– І наприкінці нашої розмови, може поділишся з читачами чимось із щойно написаного?
– Ну ні, щойно написане ще почекає свого часу. А от трохи з «Бензину» - будь-ласка…
Стихи, которые пишет Лазуткин, – это не поэзия в классическом понимании. Это обычно свободные от жесткой ритмической и рифменной композиции вирши. Читаются они как рассказы или, скорее, как чье-нибудь ЖЖ - дело необязательное, но если зацепился, пока не дочитаешь и для себя не поймешь, какие мотивы у автора писать не в стол, не успокоишься.
У Лазуткина, что редкость для современных поэтов, нет отдающих надуманностью или до боли кого-то из классиков напоминающих стихов. И если его можно с кем-то сравнить из наших мастеров слова, то разве что с Жаданом.
Но лучше этого не делать, поскольку ... [ Показати всю рецензію ]
они все равно разные и в чем-то ДЛ может когда-нибудь оказаться сильнее и значительнее (для свого поколения), чем СЖ.
Но это покажет время, а уже сейчас понятно, что автор Бензина – великий романтик своей эпохи, каким он может быть в наши дни.
Лазуткин в своих произведениях, понятное дело, не обходится без крепкого словца, ибо если вы за правду жизни – то без него никак: «з феміністками краще не сперечатися/ бо якби не хотілося іноді/ а жінок/ кажуть мудрі люди/ пиздити некрасиво/ навіть дуже гарних...» (из подборки Особливості контрацепції).
В его поле зрения попадает все то, что может помочь представить всю картину, полностью, без экивоков и многоточий: «...мир вам/ вечірні автомобілі/ що пережили чергову бензинову кризу/ мир вам/ продавці святої води/ мир вам/ мурахи які переповзли літо і не захлинулися...» (из Елегій).
И все это по-мужски нежно и предельно искренне складывается вот в такие объемные, но очень лаконичные и законченные вещи: «забув пін-код/ і всі померли», «приходять ангели/ масажують душу/ добре/ і/ боляче» (из сборника Пін-код и китайський чайник).
Но при всех наших реверансах и расшаркиваниях, предупреждаем, что поэзию нужно любить, как и свою эпоху, потому что иначе будет непонятно, как можно писать стихи о легкой атлетике, сексе, экономическом кризисе и других сиюминутностях.
Ну и, «... врешті-решт/ будь-яку музику можна вимкнути/ це мабуть найголовніше/ ось так». А с книгой это сделать еще проще, но с Лазуткиным такое обычно происходит только тогда, когда все тексты прочитаны.
Автор рецензії: Юлія ТУНІК-ЧОРНА
(джерело:
Високий замок)
Корифей української літератури Ліна Костенко назвала твори Дмитра Лазуткіна «справжньою чоловічою поезією».
Окрім численних літературних премій (“Літературний Олімп- 2006”, “Смолоскип”, “Гранослов”, “Русская премия”, “Культ реванш”), на рахунку у поета та журналіста – медалі спортивні (захоплюється кікбоксингом та карате). Його голос ми чули під час Олімпіади у Пекіні – він коментував спортивні змагання на Першому національному. Лазуткін-поет не менш успішний, аніж Лазуткін-спортсмен чи коментатор – у його доробку п’ять поетичних збірок. Про літературу та про дещо інше (зокрема, про імідж секс-символа ... [ Показати всю рецензію ]
у сучасній поезії) кореспондент «ВЗ» розмовляла з Дмитром Лазуткіним.
- Дмитре, ви вмієте чути слово. Буває так, що це зробити важко, що щось вам заважає?
- Ніхто не заважає людині більше, ніж вона сама. Це стосується й мене, і процесу творчості. Якщо, так би мовити, радари настроєні, - чуєш не тільки слово, а й його відлуння. Якщо розмінюєшся на якісь дрібниці, звісно, твоя увага розпорошується, і увага світу до тебе – теж. Це взаємопов’язані речі.
- Як настроюються ваші «радари»?
- Хтось із російських поетів сказав: «Поезія – це абсолютний слух». Десь у такому ключі. Коли відчуваєш щось особливо гостро і відчуваєш потребу говорити про це.
- Які ознаки приписуєте нинішній «чоловічій» поезії?
- Це явище різне й неоднорідне – чоловіків, як і жінок, однакових не буває. Люди шукають щось і не зупиняються у своєму пошуку. Це здоровий пошук. Був раніше в нас ефект, який можна назвати «котлом». Покоління «двотисячників» “варилося” на фестивалях, спільних акціях. Тривав якийсь діалог, енергетичний обмін – із цього багато чого «зварилося». Є цікаві автори, вони своєрідні і нібито не схожі один на одного. Але вони є тими, з ким асоціюватиметься наша література, сподіваюсь, і через багато років. Бо це насправді серйозна робота над словом і серйозні прориви в українській літературі. Вони, можливо, недооцінені поки що. Але ж все велике краще бачиться з відстані. Щодо персоналій, то не відкрию Америки – це всі ті люди, що були мені побратимами, зараз є друзями й колегами по творчому цеху: Олег Косарев, Богдан Горобчук, Паша Коробчук, Сергій Жадан, трохи молодші – Андрій Любка, Григорій Семенчук…
- Є щось таке універсальне, що намагаєтесь декларувати у своїй поезії і що червоною ниткою проходить крізь більшість творів?
- Мені кажуть, що мене відрізняє велика кількість інтимної і любовної лірики. Не сперечаюсь – можливо, це вікове. Розчарувався в політиці, в національній ідеї, в економічному прогресі (сміється. – Ю.Т.-Ч.). У речах, які від мене не залежать. А робота серця залишається не те що чимось підконтрольним, але принаймні гарантованим. Сподіваюсь, це триватиме якомога довше.
- Коли пишете щось відверте, бувають моменти, коли розумієте – ось тут вже треба сказати «стоп», не «вивертати» все зсередини?
- Це внутрішній контроль, але приємно переступати якісь кордони і межі, які можуть виникати. Ти бачиш бар’єр – і цікавіше переступити через нього та опинитися на новому «рівні». Але коли відчуваєш, що за цим бар’єром – багнюка, не варто занурюватися у це з головою.
- Чи не намагались зробити так, щоб поезія стала певним інструментом для спонукання до чогось?
- Не хочу, щоб це траплялось, бо це пережиток часів, коли панували якісь соціалістичні футуристи (усміхається. – Ю.Т.-Ч.). Не мені судити, чи є у цьому зараз потреба, чи ні. Все-таки поезія – це зараз більше не виверження, а занурення в себе, в людину, розуміння екзистенційних речей.
- Дмитре, у ваших віршах ніжні й емоційні висловлювання поєднуються із буденними й звичними, побутовими образами, «маскультурними» словами. Це для того, аби зацікавити побільше сучасних читачів?
- Буденність наближає і додає почуття реальності. Це важливо, бо і мені важливо писати правду. Але реальність, у якій живемо, заслуговує високих слів і опоетизувань. Аура навколо стосунків, зримих чи незримих діалогів – присутня. Про неї треба говорити якось інакше. Тому й таке поєднання.
- Тоді як щоразу вдається по-новому дивитися на такі звичайні речі, про які, здавалося б, вже багато сказано й написано?
- Тисячоліттями людство говорить про одне й те ж – нічого дивного у цьому не бачимо. Іноді приємно міняти кут зору, а іноді приємно, медитуючи, дивитись в одну точку і бачити набагато більше, аніж ті люди, що проходять повз.
- Ви берете активну участь у міжнародних літературних фестивалях та акціях. Таким чином набираєтесь досвіду чи просто розширюєте свою читацьку аудиторію?
- Це цікаво й приємна можливість побути в колі однодумців чи долучити когось до такого кола. Поспілкуватися і бути почутим, адже деякі люди приходять просто послухати поезію. Вони, може, й не куплять книжку – мене мало цікавить факт купівлі моєї книги, більше – сам процес, коли з’являється таке бажання. Знаєте, це як дівчина, яка йде на побачення. Вона не знає напевне, чи буде цілуватися з хлопцем, а чи буде у них щось більше. Може так трапитись, а може й не трапитись. Це вже якась хімія.
- Пишете тексти українською й російською. А якою мовою думаєте?
- Намагаюсь не думати взагалі (сміється. – Ю.Т.-Ч.). Більше пишу українською. Російською в мене вийшла одна книжка – це експеримент. Може, іноді щось і з’являється, але це нерегулярні й випадкові тексти, з яких можна скласти цікаву мозаїку. Якщо б я знав ще якусь мову, то із нею експериментував би і щось пробував би. Я і польську знаю, але не настільки, щоб відчувати насолоду від її використання у поетичному контексті. З російською книгою експеримент виявився вдалим – отримав за неї престижну російську премію («Русская премия» за збірку поезії «Паприка грез». - Ю.Т.-Ч.), на яку було багато претендентів. Там хороша публіка, хороші поетичні смаки, тож це для мене цікавий і приємний досвід. Відвертий з собою і своїми читачами, тож іншого варіанта не передбачав.
- Два роки тому на львівському Форумі видавців вас визнали одним із секс-символів сучасної української літератури, вас називають «літературним мачо». Як ставитесь до цього? Аудиторії більшає?
- Зараз соромлюсь (сміється. – Ю.Т.-Ч.). Бачите, минулого року навіть не приїхав на Форум, бо знав, що позаминулого отак «визнали», тож, думав, треба поберегтися. Насправді іронічно ставлюсь до цього, але з приємністю. Краще визнаний, аніж не визнаний. Вочевидь, було за що. Думаю, розширення моєї жіночої аудиторії і допомогло отримати мені цей «титул».
Довідка «ВЗ»
Дмитро Лазуткін – український поет, журналіст. Народився у Києві 1978 року. Закінчив Національний технічний університет України (КПІ). Працював інженером-металургом, тренером з карате, журналістом, ведучим програм «У світі єдиноборств», «ПроРегбі», «Чоловічий клуб» на Першому національному телеканалі. Коментував Олімпійські ігри в Пекіні і Ванкувері. Вірші пише українською та російською мовами. Друкувався в «Потязі76», «Четверзі», «Кур’єрі Кривбасу», «Кальміюсі». Поетичні збірки: «Дахи» (2003 р.), «Солодощі для плазунів» (2005 р.), “Паприка грез” (2006 р.), «Набиті травою священні корови» (2006 р.), «Бензин» (2008 р.). Лауреат численних літературних премій України та Росії, стипендіат програми Gaude Polonia (Польща, 2004 рік). Бронзовий призер Кубка світу з кікбоксингу та кік-джитсу, чемпіон України з козацького двобою, володар чорного пояса (1-го дану) з кемпо-карате та переможець Першого відкритого чемпіонату України з оберслему.
Автор рецензії: Світлана Тараторіна
(джерело:
Моє місто)
"Так мав би виглядати молодий Мефістофель", - пам’ятаю, подумала я, вперше побачивши Дмитра Лазуткіна
--------------------------------------------------------------------------------
Цей поет, журналіст, спортсмен володіє дивовижним чоловічим магнетизмом, який вже забезпечив йому прихильність сотень дівочих сердець і навіть наявність кількох відчайдушних фанаток.
У свої неповні 30 киянин Дмитро Лазуткін є автором 5 книг: "Дахи" (2003, Гопак), "Солодощі для плазунів" (2005, Факт), "Паприка грез" (2006, Новое литературное обозрение. М.), "Набиті травою священні корови" (2006, Смолоскип), ... [ Показати всю рецензію ]
"Бензин" (2008, Факт) та лауреатом кількох престижних літературних нагород: видавництва "Смолоскип", "Літературний Олімп", ім. Б-І. Антонича, "Культреванш"; переможець конкурсу кращих творів молодих українських літераторів "Гранослов", лауреат російського конкурсу для письменників СНД "Русская премія", переможець чемпіонату України з оберслему тощо.
Дмитро на харківському оберслемі
НАЙДИ СВОЙ
МОБИЛЬНЫЙ
ТЕЛЕФОН!
Nokia
Samsung
Sony Ericsson
Motorola
Apple
Окрім того, Дмитро активно займається спортом. Він був тренером із кемпо-карате, чемпіоном України з козацького двобою, призером Кубка світу з кікбоксингу та кік-джицу, а також бронзовим призером журналістського Чемпіонату Європи з фехтування. А ще його знає кожен, хто стежить за спортивними новинами на Першому національному. Дмитро - спортивний журналіст каналу і наразі готується до подорожі до Пекіна, щоб вчасно і фахово повідомляти українським глядачам про здобутки наших спортсменів.
На півдорозі до екзотичного Китаю ми говорили з Дмитром про поезію, спорт, Київ та дівчат.
Про великого Мао та про те, чого у магазинах "пі…дять" крейду
- Хто твій ідеальний читач?
- Ідеальний читач… Я вважаю, що мої книжки розраховані на багатомільйонну аудиторію (сміється). Але виходить не завжди так. Мій читач, в принципі, не може бути середньостатистичним. Мені бачиться, що це дещо маргінальна людина років 20-ти - 25-ти, з якоюсь внутрішньою необхідністю протесту. І, безперечно, – це романтик. Але на практиці виходить, що здебільшого – це дівчата другого-третого курсу, не обов’язково філологи, що мене дуже тішить.
- Серед них є такі, яких можна назвати твоїми істинними прихильницями?
- Я вже розумію, що так, справді є. Це дуже чуттєві дівчата, які ніжно ставляться до моєї творчості, відстежують появу нових книжок, щось хороше про мене пишуть в Інтернеті. Я їм за це дуже вдячний.
- А якісь ексцентричні вчинки по відношенню до тебе ти можеш пригадати?
- Одна дівчина – Оля – приїхала спеціально з Одеси, щоб подарувати мені мішечок крейди. Це була відповідь на мій вірш "Прихід осені" ["Хто спи..див крейду"]. Вона вкрала його в якомусь магазині канцтоварів. Це було дуже мило і зворушливо. У мене вже є кілька таких мішечків. Приємно, що вони не були придбані за гроші, а здобуті за інструкцією. Отакому поганому я навчив. Але то було справді зворушливо.
- Чому твоя остання книжка називається так нехарактерно для романтичного поета – "Бензин"?
- Це метафорична назва. Це символ енергетики, сили, і водночас вибухонебезпечна рідина - з усіма ознаками рідини.
- Чому саме поезія? Чи не було амбіцій перейти на прозу, яка, можливо, є більш прибутковим видом літератури?
- В мене було кілька спроби прози. Я друкувався у "Постпоступі", "Кур’єрі Кривбасу", у збірці "Сила малого". Хоча я не ставлюся до прози серйозно, так як до поезії. Зараз за книжку "Бензин" я отримав десь такий самий гонорар, як отримують прозаїки, за роман.
- Пишеш менше, а отримуєш від видавництва стільки ж?
- За кількістю знаків напевно менше, але за кількістю людино-емоцій, вкладених у текст, не думаю, що менше. Згусти енергії у поезії все ж таки більше концентровані.
- А як народжуються вірші, що для цього потрібно – особлива атмосфера, стан закоханості чи навпаки страждання…?
- Я відчуваю, коли має з’явитися вірш. Накопичується енергія. В тебе в голові вже існує якийсь поетичний напівфабрикат. Такий ембріон поезії. Він росте…. і так народжується вірш (сміється).
- А чи можливі стосунки з творчою особистістю?
- В мене були спроби побудувати такі стосунки. Але складність в тому, що жінка має все ж таки розуміти, хто господар цього світу (усміхається). І коли йде якась конфронтація, якась боротьба за лідерство.. Це може призвести до написання якогось тексту, може якихось книжок, але не до гармонії у житті.
- Чого не вистачає сучасній українській літературі?
- Українська література сьогодні розвивається позитивно і правильно, бо з’являється все більше людей, які читають українською. Але ми така нація, яка має надолужувати певні періоди. Колись українську мову забороняли, ще гірше, коли вона була непрестижною. Зараз мова не є в такому становищі, але хотілося б надихнути людей читати українською, не залежно від того, якою вони розмовляють.
- Ти вважаєш участь у публічних читаннях, літературних фестивалях сприяє посиленню цікавості до сучасної української літератури?
- Це привертає увагу, але дехто робить не зовсім правильні висновки. І таким чином привертається увага не до книг, а до якихось певних особистостей. І це дуже суттєва різниця. Все ж таки хотілося б, щоб люди знали авторів по книжках, а не тому, що усюди звучать їх прізвища. Не всі їх навіть читали, але про них так багато говорять, що вони і є сучасна українська література. Не факт – треба читати більше.
На літературному фестивалі День незалежності з Махном
- Кого читаєш з сучасників? І кого із задоволенням?
- Я багатьох читаю із задоволенням. Мені подобаються книжки Тані Малярчук. Я отримую справді задоволення, коли її читаю. Звісно, коли виходить нова книжка Сергія Жадана, я теж обов’язково її прочитую. Я читаю Жадана в метро. Для мене це легка, приємна, доступна література.
- А книга для метро – це не негативна ознака?
- Це позитивна ознака, чим більше українців читатимуть книжки в метро, тим краще для української літератури і українських письменників.
- На кого ти орієнтуєшся в літературі?
- Я думаю, що мій головний орієнтир наразі – це Мао Цзедун. Як поет. Тому, що людина, яка змогла збагнути те, що він збагнув і перенести це у свою творчість - як мінімум заслуговує на повагу. І наклади його книжок свідчить, що він є наймасовішим автором в історії літератури, і це надзвичайно.
Про поетів Маскаєва та Валуєва, та філософію у спорті
- Чому ти обрав саме спортивну журналістику?
- Я свідомо став займатися спортивною журналістикою, тим, що не пов’язано з мистецтвом, тому що на початку моєї журналістської діяльності мені хотілося відійти від тем культури, літератури, щоб не залишати ображеними своїх друзів з літературного середовища. А то щось там напишеш… Творчі люди дуже марнославні і дуже образливі. Тому хотілося від того дистанціюватися. Крім того, я сам довгий час займався спортом, і цей світ мені добре відомий.
- Чому ти обрав єдиноборство - такий жорсткий вид спорту?
- Мені подобаються різні виду спорту. Але ближчими є не командні, а індивідуальні, коли ти тільки сам на себе сподіваєшся. Я б взагалі у школа не уроки футболу проводив, а уроки самбо, тому що це дуже важливо навіть на рівні формування нації. У єдиноборствах ти виходиш і перемагаєш або не перемагаєш. Нічиїх майже ніколи не буває. Ніхто тобі не допоможе, крім тебе самого. У футбольній команді потрібен воротар той, хто б захищав тебе з тилу, а коли ти займаєшся самбо, ти сам здатен себе захистити.
'Kоли займаєшся самбо, ти сам здатен себе захистити'
- Як уживаються між собою благородна поезія і такий жорсткий спорт?
- Єдиноборство – це в принципі філософія. Думаю, так само уживаються, як і у древніх чемпіонів з Панкратіону (древньогрецькі бої без правил), де було чимало чемпіонів поетів і філософів.
- З ким легше спілкуватися з письменниками чи спортсменами?
- І серед письменників, і серед спортсменів є дуже різні люди. Є серед спортсменів такі філософи, що з ними годинами можна проговорити. А є серед письменників такі, з якими надзвичайно весело проводити час.
- З якими зі спортивних знаменитостей тобі доводилося говорити?
- Мені цікаво було поспілкуватися з Ніколаєм Валуєвим. Я знаю, що він пише вірші. З Олегом Маскаєвим – він теж пише вірші. Це два боксери-важковаговики, які не байдужі до поетичної творчості. Але Валуєв більше пише, хоча, з іншого боку, і більше це приховує. Він дуже сором’язливий, незважаючи на свій грізний вид. Серед єдиноборців взагалі дуже багато філософів. Володимир Шацький, який буде представляти нашу країну на Олімпіаді у греко-римській боротьбі, наприклад, має дві вищі освіти, а його хобі – гра на роялі. І це попри стереотипи, що всі борці – бандити, чи всі боксери – бандити. І навпаки – наші письменники-фантасти брати Олді займаються карате і східними єдиноборствами.
- На твою думку, спортсмен може займатися політикою?
- Чому ні? Головне бажання розвиватися. Брати Клички – потужні люди з західним менталітетом, якраз приклад успішного переходу спортсмена у політику. Спорт саме і формує ті якості, які необхідні в політиці.
"Як тебе не любити…" або за що Лазуткін любить Київ
- Ти поет, який багато подорожує, наскільки Київ відрізняється від інших міст України і чим?
- Київ відрізняється для мене тим, що це моє рідне місто. Я у Києві народився і виріс. Я люблю Київ: старе місто, якісь індустріальні райони. З багатьма місцями в мене пов’язані різні особисті спогади. Десь там в парку на Дніпрі я колись кохався, десь з друзями ми пили портвейн… Крім того, Київ – місто на Дніпрі, а вода на мене дуже впливає, на рівні емоцій принаймні.
- А є улюблені місця?
- Я напрочуд комфортно почуваю себе на Русанівці, на Оболоні – біля затоки. Крім того, мені дуже комфортно у Лаврі. До речу, нещодавно чув, що монаху з Тибету було видіння, що тут у Лаврі світло, і він відвідав Києво-Печерську Лавру, при тому, що не був православним. Просидів там кілька днів, походив, подихав, помедитував і поїхав назад.
- Ти вважаєш себе київським поетом, чи для творчої людини географія не обов’язкова?
- Для мене географія дійсно не є визначальною, хоча, коли мене називають київським поетом, я з цим цілком погоджуюсь.
- В тебе є вірші про Київ?
- Всі мої вірші трошки про Київ. Можливо там не вказуються точні адреси, тому що то не географічні адреси, а адреси моїх особистих історій.
- Можеш щось зацитувати?
- метро останнє піде за дніпро
я вірю в холод як палають щоки
блищить крижинка
коле згадка про
розгублено-непевні перші кроки
- Три речі, які ти найбільше любиш?
- Я маю сказати, щось типу "секс, бокс, джаз"?
- Щось таке.
- Люблю отримувати задоволення, люблю дарувати задоволення і відпочивати від задоволення.
* Слем-турнір є химерним поєднанням спорту та мистецтва, яке являє собою змагання поетів у артистичному читанні (Вікіпедія).
Поетичний вибір "Мого Міста"
влітку чи взимку чи зараз – вночі
коли і кохання і розпач – оптом
хочеш кричати – краще – кричи
не відкладай це життя на потім
адже відсотки за компроміс
ніколи не підуть тобі у прибуток
і ранок стрибатиме з-під коліс
роздовбаних на бездоріжжі маршруток
і це міцне почуття вини –
вино з хлорованою водою…
моя ерекція – бог війни
не називайте її любов’ю –
любов це завжди останній шанс
завершити гідно чорну роботу…
знайдіть найкращого поміж нас
і вбийте лопатою цю сволоту.
Яскрава поезія Дмитра Лазуткіна сьогодні вже знайшла чимало прихильників не лише в Україні. Але сам поет, говорячи про це, ні на мить не втрачає почуття гумору.
1. Які Ваші твори останнім часом перекладалися й видавалися за кордоном? Якими мовами?
Зважаючи на те, що окрім віршів я майже нічого не пишу, видавалися саме вони. У Бразилії, в альманасі сучасної української поезії «Videria» («Лоза») у перекладі Віри Вовк. У Польщі в журналах «Akcent» і «Red» у перекладі Аннети Камінської. У міжнародному інтернет-виданні «Побоча» — польською, чеською, словацькою і, здається, сербською, на Poetry ... [ Показати всю рецензію ]
Internacional Web — англійською.
Також з’являлися переклади на російську, білоруську і литовську. А взагалі я не так уже й ретельно те все відстежую — може, й ще щось було. Хотілося б, щоб і далекі від нас країни мали уявлення про нашу сучасну поезію, щоб і з гордих Гімалайських вершин, і з глибин Світового океану лунало молоде українське слово — чарівне і соковите.
2. Хто був ініціатором цих перекладів (Ви самі, іноземна сторона, вітчизняні видавництва, спонсори, грантодавці…)?
Майже завжди ініціаторами були іноземні перекладачі або видання. Українські видавці й спонсори якось не вірять у поезію. На відміну від, як то кажуть, колег по творчому цеху — наприклад, Маріанна Кіяновська подарувала мою книгу кільком польським перекладачам, серед яких відомий поет Богдан Задура. Море теплих слів заслуговує і Мар’яна Савка. За великим рахунком, вони розуміють що один-два автори в плані популяризації української літератури погоди не зроблять, принаймні, на якийсь значний проміжок часу. Треба складати уявлення про явище в цілому. До того ж, зацікавленість в українських авторах на Заході існує, і на всіляких фестивалях та форумах молоді українські поети органічно можуть вписатись у процес і навіть стати відкриттям або й сенсацією. Чому б ні — вже виросло сильне покоління, без комплексів і хибних стереотипів, воно не боїться творити принципово нове і вміє це подавати.
3. Чи відомо Вам щось про іноземну рецепцію Ваших творів, а також сучасної української літератури загалом?
Рецепція — це там де ключі від готельного номера залишати треба?
4. Що, на Ваш погляд, потрібно, аби українська література була повніше представлена за кордоном?
Необхідна цивілізована система стосунків між нашими і закордонними видавництвами. Необхідна підтримка меценатів, головне, щоб систематична. Необхідна участь у грантових програмах, але з обопільним зацікавленням. Щоб не було так — письменник, ніби доярка — викачав, скільки зміг, із тієї чи іншої європейської установи, і всі разом роблять вигляд, що то і є діалог культур.
Назва твору:Бензин
Автор:Дмитро Лазуткін
Видавець:Факт
Рік:2008
Киянин Дмитро Лазуткін – людина різнобічних інтересів: інженер-металург, журналіст, спортсмен (тренер із кемпо-карате, чемпіон України з козацького двобою, призер Кубка світу з кікбоксінгу та кік-джицу, переможець чемпіонату України з оберслему), учасник і організатор літературно-мистецьких акцій, музикант (грає на трубі). Але він, насамперед, – поет, автор чотирьох книг і лауреат літературних премій. Ці біографічні дані необхідні для подальших моїх роздумів про творчість Дмитра Лазуткіна. Його п’ята збірка поезій Бензин ... [ Показати всю рецензію ]
– це монологи космічної людини, яка природно почувається у Космосі, але тимчасово живе на Землі, це – щоденник спостережень за земним нашим із вами життям. Зрештою, він сам про це розказує: …цей побутовий космос… ось воно моєнебо // я тут працюю – сонцем… життя видовжується по вертикалі // і поступово зникає вгорі… втім там – нагорі // інші побачення інші маневри // інші трембіти для танкових рот // інші розваги інші шедеври // інші підкорення інших висот….
Але, ніде правди діти, автор живе на Землі, і його поради-зауваження-спостереження вельми слушні для нас, землян: …варто раз схибити // у найвідповідальніший момент // і тебе занесуть до чорної книги // найчорнішої з усіх чорних книг… всі грають у власні ігри // всі програють // адже ніколи не відомо // у який бік покотиться земна куля… це дійсно важлива праця – тримати за зябра життя та все одно складно // як сильно б цього не хотів // зв’язати бажання втечі з надією на вороття…. Бажання втечі будь-куди, хоч у тартарари, живе у кожного з нас, і поет, як професійний спокусник, не забуває час від часу малювати очікувані принади і кликати туди … де вже інші правила // де чути небесні хорали… там на поверхні // ти побачиш тих кого боявся побачити // там // на поверхні // добрі змії / що стрімко пересуваються іншим світом // оминаючи // коралові рифи // і запалені свічки над зеленими корабликами…// обриси міст // які зависають у повітрі // чітко запам’ятовуючи кожен порух вітру… // небеса наповнюються рожевим кремом… // це прибульці знов // кольорами граються….
Та все-таки земне тяжіння виявляється сильнішим за космічні спокусливі картини. Поет усвідомлює: навіть якщо … дороговкази не вказують // пісні брешуть…// сотні слів // і всі надиктовані // сотні доріг // і всі розтоптані… тільки на Землі можливий душевний стан, коли так просто бути відвертим // так солодко бути безсоромним // так легко бути щасливим….
У своєму баченні нашого з вами існування Дмитро Лазуткін із ніг до голови дитя Землі – безжальний, безкомпромісний, жорстокий, іронічний: … та одного разу зриваєшься – батьку – кричиш – що робити?! // на вулиці чернишевського такі питання доречні // як що робити? – вчасно поливати квіти // годувати кота інакше вони приречені…. На жаль, за прогнозом поета, приречені й ми з вами, тобто, земляни: за прогнозом поета: … світ це куля а ти мішень // мішень і куля колись зустрінуться…. У пошуках виходу автор перегортає сторінки життєвих принад: любов вимагає оргій // заходьте є вільні місця…// вона – бенкет подорожніх вона – початок кінця // й на пластикові виделки настромлюються серця // потрібно чимало виделок аби врятувати світ…. Автор радить: … лише не вмикай телевізор // бо там безнадійні шанси // і опади наче осади // там радять вчити албанську // аби не померти в косово… хочеш кричати – краще – кричи…// так трапляється // і риба кричить…. Сумно і правдиво, як за методом соцреалізму, але невже все так безнадійно?! Не може такого бути, адже наш автор – поет! Голого оптимізму, правда, у поетичних рефлексіях нема, але деякі думки поета вселяють надію, що не все так погано у нашому домі, бо … так солодко перебирати колишні історії // так затишно вірити у безперервний процес…так хочеться // комусь довіряти // так хочеться покласти сумку на підлогу // й піти займати чергу за квитками у майбутнє… у якому – пророкує поет: помри – і не відчуєш зміни // воскресни – і відчуєш все…врешті-решт будь-яку музику можна вимкнути… тому до побачення // усім хто так само створений…
Автор рецензії: Ганна Гриценко
(джерело:
Друг читача)
Дмитро Лазуткін. Бензин. – К.: Факт, 2008. – 140 с.
Шанувальники поезії „двотисячників” мають привід тішитися, адже на літературній cцені з’явилася нова збірка поезій Дмитра Лазуткіна – „Бензин”. Тим же, кому Лазуткіна треба представляти, скажемо, що він на українській поетичній сцені не рік і не два, що „в миру” він спортивний журналіст, а також чемпіон України з козацького двобою та призер Кубка світу з кікбоксингу та кік-джицу. Як поета ж його називали найкращим серед свого покоління. І хоч цей титул, на відміну від чемпіонства, суб’єктивніший, факт лишається фактом: Лазуткін – яскрава особистість, ... [ Показати всю рецензію ]
його знають і люблять. І не лише за одну постійну жартівливу тему його творчості, яку коротко можна сформулювати як „хто вкрав крейду?”, а й по-серйозному.
Спортивний досвід Лазуткіна накладає свій відбиток і на його поетичний доробок. Навіть якщо тема спорту не піднімається безпосередньо, духи боротьби, завзяття, перемог та поразок тут присутні. „Самотужки боротися зі світовим злом. / Щовечора зводити рахунки з черговим фантомасом, / Щоночі битись до смерті з Віртуальним Козлом”. Так чи інакше, все зрештою зводиться чи до любові, чи до боротьби. Навіть дівчата, що подобаються ліричному героєві, часто так само мають стосунок до спорту (читай – до тієї ж самої боротьби). А навіть якщо не мають, – чи то їх все одно треба завойовувати, чи вони тебе завойовують, чи ще щось у тому ж ключі. Здається, ці дві теми Лазуткін бачить як функції світу, і всі решта найрізноманітніші óбрази його поезії тільки слугують їм втіленням, матеріалізацією цих функцій. У повній відповідності до старої приказки, за якою ілюстрацією тези „Життя це боротьба” слугують два горби верблюда. Так уже влаштоване все навколо. Ну, і ще є смерть, інколи вона все-таки приходить: „помри – і не відчуєш зміни / воскресни – і відчуєш все”. Такий складний і водночас простий світ.
Та поезія тим і відрізняється від філософського трактату, що в ній завжди першу скрипку гратимуть не ідеї, а óбрази і відчуття. Вони у Лазуткіна колоритні. Тут тривають спортивні змагання, ламаються кістки, літають ластівки, палає бензин, по телевізору рекламують СНІД, „дорослі люди перетворюються на водорості”, „приходять ангели і масажують душу”, а з будмайданчиків постійно хтось цупить крейду. Це, традиційно вже для цього покоління, цілком урбаністична поезія, подекуди м’яка і тепла, але подекуди жорстка і похмура. На фото на останній сторінці обкладинки Лазуткін імітує постріл собі до рота, на малюнку на титулі чоловічок прикладає собі до скроні пістолетик з бензозаправки, – ілюстрації боротьби, любові, любові до боротьби, боротьби за любов та всяких інших життєвих комбінацій, яких у цій книзі достатньо.
Читач запитає: то й до чого ми прийшли? А до того, що ми вам радимо сміливо запитувати у книгарнях чи брати у друзів „Бензин”. Хоча з ним, як і зі справжнім бензином, треба поводитися обережно – може вибухнути.
